Правові підстави щодо застосування зброї та спеціальних засобів під час несення служби з охорони об’єктів кримінально- виконавчої системи

У ст. 18 Закону України «Про попереднє ув’язнення» передбача­ється, що адміністрація місця попереднього ув’язнення має право за­стосовувати до осіб, взятих під варту, заходи фізичного впливу, спеці­альні засоби і вогнепальну зброю у випадках і в порядку, передбачених цим Законом.

У разі неможливості уникнути застосування заходів фізичного впливу вони не повинні перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на адміністрацію місця попереднього ув’язнення обов’язків, і мають зводитися до завдання якнайменшої шкоди здоров’ю право­порушників. У разі необхідності адміністрація місця попереднього ув’язнення зобов’язана негайно подати допомогу потерпілим.

Працівники місця попереднього ув’язнення мають право засто­совувати заходи фізичного впливу і спеціальні засоби, в тому числі прийоми рукопашного бою, наручники, гумові палиці, гамівні со­рочки, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, водомети, бронемашини та інші технічні засоби, а також вико­ристовувати службових собак для припинення фізичного опору, на­сильницьких дій, безчинства, подолання протидії законним вимогам адміністрації, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на неї обов’язків.

У ст. 106 KBK України також визначені підстави застосування за­ходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї. Зокрема, до осіб, позбавлених волі, якщо вони чинять фізичний опір персоналу колонії, злісно не виконують його законні вимоги, проявляють буйство, беруть участь у масових заворушеннях, захваті заручників або чинять інші насильницькі дії, у разі втечі з-під варти з метою припинення вказаних протиправних дій, а також запобігання заподіянню цими особами шкоди оточенню або самим собі застосовуються фізична сила, спеці­альні засоби, гамівна сорочка та зброя.

Застосуванню заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї має передувати попередження про намір використання вказаних за­ходів і засобів, якщо дозволяють обставини.

Використання фізичної сили, спеціальних засобів і зброї допускаєть­ся також в інших випадках, передбачених законами України «Про міліцію» і «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України».

Розглянемо детальніше, що означає кожна з названих підстав за­стосування заходів фізичного впливу або спеціальних засобів.

Фізичний опір. Це активна фізична протидія здійсненню відповід­ними працівниками своїх обов’язків. Коло обов’язків, здійсненню яких вчиняється опір, залежить від виду потерпілого, якому вчиняється опір. Ознаками опору є такі: а) він полягає в активних діях; б) дії винного полягають у застосуванні фізичної сили; в) дії винного перешкоджають (протидіють) виконанню працівником або іншою особою своїх функ­цій, реалізації повноважень; г) дії винного вчинено під час виконання особою своїх службових або громадських обов’язків.

Насильницькі дії — це фізичний вплив, що викликав больові від­чуття.

Безчинство полягає у грубому порушенні встановлених норм мо­ралі й поведінки із застосуванням утисків, насильства).

Протидія законним вимогам адміністрації. Це найбільш складна категорія. На жаль, у нормативних актах не наводиться визначення поняття «законні вимоги адміністрації». Єдиною спробою внести яс­ність у цю проблему можна вважати вказівку тоді ще Державного де­партаменту України з питань виконання покарань № 5-1085/Лв від 19 березня 2002 р.

Правила режиму в місцях попереднього ув’язнення й установах виконання покарань, передбачені у Законі України «Про попереднє ув’язнення», KBK України та нормативних актах ДПтСУ, регламенту­ють поведінку ув’язнених та засуджених, мають обов’язковий і забо­ронний характер та вказують, у чому конкретно може бути виражено порушення встановленого порядку відбування покарання. Слід нага­дати, що за загальним правилом засуджені та ув’язнені зобов’язані:

— додержуватися порядку, встановленого в місцях попереднього ув’язнення та установі виконання покарань, і виконувати законні ви­моги адміністрації;

— дотримуватися санітарно-гігієнічних правил, мати охайний зо­внішній вигляд, постійно підтримувати чистоту;

— бути ввічливими до працівників, а також поміж собою; не всту­пати в суперечки з представниками адміністрації, не принижувати їх гідність, не протидіяти виконанню ними своїх обов’язків;

— бережливо ставитися до інвентарю, обладнання та іншого майна.

Названі обов’язки становлять загальні норми поведінки кожного ув’язненого й засудженого та визначають межі його належної поведін­ки. Заборонні дії, навпаки, встановлюють конкретні норми поведінки таких осіб. Заборони за своїм змістом вужче обов’язків, і, очевидно, їх наявність зумовлена необхідністю конкретизації обов’язків ув’язнених та засуджених. Обов’язки та заборони щодо поведінки осіб, узятих під варту, а також засуджених становлять законні вимоги адміністрації СІЗО та установи виконання покарань. Порушуючи вимоги режиму ув’язнені (засуджені), таким чином, чинять непокору законним вимогам адміністрації установи.

Чи виявиться протидія законним вимогам адміністрації у пасивній поведінці або здійсниться у формі активних дій, залежить від конкрет­ної ситуації взаємодії суб’єктів відносин (ув’язненого й адміністрації СІЗО чи установи виконання покарань). Однак у кожному разі відно­сини названих суб’єктів у будь-якій ситуації будуть підпорядковані одній із двох моделей взаємодії:

— невиконання ув’язненим (засудженим) вимог вчинити дії, вико­нання яких входить до його обов’язків;

— невиконання ув’язненим (засудженим) вимог припинити дії, вчинення яких йому заборонено або утриматися від вчинення заборон­них дій.

У першому випадку від особи вимагається вчинення певних кон­кретних дій, але вона їх не вчиняє, тобто веде себе пасивно. При цьому можна стверджувати, що протидія вчиняється шляхом бездіяльності. У другому випадку, навпаки, ув’язнений (засуджений) не бажає під­коритися вимогам, що до нього ставляться, припинити заборонні дії або утриматися від їх вчинення, активно продовжує свою протиправну поведінку, тобто вчиняє певні активні дії. При цьому можна стверджу­вати, що протидія вчиняється шляхом дії.

Враховуючи норми закону стосовно адекватності проступку та за­стосовуваних заходів, доцільніше їх запроваджувати тоді, коли проти­дія носить активний характер. При цьому слід враховувати, що ув’язнений (засуджений) має бути не тільки зобов’язаний, але й мати можливість виконати законну вимогу представника адміністрації. Важ­ливим компонентом протидії виступає фактична реальна можливість виконати вимогу представника адміністрації. Такої можливості ув’язнений (засуджений) може бути позбавлений унаслідок різних при­чин: хвороба, відсутність навичок, слабка поінформованість тощо.

Законодавство дає можливість у разі потреби звертатися до крайніх заходів впливу на осіб, особливо, коли мова йде про групову непокору або протидію. Дозвіл на проведення спеціальних операцій з викорис­танням світлозвукових пристроїв відволікаючої дії, водометів, броне­машин та інших технічних засобів, застосування яких пов’язане з ри­зиком заподіяння шкоди здоров’ю оточуючих, дають начальник управ­ління (відділу) центрального органу виконавчої влади з питань вико­нання покарань в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві чи Севастополі, начальник Центрального управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України по місту Києву і Київській області, начальники територіальних управлінь Військової служби правопорядку у Збройних Силах України або особи, які їх замінюють, голова центрального органу виконавчої влади з питань виконання по­карань або його заступник, Міністр оборони України, начальник Вій­ськової служби правопорядку у Збройних Силах України або його перший заступник.

Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його засто­сування визначаються з урахуванням обставин, що склалися, характе­ру правопорушення і особи правопорушника.

Ще одним нормативним актом, який дає право на застосування до ув’язнених спеціальних засобів та зброї, є Закон України «Про Дер­жавну кримінально-виконавчу службу України». У ст. 19 цього акта встановлено: особи рядового і начальницького складу кримінально- виконавчої служби під час виконання завдань з виконання криміналь­них покарань у межах повноважень, визначених цим Законом, мають право в порядку і випадках, передбачених KBK України, Законом Укра­їни «Про міліцію» та іншими законами України, застосовувати фізич­ну силу, використовувати службових собак, а також зберігати, носити спеціальні засоби і зброю, використовувати і застосовувати їх само­стійно або у складі підрозділів.

Другий елемент, із чого складається комплексна підстава застосу­вання заходів фізичного примусу, — це фактична підстава, яка визна­чається тією обстановкою, що складається під час усунення зазначеної небезпеки. Стосовно випадків застосування сили «обстановка» — це становище на місці застосування сили з урахуванням: а) об’єктивних чинників: характеру місцевості, взаємного розташування на ній проти- борчих сторін, кліматичних умов, часу доби тощо; б) особистих мож­ливостей працівника: статі, віку, фізичних сил, якості професійних навичок, наявність засобів усунення небезпеки тощо; в) динамічного співвідношенням сил і засобів працівника з джерелом небезпеки (кіль­кістю правопорушників, їх озброєнням, фізичною силою).

У науці розроблено алгоритм застосування сили (від лат. algoritm — сукупність певних дій, загальних правил у певній послідовності). Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що цей алгоритм є спільним для випадків застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу і має наступний загальний вигляд: 1) прий­няття рішення або отримання дозволу щодо застосування відповід­ного заходу адміністративного припинення спеціального призначення;

2) приведення зброї або спеціального засобу у бойову готовність;

3) попередження про намір застосування сили; 4) надання часу на від­повідну реакцію; 5) власне застосування; 6) припинення застосування; 7) надання необхідної допомоги; 8) огляд місця застосування; 9) не­гайна доповідь про негативні наслідки застосування сили; 10) безвід- кладні слідчі дії на місці пригоди; 11) подання процесуальних доку­ментів про застосування сили.

9.6.