Категорія шикана у природоресурсних правовідносинах

У сучасному вітчизняному законодавстві термін «шикана» не закріплений, хоча положення, які розкривають зміст даної правової категорії, сформульовані. Так, ст. 13 КУ передбачає, що неприпустимим є здійснення права із наміром завдати шкоди іншій особі та зловживати правом у інших формах, а також встановлено обов'язок при здійсненні цивільних прав додержуватися моральних засад суспільства та не порушувати права інших осіб. Ст. 23 КУ визначає, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Виходячи з цього, свобода особи має узгоджуватися із свободою інших людей та обґрунтованими вимогами суспільства.

Ст. 13 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ):

1) забороняє здійснення прав із наміром завдати шкоди іншій особі, тобто фактично - шикану. Подібними діями є, наприклад, зміна власником земельної ділянки русла потоку для того, щоб відвести його із сусідньої ділянки, розташованої нижче за течією;

2) забороняє зловживання правом у інших формах;

3) зобов'язує при здійсненні цивільних прав додержуватися моральних засад суспільства та не порушувати права інших осіб^{[48] [49].}

Слід зазначити, що законодавство встановлює деякі межі здійснення матеріальних прав, однак даний перелік не вичерпує всі можливі прояви соціальнонегідних способів, засобів та цілей їх реалізації. Однією із головних причин кризи, у якій наразі знаходиться українське суспільство, є непритягнення до відповідальності осіб, що діють недобросовісно, а також тих, хто зловживає суб'єктивними матеріальними правами.

Отже, шикана як особлива форма зловживання правом, що здійснюється з єдиною метою - завдати шкоду іншій особі, була визначена у законодавстві зарубіжних країн, що є нормативною формою захисту осіб від зловживання правом з боку інших суб'єктів. У законодавстві України термін «шикана» не закріплений, що є його суттєвим недоліком. Шикана - це завжди правопорушення, що завдається з прямим умислом та спричиняє суспільношкідливі наслідки. Якщо правомочний суб'єкт реалізував своє право лише для того, щоб завдати шкоди іншій особі, але не досяг з яких-небудь причин бажаного результату, то шикани в його діях немає ¹.

Труднощі, що виникають у кваліфікації шикани, зумовили необхідність встановлення тих загальних ознак, яким відповідає будь-який прояв цієї форми зловживання правом. Аналіз визначення зловживання правом, запропонованого

В. П. Грибановим, засвідчив, що воно, зовні бездоганне, не дає вичерпного критерію, який дозволив би судовій практиці використати його для виявлення у поведінці особи ознак зловживання правом і, передусім, такої його форми як шикана ^{[50] [51].}

Характерною ознакою шикани є намір заподіяння шкоди іншій особі за відсутності власного інтересу у здійсненні суб'єктивного права. Але, на думку Т. С. Яценко, ця ознака не є єдиною, тим більше, що виключність спрямованості дій особи на заподіяння шкоди іншим дуже важко встановити ^[52]. Поряд із цією основною ознакою вона виділяє ще такі її ознаки:

1) шикана є результатом дії особи, тобто активної вольової поведінки;

2) це суспільнонебезпечне діяння, що спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, які охоронюються законом, або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди;

3) протиправний характер, під яким слід розуміти порушення управомочною особою обов'язку не вчиняти дій щодо реалізації свого права, спрямованої на заподіяння шкоди іншій особі.

4) характер вини. Під виною слід розуміти психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків у формі умислу чи необережності;

5) об'єктом посягання є майнові (речово-правові та зобов'язальні) і особисті немайнові права та інтереси громадян, юридичних осіб та публічно-правових утворень;

6) наявність шкоди, заподіяної такими діями іншій особі. Шкода - це втрати, збитки, неприємності, будь-яке знецінення блага, що охороняється правом, її поділяють на майнову і немайнову. При цьому, обов'язок доказування факту наявності шкоди та факту здійснення особою свого суб'єктивного права з єдиною метою заподіяння шкоди, покладається на потерпілого, що викликає значні труднощі на практиці¹.

На думку Я. Цукренко, шикана має місце і тоді, коли є й інша мета, що суперечить праву або явно аморальна. Крім того, шикана наявна і в тому випадку, якщо крім мети створення несприятливих наслідків для іншої особи в діях уповноваженої особи є певний позитивний законний інтерес, але цей інтерес міг бути реалізований більш простим шляхом, який не створює для інших несприятливих наслідків. У цьому випадку шикана буде полягати саме в обранні завідомо нерозумного та неадекватного способу задоволення законного інтересу виключно для того, щоб породити несприятливі наслідки для інших осіб. Я. Цукренко виділяє й інші ознаки шикани: шикана виступає результатом дії особи; має протиправний та умисний характер^{[53] [54].}

На думку Г. Оніщенко, для кваліфікації в діях особи шикани необхідно, по-перше, спочатку віднайти її ознаки (тоді буде доведено факт зловживання суб'єктивними правами), а, по-друге, довести наявність єдиної мети заподіяння шкоди іншій особі та відсутність законного інтересу особи у здійсненні свого суб’єктивного права (саме ці дві ознаки відрізняють шикану від інших форм зловживання правом).

Як було зазначено, шикана, як і інша форма зловживання правом, є особливим різновидом правопорушення, пов’язаного із заподіянням шкоди. Тому варто звернути увагу на проблему співвідношення шикани та зобов’язань, що виникають із факту заподіяння шкоди. І. А. Покровський визначав шикану як «звичайнісінький делікт»¹. Він вважав, що заборона користування своїми правами без всякого інтересу для себе, з єдиною виключною метою заподіяти іншому шкоду, настільки ж природна, як заборона умисного правопорушення. Зобов’язання із заподіяння шкоди є одним із цього видів, тобто вони виникають між особами, які не перебувають у договірних відносинах. Шикана ж може мати місце як відносно суб’єкта, з яким особа, що зловживає правом, не перебуває у договірних відносинах (наприклад стосовно сусідів), так і відносно суб’єкта договору^{[55] [56].}

Отже, на нашу думку, характерними ознаками шикани є: заподіяння шкоди іншій особі; протиправність; об’єктом посягання - майнові та особисті немайнові права й інтереси суб’єктів правовідносин; наявність шкоди; вина. До того ж, для кваліфікації в діях особи шикани необхідно, по-перше, спочатку віднайти її ознаки (тоді буде доведено факт зловживання суб’єктивними правами), а, по-друге, довести наявність єдиної мети - заподіяння шкоди іншій особі та відсутність законного інтересу особи у здійсненні свого суб’єктивного права (саме ці дві ознаки відрізняють шикану від інших форм зловживання правом). При цьому, обов’язок доказування факту наявності шкоди та наявності факту здійснення особою свого суб’єктивного права з єдиною метою заподіяння шкоди, покладається на потерпілого, що викликає значні труднощі на практиці.

Слід зазначити, що шикана як різновид зловживання процесуальними правами проявляється, коли позивач, аби «допекти» відповідачеві, звертається до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, наперед знаючи про безперспективність такого позову. Адже доводити свою невинуватість повинен відповідач, а це, як відомо, несе для нього багато незручностей майнового й морального характеру¹.

Аналіз судової практики дає можливість зробити висновок про зростання тенденції щодо нецільового використання процесуальних прав учасниками судового процесу, зокрема, з метою його затягування. Як правильно зазначає А. Г. Давтян, право на судовий захист з гарантією її здійснення протягом визначеного процесуального терміну є реалізацією конституційно-правових норм. Тривалі судові процеси дають можливість, наприклад боржникові, що прострочив виплату, скористатися судовою тяганиною, штучно продовжити термін платежу.

Законодавство ряду європейських країн усвідомило всю значимість і серйозність даної проблеми, про що свідчать норми, що стосуються зловживання процесуальними правами, і надані судам повноваження із боротьби з ними. Так, наприклад, законодавство Франції передбачає, що за скаргу, подану з метою затягування процесу, заявник може бути підданий штрафу в розмірі від 100 до 10 000 франків (reclame a la juridiction saisie du recours - ст. 581 ГПК Франції)^{[57] [58]. У Бельгії за подібні зловживання встановлено штраф у розмірі від 5000 до 100000 бельгійських франків (приблизно від 137 до 2700 доларів США). Зазначені санкції є досить гнучкими та ефективними.}

Застосування не за призначенням процесуальних прав, спрямоване на деструктивний вплив на судовий процес, внаслідок чого посередньо погіршується правове становище іншої сторони правового конфлікту. Як приклад, можна навести ситуацію, коли не за призначенням використовується право на оскарження проміжних та остаточних судових актів. На цю проблему звернуто увагу у зв'язку з тим, що, у разі апеляційного чи касаційного оскарження проміжного судового акту, провадження у справі зупиняється, а справа направляється до суду відповідної вищої інстанції. За таких обставин, розгляд справи зупиняється до повернення справи до суду першої інстанції, а так як строк апеляційного та касаційного перегляду складає два місяці, то повертається справа мінімум після закінчення цього строку. Це за умови, якщо після апеляційного не буде касаційного перегляду. За його наявності, розгляд справи в усіх інстанціях може затягтись мінімум на чотири-шість місяців. Одна річ, коли оскаржується ухвала, наприклад, про застосування заходів щодо забезпечення позову чи ухвала про повернення без розгляду зустрічного позову. У ст. 13 ЦПК України зазначено, що особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень. Однак, досить часто оскаржуються ухвали суду, які не підлягають оскарженню, зокрема ухвали про порушення провадження у справі, про відвід, відкладення розгляду справи та інші. Отже, оскаржуючи ухвалу суду, недобросовісний учасник правового конфлікту має на меті не досягнення позитивних наслідків реалізації права на оскарження, скасування незаконної ухвали суду та подальший всебічний, повний і неупереджений розгляд справи судом, а затягування процесу, з метою або виграшу правового конфлікту, або відтягування моменту відповідальності¹. Із судовим рішенням можна погоджуватися чи не погоджуватися, і навіть обґрунтовувати у встановленому законом порядку необхідність його відміни, однак потрібно суворо виконувати його приписи до тих пір, поки воно зберігає силу ^{[59] [60].}

Отже, шикана як особливий вид зловживання процесуальними правами - це різновид правопорушення, що визначає неприпустимими здійснення процесуального права як такого, що робить розгляд справи у суді несвоєчасним, несправедливим і спричиняє настання шкідливих наслідків для іншої сторони, зокрема незручності майнового й морального характеру.

Проблеми доказування шикани у судовому порядку є досить актуальними, оскільки зміст даного поняття визначається судовою практикою та правовою доктриною. Окрім того, подібні дії мають підлягати також оцінці із позицій розумності, справедливості та добросовісності.

Поява оціночних категорій «добросовісності», «розумності» та «справедливості» стала приводом для дискусій серед науковців. В. П. Грибанов зазначав, що дані категорії є правилами, які дозволяють значно розширити вільний судовий розсуд і виходити за межі законності. Шикана - це правопорушення, що вчиняється виключно з прямим умислом, проте, навіть за таких умов, порушник може намагатися запевнити суд, що діяв без наміру завдати шкоду іншим, а лише з метою добросовісної реалізації та здійснення власних суб’єктивних прав. Визнання суб'єкта добросовісним чи недобросовісним, власне, є підставою для визнання його поведінки правомірною чи неправомірною^[61].

Щодо звернення до суду за відсутності легітимного прагнення до захисту своїх прав від порушень, викладених у позові, то воно може бути кваліфіковане як використання права не за соціальним призначенням та - як недобросовісне, усупереч ч. 3 ст. 27 ЦПК України, ч. 2 ст. 49 КАС України, ч. 2 ст. 22 ГПК України, здійснення процесуальних прав. Недобросовісне здійснення процесуальних прав однозначно можна кваліфікувати як недодержання моральних засад суспільства, що є ознакою вже зловживання правом згідно зі ст. 13 ЦКУ.

Відсутність зацікавленості позивача у розгляді справи простежується, коли позивач не з’являється на засідання, розгляд справи неодноразово відкладається, а згодом позовна заява залишається без розгляду. Наприклад, подання клопотання про відкладення розгляду справи через хворобу представника, у якому зазначається про те, що докази хвороби будуть надані під час наступного судового засідання.

Для подолання проблем доказування шикани у судовій практиці, на нашу думку, необхідно:

— внести зміни до ст. 13 ЦКУ, доповнивши її поняттям шикани та нормами, що її забороняють;

— ч. 3 ст. 27 ЦПК України доповнити нормами, що забороняють шикану, як недобросовісне здійснення належних їм процесуальних прав і виконання процесуальних обов’язків;

— ч. 2 ст. 49 КАС України доповнити нормами, що забороняють особам здійснення шикани, як недобросовісного користування належними їм процесуальними правами та неналежне виконання процесуальних обов’язків.

У зв’язку з тим, що шикана тісно пов’язана з питаннями доказування, на наш погляд, ВСУ має розробити спеціальні методичні рекомендації для застосування категорії шикана у практичній діяльності судів.

Отже, доказування шикани у судовій практиці є досить складним процесом. Адже, відомо, що для встановлення у діях особи шикани, необхідно встановити факт наявності здійснення особою свого суб’єктивного права з єдиною метою заподіяння шкоди іншим. Окрім того, подібні дії мають підлягати також оцінці із позицій розумності, справедливості та добросовісності, відсутності реального законного інтересу до захисту своїх суб’єктивних прав, використання права не за соціальним призначенням, недодержання моральних засад суспільства. На нашу думку, внесення змін до законодавства України, визначення у ньому поняття шикани, виокремлення її ознак, розроблення ВСУ спеціальних методичних рекомендацій сприятимуть ефективному застосуванню у судовій практиці даної категорії. Оскільки законодавець недостатньо чітко регламентував у чинному законодавстві проблему шикани, випадки її застосування зустрічаються нечасто. Імовірно, суди побоюються застосовувати недостатньо врегульований нормами права правовий інститут.

1.7.