3.2. Виконання працівниками оперативного підрозділу письмових доручень слідчого про проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій

До вступу в дію КПК України 2012 р. оперативно- розшукова діяльність поєднувалася з попереднім слідством і оперативно-розшукові заходи проводилися під час здійснення досудового розслідування.

Таким чином, необхідність розгляду питання щодо виконання працівниками оперативного підрозділу письмових доручень слідчого про проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій обумовлена його прикладним характером. Розгляд цього питання розпочнемо зі з’ясування визначення сутнісного змісту поняття «доручення».

Сучасний тлумачний словник української мови визначає доручення як:

1) дію за значенням доручати; справу, доручену кому— небудь; завдання;

2) документ, що дає кому—небудь право діяти від імені особи, яка видала цей документ; довіреність. Слово «доручати» тлумачиться як покладати на когось виконання чого-небудь^[45].

Письмове доручення — це письмовий документ, яким один суб'єкт відповідно до закону покладає на іншого обов'язок (тим самим наділяє його своїми правами) провести певні слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії.

Вказівка про вчинення певних дій є проявом керівництва, спрямування і правильною організацією щодо забезпечення швидкого, повного і неупередженого розслідування.

У наш час в практичній діяльності з боку працівників оперативних підрозділів можна почути нарікання з приводу того, що слідчі в окремих випадках зловживають своїми повноваженнями і доручають виконання таких процесуальних дій, які б могли виконати самостійно. При цьому відповіді про виконання доручень слідчого оперативним підрозділом в окремих випадках мають вигляд формальної відповіді, про що свідчать наявні в матеріалах досудового розслідування фрази, які в більшості випадків будуються на конструкції словосполучення: «не виявилось / не представилось можливим...».

З метою усунення і недопущення таких фактів Ю. П. Аленін рекомендує слідчому не зловживати правом доручати виконання процесуальних дій оперативним підрозділам, тому що їх відпрацювання зменшує час для виконання їх основних обов'язків, що передбачені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність».^[46] З таким твердженням у певній мірі слід погодитись, але до вказаного доцільно зазначити, що потрібно враховувати і специфіку та

складність розслідування та розкриття конкретного злочину, що в цілому впливає як на дотримання розумних строків, так і строків досудового розслідування.

Згідно з ч. 2, 3 ст. 41 КПК України, доручення слідчого щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов’язковими для виконання оперативним працівником, який під час їх виконання користується повноваженнями слідчого. Працівники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися із клопотанням до слідчого судді чи прокурора щодо надання їм можливості їх провести.

У дорученні щодо проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій працівником оперативного підрозділу слідчий повинен чітко формулювати для виконавця його мету.

Чинним КПК України не визначено строки виконання процесуальних дій за дорученнями слідчого, прокурора, хоча, по суті, вони повинні бути зазначені в ньому. З метою визначення оптимальних строків виконання доручень слідчого оперативним працівником щодо здійснення слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) дій проаналізуємо кримінальне процесуальне законодавство.

Окремі положення КПК України містять вказівки на строки проведення процесуальних дій, але не вказують їх терміни. Зокрема, ч. 8 ст. 223 КПК України наголошує, що «слідчі (розшукові) дії не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування», що визначені положеннями ст. 219 КПК України.

В окремих положеннях КПК України, що регулюють проведення певних процесуальних дій, оговорюються строки виконання цих дій. Так, наприклад:

— у ч. 6 ст. 232 КПК України міститься вимога, відповідно до якої службова особа органу, що отримав доручення, за погодженням зі слідчим, прокурором, що надав доручення, зобов’язана в найкоротший строк організувати виконання зазначеного доручення. Водночас слід наголосити, що «найкоротший строк» не є визначеним поняттям щодо часу;

— пунктом 4 ч. 2 ст. 36 КПК України передбачено, що прокурор уповноважений «доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк... процесуальних дій» тощо.

Також окремі питання виконання працівником оперативного підрозділу доручень слідчого врегульовано Інструкцією з організації взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами Національної поліції України в запобіганні кримінальних правопорушень, їх виявленні та розслідуванні, затвердженою наказом МВС України від 07.07.2017 р. № 575. Цьому питанню в Інструкції приділено розділ VI «Виконання працівниками оперативного підрозділу органу, підрозділу поліції доручень слідчих про проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій».

Таким чином, оптимальними строками виконання доручень слідчого, прокурора є строки, які безпосередньо повинні бути встановлені в їх дорученнях. При цьому вважаємо, що визначення у строках виконання доручення такого, як «найкоротший строк», є неприйнятним, тому що строки виконання таких доручень можуть варіюватись від декількох днів до декількох тижнів, що є неправильним, оскільки при розслідуванні кримінальних проваджень кожна хвилина має значення. У зв'язку з цим слідчому в дорученні варто зазначати: «доручення підлягає виконанню у найкоротший

строк, який не повинен перевищувати (вказати необхідний строк виконання}».

У дорученнях зазначаються найменування кримінального провадження, його реєстраційний номер та дата початку досудового розслідування; правова кваліфікація кримінального правопорушення із зазначенням статті (частини статті) КК України; короткий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення; конкретний перелік слідчих (розшукових) дій чи негласних слідчих (розшукових) дій, які потрібно виконати; інші відомості, необхідні для виконання цих дій.

У разі неможливості своєчасного виконання доручення продовження строку його виконання письмово погоджується зі слідчим, який дав доручення.

Матеріали про виконання доручень слідчих надсилаються до органу досудового розслідування разом із супровідним листом залежно від рівня органу досудового розслідування за підписом керівника структурного підрозділу апарату центрального органу управління поліцією, керівника територіального органу поліції, керівника міжрегіонального територіального органу поліції, керівника територіального (відокремленого) підрозділу, яким виконувалося доручення слідчого.

Контроль за виконанням доручень слідчих працівниками оперативних підрозділів територіального органу, підрозділу поліції покладається на керівника територіального органу, підрозділу поліції.

Керівник органу досудового розслідування розглядає матеріали виконаного доручення слідчого, які надійшли від оперативного підрозділу. У разі його неналежного виконання повертає матеріали відповідно до вимог діловодства керівникові територіального органу, підрозділу поліції для усунення недоліків та вжиття до винних заходів дисциплінарного впливу в установленому порядку.

За наявності доручення щодо здійснення розшуку підозрюваного розшукова діяльність оперативного підрозділу здійснюється протягом всього розшукового провадження із самостійним визначенням заходів його здійснення, що

передбачено положеннями КПК України та Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Тобто якщо слідчим, прокурором було винесено постанову про зупинення досудового розслідування, то оперативний підрозділ може здійснювати розшук ще й за допомогою оперативно- розшукових заходів, перелік яких визначено в Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Слід звернути увагу на те, що особливістю змісту доручення слідчого щодо здійснення розшуку конкретної особи оперативним підрозділом є те, що в ньому вказується не на перелік заходів розшуку, які потрібно виконати, а на завдання розшуку^[47].

Про хід розшуку осіб, які переховуються від органів досудового розслідування чи суду, та встановлення осіб, причетних до вчинення кримінального правопорушення, працівник оперативного підрозділу повинен щомісячно інформувати слідчого, прокурора. Ця інформація повинна мати взаємозворотній зв'язок, за допомогою якого об'єднуються зусилля суб'єктів розшуку підозрюваного.

Під час виконання оперативним працівником розшуку особи за дорученням слідчого він користується повноваженнями останнього.

На сьогодні прийнятною має бути позиція про те, що надання слідчим доручень оперативним підрозділам про виконання слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій доцільне тільки тоді, коли це насправді

обумовлено необхідністю якнайшвидшого розслідування кримінального провадження. Доручення слідчого мають бути чіткими, вмотивованими, конкретними, що не допускає подвійного їх трактування, а також містити посилання на норми КПК України, на підставі яких надано доручення. Обов’язково у дорученні має бути чітко сформоване завдання, яке повинен розуміти працівник оперативного підрозділу і якого він повинен досягти, виконуючи доручення. Письмова процесуальна форма доручення має визначати порядок діяльності оперативного підрозділу, що допоможе слідчому контролювати повноту і строки його виконання, тому воно повинно бути належно оформлене.

Таким чином, доручення повинно бути складене у двох примірниках на офіційному бланку органу досудового розслідування. Воно має бути мотивованим, містити інформацію, необхідну для його виконання, чітко поставлене завдання, строки його виконання, у ньому повинен бути визначений конкретний слідчий, якому слід направляти матеріали його виконання.

Доручення можуть бути надані слідчим у будь-кому кримінальному провадженні та на будь-якому етапі його розслідування. Загалом доручення можуть бути як:

1) загального характеру — з’ясування тих чи інших обставин вчинення кримінально правопорушення, наприклад, шляхом допиту свідків, потерпілого, встановлення можливих очевидців тощо;

2) чіткого характеру — виконання конкретних слідчих (розшукових) та негласний слідчих (розшукових) дій.

Дещо складніша ситуація складається під час здійснення негласних слідчих (розшукових) дій. Це обумовлено тим, що на сьогодні слідчий не має права ознайомлюватися зо всіма матеріалами проведених оперативними підрозділами заходів. Так, у ч. 3 ст. 246 КПК України визначено, що «рішення про провадження негласних слідчих (розшукових) дій приймає слідчий, прокурор... Слідчий зобов’язаний повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення певних негласних слідчих (розшукових) дій та отримані результати».

Відповідно до положень ч. 3 ст. 252 КПК України, «протоколи про проведення негласних слідчих (розшукових) дій з додатками не пізніше ніж через двадцять чотири години з моменту припинення зазначених негласних слідчих (розшукових) дій передаються прокурору». Частина 1 ст. 255 КПК України вказує, що «відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення».

Слід зазначити, що керівник оперативного органу, якому доручено забезпечення виконання доручення слідчого, прокурора, повинен негайно повідомити прокурора та слідчого у разі неможливості виконання доручення, його затримку з обґрунтуванням причини і повідомленням про вжиття заходів до подолання перешкод у виконанні доручення.

Контроль за дотриманням строків та повноти виконання доручення слідчого, прокурора здійснюється начальником уповноваженого оперативного підрозділу.

Отже, можна визначити наступний алгоритм спільних дій слідчого та працівників оперативних підрозділів:

1) огляд місця події;

2) застосування службово-розшукового собаки;

3) допит свідків, а у випадках, коли їх немає, дії та оперативно-розшукові заходи повинні бути спрямовані на їх виявлення;

4) перевірка результатів оглядів та допитів за криміналістичними обліками;

5) вивчення матеріалів архівних кримінальних проваджень (розкритих та нерозкритих) даної категорії шляхом порівняльного аналізу для встановлення тотожних способів вчинення злочинів;

6) обшук за місцем проживання і роботи підозрюваних (їх співучасників) або в будь-якому іншому місці можливого зберігання знарядь злочину з метою їх вилучення, а також речей і документів, що підтверджують їх злочинну діяльність;

7) складання розшукових орієнтувань, композиційних портретів, фотороботів;

8) призначення за результатами огляду судових криміналістичних та інших експертиз;

9) вивчення відомостей, повідомлень, довідок про подібні злочини;

10) постановка завдання про встановлення особи, яка вчинила правопорушення, оперативним шляхом та ін.

На цій основі можна визначити такі форми взаємодії слідчого з працівниками оперативних підрозділів:

— взаємний обмін інформацією між слідчим та працівниками оперативного підрозділу щодо обставин події злочину, особливостей злочинців, пошуку джерел доказів тощо;

— спільні вивчення, аналіз та оцінка: оперативно- розшукової та іншої інформації; оперативної обстановки; результатів, отриманих під час проведення оперативно- розшукової діяльності, слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій;

— виконання працівником оперативного підрозділу доручень слідчого щодо проведення слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій;

— спільне планування проведення слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій;

— надання працівником оперативного підрозділу допомоги слідчому у проведенні слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій (оперативна закупівля, огляд місця події, обшук, тимчасовий доступ до речей і документів, накладання арешту на майно тощо);

— створення слідчо-оперативної групи;

— виконання працівником оперативного підрозділу доручення слідчого щодо розшуку підозрюваних осіб, які переховуються від органів досудового розслідування, прокуратури та суду;

— спільна участь у виявленні та припиненні фактів тиску на осіб, які надають конфіденційну допомогу оперативним підрозділам; беруть участь у кримінальному провадженні; тиску на членів їх сімей і близьких родичів; реальної загрози їх життю, здоров'ю, житлу чи майну та участь в організації забезпечення їх безпеки;

— обмін практичним досвідом роботи щодо розкриття окремих видів злочинів.

Обрання слідчим і працівником оперативного підрозділу конкретних форм взаємодії або їх комбінацій залежить, у першу чергу, від обставин вчиненого кримінального правопорушення, інформаційної

забезпеченості діяльності суб'єктів взаємодії, наявних сил та засобів.

Взаємодія слідчого з працівником оперативного підрозділу розпочинається з інформаційного обміну між ними під час передачі зібраних матеріалів перевірки за фактом виявлення вчиненого правопорушення. Після передачі працівником оперативного підрозділу до чергової частини зібраних матеріалів (лише тих, які не мають грифу таємності) з відповідним рапортом про виявлення злочину оперативний черговий зобов'язаний негайно:

1) зареєструвати в журналі єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події рапорт оперативного працівника про виявлення ним даного виду злочину;

2) надати вказані матеріали начальнику слідчого підрозділу;

3) поінформувати начальника територіального органу поліції про виявлення факту вчинення злочину.

Начальник слідчого підрозділу після отримання матеріалів перевірки визначає слідчого, який буде здійснювати досудове розслідування за фактом вчинення злочину. У свою чергу слідчий згідно з вимогами ст. 214 КПК України невідкладно, але не пізніше 24 годин після реєстрації в журналі єдиного обліку рапорту оперативного працівника про виявлений злочин зобов'язаний внести відповідні відомості до ЄРДР і розпочати розслідування. Враховуючи те, що ініціатором виявленого злочину виступає оперативний працівник, він відповідно є для слідчого основним джерелом інформації про вказаний злочин на початку досудового розслідування.

Після аналізу матеріалів перевірки та обрання найбільш вірогідної версії події кримінального правопорушення слідчий спільно з працівником оперативного підрозділу повинен визначитися з тактикою і методикою розслідування злочину. З цією метою складається відповідний план із вказівкою проведення конкретних слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, які необхідно провести з метою розслідування вчиненого кримінального правопорушення підозрюваними особами. Крім того, у плані необхідно передбачити методику та послідовність проведення слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій, їх виконавців, строки, час та місце проведення. Складання такого плану слід здійснювати обов’язково, тому що взаємодія органів досудового розслідування та оперативних підрозділів потребує скоординованого виконання значної кількості слідчих (розшукових) дій, використання оперативно-розшукових форм і методів та поєднує діяльність декількох співробітників різних підрозділів.

3.3. Організація взаємодії при направленні оперативним підрозділом матеріалів за результатами оперативно- розшукової діяльності до слідчого підрозділу

Відповідно до вимог ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Згідно з приписами статей 30, 31, 32, 34 Основного Закону, передбачається тимчасове обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема й під час проведення оперативно-розшукової діяльності.

Підстави і порядок проведення оперативно-розшукової діяльності визначені Законами України «Про оперативно- розшукову діяльність», «Про Національну поліцію», «Про Службу безпеки України», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та ін. Одночасно з цим слід дотримуватися вимог таких нормативно-правових актів, як: Порядок організації та забезпечення режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2003 № 1561-12; Звід відомостей, що становлять державну таємницю, затверджений наказом Служби безпеки України від 12.08.2005 № 440; Порядок отримання дозволу на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2007 № 1169; Інструкція про організацію роботи за оперативно-розшуковими справами та справами контрольного провадження оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України, затверджена наказом МВС країни від 17.12.2012 № 07; Інструкція про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні від 16.11.2012. Зазначені нормативні акти регламентують загальні процедури організації проведення негласних слідчих (розшукових) дій і оперативно-розшукових заходів та використання їх результатів у кримінальному провадженні.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оперативно- розшукову діяльність», завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена КК України.

При веденні оперативним підрозділом оперативно- розшукової справи (далі — ОРС) щодо осіб, стосовно яких є дані про участь у підготовці до вчинення злочину, підслідного слідчим органів досудового розслідування Національної поліції України, керівник оперативного підрозділу письмово звертається до керівника органу досудового розслідування про закріплення за цією ОРС слідчого для забезпечення методичного супроводження її реалізації та надання практичної допомоги оперативному підрозділу.

Керівник оперативного підрозділу з дотриманням режиму секретності надає слідчому необхідні матеріали ОРС для вивчення та надання у разі потреби рекомендацій щодо фіксації додаткових фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, які засвідчують наявність в їх діях ознак злочину.

Матеріали ОРС можуть розглядатися під час оперативної наради за участю керівників оперативного підрозділу, органу досудового розслідування та працівників, які брали участь у їх підготовці, для визначення повноти зібраних матеріалів та наявності підстав для реєстрації в ЄРДР. Одночасно розробляється план заходів з реалізації матеріалів ОРС, який затверджується керівниками органу досудового розслідування та оперативного підрозділу.

У разі виявлення під час проведення оперативно- розшукових заходів ознак злочину керівник оперативного підрозділу невідкладно направляє зібрані матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена КК України, до відповідного органу досудового розслідування для початку та здійснення досудового розслідування в порядку, передбаченому КПК України.

Варто звернути увагу, що чинним кримінальним процесуальним законодавством взагалі не передбачена можливість здійснення оперативно-розшукових заходів у відкритому кримінальному провадженні, тобто здійснення так званого оперативного супроводу досудового розслідування. Йдеться про те, що оперативно-розшукові дії мають проводитися за власною ініціативою співробітників оперативних підрозділів з метою викриття та попередження кримінального правопорушення, встановлення у виявлених діяннях ознак протиправності, що становлять основу для відкриття кримінального провадження і початку досудового розслідування. Іншими словами, інформація, отримана в результаті здійснення оперативно-розшукових заходів, може слугувати лише підставою для відкриття кримінального провадження і внесення відповідних даних до ЄРДР (ст. 214 КПК України), тоді як у відкритому провадженні слідчим особисто або за його дорученням співробітниками оперативних підрозділів можуть проводитися лише негласні слідчі (розшукові) дії і результати їх проведення виступають джерелами доказової інформації.^[48]

Серед учених і практиків усе частіше вживається поняття «легалізація» матеріалів оперативно-розшукової діяльності, адже результати такої діяльності в рамках кримінального процесу завжди існують у певній процесуальній формі, тобто відповідним чином оформлюються з метою подальшого їх використання у процесі доказування.

У теорії оперативно-розшукової діяльності під документуванням як одним із різновидів оформлення результатів оперативно-розшукових дій зазвичай розуміють:

1) процес пізнання, тобто збирання (виявлення), вивчення (перевірку), оцінку та фіксацію в документах фактичних даних про обставини скоєного злочину; 2) діяльність, що забезпечує можливість використання отриманих оперативно-розшуковим шляхом відомостей (матеріалів) у кримінальному судочинстві.^[49] При цьому вбачається, що увесь процес документування має обмежену сферу застосування, оскільки воно спрямоване на фіксацію відповідної інформації в документальній формі, чого недостатньо для її законного використання у кримінальному провадженні. З огляду на це матеріали ОРД мають бути відповідним чином легалізовані.

С. В. Зуєв вважає, що буквальне значення слова «легалізація» виражається в дозволенні певної діяльності, її узаконенні, наданні юридичної сили певному акту чи дії. З огляду на це автор наголошує, що до легалізації оперативно- розшукова діяльність не є законною, а її результати не мають юридичної сили, у зв'язку з чим від означеного поняття слід відмовитися.^[50] Так само критично ставиться до вживання цього поняття М.П. Поляков, розглядаючи його в двох значеннях — вузькому та широкому. У вузькому сенсі

легалізація розглядається ним як процес перетворення інформації, отриманої оперативно-розшуковим шляхом, у докази, а за широкого підходу цим терміном позначають будь- які процеси перетворення оперативно-розшукової інформації у кримінальну процесуальну сферу.^[51]

У найбільш широкому значенні легалізація розуміється як правова процедура, яку здійснює уповноважений суб'єкт із питань визнання, дозволу, підтвердження, узаконення певних об'єктів, суб'єктів, дій в інтересах зацікавлених осіб. Існування легалізації як особливої правової процедури нерозривно пов'язано з необхідністю впорядкування процесуальних дій та об'єднання в ціле стадій юридичного процесу,^[52] а тому можна стверджувати, що легалізація результатів оперативно- розшукової діяльності є не лише одним із елементів, що забезпечує цілісність кримінального судочинства, але й кінцевим етапом, метою проведення оперативно-розшукових дій. Отже, легалізація результатів матеріалів ОРД є невід'ємним процесом підбору належної та необхідної інформації про вчинення злочину чи його готування, яка може бути використана як доказ у кримінальному провадженні.

Як вважає М.Й. Курочка, результати оперативно- розшукової діяльності не мають прямих юридичних наслідків, у зв'язку з чим легалізація виступає в якості необхідної процедури надання оперативно-розшуковій інформації юридичної сили. Тобто йдеться про надання цій інформації кримінальної процесуальної сили, що визначається декількома моментами, зокрема змістом інформації та формою, за допомогою якої вона буде осягатися та передаватися.^[53]

У контексті викладення варто привести рішення Конституційного Суду від 20.10.2011 № 12 рп/2011 (справа № 1-31/2011). Зокрема, у ньому зазначено, що положення ст. 62 Основного Закону спрямовані на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а саме: обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, тобто обвинувачення в скоєнні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно- розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом учинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання й фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992, особою, не уповноваженою на таку діяльність.

Згідно з позицією суддів Конституційного Суду, викладеною у вказаному вище рішенні, визнаватися допустимими й використовуватись як докази у кримінальній справі можуть тільки ті фактичні дані, які одержані відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини та громадянина у кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Отже, для того, щоб отримані під час оперативно- розшукових заходів докази були належними і допустимими, така діяльність має відповідати вимогам Конституції України та КПК України. Адже, відповідно до положень ч. 3 ст. 9 КПК України, закони та інші нормативно-правові акти, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати КПК. В іншому ж випадку, при здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить КПК України. Відтак, норми Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» не повинні суперечити приписам КПК України, зокрема як у частині отримання (збирання) доказів, так і проведення процесуальних дій загалом.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про оперативно- розшукову діяльність», у разі виявлення ознак злочину

оперативний підрозділ, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, зобов'язаний невідкладно направити зібрані матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена КК України, до відповідного органу досудового розслідування для початку та здійснення досудового розслідування в порядку, передбаченому КПК України.

У разі, якщо ознаки злочину виявлені під час проведення оперативно-розшукових заходів, що тривають і припинення яких може негативно вплинути на результати кримінального провадження, підрозділ, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, повідомляє відповідний орган досудового розслідування та прокурора про виявлення ознак злочину, закінчує проведення оперативно-розшукового заходу, після чого направляє зібрані матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена КК України, до відповідного органу досудового розслідування.

Прийняття рішення про проведення оперативно- розшукових заходів, подання та розгляд відповідних клопотань, проведення оперативно-розшукових заходів, фіксація та використання їх результатів, проведення цих заходів до постановлення ухвали слідчого судді та інші питання їх проведення регулюються згідно з положеннями глави 21 КПК України з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом, щодо мети проведення оперативно-розшукових заходів, суб'єкта ініціювання та проведення цих заходів, обґрунтування клопотання про їх проведення та підстав для його задоволення слідчим суддею, використання результатів оперативно-розшукових заходів та інших питань, обумовлених специфікою мети їх проведення. Прийняття рішень про проведення оперативно-розшукових заходів, які не потребують дозволу слідчого судді або рішення прокурора, здійснюється керівником відповідного оперативного підрозділу або його заступником з повідомленням про прийняте рішення прокурора.

Негласне обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, аудіо-, відеоконтроль особи, аудіо-, відеоконтроль місця, спостереження за особою, зняття

інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж, накладення арешту на кореспонденцію, здійснення її огляду та виїмки, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу проводяться на підставі ухвали слідчого судді, постановленої за клопотанням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника, погодженого з прокурором. Ці заходи застосовуються виключно з метою запобігання вчиненню тяжкого або особливо тяжкого злочину, запобігання і припинення терористичних актів та інших посягань спеціальних служб іноземних держав та організацій, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.

З аналізу приведених законодавчих норм убачається, що до внесення відомостей до ЄРДР, за наявності відповідних на те підстав, оперативні підрозділи мають право проводити певні оперативно-розшукові заходи, які відносяться до негласних слідчих (розшукових) дій. При цьому отримані в ході їх проведення фактичні дані, за умови дотримання чинного кримінального процесуального законодавства, можуть використовуватися як докази.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про оперативно- розшукову діяльність», матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються:

1) як приводи та підстави для початку досудового розслідування;

2) для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальному провадженні;

3) для попередження, виявлення, припинення і розслідування злочинів, розвідувально-підривних посягань проти України, розшуку злочинців та осіб, які безвісно зникли;

4) для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів, а також співробітників розвідувальних органів України та їх близьких родичів, осіб, які конфіденційно співробітничають або співробітничали з розвідувальними органами України, та членів їх сімей;

5) для взаємного інформування підрозділів, уповноважених здійснювати оперативно-розшукову діяльність, та інших правоохоронних органів;

6) для інформування державних органів відповідно до їх компетенції.

У зв'язку з цим слід урахувати положення другого абзацу ч. 2 ст. 99 КПК України, де передбачено, що матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України «Про оперативно- розшукову діяльність», за умови відповідності вимогам цієї статті, є документами та можуть використовуватися у кримінальному провадженні як докази.

Разом із тим, щоб дійсно отримані в ході проведення оперативно-розшукових заходів докази були визнані належними і допустимими, також варто брати до уваги і той факт, що:

— оперативно-розшукова діяльність має здійснюватися за наявності відповідних підстав, передбачених ст. 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»;

— стосовно особи, щодо якої проводяться такі заходи, має бути заведена оперативно-розшукова справа;

З метою наведеного має бути встановлено, яка саме достатня інформація, одержана в установленому законом порядку, стала підставою для заведення оперативно- розшукової справи і, відповідно, чи були наявні законні підстави для проведення оперативно-розшукових заходів. Так, відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», підставою для проведення оперативно-розшукової діяльності є наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів, про злочини, що готуються, та осіб, що готують скоєння злочину. Натомість інформація про те, що особа вчинює або вже вчинила злочин, може бути перевірена лише шляхом проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які можливо провести тільки після внесення відомостей до ЄРДР, тобто в межах уже розпочатого кримінального провадження.

Наприклад, якщо взяти оперативну закупку, то першим кроком, спрямованим на її проведення, має бути прийняття прокурором відповідного процесуального рішення, зокрема постанови, що безпосередньо передбачено ч. 4 ст. 246 КПК України. При цьому постанова прокурора про проведення оперативної закупки в межах оперативно- розшукової справи має свої особливості, оскільки в ній не може бути зазначено найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер, адже вона проводиться до внесенням відомостей про злочин до ЄРДР. Разом із тим прокурор обов’язково зобов’язаний викласти обставини, які свідчать про відсутність провокування особи на вчинення злочину (п. 1 ч. 7 ст. 271 КПК). Така законодавча вимога цілком корелюється із практикою Європейського суду з прав людини, що викладена, наприклад, у рішення по справі «Раманаускас проти Литви» від 20.01.2018.^[54]

Провокацію можна визначити як тиск, активне підбурювання або підбурювання до вчинення злочину, обмеження свободи дій людини, результатом чого є вчинення або спроба вчинити протиправне діяння, яке вона не планувала вчиняти раніше.

Під час визначення того, чи дійсно була провокація, обов’язково необхідно керуватися положеннями пункту 16 постанови Пленуму ВССУ № 6 від 03 червня 2016 року «Про правові позиції Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ», у якому зазначено, що, з огляду на практику Європейського суду з прав людини («Тейсера де Кастро проти Португалії» від 09.06.1998, «Ваньян проти Росії» від 15.12.2005, «Раманаускас проти Литви» від 05.02.2008, «Весєлов та інші проти Російської Федерації» від 02.10.2012), критеріями провокації під час контролю за вчиненням злочину є:

— чи були дії правоохоронних органів активними, чи мало місце з їх боку спонукання особи до вчинення злочину, наприклад, прояв ініціативи у контактах з особою, повторні

пропозиції, незважаючи на початкову відмову особи, наполегливі нагадування, підвищення ціни вище середньої;

— чи був би скоєний злочин без втручання правоохоронних органів;

— вагомість причин проведення оперативної закупівлі, чи були у правоохоронних органів об’єктивні дані про те, що особа була втягнута у злочинну діяльність і ймовірність вчинення нею злочину була суттєвою.

Що ж стосується імітації злочинної поведінки, то вона дозволяється тільки для того, щоб «приєднатися» до триваючої злочинної діяльності, оскільки така діяльність відбувається без будь-якої участі з боку людей, які беруть участь у таємній оперативній діяльності. Негласні агенти або оперативні підрозділи мають лише імітувати, що беруть участь у злочинній діяльності, яка була запланована або вже розпочата. Під час використання імітаційної моделі кримінальної поведінки заборонялося підбурювати кого- небудь до скоєння нового злочину або до того, який було розпочато, але пізніше припинено. Тому модель імітації кримінальної поведінки є незаконною, якщо рамки, які було встановлено для неї, було порушено або якщо хтось підбурював людину до вчинення нового злочину чи продовження розпочатого.

Такі заходи, як імітаційна модель кримінальної поведінки, можуть використовуватись тільки тоді, коли є об'єктивні дані, які свідчать про те, що особа була схильна вчинити злочин (одних чуток недостатньо). Фізичні особи можуть виступати в ролі таємних агентів тільки після того, як вони повідомили у правоохоронні органи про злочинне діяння, яке, ймовірно, буде здійснено. Висновок про підбурювання може бути зроблений навіть у тому випадку, якщо дії посадових осіб щодо підбурювання були неінтенсивними або ненаполегливими, або якщо з підозрюваним зв'язалися через третіх осіб, які нічого не підозрювали.

Таким чином, фактично говорячи про легалізацію результатів оперативно-розшукової діяльності, необхідно розкрити такі значущі моменти:

— процедура трансформації фактичних відомостей, отриманих у результаті оперативно-розшукової діяльності, у докази (первинний етап легалізації);

— умови і способи допустимості доказів (вторинна легалізація).^[55]

Перше питання, пов'язане з легалізацією результатів оперативно-розшукової діяльності, полягає в тому, яким чином пов'язані між собою ці результати та докази. Первинна легалізація, тобто трансформація фактичних даних у докази, — одна з найбільш спірних проблем як у рамках теорії оперативно-розшукової діяльності, так і в теорії кримінального процесу.

Уся інформація, яка отримується в результаті оперативно-розшукової діяльності, може бути поділена на процесуальну та непроцесуальну. При цьому непроцесуальна інформація може й повинна використовуватися в доказуванні, тобто трансформуватися в докази, легалізуватися. Однак традиційне заперечення доказового значення непроцесуальної інформації зберігає своє значення.^[56] Узяті самі по собі відомості, отримані в результаті оперативно-розшукової діяльності, не є доказами, оскільки не відповідають їх нормативному визначенню. Суттєва особливість оперативно- розшукових заходів полягає в тому, що вони не є кримінальними процесуальними актами, а тому їх проведення лежить поза кримінально-правовою формою.

Таким чином, навіть нормативне закріплення можливості використання оперативно-розшукових даних не знімає проблеми. Залишається простір для використання процедури легалізації, яка фактично є вторинною — процесуальною за своєю природою. Сутність вторинної легалізації полягає в набутті оперативно-розшуковою

інформацією процесуальної форми. Саме тому первинна легалізація, спрямована на виявлення зв'язків між інформацією, отриманою в результаті оперативно-розшукових заходів, має доповнюватися вторинною легалізацією, яка в цьому контексті постає як процес допуску інформації, отриманої у процесі проведення оперативно-розшукових заходів, до кримінального провадження. Так, відомості, одержані в результаті оперативно-розшукових заходів, можуть набути значення судових доказів, тобто перейти в площину кримінального процесу, лише в тому випадку, якщо їх належність до обставин, що досліджуються у кримінальному провадженні, буде встановлена з джерел, передбачених законом. В іншому випадку вони можуть використовуватися лише в контексті первинної легалізації, тобто в непроцесуальній формі.

Оперативно-розшукова інформація, зафіксована в непроцесуальній формі (первинно легалізована), і ця ж інформація, закріплена у процесуальній формі (вторинно легалізована у процесі доказування), мають як загальні, так і відмінні риси. Загальне тут полягає в тому, що ця інформація за своєю природою відображає факти. Відмінність полягає в тому, що вони збираються, досліджуються та перевіряються різними методами, прийомами та засобами.

Вторинна легалізація результатів оперативно- розшукової діяльності полягає у встановленні нормативних ознак доказів щодо отриманої інформації. Ця проблема лежить у площині належності та допустимості доказів. Належність доказів, з одного боку, відповідає на питання про наявність зв'язку між змістом доказу та фактом, який підлягає встановленню, а з іншого — визначає, наскільки точно встановлено та розкрито в доказі факт, що підлягає доказуванню. Тож, належний доказ має визначену доказову силу, а неналежний — не має її зовсім. Відтак, належність доказів — це один із критеріїв оцінки доказів, що виражає об'єктивний зв'язок будь-яких відомостей, які пов'язані з обставинами конкретного кримінального провадження, а точніше з обставинами, що входять до предмета доказування. І лише після виконання процедур, необхідних для встановлення та забезпечення належності доказів, уможливлюється

вторинна їх легалізація у процесуальній формі. Більше того, якщо в процесі використання легалізованого доказу, сформованого на підставі результатів оперативно-розшукової діяльності, не будуть підтверджуватися його зв'язки, залежності та відносини з іншими доказами, то його буде не легалізовано, тобто визнано неналежним.

Відповідно до ст. 85 КПК України, результати оперативно-розшукової діяльності можуть використовуватися у процесі доказування за додержання таких умов:

1) якщо вони відображають обставини та факти, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, а також інші обставини, які мають значення для нього, достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів;

2) якщо вони використовуються як основа для формування доказів, тобто відповідають вимогам відносності та допустимості.

Відносність доказів — це правова вимога, що встановлена ч. 1 ст. 84 КПК України та полягає в можливості встановлення на підставі отриманих оперативно-розшуковим шляхом фактів обставин, які мають значення для кримінального провадження.

Допустимість — правова вимога, встановлена ч. 1 ст. 86 КПК України, що полягає в дотриманні законного порядку отримання доказів.

При цьому КПК України встановлює, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій унаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Істотними порушеннями прав людини й основоположних свобод є такі діяння: 1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; 2) отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист; 4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; 5) порушення права на перехресний допит; 6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

У практичній площині досить актуальним є питання, з яким саме обсягом матеріалів ОРД має ознайомитися слідчий під час вирішення питання про початок досудового розслідування. Вважаємо, що слідчому мають бути надані усі необхідні матеріали, які потрібні для прийняття виваженого і обґрунтованого рішення. Вирішуючи питання щодо можливого внесення відомостей про вчинення злочину до ЄРДР за матеріалами ОРД, він має проаналізувати їх і оцінити за такими критеріями: чи містять матеріали достатньо даних, що вказують на наявність ознак злочину; наскільки повно та всебічно задокументовані факти злочинної діяльності; чи всі причетні до вчинення злочину особи виявлені та встановлені; наскільки достовірними та об’єктивними є оперативні дані, викладені в матеріалах; чи достатньо встановлені всі можливі джерела доказової інформації; які потенційні можливості містяться в матеріалах ОРД, що можуть бути використані для швидкого, повного та неупередженого досудового розслідування.

Така оцінка результатів оперативно-розшукової діяльності можлива тільки за умови вивчення та аналізу слідчим усіх зібраних матеріалів, необхідних і достатніх для прийняття рішення про внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР.^[57]

Отже, сучасна легалізація результатів оперативно- розшукової діяльності є складним багатоаспектним двоетапним процесом. Виходячи із сучасного змісту поняття легалізації, необхідно прийняти до уваги той факт, що для розуміння сутності феномену легалізації результатів оперативно-розшукової діяльності не можна обмежуватися традиційним «секретно-конспіративним» підходом, крім того, слід розглядати це явище з різних позицій. Легалізація, крім зазначеного, несе в собі ще й смисл, що випливає не із семантики цього слова, а з його змістовного наповнення, що характерне для інших сфер юридичної науки. Саме тому легалізацію результатів оперативно-розшукової діяльності слід розглядати як надання юридичної сили отриманій інформації, тобто її кримінальне процесуальне оформлення.

Тож варто пам'ятати, що фактичні дані, одержані в результаті проведення оперативно-розшукової діяльності, тобто до внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР, можуть бути використані як докази за умови, якщо вони отримані в порядку, передбаченому КПК України.

У подальшому досить значимим у практичній діяльності є питання щодо відкриття сторонами матеріалів кримінального провадження, в тому числі тих, які були отримані в результаті проведення оперативно-розшукових заходів. Зумовлено це тим, що відповідно до ч. 11, 12 ст. 290 КПК України сторони кримінального провадження зобов’язані здійснювати відкриття одне одній додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду. В іншому разі, якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень ст. 290 КПК, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази. При цьому відкриттю, крім протоколів проведення оперативно-розшукових заходів, у яких зафіксовано хід та результати їх здійснення, в обов’язковому порядку підлягають і матеріали, які є правовою підставою проведення таких дій (ухвали, постанови, клопотання), що забезпечить можливість перевірки стороною захисту та судом допустимості результатів таких дій як доказів. Така позиція підтверджена і в постанові Верховного суду України від 16.03.2017 № 671/463/15-к. Зокрема, суд зауважив, що чинний КПК не містить заборони для сторін кримінального провадження представляти в суді матеріали, не відкриті одна одній. Заборона адресована суду, який згідно з ч. 12 ст. 290 КПК не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази. Надання стороною обвинувачення в суді матеріалів, до яких не було надано доступ стороні захисту, і долучення лише їх як доказів на стадіях судового розгляду порушує право обвинуваченого на захист, оскільки змушує його захищатися від так званих нових доказів без надання достатніх можливостей та часу для їх спростування. Отже, факт ознайомлення з матеріалами провадження вже після закінчення досудового розслідування не є достатнім для відстоювання стороною захисту своєї позиції у змагальному процесі. За таких умов, коли стороні обвинувачення відомі всі докази, а сторона захисту не володіє інформацією про них до завершення розслідування, порушуються загальні засади кримінального провадження, зокрема законність та змагальність. У такому випадку ч. 12 ст. 290 КПК фактично передбачає кримінальну процесуальну санкцію стосовно сторін кримінального провадження, яка реалізується у випадку невиконання сторонами обов'язку щодо відкриття матеріалів, яка полягає в тому, що в майбутньому суд не має права допустити відомості як докази в невідкритих матеріалах. Відтак, не відкриття сторонами кримінального провадження одна одній матеріалів суттєво зменшує їх доказову базу, що, у свою чергу, може негативно вплинути на законність та обґрунтованість прийнятого судом рішення.

Таким чином, якщо сторона обвинувачення не ознайомить сторону захисту з наявними матеріалами, отриманими у результаті оперативно-розшукової діяльності, то вони втрачають свою доказову значимість та є недопустимими, що, в свою чергу, виключає можливість суду посилатись на них під час прийняття відповідного судового рішення.

Наведена позиція також підтверджена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року (справа № 751/7557/15-к, провадження № 13-37кс18).

Обумовлено це тим, що, відповідно до ч. 2 ст. 290 КПК, прокурор або слідчий за його дорученням зобов'язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом'якшенню покарання. Закріплюючи таку вимогу, законодавець тим самим установив процедуру, яка забезпечує реалізацію загальних засад кримінального провадження, зокрема змагальності сторін, забезпечення права на захист тощо, що дає змогу вести мову про дотримання права на справедливий суд у його процесуальному аспекті. Саме в такий спосіб сторонам кримінального провадження забезпечується можливість ознайомитися з усіма доказами і тим самим підготувати правову позицію, що буде ними обстоюватись під час судового розгляду справи по суті.

У своїх доводах ВСУ спирався на усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово наголошував на необхідності дотримання принципу змагальності, з огляду на що має бути забезпечена процесуальна рівність сторін обвинувачення і захисту. Право на судовий розгляд за принципом змагальності означає, що сторонам обвинувачення і захисту має бути надана можливість ознайомитися із зауваженнями та доказами, наданими іншою стороною, і відповісти на них (рішення від 23 вересня 2014 року у справі «Джеват Сойсал проти Туреччини»). Згідно з принципом рівності сторін змагального процесу як однієї зі складових розширеної концепції справедливого суду, кожній стороні повинно бути надано розумну можливість представити свої аргументи на умовах, які не ставлять її у гірше становище порівняно з опонентом. Заявникові було важливо мати доступ до матеріалів своєї справи і отримати копію документів, які в ній містилися, для того щоб мати змогу оскаржити офіційний протокол стосовно його дій. Не маючи такого доступу, заявник не зміг підготувати адекватний захист і скористатися принципом рівності сторін змагального процесу всупереч вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції з прав людини у поєднанні з п. 3 ст. 6 (рішення від 18 березня 1997 року у справі «Фуше проти Франції»). Той факт, що заявникові та його захисникам не був наданий відповідний доступ до документів, призвів до посилення труднощів у підготовці його захисту (рішення від 09 жовтня 2008 року у справі «Моісєєв проти Росії»). У зв'язку з цим ВСУ зазначив, що для доведення допустимості результатів НСРД мають бути відкриті не тільки результати цих дій, а й документи, які стали правовою підставою їх проведення (клопотання слідчого, прокурора, їх постанови, доручення, ухвала слідчого судді), оскільки змістом цих документів сторони можуть перевірити дотримання вимог кримінального процесуального закону стосовно негласних слідчих (розшукових) дій. Обов'язковим елементом порядку отримання доказів у результаті НСРД є попередній дозвіл уповноважених суб'єктів (слідчого судді, прокурора, слідчого) на їх проведення. Сторона захисту вправі мати інформацію про всі елементи процесуального порядку отримання стороною обвинувачення доказів, які остання має намір використати проти неї в суді. Інакше від самого початку судового розгляду сторона захисту перебуватиме зі стороною обвинувачення в нерівних умовах.

Таким чином, відсутність у сторони захисту процесуальних документів, які стали правовою підставою для проведення НСРД, позбавляє її можливості поставити перед судом питання про недопустимість доказів, а суд — вирішити це питання до видалення до нарадчої кімнати. Особливо важливого значення вирішення цього питання судом на початкових етапах судового розгляду набуває у разі, коли йдеться про таку підставу визнання недопустимими доказів, які отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, як здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов (п. 1 ч. 2 ст. 87 КПК).

Документи, які стали правовою підставою проведення НСРД (зокрема, не розсекречені на момент звернення до суду з обвинувальним актом), не можуть вважатися додатковими матеріалами до результатів проведених негласних слідчих (розшукових) дій, отриманими до або під час судового розгляду, оскільки є їх частиною. Ці процесуальні рішення виступають правовою підставою проведення НСРД з огляду на їх функціональне призначення щодо підтвердження допустимості доказової інформації, отриманої за результатами проведення таких дій, і повинні перевірятися та враховуватися судом під час оцінки доказів.

Ураховуючи те, що НСРД проводяться під час досудового розслідування за ініціативою сторони обвинувачення, ця сторона має їх у своєму розпорядженні, зокрема прокурор — процесуальний керівник цього розслідування, який згідно з ч. 2 ст. 36 КПК має повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового розслідування.

Що стосується процесуальних документів, які мають гриф секретності, то за змістом статей 85, 92, 290 КПК прокурор — процесуальний керівник зобов'язаний під час досудового розслідування заздалегідь ініціювати процедуру їх розсекречення одночасно з результатами НСРД і забезпечити відкриття цих документів на етапі закінчення досудового розслідування.

Питання для самоконтролю

1. Вкажіть, у яких випадках працівник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого.

2. Вкажіть, що є підставою для виникнення взаємодії слідчого з оперативним підрозділом у кримінальному провадженні.

3. Розкрийте форми взаємодії слідчого з працівником оперативного підрозділу.

4. Проаналізуйте непроцесуальну форму взаємодії слідчого з працівником оперативного підрозділу.

5. Охарактеризуйте порядок взаємодії при направленні оперативним підрозділом матеріалів за результатами оперативно-розшукової діяльності до слідчого підрозділу

Рекомендована література:

1. Про затвердження Інструкції з організації взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами Національної поліції України в запобіганні кримінальним правопорушенням, їх виявленні та розслідуванні : наказ МВС України від 07.07.2017 № 575. URL : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0937-17.

2. Про затвердження Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та

використання їх результатів у кримінальному провадженні : спільний наказ Генеральної прокуратури України, МВС України, СБ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 16.11.2012

№ 114/1042/516/1199/936/1687/5.

3. Кубарєв І. В. Поняття взаємодії слідчого та оперативних підрозділів при розслідуванні злочинів. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2010. № 2. С. 184—185.

4. Стащак М. В. Особливості взаємодії оперативних підрозділів органів внутрішніх справ України з органами досудового розслідування під час протидії злочинам у сфері економіки. Право і безпека. 2012. № 5 (47). С. 186-189.

5. Шендрик В. В. Попередження злочинів оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України

: автореф. дис.... д-ра юрид. наук. Харків, 2012. 40 с.

6. Шапірко П. М. Теоретичні основи легалізації результатів оперативно-розшукової діяльності. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2015. Вип. 32. Т. 3. С. 150.