Генезис та сутність природоресурсного законодавства

Ще у ХХ столітті, коли відбувалося становлення галузі екологічного права, точилися дискусії щодо назви цієї галузі: природоресурсове право і правова охорона природи, природоохоронне право, право навколишнього природного середовища.

В юридичній науці існують різні точки зору з приводу співвідношення природоресурсного і екологічного права. Прихильники однієї з них стверджують, що основною метою природокористування є забезпечення здебільшого економічних потреб суспільства, а природоохоронна діяльність спрямована на забезпечення його екологічних інтересів. Звідси і беруть початок різні цілі правового регулювання природоресурсних і природоохоронних відносин. Прихильники цієї наукової думки розглядають природоресурсне право як самостійну галузь права, стверджуючи, що екологічне право регулює природоохоронні відносини, а природоресурсне - відносини господарчого характеру з раціонального використання природних ресурсів для задоволення економічних потреб галузей виробництва. Прихильники іншої точки зору з такою позицією не погоджуються, оскільки нормативно-правова база, понятійний апарат, засади є спільними для екологічного та природоресурсного права: в одних і тих самих нормативних актах наявні і охоронні, і господарчі норми, що не дає підстави для виділення природоресурсного права як окремої галузі права.

Ключовим питанням щодо виокремлення природоресурсного права як самостійної галузі права є питання співвідношення понять «використання» та «охорона» природних ресурсів. У минулому, коли людина тільки брала від природи її багатства без будь-яких обмежень, охорона природи полягала переважно в тому, що окремі об'єкти вилучалися з користування і охоронялися. Охорону природи розуміли тоді як абсолютне протиставлення використанню. Сучасні масштаби і форми використання природних ресурсів по-новому ставлять проблему охорони природи. Охорона природи та її використання не тільки не суперечать одна одній, а й тісно між собою пов'язані^{[2] [3]. Проте і нині деякі вчені вважають, що поняття «правова охорона природних ресурсів» має повне право на існування, але використовуватися повинно у тих випадках, коли мова йде про невикористані природні ресурси, оскільки у випадку їх використання доцільно обмежитися терміном «раціональне використання природних ресурсів»[4]. На нашу думку, таке твердження є хибним, оскільки навіть у тому випадку, коли природні ресурси не використовуються, вони все одно можуть зазнавати негативного впливу від використання суміжних природних ресурсів та повинні охоронятися. Наприклад, розташовані поблизу аеропорту земельні ділянки забруднюються внаслідок експлуатації даного об'єкта і підлягають охороні від цього впливу незалежно від того, використовуються вони чи ні. Отже, наразі неможливо розділити поняття «використання» та «охорона» природних ресурсів. Тому ми вважаємо, що природоресурсне право регулює відносини з приводу як раціонального використання, так і охорони природних ресурсів.}

Крім того, до предмета регулювання природоресурсного законодавства варто включити відносини з приводу управління природними ресурсами та застосування юридичної відповідальності за порушення природоресурсного

законодавства.

раціонального використання та охорони природних ресурсів, захисту прав й законних інтересів їх власників та користувачів є застосування правових засобів впливу, спрямованих на усунення порушень природоресурсного законодавства і припинення їх проявів у майбутньому, відновлення порушеного права та притягнення винних у вчиненні природоресусних правопорушень до юридичної відповідальності. Найважливішою проблемою розвитку суспільства нині постає проблема управління навколишнім природним середовищем. Якщо раніше люди могли дозволити собі експлуатували природу, піклуючись лише про підвищення рівня цієї експлуатації, то в наш час суспільство зобов'язане, крім цього, ще й управляти процесами використання природних ресурсів. Перед наукою стоїть проблема своєчасного осмислення складних процесів співвідношення природи і суспільства, можливостей спрямованого впливу на дані процеси. Головним суб'єктом такого впливу на сучасному етапі розвитку суспільства є держава, а найважливішим засобом - право^[5].

Природоресурсне законодавство - явище історичне. Історія природоресурсного законодавства виводиться ще з часів Київської Русі. Загалом, її можна періодизувати так:

I період: природоресурсне законодавство Київської Русі (ІХ- ХІ ст.). У «Руській правді», найвідомішій пам'ятці давньоруського княжого законодавства, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини Київської Русі, містилися норми, які стосувалися часу і строків полювання на тих чи інших хутрових звірів; заборона виловлювати деякі породи риб під час нересту; застороги щодо збереження й використання засобів землеробства, бортництва, броварства та інших промислів і ремесел. Тоді ж передбачали і деякі покарання, переважно грошові, за порушення вимог «Руської правди». Наприклад, за вбивство журавля і людини часто застосовували однакові міри покарання.

Важливого значення у Київській Русі надавалося правовому регулюванню землекористування, охороні рослинного та тваринного світу. У Правді Ярославичів уже є норми, що свідчать про юридичне закріплення права приватної власності на землю.

II період: природоресурсне законодавство України за

Литовсько-Польської доби (XIV-XVII ст.). У цей період знайшло своє продовження регулювання охорони природи державою. Наприклад, Литовський статут брав під охорону звірів і птахів. За крадіжку або вбивство лебедя чи зруйнування його гнізда передбачався штраф. У «Судебнику короля Казимира Ягелловича, даному Литві 1468, лютий 29», зокрема у дев'ятому розділі «Про лови, про пущі, про бортне дерево» було приділено увагу питанням полювання, рибальства, використання вод, плати за користування об'єктами природи. У цей час з'являється і розвивається інститут ресурсовпорядження, а також призначалися спеціальні особи, які займалися

ресурсовпорядженням: підкоморії, межові, межувальники,

лісівничі тощо. Існували також земельні межові суди, що називалися підкоморними (підкоморськими) судами^[6].

III період: природоресурсне законодавство Козацько- гетьманської держави (XVII-XVIII ст.). Охорона природи в Запорізькій Січі проявлялася, насамперед, у збереженні і раціональному використанні природних ресурсів. Характерною ознакою законодавства було обмеження кола осіб, які мали право використовувати природні ресурси. Користуватися лісовими ресурсами у Запорізькій Січі для власних потреб мали право лише козаки та піддані Війська Запорозького. Сторонні особи отримували таке право лише з дозволу Коша або кошового отамана. Конституція Гетьмана Пилипа Орлика 1710 року містила чимало природоресурсних норм, зокрема щодо повернення захоплених російськими військами територій традиційного козацького природокористування.

IV період: природоресурсне законодавство Російської держави (кінець XVIII - початок ХХ ст.). У цей період правові заходи, що регулювали добування промислових звірів, були зумовлені причинами екологічного характеру, а саме: збіднінням природних ресурсів. За царювання Петра І природоохоронні заходи здійснювалися із жорстокою рішучістю, зокрема за порубку лісів у заповідниках карали смертю. У 1703 році були заповідані дубові ліси, у тому числі Леонтіїв Яр у Харківській губернії, а 1710 році вийшов Указ про охорону лісів вздовж берегів річок.

За порівняно короткий період, завдяки ініціативі Петра I, в галузі охорони об'єктів природи були досягнуті очевидні позитивні результати, зокрема, закладені основи лісового та природоохоронного законодавства, введені засади

лісоуправління, видані перші лісоохоронні інструкції, уперше офіційно введений принцип стабільності користування лісом; закладені основи регулярного опису лісів, визначено необхідність закладення розплідників із вирощування саджанців для озеленення й лісовідновлення; започатковані роботи з інтродукції, штучного лісовідновлення й лісорозведення, введені елементи правил рубки лісу (деякі з яких діють і донині); поліпшення санітарного й протипожежного стану лісів тощо.^[8]

Але Петровські закони стосувалися інтересів поміщиків, тому Указом Катерини ІІ 1782 року поміщикам було дозволено користуватися лісом «як завгодно їх милості».

Початком широкого руху за охорону природи в Україні стало засідання Московського товариства дослідників природи в 1905 році. Цей рух набрав організованої форми у 1910 році, коли, за ініціативи П. Ф. Базука, у Верхній Хортиці виникає перше товариство охорони природи на території України під назвою «Охоронці природи».

V період: природоресурсне законодавство УНР. Згідно з Універсалами Української Центральної Ради, було націоналізовано природні ресурси, утворено земельні комітети для управління ними. Розвивалося земельне та лісове законодавства.

VI період: природоресурсне законодавство УРСР. У цей час приймаються перші природоресурсні кодекси, які регулюють використання націоналізованих природних ресурсів. У перші роки радянської влади успіхи, пов'язані з охороною природи, були досить помітними. Особливу роль відіграла постанова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів УРСР “Про затвердження положення про пам'ятки культури і природи”. Згідно з цим нормативно- правовим актом, усіма пам'ятками природи в Україні мало відати Управління установами Народного комісаріату освіти, до складу якого входив Український комітет охорони пам'яток природи. Щоправда, вже тоді намітилася різновідомча підпорядкованість різних заповідників. Наприклад, заповідник Дніпрової заплави «Конча-Заспа» (250 десятин) був на бюджеті Народного комісаріату закордонних справ, а «Сад II Інтернаціоналу» (колишня «Софіївка», як зазначалося у тогочасних документах) належав Уманському сільськогосподарському технікумові^[9].

Проте, згодом, Україна втратила можливість впливати на формування природоохоронного законодавства, оскільки виключні повноваження мав лише СРСР, зокрема його вищі партійні органи та органи господарювання. Тобто, екологічне право повністю формувалося за межами етнічної України, а до неї закони надходили для безпосереднього виконання. Загалом природоохоронне законодавство СРСР містило значну кількість законів, актів та постанов. Так, ще у 1950 році було прийнято постанову Ради міністрів СРСР, якою було затверджено “Положення про державну лісову охорону СРСР”, що регулювала службу охорони заповідників. 29 грудня 1982 року була прийнята Постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР “Про посилення охорони природи та поліпшення використання природних ресурсів”. У ній йшлося про потребу визначення наукових основ раціонального використання природних ресурсів та охорони природи, наголошувалося на необхідності переходу до якісно нових технологічних процесів, що давали б змогу раціональніше використовувати природні ресурси і зменшувати негативний вплив на довкілля. Окрім цієї постанови, прийнято ще низку законодавчих актів: “Про порядок опрацювання та затвердження схем комплексного використання та охорони вод” від 2 липня 1976 року, “Про додаткові заходи щодо посилення охорони природи та поліпшення використання природних ресурсів” від 1 грудня 1978 року та ін., в яких намагалися реалізувати комплексний підхід до оцінювання стану довкілля та його охорони.

Таким чином започатковані російською імперією засади захисту об'єктів довкілля від негативних чинників відверто нехтуються радянською владою, державна та правова політика ґрунтується на принципах адміністративно-примусової хімізації сільського господарства, проектах глобальної індустріалізації економіки, що передбачає підтримку хімізації сільського господарства, інтенсивній експлуатації природних ресурсів, вкрай негативному втручанні у природні процеси, яке здійснюється шляхом будівництва каналів, створенням штучних морів, озер та водоймищ, будівництвом гребель; освоєнням цілинних, перелогових та інших земель тощо, що призвело до незворотних процесів та кризового стану об'єктів довкілля.¹

VII період: природоресурсне законодавство незалежної України. Основні засади регулювання екологічних правовідносин було закладено ще у Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року, в якій окремим розділом «Екологічна безпека» визначалося, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян та генофонд народу. Видається низка фундаментальних законів “Про охорону навколишнього середовища”, “Про природо- заповідний фонд”, “Про Червону Книгу України” тощо.

Із прийняттям Конституції України було вперше на конституційному рівні закріплено обов'язок держави забезпечувати екологічну безпеку, право кожного на безпечне довкілля, встановлено для кожного обов'язок не заподіювати шкоду природі. Сучасний етап розвитку природоохоронного законодавства характеризується тим, що правовому регулюванню підлягають, зокрема, радіочастотні ресурси та альтернативні джерела енергії.

Природоресурсне право - це підгалузь екологічного права, яка регулює суспільні відносини з охорони, раціонального використання, управління окремими видами природних ресурсів, а також застосування відповідальності за порушення природоресурсного законодавства.

Природоресурсне законодавство - система нормативно- правових актів, що регулюють суспільні відносини з охорони, раціонального використання, управління окремими видами природних ресурсів^{[10] [11].}

1.2.