В. Поділ компетенцій

Компетенція виконувати судову власть, судити, повинна би згідно з вченнєм про розділ влад прислугувати виключно тільки судовій владі. В дійсности скрізь є наділені цею ком­петенцією помимо судової і дві другі влади.

Поміж характерними рисами судоводства в конституцій­ній державі треба звернути увагу на одно. Це є змаганнє покласти в основу «приналежносте» судів, тоб то їх компетен­ції «in concreto» замість особового річевий момент. В добу феодальної, станової держави рішала в першу чергу станова приналежність людини про те, який суд покликаний рішати в її справах. Конституційна держава не знає «станів». Кляси, на які поділене в ній суспільство, не є правною установою. Навпаки. Суспільні ріжниці виростають в модернім світі на тлі економічних відносин, що вимагають для себе правної рівности всіх. Тільки на тлі такої формальної правової рівно- сти є можливе істнованнє модерних суспільних кляс. Всяка «становість», що в основу суспільного поділу клала би щось инше, як становище людини в економічній системі, є капіта­лістичному суспільству чужа та не далася би погодити з його істотою. Через те конституційна держава мусіла зліквідувати «станове» судоводство, що знадо окремі роди судів для ріжних ґруп людности.

Разом з закиненнєм особово-станової основи для встанов­лювання родів судоводства, висунулася тим більше на пер­ший плян річева — основа. Поділ судоводства на ріжні роди основується на річевих ріжницях. Ріжні роди судів відповіда­ють ріжним галузям права, якого постанови вони мають здій­снювати. На такій річевій основі приходиться розріжнювати головні роди судоводства і — звичайно — відповідаючі їм окремі роди судів. Цей поділ іде передусім по лінії утертого розріжнювання поміж публичним та приватним правом. Згідно з цим розріжнюваннєм ми маємо судоводство публич­ного та приватного права. В межах цего головного поділу істнує ще спеціяльне судоводство для ріжних ділянок права.

1. Судоводство приватного права

Судоводство в области приватного права найранше виді­лилося як окрема галузь державної діяльности та отримало власні свої орґани, суди, орґанізаційно відділені від инших орґанів влади. Причини цего явища вказано вже вище. В цій области «розділ влад» проведений найточніше. Компетенція судити в справах приватного права належить тільки до судо­вої влади. Виїмки є тільки дуже незначні, а власне цей прін- ціп розділу влад порушений признаннєм іноді орґанам вико­нуючої влади компетенції, вирішувати дрібні приватно-прав- ні спори. Далі, де законодавча влада покликана судити міністра на основі його відповідальности, була би таким виїмком компетенція законодавчої влади рішати про обовя- зок міністра вирізняти заподіяну ним шкоду.

Для деяких галузий приватного права істнують окремі роди судоводства.

2. Судоводство публичного права

З виїмком справ карного права судоводство в области публичного права розвинулося пізніше, як приватно-правне. Його орґанізація виказує теж найбільше відмін та ріжниць. Не-тільки відносно питання про компетенцію ми стрічаємо поміж поодинокими державами великі розходження. В дея­ких державах істнують такі роди публично-правного судовод­ства, яких инші держави взагалі не знають. Через те немож­ливо дати скінчену схему цих галузий судоводства. Можна тільки вказати на ті його роди, що нам доси історично були дані.

Головні роди публично-правного судоводства в модерній державі такі:

а. Карне судоводства

В боротьбі за конституційність держави вимагання що до карного судоводства займали одно з головних місць. Здійсненнє «волі» не було мислиме без основної зміни відно­син, що панували в абсолютистичній державі, власне на полі карного судоводства. Старі його форми давали державній владі можливість зловживати його своєвільно для власних цілий, і революційна течія мусіла звернутися з усею силою проти цеї можливости зловживання. Здобуттє Бастиллі є з цего боку символічне. Не випадково на лісті «прав людини» найшлися ті її «права», що давали їй захист перед зловжи- ваннєм «власти карання». Ті ґарантії можна звести до прінці- пу, що людину може признати винуватою та покарати тільки властива судова влада і тільки згідно з постановами діючого права. Конституційна держава — це початок нового періоду в розвою карного судоводства.

Не належить до завдань цего викладу представляти докладно орґанізацію карного судоводства в модерній дер­жаві. Тут треба вказати тільки на деякі моменти, що мають прінціпове значіннє з огляду на устрій держави та на її від­ношення до справи здійснювання норм карного права. Перш за все обовязує в конституційній державі засада, що власть карати належить виключно державі. Тільки в тісних, законом означених межах залишено компетенцію карати на пр. батькам та виховавцям супроти їх дітий та вихованків, учителям, то що, — але і тут право нагляду над дотриман- нєм меж прислуговує державі. Натомість не істнують в кон­ституційній державі «привілеї», силою яких компетенція карати прислуговувала приватним особам на основі їх «стану» або в звязку з субєктивними приватними правами, на пр. з земельною власністю. В конституційній державі зліквідовано передусім дві галузи не-державного карного судоводства: карні компетенції звязані з панщиняним, крі­посним правом, та карні компетенції церкви.

Далі, признаною загально засадою є те, що власть карання прислуговує тільки судовій владі. Кара може бути накладена правно тільки судовим присудом. Від цеї засади є виїмки, а власне:

по.) Законодавча влада може мати признані собі карні компетенції в справах відповідальносте міністрів. Таку ком­петенцію має законодавча влада в державах, де вона покли­кана судити міністрів за вчинки звязані з їх урядованнєм, оскільки відповідальність міністрів не є тільки так зв. «полі­тичною відповідальністю».

ВВ.) Адміністраційна влада може отримати надзвичайні компетенції карання в конституційно означених випадках, як «воєнний» стан або стан облоги. В таких випадках іде про можливість скорої, безпосередньої репресії з превенційною метою відстрашення. Крім цих надзвичайних та виїмкових компетенцій адміністраційна влада має скрізь признані собі нормальні, постійні компетенції карання. Вона може карати в справах порушення адміністраційних приписів та наказів, та в дрібних порушеннях порядку та пристойности. Такі ком­петенції карання прислуговують орґанам ріжних галузий адміністрації. В деяких галузях функції карання займають порівнуючи велике місце поміж цілістю завдань. Так є особ­ливо-скарбовій адміністрації та в «поліції публичного безпе- ченства». Для обох галузий адміністрації істнують звичайно окремі карні кодекси, що в них означені вчинки, що підпада­ють під «адміністраційні» кари, роди та висота цих кар. Ті адміністраційні кари ріжняться від судових істотно тільки своїм правним характером. Само собою вони бувають іноді дуже високі та важкі, — такими є особливо часто кари за скарбові переступства. Але їх правне значіннє інакше, як значіннє судових кар. Тільки судові кари числяться за кари в стислім юридичнім розумінню.

Окремий рід не-судових кар представляють собою так зв. дисциплінарні кари. Кожда влада і кожда публично-правна орґанізація мусить дбати про внутрішній свій порядок та про те, щоби її члени не порушували цего порядку ані особливих обовязків, що на них лежать. Урядовець, лікар, чи адвокат має такі особливі обовязки праці, послуху та відповідного поведення, яких не має кождий громадянин. Порушення цих надзвичайних обовязків, звязаних з урядом або приналеж­ністю до якоїсь орґанізації, не все карається судово. За те такі порушення підпадають звичайно під «дисциплінарне» пока- раннє самим урядом чи орґанізацією, до якої належить виновник. В конституційній державі і ця власть дисциплі­нарного карання має характер правосуддя. Маються звичай­но правні приписи «матеріяльні», що ними означено істоту дисциплінарних переступств, та «формальні» про те, як скла­дається дисциплінарна влада, як мається відбувати дисци­плінарне поступованнє, та які способи оборони та відклику прислуговують обвинуваченому. Таким способом і дисциплі­нарне судоводство в конституційній державі є поставлене під знак правосуддя. Воно представляє собою теж цю частину правосуддя, що не находиться в руках судової влади. Як ска­зано — кожда окрема частина владної орґанізації, далі публично-правні орґанізації, як лікарські, адвокатські корпо­рації, то що, виконують дисциплінарне судоводство над свої­ми членами. І воно не ріжниться істотно від решти карного судоводства. Ріжниця тільки в правнім значінню кари. Як адміністраційна так і дисциплінарна кара не має правного значіння, яке має судом наложена, на основі загального кар­ного права.

в. Адміністраційне судоводство

Адміністраційна влада є державним орґаном, що має за завданнє здійснювати своєю діяльністю ціли, які визнано за ціли держави. Вона має заступати інтереси, які визнано за інтереси держави. При тім вона є «владою». Для осягнення цілий та охорони інтересів, які заступає, вона розпоряджає засобом, якого не має ніякий приватний носій інтересів. На випадок конфлікту поміж інтересом держави, що його засту­пає адміністраційна влада, та інтересом приватним є все небезпека, що приватний інтерес буде переможений інтере­сом, за яким стоїть влада. Все мається, коли не небезпека, то можливість зловжиття адміністраційною владою її власти, що згляд на інтерес та ціль, до якої змагає держава, буде сильніший, як бажаннє берегти права. Бо адміністраційна влада, що рівночасно і заступає конкретний інтерес і має власть рішення, є в положенню судді «in re sua», у власній справі. Через те виникло питаннє про те, як забезпечити практично діяннє права в справах державної адміністрації.

Перші змагання до розвязки цеї проблєми в модерній дер­жаві були зроблені в Франції. Окрема секція зорґанізованої на основі конституції VIII. р. Державної Ради («section du contentieux») мала за завданнє предкладати свою опінію в спірних адміністраційних справах. На основі цеї опінії вирі­шував відтак справу голова держави. Ця установа розвину­лася пізніше, і головно на основі реформи 1849. та 1872. рр. поширила свою компетенцію, стала самостійно рішаючою установою. Вона складається тепер з назначених президен­том Републики звичайних членів, з «докладчиків» та «засіда­ючих». її члени не мають становища суддів, тоб то особових привілеїв, якими користуються судді. I сама установа не має виключно судового характеру. Вона є рівночасно і адміністра- ційною і судовою установою. Як адміністраційна інстанція вона вирішує відклики (рекурси) в адміністраційних справах. як судова установа, вона вирішує внески на знесеннє адміні- страційних актів з причини «переступлення власти (annulation pour exces de pouvoir). Це «переступленнє власти» розуміється дуже широко. Воно означає в дійсности кожде порушеннє адміністраційним актом права, як формального, так і матері- яльного. таким чином, ця французька установа, хоч фор­мально не є судом, в дійсности є установою адміністраційного правосуддя, що покликана берегти правовости в діянню адмі- ністраційної влади. рівночасно, як інстанція, що покликана рішати про адміністраційні відклики, вона є орґаном адміні- страційної влади. таким чином вона обєднує в собі два ріжні засоби забезпечення правовости адміністрації. Ті засоби — це з одного боку поставленнє адміністраційного поступовання в такі умови, щоби береженнє права було в нім по можливости забезпечене; з другого боку — сотвореннє окремого адміні- страційного судоводства. В першім напрямі ми стрічаємо в конституційній державі формальні приписи про те, як маєть­ся відбувати адміністраційне поступованнє. їх мета, зблизити адміністраційне поступованнє до судового, — обовязковим притяганнєм для адміністраційних актів фахових юристів, инших знавців, твореннєм окремих комісій, забезпеченнєм інтересованим сторонам можливости боронити свої права, заведеннєм явности, встановленнєм відкличних інстанцій. Що до другого, то ми стрічаємо два шляхи забезпечення адмі- ністраційного правосуддя. Допускаючи можливість розгляда­ти акти адміністрації з точки погляду виключно права, можна творити для цего адміністраційного правосуддя окре­мі орґани, або можна передати те правосуддє окремим, тільки для него, властивим, судам. Першим шляхом пішла Анґлія. В обороні порушених адміністраційним актом субєктивних прав можна там звернутися до звичайних судів. Другим шля­хом пішли німецькі краї. В них істнують окремі суди адміні- страційного права, що судять в двох інстанціях. При цім при­ходиться ще розріжняти дві системи. Адміністраційні суди німецької імперії покликані вирішувати адміністраційну справу по суті, в її цілости. В Австрії рішає адміністраційний суд виключно тільки про те, чи адміністраційний акт пору­шує чиєсь субєктивне право. Присуд не виходить поза межі цего одного питання, і через те він не рішає ще про саму спра­ву. До адміністраційного суду можна звертатися щойно тоді, коли справа перейшла через всі адміністраційні інстанції. Коли-ж адміністраційний суд рішить, що оспореним адміні- страційним актом було порушене чиєсь субєктивне право, тоді справа мусить бути на-ново вирішувана адміністрацій- ною владою.

Взагалі системи адміністраційного судоводства дуже ріжні. В самій німецькій імперії є чималі розходження поміж уста­новами поодиноких держав. Навіть в межах одної держави ми стрічаємо іноді одну поруч другої ріжні системи. Так на пр. в Австрії поруч з істнованнєм окремого адміністраційного трибуналу, в деяких адміністраційних справах є компетенція звичайних судів приватного права (коли рішеннє адміністра- ційної влади порушує чиїсь приватно-правні домагання). Як загальне явище, істнує тільки стремліннє запевнити право- суддє в справах адміністрації. Те стремліннє є «послідовним закінченнєм ідеї правової держави». Як в деяких давніших, так особливо в новіших конституціях істнованнє окремого адміністраційного судоводства забезпечено теж шляхом окре­мої конституційної постанови.

у. Політичне судоводство

Незалежно від загального правосуддя в справах адміні­страції витворилися окремі типи судоводства, які можна обхопити спільною назвою «політичного». Спільним для них є те, що їх предмет відноситься більш — менш безпосередно до питань політичного життя в державі та політичної бороть­би. їх завданнє — внести момент правовости, засіб безсторон- ного судового вирішування і на те поле, на якім відбувається незакрита гра сил та інтересів суспільних ґруп. Поодинокі типи цего політичного судоводства нічим один з одним незвя- зані. Вони виринали незалежно один від одного, як витвір суспільного політичного розвою, що ішов в ріжних державах ріжними шляхами. їх не можна уложити в якусь одноцілу льоґічну систему. Вказати тут треба на такі найважніші роди цего окремого правосуддя.

аа. Конституційне судоводства

З істоти конституційного законодавства випливає особливе значіннє його, його більша, як у звичайного законодавства, сила діяння. Послідовно це вище значіннє конституційного законодавства повинно би найти свій вислів і на полі право­суддя. Вже вище вказано на те, що не всі конституції роблять такі висновки. Наслідком цего і конституційні постанови про окремий рід конституційних законів, про особливі умовини для їх повстання та зміни, — остають правом нескінченим, вони є lex imperfecta. Хоч конституція постановляє, що кон­ституційного закону не можна змінити шляхом звичайного закону, — така зміна фактично все можлива там, де консти­туційне законодавство не має в правосуддю запоруки свого дотримання. В таких випадках ухвалений звичайним спосо­бом закон, яким змінено постанови конституційного закону, діє не зважаючи на беззаконність свого повстання. Для судів він правно дійсний, коли тільки був в приписаний спосіб опо­віщений.

Охорона конституційного законодавства перед порушуван- нєм його законодавчою владою була визнана потрібною тіль­ки деякими конституціями, і ті конституції дали початок для повстання окремого «конституційного» правосуддя. Завданнєм цего правосуддя запевнити дійсність конституційних поста­нов на випадок, як би істнували заперечуючі їх постанови неконституційного законодавства. Те завданнє може бути виконане двома шляхами. Або звичайні суди можуть отрима­ти компетенцію розглядати законні постанови з огляду на їхню згідність або незгідність з конституцією, та не стосувати їх, коли вони окажуться незгідними з конституцією. Таким шляхом пішли американські держави. Другий шлях — це шлях сотворення окремого судоводства для справ, основаних на конституційнім законодавстві. На цей шлях поступила була Австрія. Там був зложений окремий суд «Конституційний Трибунал (УегГаввипдедегісйІвйоІ), покликаний судити в справах про порушеннє субєктивних прав, основаних на постановах конституційного права. На цей шлях поступили також деякі нові конституції. Так «ваймарська» конституція нової німецької імперії постановляє в 108. ст. основаннє шля­хом окремого закону «Державного Трибуналу», якого функції передає 172. ст. тимчасово окремому сенатови, в складі 4-х членів, призначених соймом, та 3-х, призначених судом імпе­рії. В Чесько-Словацькій Республиці істнує Конституційний Суд на основі закону з 9. березня 1920. р. ч. 162. В.з. і р. Його компетенції означені виразно в 7.§. закону. Конституційний Суд рішає про те, чи закони Республики та Підкарпатської Руси, та тимчасові зарядження з 54.§. конституції, не проти­вляться конституції. Коли Конституційний Суд визнасть, що оспорений закон або тимчасове зарядженнє противиться кон­ституції, тоді міністер внутрішніх справ оповіщує те рішеннє у «Вістнику законів та розпорядків». Оповіщеннє має такий наслідок, що оповіщене рішеннє Конституційного Суду обо- вязує всі суди та уряди, отже оспорений закон або розпоря- дженнє перестає діяти. Чесько-словацька установа ріжниться такимчиномосновновід австрійської.В АвстріїКонституційній Суд розглядав акти виконуючої влади, — в Чехо-Словаччині він розглядає законодавчі акти. В Австрії Конституційний Суд рішав про конкретні субєктивні права, в Чехо-Словаччині він рішає прямо про дійсність або недійсність оспореного закону. Послідовно і «лєґітимація» викликати рішення кон­ституційного суду признана інакше в Австрії, інакше в Чехо- Словаччині. В Австрії має цю лєґітимацію кождий, чиє субєк- тивне право було порушене. В Чесько-Словацькій Республиці можуть викликати рішення Конституційного Суду відносно законів тільки Найвищий Суд, Найвищий Адміністраційний Суд, Виборчий Суд, одна з палат Сойму Республики або Сойм Підкарпатської Руси. В справах тимчасових заряджень Конституційний Суд діє «з уряду». Він обовязаний розгляну­ти сам законність кождого тимчасового зарядження, які пред- кладає йому правительство.

вв. Судоводство в справах відповідальности міністрів та верховної влади

Установа відповідальности правительства за його урядове діяннє не витворила собі ще в конституційній державі оста­точних правних форм. Вже вище сказано, що сам зміст та рід цеї відповідальности в ріжних державах ріжний. Взагалі роз- ріжняється судово-карну, цивільну відповідальність, що осно­вуються на загальних постановах карного та цивільного законодавства: далі, «політичну» відповідальність в стислім розумінню, яка істнує тільки в державах з парляментарною системою правління, та яка не має инших наслідків, як усту- пленнє правительства; і врешті є ще своєрідна, специфічна відповідальність, якої не можна зачислити до ніякої з цих трьох катеґорій. Вона не є передбачена ані карним, ані цивільним законодавством. Вчинки, що тягнуть її за собою, не є загрожені карою в загальнім карнім законодавстві, ані не представляють основи для цивільної відповідальности. Але ця відповідальність є щось більше, як сама політична відповідальність. «Політична відповідальність» — це в дій- сности не відповідальність, тільки простий наслідок обстави­ни, що правительство не має за собою більшости. Воно мусить уступити, не наслідком відповідальности за доконані вчинки, тільки з огляду на неможливість проводити свою лінію полі­тики в майбутнім. Навпаки, при відповідальности, про яку мова, іде дійсно про відповідальність за доконані вже вчин­ки, за провини в виконуванню обовязків. Теорія не рішила ще, як означити правний характер тої відповідальности. Найбільше анальоґії виказує ця відповідальність з дисциплі­нарною відповідальністю. Вона є поширеннєм відповідаль- ности на вчинки, за які не відповідає звичайний громадянин. її основою є порушеннє особливих обовязків, що звязані з урядовим становищем міністра, та яких не має звичайний громадянин.

Цего роду відповідальність розтягається звичайно тільки на міністрів. Відповідальність голови держави (не тільки в монархії) обмежена тільки до означених вчинків, як дер­жавна зрада, то що. Натомість відповідальність міністрів є поширеннєм звичайної відповідальности громадянина. Характеристичне для установи цеї відповідальности те, що нормально ми не маємо законного означення вчинку, за який відповідається. Тільки виїмково ми находимо таке означеннє, на пр. в конституціях Бразилії та Коста Ріки. Там відповідає виконуюча влада за злонамірене підпираннє інтересів чужої держави, за нанесеннє шкоди волі та цілос­ти держави, за порушеннє привілеїв парляменту, незалеж­ности суду, свободи виборів, за неоповіщеннє закону, який оповістити було її законним обовязком. В инших конституці­ях стрічаємо загальне тільки означеннє вчинків, що є осно­вою відповідальности, на пр. порушеннє конституційних або инших законів. Так є в конституції Чесько-Словацької Республики (§.79.) та в новій німецькій (ст. 59.). В деяких конституціях нема навіть такого широкого означення. Не зважаючи на те, установа відповідальности виконуючої влади є не тільки політичною, але правовою установою. Коли вчинок, який є основою відповідальности, не є з гори законом означений, мусить бути доказана «culpa», провина, і обєктивно мусить бути доказане порушеннє цих спеціяль- них обовязків, що лежать на носію виконуючої влади. Цей правовий характер установи проявляється м.и. тим, що від­повідальність носіїв виконуючої влади здійснюється не інакше, як шляхом судового поступовання.

Скрізь, де істнує ця відповідальність, істнує і окрема, від­повідаюча їй, ділянка правосуддя.

Орґанізація судоводства в цім напрямі одностайна, оскіль­ки йде про компетенцію вносити обвинуваченнє. Ця компе­тенція прислуговує скрізь законодавчій владі, а при системі двох палат — низшій палаті. Ріжниці є тільки що до техніч­них постанов про те, як має бути поставлений внесок про обвинуваченнє, при якій скількости присутніх членів палати та якою більшістю голосів він мусить бути ухвалений, то що. Звичайно вимагається більшої, як звичайна, скількости при- сутних, та якоїсь «кваліфікованої» більшости для ухвали. Відносно орґанізації самого суду істнують три ріжні системи, а власне:

або, при дво-палатовій системі, «перша» палата, сенат, є судом над обвинуваченим головою держави, чи відповідаль­ним міністром. так є найчастіше.

або, цим судом є найвищий суд держави. так є в Бельґії, Голяндії, скандинавських державах та в Румунії.

або врешті, є цим судом суд для справ конституційного права. так є в Австрії та Німеччині.

Відносно цеї галузи правосуддя треба ще зазначити, що прислуговуюче голові держави право помилування не відно­ситься до засуджених з титулу відповідальности носіїв вико­нуючої влади. «Ratic legis» обмеження «права помилування» голови держави виникає льоґічно з установи відповідальнос- ти виконуючої влади в звязку з невідповідальністю голови держави та з правною недійсністю діяння голови держави, непідпертого відповідальним міністром. Голова держави, що міг би помилувати міністра, якого було признано винуватим на основі його відповідальности, міг би таким способом прак­тично перекреслити цілу установу міністеріяльної відпові- дальности. Будучи сам невідповідальним, він міг би запев- неннєм помилування приєднувати міністрів та отримувати їхню згоду на такі діяння, до яких вони не були би приступа­ли, боячися відповідальности. таким чином творилася би можливість діянь, за які фактично ніхто не ніс би відпові- дальности.

γγ. Виборче судоводство

З точки погляду змагання здійснити ідею правовости в державнім життю треба уважати особливо важливим розвій, що доконався відносно виборів народнього заступництва. Поміж «привілеями» цего заступництва є і його компетенція рішати про «лєґітимацію» його членів, себ то про те, чи кож- дий посол має формальне право зачислятися поміж членів народньої репрезентації. Цю компетецію виконувало народнє заступництво, або на повнім засіданню, на внесок та по докладі осібно для розглянення лєґітимацій обраної комісії, або рішали про лєґітимацію послів самостійно ті комісії на своїх засіданнях. Ця компетеція рішати про лєґітимацію своїх членів обіймала собою також рішення про правильність та законність виборів. Таким способом осуд про те, чи вибори відбулися з дотриманнєм діючих відносно них правних при­писів, оставало в руках тої-ж коллєґії, що з цих виборів вийшла. ясно, що це не давало і не могло давати достаточної запоруки, що при рішенню про правність виборів, питаннє правовости гратиме рішаючу ролю. Партія, що дякуючи вибо­рам отримала в парляменті більшість, і з нею можливість рішати про правність виборів, була сама стороною заінтересо­ваною в справі, про яку мала рішати. можливі зловживання та порушення права при виборах, оскільки вони були зробле­ні на користь партій парляментарної більшости, мусіли нахо­дити оборонців серед самих своїх суддів.

на тлі таких відносин зродилося стремліннє віддати рішеннє про правовість виборів в незаінтересовані руки та сотворити для цего рішення формальні умови обєктивности, з виключеннєм неправових, а партійно-політичних мірко- вань. Повстало стремліннє сотворити для питання правовос- ти виборів правосуддє.

на шляху до здійснення цего домагання ми можемо від- ріжнити два періоди і звязані з ними дві ріжні системи. одну находимо ми в деяких конституційних монархіях (так було зразу в Анґлії, в бувшій Австрії, в Бельгії). Там рішав про правність виборів суд помимо парляменту, а парлямент міг або не визнати для себе судового рішення, або (як в бувшій Австрії) він мусів рішати про лєґітимацію послів незалежно від судового рішення. таким способом могли повстати два ріжні вирішення тої-ж справи, з яких кожде було дійсне в своїй сфері, тоб то судове — для суду, а парляментарне — для парляменту. розуміється, що в таких умовах практичне зна- чіннє судового рішення було дуже невелике. Друга система робить рішення про правність виборів правосудним рішен- нєм. Воно лежить в руках судової установи та мусить при нім зберігатися ті приписи формального права, що діють віднос­но судового поступовання. обі системи важні з огляду на устрій держави тим, що вони вимагають орґанізації судовод- ства для справ виборів. Для їх проведення мусить бути вказа­на судова влада, покликана здійснювати правосуддє у вибор­чих справах. Розвязка цеї проблєми можлива двома шляха­ми. Або конституція признає одному з істнуючих судів компе­тенцію виборчого суду, а власне або котромусь з судів при­ватного права, або котромусь з судів публичного права, на пр. адміністраційному. Так передає австрійська конституція з 1. жовтня 1920. р. ч.1. В.д.з. всі компетенції виборчого суду кон­ституційному трибуналови (ст. 141.). Або для справ виборчих твориться окремий, властивий тільки для цих справ вибор­чий суд. Цей останній спосіб став в нові часи найбільше поширеним.

Що до орґанізації виборчого суду, то поміж ріжними кон­ституціями є значні розходження. В склад виборчого суду можуть входити самі урядовці, — як на пр. в Швеції, де голо­вою суду є міністер правосуддя, а членами адміністраційні урядовці. В такім складі суд є вправді формально безпартій­ним, але він не має инших запорук правосудности, як на пр. незалежність і т.д. Далі, виборчий суд може складатися з самих суддів, взятих зі складу инших, звичайно найвищих судів публичного та приватного права. Врешті в склад вибор­чого суду можуть входити поруч зі суддями-фахівцями нефа- хові судді. Таким шляхом пішли м.и. конституції Чесько- Словацької Республики та Німеччини. В обох цих державах складається виборчий суд з членів Адміністраційного Суду, назначених в Ч.С.Р. президентом цего суду, в Німеччині пре­зидентом імперії, та з членів, яких назначує сойм. Останніми можуть бути на основі німецької конституції тільки члени сойму (ст. 31. нім.кон.). Конституція Ч.С.Р. дозволяє Соймови обирати членів Виборчого Суду тільки споміж осіб, що не є членами ані сойму ані жупного заступництва.

дд. Инші роди політичного судоводства

Поширеннє правосудної діяльности держави на справи виборів, є на шляху здійснення правовости дуже важним ета­пом. Прінціпово ще більше значіннє треба признати, яке ми бачимо в Америці. Законодавство Сполучених Держав, як союзне, так і законодавство поодиноких держав союзу, підда­ло правосуддю само партійне життє. Прінціпове значіннє цего кроку в цім, що партійне життє уважалося тай уважаєть- ся доси тою ділянкою, що повинна всеціло оставати поза «сфе­рою впливу» держави та її апарату. Між тим особливі відно­сини, що були витворилися в Америці, викликали течію, що вимагала запоруки правовости на полі партійного життя, якої не давала дотеперішня воля. Лихо, проти якого реакцією була ця течія, було наслідком двох обставин. Одна з них, це було величезне значіннє партійних орґанізацій, їх вплив не тільки «політичний», в розумінню впливу на вибори, почина­ючи від вибору президента, скінчивши на виборах до місце­вих автономних установ; але також їх рішаюче слово в спра­вах призначень на платні урядові посади, від високих до найнизших. Друга обставина — це те, що партійні орґанізації остають зовсім в руках «фахових» політиків. Ці «політики» — це не люди якихсь означених політичних переконань, не заступники якихсь політичних програм та ідей. Це тільки люди, що з «політики» зробили собі свій фах, засіб свого утри­мання та зарібку. Дякуючи вмілости агітувати та орґанізува- ти, та дякуючи дисципліні, якою звязана сильна катеґорія отсих фахових політиків, їхня єрархія від «національних» лідерів до політиків найнизшої ранґи на місцях — вони зумі­ли захопити в свої руки могучі партійні орґанізації та забез­печити собі в них рішаючий вплив. Звичайні члени партії та люди, що справді хотіли би проводити в діло свої політичні переконання, безсилі супроти «фахових» політиків. Тисячними штучками фахові політики уміли не допускати до слова та значіння собі небажані та невигідні ті елєменти та утримати­ся на становищи абсолютних керовників в партії. В боротьбі проти таких відносин повстало в Америці законодавство, якого метою було взяти громадянство в охорону перед своє- віллєм фахових політиків. Законодавчим шляхом видано приписи про те, хто є правно дійсним членом партії, щоби охоронити давних членів партії перед переголосованнєм масою нових членів, що їх приймали фахові політики виключ­но для цего, щоби — іноді за заплату — розпоряджати їхніми голосами. Видано приписи про спосіб скликання партійних зїздів — конґресів, так щоби всі члени партії про скликаннє справді були повідомлені, щоби вони мали час та можливість взяти в них участь. Приписи про переводженнє голосовань, про переводженнє виборів, як до партійних орґанізацій, так і виборів партійних кандидатів до ріжних репрезентаційних тіл. На випадок порушення цих законних постанов амери­канське законодавство признало зацікавленим право зверта­тися до суду та домагатися шляхом судового рішення охорони перед порушеннєм права. Таким чином вправді не зміст, не програмовий бік партійного життя, але його формально-орґа- нізаційний бік було повернено в русло, означене законом, та підчинено прасуддю.

Незалежно від американського прикладу ми стрічаємо початки підчинення правосуддю справ партійного життя в Европі. А власне, тут треба причислити установу виборчого закону Чесько-Словацької Республики. Цим законом з 20. лютого 1920. р. ч.в.з. та р. 125. постановлено, що Виборчий Суд може оректи втрату мандату послом, що «з низьких та нечесних мотивів» перестав бути членом партії, що на її лісту був обраний (§.8. ч. 4. та §.13. б. виб.зак.). Знову — хоч з инших, як в американських конституціях, мотивів — ми маємо до діла з поширеннєм правосуддя на область, яка доси лежала поза його межами. Шляхом правосудного рішення може бути вста­новлено те, що доси залежало виключно від субєктивного ста­новища та погляду заінтересованих сторін. Відносини члена до його партії стали в цих межах правовими відносинами і оцінку цеї правовости віддано судови. Позаяк справи такі належать до компетенції виборчого суду, то ця установа Чесько-Словацької Конституції не викликала нового типу суду, але «матеріяльно» без сумніву ми маємо до діла з новою галузию права, якого предметом є форми політично-партійних відносин. Початки цего нового відділу права ми стрічаємо таким чином незалежно один від одного в Америці та Европі.

6. Судоводство в компетенційних спорах

Істнованнє побіч себе ріжних родів судоводства з окремими судовими установами викликає можливість, що в конкретних випадках буде непевним, до якого власне роду судоводства належить справа. Можуть виникнути «компетенційні кон­флікти» поміж судами. Або споміж судів ріжного роду кождий визнавати-ме себе непокликаним, некомпетентним судити в якійсь конкретній справі, — це т.зв. неґативний компетенцій- ний спір; або навпаки, кождий суд визнавати-ме себе компе­тентним, — це позитивний компетенційний спір. Такий-же неґативний або позитивний компетенційний спір може виникнути також поміж якою-небудь судовою й адміністра- ційною владою. В таких випадках є потреба установи, що була би покликана вирішити цей спір. А що цей компетенцій­ний спір повинен вирішитися з точки погляду права, то ця потреба є потребою особливого роду правосуддя, для право­судного вирішування справ компетенції.

Тільки виїмково конституції поодиноких держав не перед­бачують потреби улаштувати судоводство для справ компе- тенційних спорів. До таких держав належить м.и. Анґлія. Переважно всі модерні конституції містять постанову про те, хто має рішати компетенційний спір, як поміж судом та адмі- ністраційною владою, так поміж судами ріжного роду. Виїмково покликана вирішати спір першого роду не-судова установа в Ішпанії. Там вирішує такий спір король в держав­ній раді. З правила покликана вирішувати такий компетен- ційний спір судова установа. При цім або істнує окремий суд виключно для справ компетенції, або вирішуваннє цих справ доручено одному з істнуючих вже в державі судів, або при­ватного або публичного права, на приклад найвищому дер­жавному судови.

VII.