Класифікація в залежності від наявності дискреції щодо застосування

У процесі здійснення вивчення юридичної літератури нами було ви­явлено, що в ній досі не здійснено дуже важливу для розуміння правової природи правообмежень класифікацію — у залежності від наявності дис­креції при їх застосуванні.

На наш подив, таку класифікацію, схоже, не здійснено і в літературі, у якій аналізується практика Європейського суду з прав людини, хоча Суд постійно має справу із обома цими видами обмежень. Запропонована класифікація відштовхується від ідеї, що окремі обмеження закріплені в законодавстві і застосовуються до всіх суб’єктів правовідносин (норма­тивні або автоматичні), а інші застосовуються на розсуд суб’єкта правоза- стосування (правозастосовні або факультативні).

Такий розподіл не був здійснений і вітчизняними правниками в інших галузях права, про що свідчать базові дослідження на відповідну тему^[247]. Зі змісту цих робіт можна зробити висновок, що часто в них під обмеження­ми прав розуміють як нормативний, так і правозастосовний тип. Проте ця відмінність не озвучується та залишається непоміченою. У запропонованих авторами класифікаціях не звертається увага на ці два абсолютно відмінних за своєю природою типи обмежень. Причому у вказаних роботах здебільшо­го аналізуються саме правозастосовні правообмеження. Іноді виняток ста­новлять роботи у сфері конституційного права^[248].

Відмінність двох видів обмежень полягає в такому. По-перше, норма­тивні обмеження закріплені в законодавстві в чітко встановленому виг­ляді, тобто їх зміст є незмінним при застосуванні для врегулювання пра­вових відносин. По-друге, вони автоматично застосовуються в певних, описаних в нормі права випадках, що не допускає дискреції.

На противагу нормативним правозастосовні обмеження не є чітко визначеними в законі і вони застосовуються із урахуванням індивіду­алізації.

Прикладом першого типу обмежень є заборона засудженим до по­збавлення волі вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби (ч. 4 ст. 107 КВК). Ця норма не допускає ніякої дискреції в’язничної адміністрації. Прикла­дом другого типу є поміщення засудженого до дисциплінарного ізолято­ра, що застосовується за порушення встановленого порядку відбування покарання та тягне за собою цілу низку різних обмежень (заборона поба­чень, придбання продуктів харчування, одержання посилок та ін.). Крім того, поміщення до ізолятора само по собі є додатковим обмеженням сво­боди пересування, тобто є певною «надбавкою» до обмеження у праві на свободу пересування. Виходить, що можливість застосування всього цьо­го комплексу правообмежень залежить від дискреційних повноважень адміністрації установи виконання покарань.

Указані відмінності не означають, що застосування факультативних обмежень здійснюється без нормативних підстав. Як і будь-яке правоза- стосовне обмеження воно має бути обґрунтованим та базуватись на вста­новлених законодавством підставах. Якщо ж таке обмеження застосо­вується не у відповідності до закону, то воно є необґрунтованим.

Іншим прикладом факультативного правового обмеження може бути застосування правила п. 25.5 ПВР установ виконання покарань, де вка­зується, що в разі відсутності начальника установи виконання покарань у термінових випадках, коли іншими заходами попередити злочин або грубе порушення неможливо, засуджені можуть бути поміщені в ДІЗО або в карцер до прибуття начальника установи або особи, яка виконує його обов’язки, але не більше ніж на 48 годин. У деяких країнах, ще одним при­кладом може бути також вибірковий перегляд кореспонденції, який може здійснюватись лише у визначених випадках обґрунтованої підозри щодо загрози безпеці та порядку в установі^[249].

Здебільшого вказані види обмежень не існують у чистому вигляді і містять у своєму змісті елементи протилежного їм типу обмежень. Нор­мативні обмеження можуть допускати певний ступінь дискреції, а право- застосовні обмеження можуть певні наперед визначені межі.

Наприклад, такі правозастосовні обмеження, як поміщення до дис­циплінарного ізолятора, можливі строком до 14 діб, гамівну сорочку може бути застосовано до заспокоєння засудженого, який проявляє буйство, але не довше двох годин (п. 20.4 ПВР). Тобто розмір та можливість застосування цих обмежень має свої ліміти, що також установлюються в законодавстві.

У свою чергу, окремі автоматичні правообмеження можуть переплі­татись із правозастосовними. Наприклад, ст. 114 КВК України закріплює безумовне право засуджених на отримання та відправлення грошових пе­реказів тільки родичам, проте лише з дозволу адміністрації колонії може бути дозволено отримання та відправлення переказів й іншим особам. Це означає, що за загальним правилом існує заборона на відправлення чи отримання переказів усім, за винятком родичів, особам, яка, однак, може бути скасована стосовно окремої особи на розсуд адміністрації колонії.

З іншого боку, іноді суб’єкт правозастосування обмежений у змен­шенні розміру існуючих правообмежень, як це у випадку із таким заходом заохочення, як надання додаткового короткострокового або тривалого побачення, адже може бути надано лише один раз на рік (ч. 4 ст. 131 КВК).

Висновок до підрозділу 1.3.1

Поділ обмежень на нормативні та правозастосовні залежить від то­го, чи має орган державної влади дискрецію з застосування обмеження, чи таке обмеження здійснюється автоматично. Нормативні обмеження вказують на конкретний зміст та обсяг обмеження, яке підлягає засто­суванню (наприклад, встановлення заборони вживати спиртні напої) та виключає можливість їх зміни правозастосувачем. Правозастосовні ж обмеження застосовуються в’язничним співробітниками на власний роз­суд у відповідності до закону (визначення тривалості поміщення в дис­циплінарний ізолятор) або і всупереч йому (поміщення до дисциплінар­ного ізолятора за відсутності достатніх підстав).

1.3.2.