А. Понятте

Знову, таксамо як відносно законодавства та адміністрації, ми стрічаємо двояке розуміннє одного роду державної діяльности. Як законодавство та адміністрацію, так і право- суддє можна розуміти «формально» та «матеріяльно».

Згідно з «формальним» розуміннєм правосуддє — це кождий акт державної волі, що походить від судової влади та відповідає приписаній для него правом формі. Далеко трудніше відповісти на питаннє, чим є правосуддє в «матеріяльнім» змислі. Відповідь була би легка, як би правосуддє було все тільки стосованнєм істнуючого вже, діючого права. Але так воно не є. Вправді на европейськім континенті витворилася була та діяла — по части діє й досі — засада, що суддя не має иншо- го завдання, як стосувати діюче право, що там кінчиться його компетенція, де нема діючої норми, де діюче право мовчить. Але навіть на цім континенті ця засада обовязувала властиво тільки теоретично. Історія XIX. століття показала наглядно, що «судова практика» не була тільки стосованнєм діючого права, що вона змінювала та розвивала те право, не зважаючи на формально обовязуючу засаду. Далі, навіть в самій Европі, іменно-ж в Анґлії — про що сказано вже вище — діяльність судді не була обмежена до самого діючого права. треба запитати, чи судові рішення, що не були самим стосованнєм діючого права, але які є своїм змістом «право- творчими», можна уважати актами правосуддя, чи виключно актами законодавства? Відповідь на те питаннє мусить бути, що вони є рівночасно одним і другим. оскільки такі рішення творять нові загальні норми, вони є безперечно актами право-творчими. Але рівночасно вони є і першим конкретним стосованнєм правових норм, що народилися дякуючи їм. через те вони є без сумніву і актами правосуддя. З другого боку ми мусимо зачислити до правосуддя і такі акти, що є рівночасно з огляду на свій зміст актами державної адміністрації. такими актами є майже всі рішення судів «публичного права», отже рішення адміністраційних судів, судів виборчих, конституційних і т.д.

такі рішення не є правосудними рішеннями тільки в формальнім розумінню, себ то тільки тому, що вони виходять від судової влади. Вони ріжняться від звичайних адміністраційних актів основно своєю істотою. Дякуючи цій істоті, свому внутрішньому характерови, вони є передусім актами правосуддя. їхнє зна- чіннє в царині адміністрації є — так би мовити — тільки посередним їх наслідком, подібно як при право-творчих судових рішеннях те право-творче значіннє є тільки посе- редним їх наслідком.

В чім-же лежить істота правосуддя? Не входячи в остаточне теоретичне вирішеннє цеї проблєми, ми можемо означити цю істоту метою, якій повинно служити правосуддє. Цею метою є «здійсненнє» правових норм в конкретних випадках. Коли це конкретне здійсненнє є метою якогось прояву державної волі, ми маємо до діла з правосуддєм незалежно від цего, чи право, що має бути стосоване, вже істнує, чи воно має бути щойно утворене. Тим ріжниться правосуддє з одного боку від законодавства, з другого — від адміністраційних актів. Від законодавства ріжниться воно тим, що коли навіть творить нове право, то його ціль не є в цім творенню, але сто- сованню права. Твореннє є тільки в данім випадку необхідністю, викликаною потребою стосовання норми, якої ще нема. Навпаки для законодавства є твореннє загальних норм права головною та одинокою метою. Від адміністраційних актів акти правосуддя ріжняться теж тим, що вони є стосованнєм правних норм. Вже вище вказано на те, що ця ріжниця не затирається і там, де акти адміністрації є теж «виконуван- нєм» діючого права. Іменно-ж метою правосудного акту є передусім здійсненнє права. Метою адміністраційного акту є передусім осягненнє практичної ціли. Здійсненнєм правової норми є адміністраційний акт остільки, оскільки ця норма наказує державному орґанови чи приватній людині діяльність для осягнення якоїсь ціли, та оскільки вона приписує шляхи та засоби і форми тої діяльности. «Практична доцільність» панує над всею адміністраційною діяльністю. «Здійсненнє» права панує над правосуддєм.

Відношеннєм до питань практичної доцільности відріжня- ється правосуддє не тільки від адміністрації, але і від законодавства. Законодавство мусить все питати про доцільність своїх актів. Воно мусить все вирішати для себе питання про те, яку ціль воно хоче досягти ново-твореним законом. При цім законодавство може про цю ціль рішати свобідно, нічим незвязане. Адміністрація теж ставить собі практичні ціли своєї діяльности, а власне вона ставить конкретні ціли в межах загальних цілий, поставлених для неї законом. Правосуддє повинно «здійснювати» право, не зважаючи на те, чи здійсненнє права в данім випадку відповідає конкретним інтересам, чи воно з огляду на ті інтереси є доцільним. В цім його практична ріжниця від обох названих напрямів державної діяльности. Так на пр., коли мається конфлікт поміж визнаним інтересом держави, скажім інтересом державної скарбниці, та інтересом приватної людини, адміністратор повинен дбати про таке вирішеннє справи, яке є корисним для держави. Він повинен віднестися до справи зі становиска «доцільности» для інтересів скарбниці. Суддя повинен рішати справу зі становиска права. Він повинен рішати її без огляду на те, чи таке або інакше вирішеннє відповідає інтересам одної або другої сторони.

Монтескіє, що дав «клясичне» сформулованнє вченню про поділ властий та розділ влад, мотивував своє вченнє передусім небезпекою для волі горожан, якою погрожує полученнє ріжних властий в одних руках. З окрема що до судової влади Монтескіє каже. Як би судова влада була получена разом з законодатною в одних руках, була би влада над життєм та волею горожан своєволею, бо суддя був би рівночасно і законодавцем. Як би знову судова влада була заразом виконуючою, тоді суддя посідав би власть гнобителя. Це мотивован- нє звертає увагу передусім на субєктивний момент волі. Міркованнє про істоту правосуддя, яке наведено вище, вказує на річеву ріжницю поміж правосуддєм та иншими державними функціями. Істота цих річевих ріжниць така, що вона вимагає розділу функцій.

Становище судді та його завданнє настільки ріжне від становища на пр. адміністратора, що рівночасне виконуваннє одних і других завдань одною особою — дуже трудне. Суддя, що мусів би звертати увагу не тільки на право, але і на практичну доцільність, міг би легко не стосувати права або стосувати його невірно під впливом мотивів практичної доцільности. Це мусіло би викликати непевність в области правового життя. Ніяка правна норма не «діяла би», бо в кождім конкретнім випадку рішала би не вона, або не тільки вона, але і ті практичні ріжні мотиви, що на них суддя звертав би увагу. «Інтерес держави», отже в дійсности ті клясові, станові та особисті інтереси, що їх носієм є кождочасна влада, були би все сильніші як визнані та забезпечені правом «приватні» інтереси.

Клясичним висловом таких відносин є так зване «кабінетне правосуддє», в якім рішаючу ролю грають не правові мотиви, але мотиви «політичні» в широкім розумінню. Те «кабінетне правосуддє» стало синонімом правосуддя, яке не є правосуддєм.

Отсі обєктивні причини, бажання поставити правосуддє незалежно від инших влад, в першу чергу від адміністрації, ми стрічаємо дуже рано в історії державного устрою. З окрема в боротьбі проти абсолютної монархії домаганнє унезалежни- ти судоводство виставляється далеко ще до Монтескіє. По части ті домагання були і здійснені вже навіть в добу абсолютної монархії, на пр. в Німеччині. В модерній державі в звязку з домаганнєм «правовости» держави проблєма правосуддя отримала особливо велике, як прінціпове, так і практичне значіннє. Без забезпечення правосуддя від впливів на него неправових чинників мусіла би «правовість держави» остати пустим звуком.

Отсе забезпеченнє осягається в модерній державі шляхом ріжних зовнішних, формальних ґарантій. Поміж цими ґаран- тіями найважніші:

1. ) Істнованнє окремої судової влади та забезпеченнє її носіям незалежности у виконуванню їхніх обовязків. Діяльність цеї влади — це правосуддє в формальнім розумінню. Стисле проведеннє прінціпу розділу влад вимагало би, щоби все правосуддє було в руках тільки судової влади.

В дій- сности виконують судові функції іноді також не-судді. В таких випадках вимагає наведений прінціп, щоби особи не-судді. покликані до виконування судових завдань, поставити в таке положеннє, яке ґарантує суддям незалежність. На час та відносно виконування судових завдань ті особи користуються звичайно «привілеями» суддів.

З істнованнєм окремої судової влади вяжеться надзвичайно важливе питаннє її орґанізації та креації. Воно особливо трудне для демократії. Іменно-ж для демократії істнує трудність погодження двох ріжних вимог. З одного боку вяжеться з нею прінціп виборности всіх влад, в тім числі і судової. З другого боку «правовість» вимагає необхідного знання суддею діючого права, фахової юридичної освіти. Вище вказано ті ріжні шляхи, на яких старається модерна держава найти вихід з цих трудностий.

2. ) Істнованнє формальних приписів про судове поступо- ваннє. Метою цих приписів, забезпечити сторонам їх становище перед судом, забезпечити розслідженнє судом дійсного стану справи, доцільне переведеннє всіх доказів та обєктив- ної оцінки їх вислідів.

3. ) Особливі приписи про форму судових рішень. Поміж ними перше місце займає обовязок мотивувати присуд. Практичне значіннє цего формального обовязку дуже велике. Суддя не може приняти рішення, якого не міг би оправдати мотивами. Без сумніву цей обовязок подавати мотиви рішення не виключає абсолютно можливости сторонничос- ти, — але він змешує та обмежує цю можливість. З окрема цей обовязок дуже важний з огляду на правовість судових рішень. Суддя мусить сказати в мотивах свого рішення, на яких правних постановах він основує його, та чому. Мотиви судового рішення з цеї точки погляду повинні дати картину льоґічного процесу, підтягнення конкретного випадку під загальні постанови права.

4. ) Істнованнє судових «інстанцій» та можливість відкликатися до вищої інстанції від рішення низшої дає можливість добитися справлення помилкового та кривдячого судового рішення. З другого боку сама можливість такого відклику заставляє низшу інстанцію берегти приписів формального та матеріяльного права, бо вона встановлює автоматично контролю низших судових інстанцій вищими.

5. ) Особливу ґарантію безсторонности та правовости дає засада явности судового поступовання. Тільки конкретно в законі означені умови можуть дати основу для виключення явности, — при чім само оголошеннє такої ухвали відбувається явно. Навіть при таємности самої судової розправи оголо- шеннє остаточного рішення, присуду є звичайно прилюдне.

Явність судового поступовання дає запоруку його правовости не менше сильну, як всі другі формальні ґарантії. Можна навіть сказати, що тільки в звязку з явністю ті другі ґарантії отримують своє повне практичне значіннє. А власне явність дає можливість найширшої публичної контролі, піддає під цю контролю все судове поступованнє, примушує суддю не тільки формально мотивувати свої рішення, але мотивувати їх так, щоби ці його мотиви могли переконати широкий загал. З другого боку домаганнє явности судового поступовання має на меті «виховуваннє» широкого загалу в дусі розуміння правового життя. Все те разом справило, що явність судового поступовання стала загально визнаним домаганнєм. На магістраті у Вервєр поміщено напись: «явність — охорона народу». Ця напись висказує загально признане гасло. Але не сам голий факт явности має рішаюче значіннє. Рішаючим є те, як «публична опінія» користується цею явністю. Де явність використовується виключно тільки для заспокоєння жадоби сензації, де публична опінія бачить у судовій салі тільки «зрілище», — там явність судового поступовання не осягає своєї мети. Тільки коли публична опінія настільки розвита та культурно спіла, що вона хоче та може відноситися до справ судоводства, як до дуже глибоких та важливих справ всего суспільного життя, тільки тоді явність судових справ відкриває можливість серіозної контролі. Тільки тоді вона стає справді «охороною народу».

Треба зазначити, що всі правні постанови про форми судо- водства є визнані з огляду на свій характер та значіннє приписами публичного права.

<< | >>

↑

Источник: Старосольський В.И.. Держава і політичне право. Ч. 2. — К.: ВИДАВНИЦТВО ЛОГОС УКРАЇНА,2017. — 472 с.. 2017

Еще по теме А. Понятте:

- Теория государства и права Р. Беларусь - Теория государства и права РФ - Теорія держави та права України -