Г. Форми адміністраційних актів

Питаннє про форми адміністрації в матеріяльнім розумін­ню обхоплює собою передусім питаннє про компетенцію, видавати адміністраційні акти, про поділ цеї компетенції поміж відомі катеґорії державних влад.

Взагалі можна сказати, що еволюція, яку проходила кон­ституційна держава, обхоплювала передусім питаннє компе­тенції в справах державної адміністрації. Загальна та істо­рично переможна тенденція ішла в напрямі поширення адміністраційних компетенцій законодавчої влади. Особливо ясна вона була в краях з «репрезентаційною» системою. Там вона проявлялася як «парляментарна система правління». Істота цеї системи — це підпорядкованнє виконуючої влади народньому заступництву, власне що до властивих для вико­нуючої влади адміністраційних функцій. Цей розвій був в великій мірі відхиленнєм від теорії, що проводила повстаннє конституційної держави. Раціоналістичне мишленнє XVIII. століття, з якого зродилася теорія конституційної держави, перецінювало значіннє законодавства. Воно уявляло собі життє держави передусім як льоґічний процес: законодавство встановляє загальні правні норми, а виконуюча влада тільки стосує їх, тільки підтягає конкретні випадки під ці загальні постанови закону. Таким чином вся діяльність адміністрації є тільки здійснюваннєм «волі законодавця». її весь напрям, зміст та характер є льоґічно передрішений законодавством. Коротко: яке законодавство, таким мусить бути і «виконан- нє», тоб то адміністрація. І ось політична практика наглядно показала на протязі XIX. століття помилковість такого розу­міння. Вона показала величезне самостійне значіннє адміні­страції, показала, що адміністрація передусім і незалежно від «волі законодавця» творить дійсність в життю держави.

Ріжниця в розмежованню компетенцій на полі адміністра­ції є теж головною основою для звичайного розріжнювання ріжних родів конституційної держави, «конституційної» та «парляментарної монархії», «побудованої на прінціпі поділу властий» та «парламентарної» демократії. В ній проявляють­ся теж дуже виразно ріжні ступені здійснення народньої суверенности.

Конкурентами на цім полі є верховна, законодавча, вико­нуюча, та — по части — судова влада. Окреме місце займа­ють спеціяльні орґани державної контролі.

1. Адміністраційні акти верховної влади

Монархічна теорія знала цілий ряд «прероґатив» монарха, себ то прислуговуючих монархічному голові держави компе- тенцій. Конституційна монархія затримала ті компетенції, і тільки обмежила їх скількість та обсяг, та звязала пануючого у виконуванню їх, вимагаючи для цего згоди відповідального міністра. І конституційна република, оскільки вона затрима­ла в державній конституції «верховну владу», затримала в меншім або більшім розмірі і «прероґативу» цеї влади, по своїй істоті тотожну з прероґативою монарха. Обсяг компетен- цій верховної влади дуже ріжний. В непарляментарній кон­ституційній монархії та в анальоґічній з нею непарляментар- ній републиці він порівнуючи великий. Він стає тим менший, чим в більші мірі здійснений в державі прінціп народньої суверенности. Компетенції верховної влади зводяться там до виключно формальних, аж врешті вони никнуть зовсім, разом з установою верховної влади.

Взагалі треба розріжняти в конституційній державі такі акти верховної влади, що їх, вона виконує самостійно, та акти, для яких дійсности вимагається згода відповідальної виконуючої влади.

о.) Першого роду акти належать в конституційній державі до виїмків. Вони переважно осєдки — пережитки відносин абсолютної монархії, — і в межах конституційного устрою вони мають виразний характер компромісу, що не випливає з характеру та істоти цего устрою. До найважніших поміж ними треба зачислити:

Компетенцію «голови держави» призначати голов викону­ючої влади, міністрів. Ця компетенція прислуговує голові держави тільки в «непарляментарних» монархіях та респу­бликах. В державах з парляментарною системою правління обовязує при цім призначуванню воля більшости парлямен- ту. В таких же межах прислуговує голові держави компетен­ція приймати демісію міністрів. В обох напрямах ця компе­тенція може бути — залежно від обставин — дуже важна. Вона може запевняти голові держави дійсний та рішаючий вплив на хід справ в державі.

Компетенції в справах найвищого командування військом. В деяких конституціях ця компетенція і звязана з нею компе­тенція призначування осіб на військові посади є признана голові держави без обмеження згодою відповідального міні­стра.

Право помилування, амнестії та аболіції. Перше з них — це право відпустити кару особі засудженій вже правосильним судовим засудом. Друге — це право помилування не індиві­дуально означених осіб, але загально, цілої катеґорії злочин­ців. Врешті аболіція — це право застановити карно-судове, ще незакінчене, поступованнє. Звичайно ті права обмежені остільки, що вони не відносяться до осіб міністрів, засудже­них на основі їх міністерської відповідальности за акти уря- довання.

В.) Компетенція призначувати особі міністрів є з природи річи незвязаною згодою відповідального міністра, бо її зміс­том є власне креація цего найвищого орґану державної адмі­ністрації. Помимо цеї одної «прероґативи» всі инші вима­гають для правної дійсности співділання відповідального міністра, — виїмково тільки не потребують його дві дальші вичислені під а.) прероґативи. Правна конечність співділан- ня відповідальної виконуючої влади при актах верховної влади справляє, що ті акти є в дійсности актами останньої.

До найважніших «прероґатив» верховної влади, обмеже­них правно необхідним співділаннєм виконуючої влади, належать:

аа.) Компетенції верховної влади в области міждержавних зносин. Верховна влада, не тільки в конституційній монархії, але і в конституційній республиці буває звичайно представ­ником держави на зовні. Як такий, звичайно голова держави має формальну компетенцію висилати уповноважених пред­ставників до чужих держав та приймає «акредитуючі» грамо­ти від таких-же представників чужих держав. Далі — він формально уповноважнений вести іменем держави перегово­ри з чужими державами та заключати з ними договори. На тлі цеї компетенції голови держави виринає особлива правна «квестія». Найчастіше вимагають конституції, щоби заключе­ний міждержавний договір був одобрений, «ратифікований» законодавчим тілом. Таку конституційну вимогу стрічаємо або відносно кождого договору, або тільки відносно таких договорів, або таких частин договорів, що своїм змістом пору­шують субєктивні права горожан держави (на пр. торговельні договори). В инших знову конституціях є постанова, що таєм­ні договори не сміють противитися явним, які мусять бути предкладані законодавчому тілови для відомости або одоб- рення. Що діється, коли законодавче тіло не «ратифікує» заключеного міждержавного договору, або коли таємний договір противиться явному? Теорія відповідає на те питаннє так, що заключений, а не ратифікований договір є правно дійсний в царині міждержавного права, але не дійсним супроти державного права, і таксамо таємний незгідний з явним договір.

ВВ.) В области внутрішньої державної адміністрації вису­вається на перше місце компетенція верховної влади віднос­но «правління». Під цим словом треба розуміти цю функцію, що «вправляє в рух» всю державну орґанізацію. Без якої «життє держави» затримало би ся. До правління належить «креація» виконуючої влади, про яку сказано вже вище. Тут належать теж компетенції відносно законодавчої влади. Ці компетенції, оскільки вони в співділанню з законодавчою владою при творенню законів, мають характер законодавчих компетенцій. Але верховна влада має іноді признані собі компетенції впливати на склад законодавчої влади, та сам факт її діяння. Цего роду компетенції треба уважати за ком­петенції адміністраційного порядку. Формально вони не від­носяться безпосередньо до законодавчої діяльности.

Ця компетенція проявляється в ось-яких трьох напрямах: Скликаннє — законодавчого тіла на засідання.

Замиканнє — засідань законодавчого тіла. Ця компетен­ція особливо важна там, де обовязує прінціп «дісконюнкції» засідань. Закриттє засідання там, де цей прінціп обовязує, — це не тільки продовженнє якоїсь справи в праці, але конеч­ність починати всю, розпочату вже, працю після перерви на-ново.

Врешті тут належить право «розвязати» законодавче тіло. Наслідком «розвязання» мандати членів законодавчого тіла погасають. Воно перестає істнувати в дотеперішнім своїм складі. На його місце приходить новий особовий склад на основі нових виборів, що мусять бути розписані негайно після розвязання.

Всі ті компетенції верховної влади мають виразний харак­тер монархічних традицій. Вони очевидно незгідні з прінці- пами демократії. їхня суперечність з прінціпом народньої суверенности зовсім виразна. Як що нарід справді суверен­ний, то і його «репрезентація» не може бути залежна що до свого діяння від ніякого иншого чинника. Одну тільки компе­тенцію «розвязання» народньої репрезентації можна би пого­дити з ідеєю народньої суверенности. А власне можна розумі­ти те розвязаннє як відклик до суверенного народу, як запи- таннє чи в данім випадку його репрезентація далі відповідає його волі. Але практично і ця компетенція розвязання народ- ньої репрезентації може оказатися небезпечною для народ- ньої суверенности. Нарід є правно дієздатним тільки через свою репрезентацію, отже яканебудь залежність цеї репре­зентації обмежує нарід у виконуванню його суверенности. Таксамо противиться отся компетенція верховної влади і прінціпови розділу влад. Згідно з цим прінціпом, кожда з влад, отже також законодавча, повинна бути зовсім незалеж­на від якоїнебудь другої. Але не так незгідність льоґічна прінціпів, як ростуча сила репрезентованих в законодавчім тілі суспільних верств звернулася проти цих компетенція верховної влади. Розвій конституційної держави ішов в напрямі обмеження цих компетенцій. На початку XX. століт­тя вони заховалися тільки як пережитки, в деяких конститу­ціях. Обмеження їх мають ріжні форми, а власне.

Передусім в самих конституціях ми стрічаємо постанови про початок засідань законодавчого тіла, та про мінімальний час їх тревання. Це відноситься до так званих «звичайних», «чергових» засідань. Конституція сама приписує, коли ці засі­дання мають відбуватися, та який що найменше час вони мусять тревати. Час означений або загально, на пр. що черго­ві засідання мусять відбутися два рази в році, на весну та в осени, та що вони мусять розпочатися в березні та жовтні (в чесько-словацькій конституції); або може бути означений в конституції просто калєндарно день, в якім законодавче тіло має зійтися на чергове засіданнє. Далі ця компетенція скли­кати, замикати сесії може бути просто признана президії законодавчого тіла, або крім неї ще якійсь означеній що до скількости її частині. Так на пр. постановляє конституція Чесько-Словацької Републики, що коли від останньої черго­вої сесії уплило бодай 4 місяці, можуть 2/5 частини одної з палат вимагати скликання палат на засідання. Коли Президент Републики на протязі 14 днів не скличе засідан­ня, тоді обі палати збираються на засідання самі, протягом дальших 14 днів. (28.§ конституції). Далі, право замикати сесії буває іноді обмежене ріжними умовами, на приклад, що до часу, коли та на який сесію можна відрочити. Врешті осно­вним запереченнєм компетенції верховної влади замикати засідання законодавчого тіла є прінціп його «перманенції» цей прінціп визнає, що цілий лєґіслятурний період, себ то весь період, на який обрано законодавче тіло, — це одна без- переривна «сесія», одно засіданнє. Коли навіть це тіло в дій- сности не є зібране, то це має тільки значіннє фактичної перерви засідання, не інакше, як перерва засідання на пр. з рана на пополудне. Крім цего діє в такім часі постійний виділ законодавчого тіла, з компетенціями, хоч обмеженими, ціло­го тіла. При істнованню такої установи, право «замикати» сесію, немає очевидно змислу ані значіння.

Поруч з компетенцією скликати та замикати засідання законодавчого тіла треба поставити її компетенцію відносно особового складу цего тіла. її ми стрічаємо тільки в державах, що знають дво-палатову систему, та де члени «вищої» палати всі або частинно не виходять з виборів. Там, як на пр. в Анґлії призначеннє цеї палати належить до верховної влади, де таке право істнує, воно може бути практично дуже важливим. Так на пр. в Анґлії зломано спротив вищої палати таким спо­собом, що призначено нових її членів споміж осіб прихильних до уряду в такій скількости, що уряд осягнув нарешті в цій палаті бажану для себе більшість. І ця компетенція верховної влади незгідна з основами конституційної держави. Розвій ішов проти неї і сьогодня треба вважати її тільки пережит­ком. Також в Анґлії практичне значіннє цеї постанови було повернене не проти становища законодавчої влади як такої, не на її ослабленнє в відношенню до верховної влади. Там вона стала засобом для зломання спротиву вищої палати проти палати послів (в справі автономії для Ірляндії). Наслідком цего було: «низша» палата здобула остаточно

перевагу над «вищою» не тільки в цій конкретній справі. Ухвали вищої палати втратили від тоді своє рівновартне зна­чіннє з ухвалами низшої палати. Ухвали «палати репрезен­тантів» (себ то низшої) стали практично одиноко рішаючими.

До компетенцій верховної влади належить врешті призна- чуваннє осіб на високі посади цивільної та військової адміні­страції, та — в межах діючих правних постанов — призначу- ваннє відзначень та почесних титулів. В деяких конституціях означено ще як особливу компетенцію голови держави провід та головуваннє в національних святочних обходах та взагалі його компетенції «репрезентувати» державу.

Треба зазначити, що само перечисленнє компетенцій, що прислуговують голові держави, не дає ще повного уявлення про його дійсне становище в державі. Дякуючи вимаганню співділання відповідального міністра, може верховна влада в державі бути зіпхнута до зовсім підрядної практично ролі, — але вона може, не зважаючи на те обмеженнє, добути для себе справді впливове становище. Таку можливість дають для верховної влади дві обставини. Одна — це те, що голова держави може не дати свого підпису для якогось акту, для якого його підпис є юридично необхідний. Тоді сам підпис міністра не вистарчає. Підпис міністра має тільки значіннє необхідного доповнення підпису голови держави, але він не може заступити цего підпису. Через те голова держави має в цім відношенню формально рівно сильне становище, як і міністер. Як каже один з французьких теоретиків (Ноигіои) про президента Франції «він є бодай одним з цих, хто може сказати: не підписую всего». Другий засіб впливати самостій­но на хід справ дає голові держави обставина, що фактично не все його діяннє є залежне від згоди відповідального міні­стра. Засада, яку висказано звичайно в конституції, що така вимога відноситься до всіх виступів голови держави, допускає в практиці виїмки. Навіть в Анґлії, де обовязує прінціп, що «король не може діяти сам», має король ріжні нагоди прак­тично діяти і впливати на події. У Франції діє правило, що «перо є рабом, але слово є вільне». Це є одобреннєм практики, згідно з якою тільки для писемних актів президента вимага­ється згоди міністра. І ця французька практика діє фактично скрізь. Скрізь дана є голові держави практична можливість, шляхом розмов, устних вказівок і т.д. вийти поза межі цеї пасивности, яку накидає йому формальна постанова консти­туції. Очевидно це залежить від умовин та від індивідуаль- ности носія верховної влади, чи та наскілько він скористає з цеї даної йому можливости.

2. Адміністраційні компетенції законодавчої влади

Не зважаючи на прінціп розділу влад, законодавча влада в конституційній державі виконувала все, помимо «влас­них», законодавчих, численні функції адміністраційного порядку. В історичнім розвою компетенції відносно адміні­страції були навіть одними з перших, за які велася боротьба поміж монархією та — пізнішою законодавчою владою — народньою репрезентацією. Іменно-ж це були компетенції відносно згоди на стяганнє податків та в звязку з цим на спосіб витрати державних приходів. Відтак, після перемоги конституційної держави розвій ішов взагалі в напрямі поширення адміністраційних функцій парляменту шляхом перебрання в його руки деяких адміністраційних функцій, шляхом добуття для парляменту права контролі над адміні- страційною владою та шляхом впливу на креацію тої влади. В цім проявляється істота «парляментарної системи прав­ління» та «парляментаризму» в технічнім політичнім розу­мінню.

а. Безпосередні адміністраційні функції

Безпосередня участь народнього заступництва в адміні­страції представляється теоретично інакше зі становища прінціпу народньої суверенности, інакше з точки погляду вчення про розділ влад. Згідно з вченнєм про народню суве­ренність остає повнота власти все при народі і народня репрезентація є владою вищою, як виконуюча влада. Наслідком цего й адміністраційні компетенції остають в прінціпі при народнім заступництві. Виконуюча влада має їх тільки в межах, які визначило народнє заступництво. Знову зі становища вчення про розділ влад, народнє заступни­цтво — як законодавча влада — не повинно би виконувати ніяких адміністраційних функцій. В дійсности признала кон­ституційна держава з самого початку свого істновання зако­нодавчій владі дуже важливу адміністраційну компетенцію, а власне компетенцію ухвалювати державний буджет. Згодом поширювалися адміністраційні компетенції лєґіслятиви. ми можемо розріжнити такі головні їх ґрупи:

αα.) Компетенція законодавчої влади відносно жликання та відрочування її засідань. Звичайно уважається цю компе­тенцію тільки висловом «автономії» репрезентаційного тіла. Це неслушно. Ця компетенція є частиною «правління». Вона була відвойована — як про це вже сказано — від верховної влади. І не змінила своєї істоти наслідком переходу від верхо­вної влади до законодавчої.

ββ.) Ухвалюваннє державного буджету. Це історично най­давніша адміністраційна функція, яку виборола для себе народня репрезентація. її першою теоретичною правною основою був погляд, що обовязок нести матеріяльні держав­ні тягарі міг повстати тільки шляхом договору. Тільки хто таким способом зобовязався платити державні податки, був правно зобовязаний платити їх. На тлі такого розуміння повстали завязки парляментаризму в феодальній державі: парлямент — це було заступництво «станів», що через своїх репрезентантів переговорювали з пануючим в справі подат­ків та инших тягарів. ухвала парляменту — це було при- няттє заступленими в парляменті станами обовязку шляхом договору з пануючим. Ця необхідність згоди народнього заступництва на накладеннє податків та инших стягарів була — передусім в батьківщині парляментаризму, в Анґлії, — одним з основних здобутків парляменту. Вона остала теж скрізь істотною компетенцією «народнього заступ­ництва», — хоч її юридичне розуміннє прінціпово змінило­ся. Згода парляменту для нас — це не заява волі одної з договорюючих сторін — це компетенція одного з державних орґанів. І вона необхідна не тому, що без неї нема договору, тільки тому, що згідно з конституцією цей власне орґан є покликаний творити волю держави відносно податків та инших тягарів. Коли законодавче тіло не заявить цеї волі, то її взагалі не буде.

З компетенцією ухвалювати державні податки тісно звяза- на компетенція, ухвалювати, на які ціли вони мають бути витрачені. Звязок поміж обома не тільки формально-льоґіч- ний, але і глибоко практичний. Тільки потреба витрат оправ­дує потребу, збирати на них кошти. Далі вяжеться з нею і компетенція відносно инших джерел державних приходів, бо податки потрібні лишень остільки, оскільки державні потре­би не можуть бути вдоволені з цих инших джерел (як прихо­ди з державного майна і т.д.). Таким чином компетенція, про яку тут мова, обхопила всі питання державних приходів та розходів, словом всі галузі державного господарства, обняті державним буджетом. Законодавче тіло покликане на її осно­ві ухвалити на означений період часу — звичайно на рік — державні приходи, їх джерела та ціли, на які вони мають бути ужиті. Виконуюча влада не сміє вийти поза межі ухва­леного буджету ані відносно приходів, ані що до видатків. З окрема їй не вільно сум, призначених на одну ціль, ужити на якусь иншу.

Компетенція ухвалювати державний буджет — найважні- ша адміністраційна компетенція законодавчої влади. Вона віддає в прінціпі в руки цеї влади можливість рішати про всю державну адміністрацію, оскільки ця адміністрація в цілости та всі її галузи залежні від дозволу на звязані з ними витра­ти. Приняттє або відкиненнє парляментом буджетових пози­цій, звязаних з поодинокими галузями державної адміністра­ції, — це вирішеннє долі цих галузий. Питаннє ухвалення буджету віддає в руки законодавчої влади долю істнуючого правительства, бо неухваленнє буджету відіймає правитель­ству можливість виконати його адміністраційні завдання. Через те ухвалення буджету є рішеннєм законодавчої влади про адміністрацію та про всі її галузи, а заразом і висловом з її боку довіря правительству. Наслідком цего справа ухвален­ня буджету є осередньою справою в політичнім життю. Буджетова дебата є все дискусією над всею адміністрацією держави, а її вислід, ухваленнє або неухваленнє буджету, рішає про неї, є отже основною ухвалою адміністраційною.

Компетенція законодавчої влади в справі буджету запев- нює їй — бодай в прінціпі — абсолютну перавагу над викону­ючою. В державах, що не визнавали парляментарної системи правління, істнувала природня тендеція обмежити цю пере­вагу парляменту, зробити виконуючу владу бодай релятивно незалежною від него.

Обмеження компетенції законодавчої влади ішли в ріж- них напрямах. В деяких державах ця компетенція відносила­ся тільки до згоди на приходи держави, в деяких тільки до витрат. Іноді компетенція народнього заступництва не роз­тягалася на державні витрати, звязані з законно істнуючими обовязками держави. Таким чином не вимагали згоди парля- менту на пр. витрати на платні та емеритури урядовців, що основувалися на службовім, законно унормованім відношен­ню. Часто конституції вимагають дозволу парляменту тільки що до «нових» джерел приходу, та нових витрат, не вимага­ють його відносно «постійних» приходів та витрат. Обмеженнєм буджетової компетенції парляменту була теж установа так званого «розпорядку з конечности» («Notverordnung»). Силою цеї установи правительство могло на випадок неухвалення буджету шляхом розпорядку, виданого в часі поза «сесією» парляменту, продовжити на короткий час дійсність ранше ухваленого буджету. Так було на пр. в бувшій Австрії. На основі ославленого §. 14. там правительство, що не мало біль- шости в парляменті, замикало його засідання та «радило собі» розпорядками з конечности. Ясна річ, що така установа суперечить засаді народньої суверенности. Вона належить до ранніх етапів в боротьбі за демократизацію методів правлін­ня. Нові конституції не знають її.

В державах з системою двох палат ми зустрічаємо іноді привілейованнє «низшої» палати відносно буджетової компе­тенції. Це привілейованнє має ріжні форми. Деякі конститу­ції, на пр. англійська та чесько-словацька, приписують, що буджетовий закон мусить бути внесений в першу чергу в «низшій» палаті. Це має практичне значіннє особливо тому, бо конституція забороняє вищій палаті зміняти що-небудь в буджетовім законі, що його ухвалила вже «палата послів». До способів привілейовання низшої палати треба зачислити постанову шведської конституції про спосіб вирішення непо­розуміння поміж обома палатами відносно буджетового зако­ну. Іменно-ж на цей випадок повинні обі палати вирішити справу на спільнім засіданню. Позаяк «друга» палата має значно більше число членів, як «перша», то на спільнім засі­данню вона має взагалі більші шанси відстояти своє станови­ще, як перша палата.

В звязку з буджетом треба поставити питаннє, що діється на випадок неухвалення буджету з матеріяльними правами, що прислуговують комусь супроти держави? З обставини, що не можна робити ніяких витрат без ухвалення буджету, випливало би, що не можна платити нічого ані на сплату таких правно істнуючих вже домагань. Ото-ж теорія стоїть на слушнім становищи, що неухваленнє буджету не порушує нічиїх «добре набутих» прав. На пр. прав до держави, які набув вже державний службовик на основі службового дого­вору, нічим не порушує обставина, що не ухвалено буджету. Без огляду на неї державна каса повинна виплачувати те, що належить комусь на основі вже ним «добре набутого» права.

уу.) Дуже зближена до попередньої компетенція законо­давчого тіла, рішати про чисельний стан армії та з окрема про військову бранку. І в цім напрямі ухвала діє на означе­ний протяг часу, звичайно на рік.

бб.) Відносно компетенції виповідати війну, заключати мир та міждержавні договори, конкурує законодавча влада з верховною. Загальною тенденцією є зріст в цім напрямі компетенції законодавчої влади. Це є здійснене в демокра­тіях, де згадані компетенції належать до законодавчої влади.

єє.) Ріжні конституції роблять законодавчу владу компе­тентною для поодиноких адміністраційних актів, як проголо­шення «стану облоги», натуралізація чужинців, дозвіл на перехід або перебуваннє чужих військ на території держави, ужиттє уласних військ на чужій території і т.д.

gg.) В деяких державах прислуговує законодавчій владі компетенція призначування осіб на найвищі посади урядов­ців та суддів.

цц.) Незалежно від цих конкретних компетенцій ми бачимо стремліннє законодавчої влади приймати і поза їх межами безпосередню участь в державній адміністрації. Це відбуваєть­ся через окремі парляментарні комісії для поодиноких справ, або для окремих галузий господарства. Особливо в часі війни зросла ця тенденція. Парляментарні комісії з такою метою стали звичайним, та нормальним явищем, — як комісії для справ заграничної політики, для військових справ і т.п.

в. Креаційні функції

Функції законодавчої влади як креаційного орґану розтя­гаються, зглядно можуть розтягатися на всі роди влад, почи­наючи від верховної. Особливе значіннє має признана зако­нодавчій владі правна можливість впливати на склад найви­щої адміністраційної влади, а власне на склад ради міністрів.

Знову стрічаємо ми противорічча поміж теорією, а власне теорією вчення про розділ влад, та практикою. Теорія вима­гає, щоби поміж законодавчою та виконуючою владою не було ніякого орґанізаційного звязку, та щоби обі ці влади були одна від одної зовсім незалежні. І позитивне конститу­ційне право стояло зразу на цім становищі. Так на пр. у Франції революційні конституції 1793. III. та VIII. року, та конституція 1852. р. не позволяли обєднувати в одній особі становища міністра та члена парляменту. На такім станови- щи стоїть і тепер конституція Сполучених Держав Північної Америки. Поміж установою президента, носія виконуючої влади та конґресом нема там ніякого орґанізаційного звязку. Навпаки. Такий звязок є там правно виключений, бо ані пре­зидент, ані ним призначувані міністри не сміють бути члена­ми конґресу. Цей розділ влад проведений в Америці послідов­но проявляється теж строгим розмежуваннєм компетенцій. Президент не має права законодавчої ініціятиви. Він не може зноситися безпосередньо з конґресом. Він може робити це тільки писемно: шляхом «посланія» до конґресу він може звертати увагу на певні справи. Один з американських теоре­тиків, Брайс (Bryce) назвав це «стріляннєм в порожне». Навпаки конґрес може вправді дискутувати про діяльність уряду та критикувати її, але ця дискусія та критика не мають ніякого правного значіння для виконуючої влади. Вона не обовязана звертати на них увагу. Такі відносини відчувають­ся і в Америці як шкідливі, і — особливо починаючи з доби світової війни — починається проти них реакція. На европей- ськім континенті вже рано почала прийматися вироблена в Анґлії т.зв. парляментарна система правління.

Істота цеї системи в цім, що виконуюча влада, себ то відпо­відальні міністерства мусять відповідати кождочасній біль- шости в законодавчім тілі. Ця система закидає передусім прінціп, що члени правительства не сміють належати рівно­часно до законодавчого тіла. Навпаки. Згідно з парляментар- ною системою, міністрів назначується в першу чергу споміж членів парляментарної більшости, — хоч можуть ними стати і не-члени парляменту. Далі ця система каже, що міністер мусить уступити, «внести демісію», коли більшість парлямен- ту заявиться проти него. Таким чином отримує законодавча влада важну адміністраційну компетенцію. Дякуючи можли- вости, «звалити» небажане собі міністерство, вона співділає при креації виконуючої влади. Вправді найчастіше сам акт креації, означеннє осіб міністрів є формально актом волі вер­ховної влади, але законодавча влада має правно забезпече­ний вплив на те означеннє. Воно не може бути незгідне з її бажаннєм.

Що до конкретного практичного змісту цеї компетенції народнього заступництва, треба розріжнити дві можливости. Або компетенції парляменту, змусити правительство уступи­ти, відповідає компетенція правительства розвязати парля- мент, — або правительство не має такої компетенції. Залежно від цего зміняється істотно відношеннє обох влад. Як при­клад двох ріжних способів улаштовання цих взаємин можна навести Францію та Анґлію. В Анґлії має правительство право на випадок незгоди більшістю парляменту не уступи­ти, тільки «відкликатися до народу». Це діється шляхом роз- вязання палати та розписання нових до неї виборів. Вислід виборів має показати, чи парляментарній більшости відпові­дає більшість народу, тоб то виборців, чи може більшість народу стоїть по боці правительства. Коли новий парлямент мати ме знову більшість незгідну з правительством, прави­тельство мусить уступити. Воно остає, коли вибори дадуть йому прихильну парляментарну більшість. Інакше у Франції. Формально там істнує право президента розвязати парля­мент. Але фактично, від 1877. р. після зробленої Мак- Магоном проби ні-один з президентів Франції не зважувався зробити вжиток цего права. Пануючі в Франції відносини, а власне партійне роздробленнє, викликають велику непев­ність що до цего, яку більшість можуть принести нові вибори. Через те розвязаннє палати представляється як крок дуже ризиковний для правительства, і у Франції правительство уступає, коли тільки втратить підпертє більшости палати послів. Ріжницю поміж обома державами окреслено так, що в Анґлії правительство є провідником парляментарної біль- шости, а у Франції, де воно не може відкликатися до народу, воно є покірним слугою тої більшости. Але не зважаючи на цю ріжницю, обі ці держави мають парляментарну систему правління. В одній та другій не можна правити без парля- ментарної більшости. В одній та другій, парлямент має запевнений вплив на «креацію» правительства.

Парляментарна система правління витворилася шляхом еволюції, і основувалася зразу на неписанім, звичаєвім праві. Так на пр. ані в Анґлії, ані у Франції нема законної постано­ви, що наказувала би правительству уступити, коли парля- мент заявиться проти него. Тільки неможливість виконувати свої завдання, неможливість провести свої пляни без ухва­лення парляментом необхідних «кредитів», змушувала пра­вительство уступити. Це уступленнє представляється як практична неминучість, не як правний обовязок. В нових конституціях, в яких свідомо проводжено парляментарну сис­тему, вона має вже формальну законну основу. Так є на пр. в конституції Чесько-Словацької Републики. В її 75-ім §-фі сказано, що Посольська Палата може висказати правитель- ству своє недовірє. Внесок на висказаннє недовіря мусить підписати щонайменше 100 послів, а докладає про него Палаті її виділ (§.76.). Також і саме правительство може викликати ухвалу в справі довіря відповідним внеском (§.77.). Як що Палата ухвалить недовірє, або відкине внесок на висказаннє довіря, правительство мусить подати демісію до рук Президента Републики (§.78.).

Що до форми, то незгідність парляменту, зглядно його більшости, з правительством може проявлятися ріжним спо­собом. Зовсім ясно висказує його ухвала про недовірє. Але недовірє може проявитися й інакше, неухваленнєм буджету, відкиненнєм важного урядового законопроєкту або иншого предложення, або навпаки ухваленнєм внеску, який зверта­ється проти правительства. Коли недовірє висказано фор­мальною ухвалою, ситуація ясна — особливо там, де, як в Чехо-Словацькій Републиці, конституція містить на такий випадок виразну постанову. Коли незгідність парляменту з правительством проявилася иншим способом, тоді треба на основі оцінки відносин рішити, чи становище парляменту дає достаточну причину для уступлення правительства, чи ні. Не кожда «невдача» правительства мусить викликати його демісію. Демісія мусить бути наслідком невдачі тільки тоді, коли ця невдача має сама собою засадниче значіннє, або коли вона має його в звязку з цілістю істнуючих відно­син.

Конфлікт, про який мова, та його наслідки може обхоплю­вати або ціле правительство, весь «кабінет», або тільки пооди­нокі міністерства. При оцінці наслідків цего конфлікту треба все мати на увазі прінціп «солідарности», про який вже була мова.

у. Контрольні функції законодавчої влади

Знову, як відносно инших адміністраційних функцій зако­нодавчої влади, так і про прислуговуючі їй функції контроль­ні треба сказати, що вони незгідні з прінціпом розділу влад. Не зважаючи на те, вони прислуговують скрізь народньому заступництву. Ріжниці є тільки що до обсягу його контроль­них компетенцій та що до їх практичного значіння. В держа­вах, яких конституції побудовані на прінціпі розділу влад, контрольні функції законодавчої влади є послідовно вузші та мають менше практичне значіннє, як в державах, що в них проведено передусім прінціп народньої суверенности. Згідно з постулятом незалежности влад, контроля адміністрації законодавчої влади не сміє перейти в підлеглість першої дру­гій. Так є в Сполучених Державах та инших державах Америки.

Щоби контроля мала практичне, а не виключно тільки «моральне» та теоретичне, значіннє, мусить мати законодав­ча влада можливість, потягати правительство до відповідаль- ности на випадок зауваженої провини. Ця можливість є дана установою міністеріяльної відповідальности. Але практично, міністеріяльна відповідальність неоднакова. Вона може зво­дитися до відповідальности за вчинки, що дають підставу для обвинувачення — в такій формі вона істнує скрізь в консти­туційній державі. Або вона може обхоплювати також так звану «політичну відповідальність правительства», яка є істотна тільки для парляментарної системи правління. Ото-ж практика показала, що тільки істнованнє «політичної» відпо- відальности дає парляментарній контролі дійсне значіннє. Обвинуваченнє правительства можливе тільки тоді, коли вина правительства дає для него достаточну підставу. При меншім степени вини, коли йде на пр. просто тільки про полі­тичне розходженнє поміж законодавчим тілом та правитель­ством, обвинуваченнє просто неможливе. В таких випадках народнє заступництво не має ніякого засобу, щоби надати вислідам контролі якийнебудь практичний вислід. Крім цего внесеннє обвинувачення, засіб занадто вже важкий, та нераз ріжні мірковання не позволяють парляментови рішитися на него. через те можливість, внести обвинуваченнє членів пра­вительства остає найчастіше мертвою буквою. натомість лек- ший ступень відповідальности, яким є політична відпові­дальність, має дійсне практичне значіннє. Де істнує політич­на відповідальність правительства, там і його контроля пар- ляментом має дійсне реальне зачіннє.

Иншим засобом «реалізувати» право контролі є для парля- менту можливість відмовити правительству вимаганих ним кредитів, та — залежно від умовин — поборюваннє прави­тельства відповідним використаннєм инших, прислуговую­чих парляментови компетенцій. Як приклад можна навести неухваленнє військового набору, відкиненнє урядового зако- нопроєкту і т.п.

Головні форми веденої законодавчою владою контролі є три: рахункова контроля, інтерпеляція та установа слідчих комісій.

αα.) Рахункова контроля є послідовним доповненнєм ком­петенції законодавчої влади в справі державного буджету. коли приходи та витрати правно можливі тільки на основі згоди законодавчої влади, то ця влада повинна мати можли­вість переконатися, чи фінансове господарство держави від­бувається справді згідно з її волею, з «буджетовим законом». В дійсности, в усіх конституційних державах прислуговує законодавчій владі компетенція «рахункової контролі». обсяг цеї компетенції неоднаковий. Взагалі можна сказати, що в «безпосередній демократії» та в державах з парляментарною системою ця компетенція є повна, себ то вона розтягається як на «законність» всіх позицій, так і на питання їх «доцільнос- ти». В першім напрямі — завданнєм контролі провірити, чи кождий прихід та витрата оправданий законно. Зі становища доцільности можна визнати неоправданою навіть позицію, бездоганну зі становища законности. В инших державах, в «конституційній» непарляментарній монархії та непарля- ментарній републиці, контроля законодавчої влади обмежу­ється звичайно до самої тільки стисло рахункової контролі, та контролі законности приходів та витрат.

контролю виконує законодавча влада з одного боку через власний свій орґан — найзвичайніше окрему комісію. З дру­гого боку вона послуговується вислідами контролі, яку веде окремий, спеціяльно для цего призначений орґан, найвища рахункова палата. члени цеї палати мають звичайно стано­вище суддів, відносно «незалежности». Палата має звичайно право та обовязок повідомляти законодавчу владу про свої спостереження та висліди своїх праць. Вона повинна теж давати вияснення, яких вимагає від неї законодавча влада або її комісії.

Значіннє рахункової контролі буває в практиці більше або менше, залежно від пануючих обставин. На всякий випадок воно дає далекосяглу можливість парляментови, впливати на державну адміністрацію. Де контроля обмежена до самих тільки питань рахункової бездоганности та законности, там вона є тільки доповненнєм адміністраційної компетенції, яку дає ухвалюваннє буджету. Коли контроля обіймає також питання доцільности, тоді вона дає парляментови нові мож- ливости впливати на адміністрацію, необняті компетенцією в справі буджету. В обох випадках значіннє контролі не обме­жується тільки фінансовим боком адміністрації. Вона дає все можливість слідкувати за адміністрацією в цілому, за її напрямком, завданнями та засобами. Розуміється — контро­ля, що розтягається на питання доцільности, дає з цеї точки погляду більші можливости, як контроля обмежена.

ВВ.) «Інтерпеляція» стала особливою правною установою парляментарної діяльности. Етимольоґічно вона значить не більше, як «запитаннє». Як розвита правова установа, інтер­пеляція означає запитаннє, зроблене в правом приписаній формі та з яким є звязані особливі правні наслідки. Як стіль­ки инших парляментарних установ, так і установу «інтерпе­ляції» ми стрічаємо найранше в Анґлії, а власне вже в XVIII. століттю. Як виразно правову установу, ми стрічаємо устано­ву інтерпеляції в 30-х роках XIX. століття у Франції. З Франції вона перейшла в «готовій» вже формі до конституцій инших держав, в цім числі і до Анґлії.

Правна її істота, це передусім «право» ставити правитель­ству запитання. Те «право» представляє складову частину компетенцій, що прислуговують членам законодавчої влади. Правний характер цеї компетенції проявляється в цім, що вона не може бути віднята або обмежена на пр. рішеннєм президії палати або ухвалою палати, — далі в цім, що недо­торканість та невідповідальність посла розтягається на неї. За вжиті в інтерпеляції вислови та за її зміст член парлямен- ту відповідає тільки в межах загальної своєї відповідальнос­ти, за свою діяльність як члена парляменту. Далі правовий характер інтерпеляції в цім, що вона представляє собою час­тину змісту засідання. Як така вона мусить бути принята до протоколу засідання і її можна оголосити публично, як все, що діялося на явнім засіданню парляменту. В цім напрямі обовязує як прінціп нічим необмежена правна можливість оголошувати правдиві звідомлення про парляментарні засі­дання. За таке оголошеннє нікого не вільно потягати до від­повідальности, а самого оголошення не вільно конфіскувати. Це відноситься і до інтерпеляції, як до частини парляментар- ного засідання, — і бувало, що «інтерпеляція» ставала засо­бом в боротьбі проти конфіскаційної практики. Вношено в парляменті інтерпеляції, чому сконфісковано такі-то річи, і весь сконфіскований текст наводжено в інтерпеляції. Відтак оголошувано друком інтерпіляцію разом зі сконфіскованим текстом. Деякі конституції порушують цей прінціп явности засідань, власне відносно інтерпеляцій, таким чином, що ухвалою палати можна заборонити оголошеннє інтерпелеції.

Мета інтерпеляції — отримати відповідь на поставлене запитаннє. Осягненнє цеї ціли не скрізь правно забезпечене. Іменно-ж істнують три способи означення обовязку інтерпе­льованого правительства. Або воно не є взагалі правно обо- вязане давати відповідь на інтерпеляцію. Міністер, до якого звернено інтерпеляцію, може на неї відповісти, але не мусить. Або міністерство є правно зобовязане відповісти на інтерпе­ляцію. Або врешті, обовязок відповісти може бути виключно формальний: міністер мусить відповісти, чи він готовий від­повідати на інтерпеляцію «по суті», чи ні. Коли міністер від­мовляється відповідати на інтерпеляцію по суті, він обовяза- ний подати причини, чому відмовляється. Розуміється — інтерпеляція, як засіб контролі, найсильніша тоді, коли істнує правний обовязок відповіди. Але навіть коли такого обовязку нема, має установа інтерпеляції практичне значін- нє. Само внесеннє інтерпеляції може ослабити політичну позицію правительства. Відповідь на інтерпеляцію в таких випадках стає для правительства практичною потребою. Правительство мусить відповісти на інтерпеляцію в своїм власнім інтересі, не зважаючи на те, що воно не має правного обовязку відповідати. Практика доказує, що установа інтер­пеляції справді впливає на державну адміністрацію. її вплив безпосередний в цім, що вона може заставити правительство виясняти та оправдувати своє поведеннє. Посередній вплив інтерпеляції в цім, що вона є важливим чинником у творен­ню публичної опінії. Особливо в міру чимраз більшої демо­кратизації держави, росте і значіннє публичної опінії. В чим­раз більшій мірі мусить числитися з нею і уряд. Як би він навіть і не потребував числитися з самим голосом члена, чи членів парляменту, що внесли інтерпеляцію, то мусить брати на увагу, «публичну опінію», на яку внесеннє інтерпеляції може мати великий вплив.

Інтерпеляція як правна установа все звязана з певними формальними приписами. Звичайно вона мусить бути вне­сена на письмі та бути підписана якоюсь означеною скількіс- тю членів палати. Число потрібних підписів ріжне в ріжних парляментах. Цими формальними вимогами ріжниться інтерпеляція від звичайного запитання, що не є звязане з ніякою особливою формою, та не має і правного значіння інтерпеляції.

Безпосередним формальним наслідком відповіди міністра на інтерпеляцію буває відкриттє дискусії, «дебати» над цею відповідию. Звичайно треба для відкриття «дебати», щоби вимагала її якась скількість членів палати, з правила біль­ша, як скількість, що її треба для самого внесення інтерпеля­ції. Питаннє про відкриттє дебати над відповідию звязане звичайно з питаннєм довіря для правительства. Коли внесок на відкриттє дебати відкинено, тим самим принято до відома відповідь. Коли відкрито дебату, тим самим відкрито питаннє про довірє. Внесок, якого ухваленнє кінчить дебату, є — фор­мально або фактично — висловом довіря або недовіря для правительства, або для його члена, до якого була звернена інтерпеляція. Наслідки такої ухвали є залежні від цего, чи в даній державі обовязує парляментарна система правління, чи ні.

уу.) В усіх конституційних державах витворилася установа парламентарних слідчих комісій, з метою розслідження кон­кретної якоїсь справи, або цілої ґрупи справ. В деяких держа­вах є компетенція, творити такі комісії, основана безпосеред­ньо на постановах конституції. В инших — вона основується на постановах парляментарного правильника. Метою цеї установи є виконаннє нагляду над виконуючою владою в межах означених для комісії цілий. Практичне значіннє цих комісій є залежне взагалі від дійсної сили законодавчої влади в державі. Де парляментарна система правління здій­снена в своїй повноті, там велике і практичне значіннє цих комісій. Що до правного становища цих комісій, треба роз- ріжнити дві можливости. Парляментарним слідчим комісіям можуть прислуговувати в межах їхніх слідчих завдань компе­тенції, що прислуговують судовій владі, або вони можуть не мати таких компетенцій. Це відноситься до компетенції пере­слухувати свідків під присягою та вимагати від державних установ предложення собі актів, книг та грамот. Що до ком­петенції переслухувати свідків, то вона може бути признана безпосередньо парляментарним комісіям, або вони можуть мати тільки право, вимагати від судів переслухання, — при чім судова влада обовязана виконати дорученнє комісії.

Парляментарна слідча комісія є орґаном законодавчої влади. Про вислід своєї праці вона повинна доложити пар- ляментови. В межах самих доходжень вона виступає само­стійно.

3. Компетенції виконуючої влади

Компетенції верховної, законодавчої та судової влади на тлі адміністрації, мають характер в деякій мірі виїмковий. В першу чергу покликана для виконання адміністраційних завдань виконуюча влада. На ній лежить головний тягар адміністраційних завдань.

Вказано вже на те, які ріжнородні своїм змістом ті завдан­ня, та як в модерній державі постійно росте їх скількість. Оскільки йде про юридичний характер та форму діянь, що походять від адміністраційної влади, то треба вказати на два головні роди цих діянь. Звичайно відповідають їм і два роди орґанів виконуючої влади, два роди її установ, «урядів», — хоч цей поділ діянь не все покривається точно з поділом уря­дів. Кождому з обох родів урядів приходиться виконувати оба роди адміністраційних діянь. Ці два роди діянь, це господар­ські та владні діяння. Перші — це такі діяння, при яких виконуюча влада «не робить безпосереднього ужитку з влас­ти, що прислуговує їй правно супроти підчинених їй, але дбає про свої інтереси на якімсь спеціяльнім полі в подібних фор­мах, як поодинока людина або приватно-правна корпорація». Другий рід — це «діяння, що вона їх підпринимає на основі своєї зверхньої власти, виконуючи цю власть, imperium».

о.) Господарські — діяння обіймають ріжні роди. Тут нале­жить все діяннє, що має на ціли технічно приготовити діяль­ність держави на якімнебудь полі, отже збираннє відомостий, утримуваннє «евіденції», веденнє статистики, уділюваннє інформацій орґанам влади. Далі засновуваннє та утримуван- нє загально пожиточних заведень, продукції матеріяльних дібр, утримуваннє шляхів комунікації, комунікаційна, почто- ва, телєґрафічна та талєфонічна служба, утримуваннє заліз- ничого руху та плавби. Далі чинности з метою постачання державі потрібних предметів шляхом заключування правних актів, договорів, на пр. найму, оренди або купна потрібних державі будинків, або ишого нерухомого, чи рухомого майна і т.д. Найясніше виступає цей характер «господарських» діянь відносно управи та використовування державного майна — лісів, копалень, фабрик і т.п. Але, хоч такі діяння державних орґанів в головнім зовсім подібні до анальоґічних діянь приватних осіб, то не можна потягнути абсолютної межі поміж ними та владними діяннями. Господарський держав­ний орґан нераз виступає як влада. На пр. кондуктор заліз­ниці, хоч він має передусім господарські завдання, має теж «владні» компетенції, і в данім випадку може виступати як влада.

В.) Владні акти визначаються тим, що вони є висловом державної власти. Владне діяннє є виключно діяннєм дер­жавної влади. Приватна людина, чи приватно-правна корпо­рація може виконувати їх тільки на основі признаної їй дер­жавою компетенції, — але в межах тої компетенції, вона стає державним, владним орґаном. Головні форми владних діянь виконуючої влади такі.

аа.) Розпорядок — це загальна норма, яку видає виконую­ча влада на основі прислугуючої їй правно компетенції. Розпорядки є найчастіше що до свого змісту актами законо­давства. Повести точно границю поміж законодавством та адміністрацією не можна власне з огляду на цей характер розпорядків.

ВВ.) Грамоти — це виставлені покликаною для цего вла­дою засвідчення. Юридичне значіннє виставлених владою грамот в цім, що вони є доказом на те, що є в них засвідчене. При цім обовязує загальний прінціп, що доказова сила публичної грамоти треває так довго, поки не проведено проти доказу, що іменно посвідчена грамотою обставина є неправ­дива.

уу.) Наказ — в подвійній формі позитивного наказу та заборони — це заявленнє волі, якому відповідає обовязок під- чиненої «сторони» послухати його. З наказом вяжеться безпо- середне діяннє виконуючої влади для вимушення послуху або проведення чогось незалежно від виданого наказу. Таким безпосередним виступом є ужиттє владою збройної сили, виконаннє якогось діла владою замість приватної особи, що була обовязана діло виконати, переведеннє «з уряду» дезин- фекції то що.

бб.) Конститутивні адміністраційні діяння — це розпо­рядження, якими адміністраційна влада, силою своєї компе­тенції, творить нові правні відношення, або касує істнуючі. Найважніші роди таких конститутивних діянь такі: 1) наді- леннє (концесія), яким влада признає якійсь особі (фізичній або колєктивній) правну спосібність в якімсь напрямі, якої вона без «концесії» не посідала би. Таке наділеннє вимагаєть­ся особливо для виконування деяких родів промислу (конце- сіонований промисл). 2) Дозвіл (консенз) є зближений до наділення тим, що тут як і там іде про згоду влади на вико- нуваннє приватною особою якоїсь чинности. Юридична ріж- ниця поміж обома та, що «наділеннє» поширює в певнім напрямі правоздатність особи, — «дозвіл» ні. Дозвіл потріб­ний тільки для цего, щоби можна використовувати в певнім напрямі свою правоздатність, що істнує незалежно від дозво­лу. Так на пр. особа, що вже отримала «концесію» виконувати якийсь концесіонований рід промислу, потребує ще «дозво­лу», щоби виконувати його в означенім місці. 3) Одобрение — це акт адміністраційної влади, яким вона заявляє своє пого- джуваннє на діяння або собі підчиненого низшого адміністра- ційного орґану, або приватної особи. Вимога одобрення вла­дою може мати подвійне правне значіннє. Або діяннє, для якого вимагається одобрення, є без него правно недійсне; або дійсність правна діяння не залежить від одобрення його вла­дою, але неотриманнє одобрення тягне за собою инші правні наслідки, на приклад кару. 4) Призначенне осіб — це акт «креації» ріжних одиничних та колєґіяльних орґанів. 5) Діяння, що ними адміністраційна влада викликає правні зміни в напрямі правної особовости та станових прав (iura status). Тут належить признаваннє правної особовости новим товариствам, спілкам, корпораціям, фондаціям; признаваннє державного горожанства; признаваннє права приналежности до громади (свойщина) то що. 6) Діяння, якими адміністра­ційна влада визнає якусь річ за необхідну для державної адміністрації. Причини такого визнання можуть бути дуже ріжнородні, і з розвоєм та збільшеннєм завдань держави росте і скількість можливих причин, що викликають таке діяннє адміністраційної влади. Його можуть викликати потреби комунікації, мотиви економічної політики, потреби санітарної політики, стратеґічні міркування, врешті потреби діяльности держави в обсягу культури. Річи, до яких можуть відноситися ті діяння, теж дуже ріжнородні: це може бути земля, потрібна для будови залізниці або військового укрі­плення, і твір мистецтва, і якась річ, що має цінність для науки, і просто річ, з якою звязаний якийсь історичний спо­мин. Правним наслідком такого акту адміністрації є все обмеження розпорядимости річию приватними особами. Те обмеженнє може бути просто примусовим перенесеннєм влас- ности, «вивласненнєм», або обмеженнєм меншого ступеня, на пр. забороною переносити річ на инше місце, вивозити її поза межі держави, забороною ставити на певнім місці будинки взагалі, або тільки будинки певного роду, то що.

ее.) Декляраторійні адміністраційні діяння — подібні зовнішно до конститутивних. Одні і другі відносяться до істновання правних відносин. Що до юридичної істоти є поміж одними і другими основна ріжниця. Конститутивні діяння є причиною для повстання, зміни або погаснення правних відносин. Декляраторійні діяння не викликають самі собою ніяких таких змін. Вони є тільки урядовою заявою про те, що такі або инші правні відносини істнують. Так на пр. виданнєм виборчої лєґітимації не видає влада виборчого права, вона тільки засвідчує урядово, що хтось те право має. Таксамо засвідчення, що хтось має державне горожанство, приналежність до якоїсь громади, що хтось є спосібний вико­нувати якесь заняттє, — всі ті засвідчення не творять ані не зміняють прав, про які в них сказано. Вони заявляють тільки урядово про істнуючий правний стан. Ця ріжниця правної істоти проявляється практично ріжницею в діянню адміні- страційних актів одного та другого роду. Конститутивний акт з правила не діє в зад, — він діє «від тепер», «ех nunc». Це природно, бо правний стан, що на нім основується, ранше — перед конститутивним актом — не істнував. Навпаки, декля- раторійний адміністраційний акт не зміняє нічого в правнім відношенню, що істнує незалежно від него. Через те його зна- чіннє розтягається в зад, «ех nunc», він діє від дня, коли почався правний стан, до якого він відноситься. На пр. посвідченнє, що хтось є державним горожанином, діє від дня, коли він отримав горожанство, — не від дня, коли виставлено про те посвідченнє.

4. Адміністраційні компетенції судової влади

Здавалося би, що судова влада в конституційній державі повинна бути точно відмежована від виконуючої. Іменно-ж таке відмежованнє відповідало би основній ріжниці, яка є поміж становищем, з якого виходить адміністрація, та точкою погляду правосуддя. Адміністрація мусить руководитися моментом практичної доцільности, — правосуддє правовістю, без огляду на цю доцільність. І моменти політичного характе­ру викликали домаганнє розділу влад, передусім з огляду на суд. Ще в до-конституційну добу судова влада була до певної міри відділена та самостійна. Не зважаючи на те, також в конституційній державі виконує судова влада ріжні адміні- страційні завдання. По власти це є наслідком технічної необ- хідности, бо не все можна виразно та точно потягнути межу поміж адміністраційним актом та правосуддєм. По части — доручено судовій владі адміністраційні завдання під впли­вом мірковання незалежного від цих технічних трудностий. А власне, доручено їй виразно та несумнівно адміністраційні завдання свідомо з огляду на цю запоруку безсторонности, яку дає привілейоване становище суддів. Двома шляхами використано цю «незалежність» суддів для адміністраційних завдань держави. раз зроблено це шляхом обовязкового спів- діяння суддів при ріжних актах адміністрації, при чім ті акти оставали актами адміністраційної влади. Відтак доручено певні адміністраційні завдання в цілости судовій владі. таким чином витворилися галузи адміністрації, які з прави­ла майже в усіх державах веде судова влада. Іменно-ж обхоп­лює адміністраційна діяльність судів такі головні ділянки:

а. Адміністрація правосуддя

Сама орґанізація судової влади є твором адміністраційної діяльности. Далі, забезпеченнє судоводства з технічного та матеріяльного боку потрібним приміщеннєм, канцеляріями та канцелярийним персоналом, потрібним приладдєм, сотво- реннє та утриманнє необхідного помічного апарату, — все те завдання, які мусить виконати адміністрація. В найвищій інстанції виконаннє цих завдань належить скрізь в конститу­ційній державі до адміністраційної влади, іменно-ж до мініс­терства правосуддя. В низших інстанціях виконують ці завдання орґани судової влади, а власне суди всіх інстанцій самі. Таким чином орґанізація судів в модерній державі має два незалежні один від одного вершки. В справах правосуддя стоїть на чолі орґанізаційної системи найвищий суд, зглядно суди. В адміністраційних справах є для судів найвищою інстанцією міністерство правосуддя.

р. Реєстраційна та евіденційна діяльність судів

Є ріжні роди справ, в яких вимагається особливо безсто- ронности та обєктивности державних орґанів, яким доруча­ється їх веденнє. Це справи, що безпосередно вяжуться з субєктивними приватними правами громадян. Окрім безсто- ронности потрібна для доцільного ведення таких справ ще й знайомість докладна приписів приватного права, бо наслідки такої або иншої полагоди цих справ залежать безпосередньо від цих приписів. Це були мотиви, чому віддано в модерній державі з правила судовій владі веденнє ріжних реєстрів та виказів, не зважаючи на виразно адміністраційний характер цеї діяльности. З окрема належить в ріжних державах до судів веденнє публичних земельних та гірничих книг, та реє­стрів акційних та инших господарських спілок, реєстрів тор­говельних фірм і т.п. Все те — діяльність що до своєї істоти адміністраційна, — але діяльність, в якій момент правовости має велике значіннє, бо з ним звязане питаннє довіря грома­дянства до отсих книг та реєстрів, а без цего довіря вся ця установа не осягала би своєї ціли.

у. Опіки та курателі

З тотожних мірковань належать до судів справи опіки над малолітними та курателі над дорослими, неспосібними пола- годжувати свої справи. Тут належить в першу чергу само вирішеннє, чи має бути встановлена опіка або курателя, далі призначеннє особи опікуна або куратора, нагляд над діяль­ністю цих осіб, справи визнання осіб малолітних передчасно власновільними та справи звільнення спід курателі.

б. До судів належать звичайно справи оголошення «кон­курсу» до майна невиплатного довжника та переведеннє кон- курсового поступовання. І ті справи належать з огляду на свою істоту до адміністрації, але їх віддано судови з наведе­них вище мірковань.

ε. В деяких державах мають суди признані собі компетен­ції для ріжних діянь декляраторійного характеру. Вони можуть виставляти свідоцтва відносно стану осіб, засвідчати тотожність підпису або особи, співділати при складанню правних актів, для яких дійсности право вимагає особливих формальностий. І в цім напрямі діяннє суду має адміністра- ційний характер. Передано його судови, окрім наведених вже мотивів, ще з мотивів соціяльної політики. Ішло про те, щоби запевнити поміч освічених юристів громадянам, що не в силі заплатити за правну пораду та працю при правних актах нотареви або адвокатови.

ζ. Врешті належать до судів ріжні діяння, що мають рівно­часно і характер правосуддя і разом з тим характер адміні- страційних діянь. До таких діянь треба зачислити на при­клад компетенцію судів рішати про вивласненнє. Само собою є таке рішеннє адміністраційним актом, але часто воно вима­гає також правосудного рішення, оскільки на пр. адміністра- ційна ціль дасться осягнути не тільки шляхом вивласнення, але на пр. установленнєм сервітуту, або коли можна цю ціль осягнути альтернативно ріжними актами вивласнення. такі судові діяння не виключно адміністраційного характеру є ріжні. В конституційній державі можна зауважити тенден­цію, поширити компетенцію судів власне що до таких діянь.

3.