Класифікація в залежності від карального характеру правообмежень
З цим критерієм усі правообмеження засуджених слід поділяти на:
а) каральні;
б) некаральні;
в) змішані.
Схожа класифікація мала місце в радянській літературі з виправно- трудового права.
У відповідності до неї існують такі правообмеження засуджених, які виражають кару, а існують і такі, які кари не виражають.Такий поділ є слушним тільки в тому разі, якщо з національною в’язничною системою пов’язується мета кари (наприклад, КК закріплює кару як ціль покарання). Ця ціль, тим не менш, має узгоджуватися і з іншими, більш «благородними цілями», як-то виправлення особи. Витоки такого розуміння пов’язані із неоднозначними формулюваннями радянського законодавства: Стаття 20 Закону СРСР від 25.12.1958 «Про затвердження основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» закріплювала, що покарання є не тільки карою, але й переслідує цілі виправлення і перевиховання, а також попередження вчинення нових злочинів, як самими засудженими так і іншими особами[313].
У кримінально-виконавчому праві й по сьогодні не заперечена думка про те, що окремі обмеження можуть мати некаральний характер; наприклад, певні специфічні обов’язки засуджених можуть не бути правообме- женнями. Так, деякими авторами вказувалося, що такі обов’язки як бережно ставитись до майна колонії, утримувати в чистоті житло і службові приміщення, дотримуватись правил особистої гігієни і т. д. не можуть розглядатись як елемент карального впливу через те, що ці норми спрямовані на створення елементарних умов співжиття і не містять яких-не- будь правообмежень[314]. Схожої позиції дотримуються й у сучасних працях з кримінально-виконавчого права[315].
Так само в радянському виправно-трудовому праві принципово відстоювалася позиція, що обов’язок працювати не є карою. Навіть ті вчені, які відстоювали позицію ототожнення покарання і кари, дотримувалися позиції, що праця є супутньою покаранню і не входить до нього.
При цьому пропонувались оригінальні аргументи: «Збільшення робочого дня, обмеження у вільному часі, відсутність свободи вибору праці — усе це знаходиться у сфері режиму та відноситься не до самої праці, а до її умов»[316]. Таке бачення легко зрозуміти, знаючи ідеологічні підходи до покарання та праці в радянському суспільстві. Разом з тим тоді велася і протилежна полеміка щодо заперечення ідеї згідно з якою праця не містить елементи кари[317].Як нами доводилось раніше, будь-який обов’язок, який покладається на засудженого і якого не зобов’язані виконувати вільні громадяни, є правовим обмеженням. його виконання вимагає примусу, адже навіть ті норми, які І. В. Шмаров називає правилами співжиття, незважаючи на їхню нездатність спричиняти серйозні страждання, можуть бути забезпечені примусом, який проявляється у відповідальності засуджених за порушення встановленого порядку виконання-відбуванння покарань.
Звичайно, різні правообмеження по-різному переживаються різними засудженими. В одних певні обмеження не викликають ніяких страждань, у інших же навпаки. Обмеження контактів завдасть більше страждань особі, в якої є діти. Відбирання чорнила — тим, в кого професія пись- меника[318]. Проте це не змінює їхньої сутнісної характеристики, адже вона є об’єктивною і не залежить від суб’єктивних переживань. Правильно вказувалось, що будь-який засуджений у тому комплексі правообмежень, яким характеризується зміст конкретного покарання, знайде для себе небайдуже обмеження чи позбавлення, яке викликає якщо й не страждання, то, у всякому разі, неприємне відчуття[319]. Дехто вважає, що покарання не має своєю метою страждання, які завдаються злочинцеві, адже вони є лише його неминучою формою[320].
Ми стверджуємо, що незважаючи на суб’єктивне сприйняття право- обмеження засудженим, вони мають своєю сутністю тільки кару, оскільки є несприятливими наслідками, пов’язаними із відбуванням покарання. Засуджений змушений їм піддаватись і в разі уникнення цього до нього застосовується примус.
Тому з урахуванням того, що всі правообмеження мають змістом певні негативні наслідки, які проявляються у зменшенні обсягу можливостей порівняно із вільними громадянами, об’єктивно вони відображають тільки кару. Тому поділ обмежень прав засуджених на каральні і некаральні, виходячи із характеру їх змісту є безпідставним.З іншого боку, класифікація правообмежень на каральні і некаральні є можливою, якщо замінити критерій відображення кари в змісті правообмежень на критерій цілі, яка ставиться правообмеженням. На підставі цього можна обґрунтувати поділ правообмежень на каральні, якщо вони першочергово мають на меті кару, і некаральні, якщо вони мають інші цілі.
До цієї думки у свій час був близький Ф. Р. Сундуров, вказуючи, що вважати той чи інший засіб каральним чи позбавленим кари потрібно не тільки з урахуванням його об’єктивних властивостей викликати страждання, але і в залежності від мети, яку сконструював перед собою зако- нодавець[321]. Тим не менш, тоді він не дійшов до того, щоб поставити під сумнів ідею про можливість існування правообмежень, які не відображають кари.
Вдалим у контексті вищесказаного є висновок С. Ю. Чекулаєва, що розподіл режимних правил на такі, що забезпечують правообмеження і кару, і на правила особистої поведінки засуджених у побуті, їх взаємовідносини з іншими особами, скоріше за все, має штучний характер, оскільки тут може йтися не про розподіл режиму на складові елементи, а про виокремлення його функцій: каральної, виховної та ін[322].
Якщо взяти за базовий саме цільовий критерій, то можна виділити три види обмежень: каральні, некаральні та змішані.
У відповідності до запропонованої класифікації таке обмеження, як обмеження свободи пересування, можна вважати і каральним (оскільки воно має за мету кару) і превентивним (оскільки водночас є і мета превен- ції), а тому його слід відносити до змішаного типу обмежень. Прикладом некарального обмеження можна вважати обов’язок засуджених ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених (ч.
1 ст. 9 КВК), адже воно спрямоване, в першу чергу, на виховну мету та збереження дисципліни й порядку в установі виконання покарань. Прикладом карального обмеження можна вважати заборону засудженим отримувати посилки і передачі під час перебування в дисциплінарних ізоляторах (ч. 11 ст. 134 КВК).Висновок до підрозділу 1.3.3
З огляду на існування в Україні такої мети покарання як «кара», окремі фахівці виділяють каральні та некаральні обмеження. На нашу думку, такий поділ є безпідставним, якщо його критерієм є відображення кари у змісті правообмеження. Оскільки жодне обмеження не є добровільним та, у разі його недотримання, може бути забезпечено застосуванням примусу, то кара проявляється в будь-якому обмеженні. Кара присутня в обмеженні об’єктивно, незважаючи на те, що окремі обмеження можуть не сприйматись як каральні самими засудженими. Більше того, кара якраз і проявляється у комплексі правообмежень.
З іншого боку, якщо змінити критерій характеру змісту обмеження на критерій мети обмеження, то класифікація обмежень на каральні, нека- ральні та змішані, напевно, матиме сенс. Наприклад, обмеження свободи пересування можна вважати і каральним (оскільки воно має на меті кару) і превентивним (оскільки водночас є і мета превенції), а тому його слід відносити до змішаного типу обмежень.
1.3.4.
Еще по теме Класифікація в залежності від карального характеру правообмежень:
- Класифікація в залежності від наявності дискреції щодо застосування
- Класифікація в залежності від джерела закріплення обмеження
- Класифікація за джерелом походження обмеження. Правообмеження, що обумовлені ізоляцією
- 1.3. Розвиток політико-правових ідей конституційного характеру в Україні від середині ХІХ ст. до 1917 року
- 1441 р., червня 16, Буда Владислав ІІІ звільняє мешканців Львова на час від дати цьогодокумента аж до свого приїзду до Львова від сплати мит від усіх товарів, що продаються, насамперед від риби
- 1552 р., квітня 14, Пйотрків Сигізмунд Август підтверджує і повністю наводить текст привілеїв Владислава ІІ від 8 березня 1424 р., Владислава ІІІ від 16 липня 1444 р. та два документи Казимира IV від 5 квітня 1460 р. і від 26 січня 1462 р.
- КОЛОМАЦЬКІ СТАТТІ, дані при обранні на гетьманство Мазепи Запорозькому війську і всьому малоросійському народу від великих государів та всеросійських самодержців, року від створення світу 7195, а від Різдва Христового 1687, 25 липня
- 1554 р., квітня 12, Люблін Сигізмунд Август підтверджує та повністю наводить такі документи: декрет Сигізмунда І від 2 вересня 1547 р., привілей Сигізмунда І від 28 січня 1545 р., привілей Сигізмунда Августа від 24 березня 1553 р., декрет Сигізмунда І від 13 жовтня 1542 р.
- 3.3. Ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 р. з заявою Державного підприємства «Антрацит» про заміну сторони у зведеному виконавчому провадженні по примусовому виконанню виконавчих написів нотаріуса від 17 жовтня 2000 р.1-1612, від 12 серпня 2002 р. № 1317, від 12 серпня 2002 р. № 1318 та від 12 серпня 2002 р. № 1319 про стягнення заборгованості на користь С., що знаходиться у пров
- Стаття 283. Звільнення від оподаткування митом залежно від обраного митного режиму
- 1555 р., червня 11, Пйотрків Сигізмунд Август підтверджує два привілеї Владислава ІІ від 29 вересня 1389р. і від 18 вересня 1415 р. та один привілей Владислава ІІІ від 21 липня 1444 р., що стосуються прав міста Львова на землі навколо міста
- 1576р., жовтня 27, Торунь Стефан підтверджує та повністю наводить документи Сигізмунда I від 4 травня 1538 р. та від 2 липня 1541 р.,
- Розвиток теорії обмежень прав в’язнів в Україні в пострадянський період суттєво відстав від міжнародних стандартів, а також від досвіду інших країн.