Факт каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням

У порядку окремого провадження згідно з п. 3 ч. 1 ст. 256 ЦПК України може бути встановлений факт каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням.

При застосуванні п. 3 ст. 273 ЦПК України, яким передбачено встановлення каліцтва на виробництві або у зв'язку з виконанням державних чи громадських обов'язків, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по соціальному страхуванню, судам слід мати на увазі, що з дня введення в дію Закону України «Про охорону праці» справи про встановлення таких фактів не розглядаються в порядку окремого провадження. Питання, пов'язані із встановленням факту каліцтва на виробництві, коли виникає з приводу цього спір, а також, якщо при каліцтві в зв'язку з виконанням державних чи громадських обов'язків пенсія призначається особам, які внаслідок цього стали інвалідами, вирішуються в порядку встановленому для розгляду трудових спорів.

Підсудність. Заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання (ч. 1 ст. 257 ЦПК України).

Заявники:

- особа, що зазнала каліцтва;

- члени його сімї, у випадку втрати годувальника;

- утриманці загиблого;

- законниі представники неповнолітніх;

- органи опіки та піклування;

- прокурор.

Заінтересованими особами у даних справах можуть бути Фонд соціального страхування; управління соціального захисту, Пенсійний фонд та інші.

У контексті цього слід зазначити, що відповідно до статей 9, 23 Закону України від 09.07.2003 р.

пенсійне страхування» за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначається, зокрема, пенсія по інвалідності, внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов’язаного з роботою, інвалідності з дитинства), спори, що виникають із цього приводу можуть вирішуватися органами Пенсійного фонду або судом. Згідно зі ст. 31 цього Закону причина, група, час настання інвалідності, строк, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціальної експертизи згідно із законодавством. Органи Пенсійного фонду та застрахована особа мають право в порядку, встановленому законом, оскаржити рішення органів медико-соціальної експертизи. Отже, встановлення факту каліцтва, не пов’язаного з роботою, з метою призначення пенсії згідно із зазначеним Законом має встановлюватися разом із вирішенням відповідного спору про право органами Пенсійного фонду або судом.

Законом України від 29.09.1999 р. № 1105-XIV «Про

загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» встановлено перелік осіб, які підлягають обов’язковому страхуванню від нещасного випадку (ст. 8 Закону). Згідно з ч. 1 ст. 36 цього Закону справи про відповідні страхові виплати розглядає Фонд соціального страхування від нещасних випадків на підставі заяви потерпілого або заінтересованої особи за наявності усіх необхідних документів. Одним з основних документів, потрібних для здійснення необхідних страхових виплат, є акт розслідування нещасного випадку (ст. 35 Закону). Згідно зі ст. 22 Закону України від 14.10.1992 р. № 2694 «Про охорону праці»

роботодавець повинен організувати розслідування та вести облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій відповідно до положення, що затверджується Кабінетом Міністрів України за погодженням із всеукраїнським об’єднанням профспілок. За підсумками розслідування нещасного випадку, професійного захворювання або аварії роботодавець складає акт за встановленою формою, один примірник якого він зобов’язаний видати потерпілому або іншій заінтересованій особі не пізніше трьох днів із моменту закінчення розслідування.

У разі відмови роботодавця скласти акт про нещасний випадок чи незгоди потерпілого з його змістом питання вирішуються посадовою особою органу державного нагляду за охороною праці, рішення якого є обов’язковим для роботодавця (ст. 55 Закону, п. 38 Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професіональних захворювань та аварій на виробництві, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1112).

В окремому провадженні, таким чином, факт каліцтва не встановлюється і у разі, якщо особі відмовлено у складанні акта про нещасний випадок або незгоди потерпілого або іншої особи (утриманця померлого потерпілого) зі змістом цього акта. Рішення посадової особи органу державного нагляду за охороною праці може бути оскаржене у судовому порядку за правилами адміністративного судочинства.

Водночас, згідно зі ст. 55 зазначеного Закону, якщо виник спір щодо суми страхових внесків, розміру шкоди та прав на її відшкодування тощо, він вирішується в судовому порядку, а за бажанням заінтересованої особи — спеціальною комісією, при викона.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що за загальним правилом питання, пов’язані із встановленням факту каліцтва, коли зь приводу цього виникає спір, а також якщо на підставі факту нещасного випадку призначається пенсія особам, які внаслідок цього стали інвалідами, вирішується в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів. Спори, що виникають із цього приводу, можуть вирішуватися в позасудовому порядку спеціальними уповноваженими органами або судом.

Спори, які віднесені до цивільної юрисдикції, розглядаються в порядку цивільного судочинства за правилами позовного провадження. Факт

64

Цивільний процесуальний кодекс України: Наук.-практ. комент. / За ред. С. С. Бичкової. - К.: Атіка, 2008. - С. 546-547; Фурса С. Я. Цивільний процесуальний кодекс України: Наук.-практ. комент. - К.: Вид. Фурса С. Я.: КНТ, 2006. - С. 706.

каліцтва, коли з приводу цього виникає спір, що має розглядатися в порядку цивільного судочинства, встановлюється при вирішенні відповідного спору.

Судова практика свідчить про виникнення певних труднощів при вирішенні справ цієї категорії та неоднакове застосування судами зазначених положень закону.

Встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення

П. 4 ст. 256 ЦПК України передбачає встановлення в судовому порядку факту реєстрації шлюбу. Встановлення цього факту можливо лише за умови доведеності того, що шлюб реєструвався, але втрачені відповідні документи і поновити їх неможливо.

Встановлення факту реєстрації шлюбу допускається за життя подружжя, за умови реєстрації шлюбу і може мати місце в будь-який час, незалежно від того, коли втрачені документи, що підтверджують реєстрацію, та за наявності висновку РАЦС про відмову у поновленні актового запису та причин відмови (відсутність книг запису, книги не збереглись і т.д.). Таким чином, перед тим, як звернутись в суд з заявою про встановлення факту реєстрації шлюбу, заявник зобов'язаний спочатку звернутись у відділ РАЦС про поновлення актового запису (п. 3 Положення «Про порядок зміни,

доповнення, поновлення та анулювання актового запису цивільного стану» від 26.09.2002 року).

Підсудність. Заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання (ч. 1 ст. 257 ЦПК України); за заявою громадянина України, який проживає за її межами, про встановлення факту, що має юридичне значення, визначається за його клопотанням ухвалою судді Верховного Суду України (ч. 2 ст. 257 ЦПК України).

Заявники:

- особи, щодо яких був вчинений реєстраційний запис;

- законні представники неповнолітніх та недієздатних;

- спадкоємці померлих.

Підставою для прийняття заяви є повідомлення (висновок) органу РАЦС про відсутність актового запису за затвердженою формою. Заінтересованими особами в залежності від мети встановлення фактів можуть бути:

- другий з подружжя - у справах про встановлення факту реєстрації шлюбу;

- інші спадкоємці -для одержання спадщини;

- територіальна громада, управління соціального захисту населення - при оформленні пенсії чи відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника та ін.

Поновлення втраченого актового запису про шлюб здійснюється тільки за наявності документів, що підтверджують факт реєстрації шлюбу в органах РАЦС в Україні (свідоцтво про реєстрацію акту, його копії, завірені нотаріусом, штамп про реєстрацію в паспорті чи паспортному документі), або на підставі рішення суду.

На підставі поданих заявником та затребуваних відділом державної реєстрації актів цивільного стану, дипломатичним представництвом чи консульською установою України документів та їх аналізу складається висновок про поновлення або відмову в поновленні актового запису цивільного стану.

У випадку відмови у поновленні висновок повинен містити причини відмови.

Для звернення в суд про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах достатньо відмови відділу РАЦС про відмову у видачі повторного свідоцтва внаслідок відсутності актового запису за вказаний період при збереженні книг запису актів.

У випадку, коли шлюб був зареєстрований не за місцем теперішнього місця проживання заявника і останній не має змоги одержати повторне свідоцтво або відмову, він звертається до відділу РАЦС за місцем свого проживання і цей відділ звертається із відповідним запитом до відділу, де реєструвався шлюб.

Для встановлення факту реєстрації шлюбу необхідно подати наступні документи та докази:

- висновок відділу РАЦС про відмову у поновленні актового запису про реєстрацію шлюбу, належно оформлений;

- довідка архіву відділу РАЦС про те, що актовий запис втрачено (згорів під час пожару, вивезений під час війни, затоплений разом з архівами, тощо);

- виписка з паспорта чи паспортного документу, в яких є відмітка (штамп) про реєстрацію шлюбу;

- документи ділового характеру (анкети, особові справи та інші);

- свідоцтва про народження дітей, де батьками вказані заявники, актові записи про народження дітей;

- домові книги з записами, в якості кого прописаний (вселений) один з подружжя;

- свідоцтво про розірвання шлюбу;

- листи ділового та особистого характеру.

Цей перелік не є вичерпним. Рішення суду про встановлення факту реєстрації шлюбу підлягає реєстрації в органах РАЦС.

В п. 3 ч. 1 ст. 256 ЦПК України передбачено встановлення в порядку окремого провадження факту реєстрації усиновлення.

У контексті цього необхідно зазначити, що згідно зі ст. 225 СК України усиновлення вважається здійсненим з моменту набрання чинності рішенням суду про усиновлення, а не з моменту його реєстрації. Якщо при розгляді справи про усиновлення заявник виявив бажання бути записаним у Книзі реєстрації народжень матір’ю, батьком дитини (повнолітньої особи), змінити відомості про місце народження та дату народження дитини, або за підстав, встановлених законом, змінити прізвище, ім’я та по батькові особи, яка усиновлена, то на підставі рішення суду про усиновлення до актового запису про народження дитини або повнолітньої особи державний орган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни. Якщо до актового запису вносяться зміни, доповнення або здійснюються інші відмітки у зв’язку з усиновленням, то на лицевому боці актового запису зазначається підстава їх внесення — рішення суду про усиновлення. Записи щодо внесених до актового запису цивільного стану змін, доповнень засвідчуються підписом посадової особи та печаткою відділу реєстрації актів цивільного стану.

За змістом ст. 233 СК України державний орган РАЦС з урахуванням змін, внесених до актового запису про народження дитини або повнолітньої особи саме на підставі рішення суду проусиновлення, видає нове Свідоцтво про народження без складання відповідного актового запису. При цьому свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

Таким чином, на підставі рішення суду про усиновлення відбувається не реєстрація факту усиновлення, а внесення відповідних змін до актового запису про народження дитини або повнолітньої особи. Поряд з цим відомості про усиновлення підлягають обов’язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян. Внесення відомостей про народження фізичної особи та її походження, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть здійснюється, як зазначалося, шляхом складання актового запису цивільного стану в електронному вигляді у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян та на паперових носіях.

Отже, реєстрація актового запису цивільного стану шляхом здійснення відповідного актового запису та внесення відомостей про відповідний акт цивільного стану до Державного реєстру є взаємопов’язаними, але різними правовими діями. Закон не передбачає реєстрації усиновлення, а встановлює тільки обов’язок внесення відповідних змін до актового запису про народження та внесення відомостей про усиновлення до Державного реєстру актів цивільного стану громадян. Висловлене дає можливість зробити висновок, що в окремому провадженні може встановлюватися факт усиновлення та внесення відомостей про усиновлення до Державного реєстру, а не факт реєстрації усиновлення шляхом складання відповідного актового запису цивільного стану.

Наведене свідчить про необхідність узгодження зазначених правових актів та норм закону, приведення ч. 1 ст. 256 ЦПК України у відповідність зі ст. 49 ЦК України та Закону України від 01.07.2010 р. № 2991 «Про державну реєстрацію актів цивільного стану».