Міжнародні джерела адміністративного права

3.3.1. Міжнародні договори як джерела адміністративного права

Відповідно до ст. 3 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України»^[76] такі договори укладаються Президентом України або за його дорученням - від імені України; Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - від імені уряду України; міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами - від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

В Україні сьогодні діють чимало міжнародних договорів, норми яких мають застосовуватися під час регулювання адміністративних правових відносин, наприклад:

- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.;

- Європейська конвенція про видання правопорушників від 13 грудня 1957 р.;

- Рамкова конвенція Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату від 9 травня 1992 р.

3.3.2. Юридичні акти Європейського Союзу як джерела адміністративного права в контексті правотворчої діяльності

Відповідно до положень Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (Угоду ратифіковано із заявою Законом України № 1678-VII від 16.09.2014 р.) і Закону України від 18 березня 2004 р. «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»^[77] джерелами адміністративного права України є юридичні акти ЄС. Відповідно до них Україна взяла на себе зобов’язання привести власні закони та інші нормативні акти відповідно до законодавства ЄС.

Правотворча та правозастосовна діяльність, яку здійснюють у сферах, що становлять предмет правового регулювання адміністративного права, ґрунтується на вимогах і положеннях правових актів ЄС. Право ЄС має два рівні - первинне (ієрархічно вище) та вторинне (похідне).

До первинних джерел права ЄС належать:

установчі договори:

- Конвенція про деякі інститути, спільні для європейських співтовариств (1957);

- Акт Ради про прямі вибори до Європейського Парламенту (1976);

- Єдиний Європейський Акт (1986);

- Маастрихтська угода про Європейський Союз (1992) з його протоколами і деклараціями;

- Амстердамська угода про Європейський Союз з його протоколами і деклараціями (1997);

- Ніццька угода 2001 р.;

- угода про заснування Конституції Європи від 29 жовтня 2004 р.;

- конвенції між державами-членами.

До вторинних джерел права належать правові акти інституцій ЄС:

> регламенти - нормативні правові акти загального характеру. Вони є обов’язковими у всіх своїх елементах для всіх суб’єктів права ЄС і є актами прямої дії для країн-учасниць ЄС, тобто підлягають застосуванню владою та судовими органами всіх держав-членів незалежно від того, чи виступала певна держава за їх ухвалення. Усі регламенти підлягають обов’язковій публікації в офіційному органі ЄС - Journal official - і набирають чинності, якщо інше не встановлено в самому акті, на 20-й день після опублікування.

Наприклад: Регламент (ЄС) №853/2004 Європейського Парламенту і Ради від 29 квітня 2004 р., що встановлює спеціальні гігієнічні правила для харчових продуктів тваринного походження; Регламент Комісії (Євроатом) №944/89 від 12 квітня 1989 р., яким установлюються максимально припустимі рівні радіоактивного зараження другорядних продуктів харчування після ядерної аварії чи будь-якого іншого випадку радіологічного надзвичайного стану;

У директиви, - головна відмінність яких від регламенту полягає в тому, що в директиві зазвичай вказуються мета й результати, яких має бути досягнуто, однак національній владі надається право самій визначати, в якій формі чи за допомогою яких процедур і механізмів ця мета може бути досягнута.

Наприклад:

- Директива Ради 92/50/ЄЕС від 18 червня 1992 р., що координує

розміщення державних замовлень у сфері послуг;

- Директива Ради 93/36/ЄЕС від 14 червня 1993 р.

координування укладання державних контрактів на постачання товарів;

- Директива Ради від 21 грудня 1989 р. про координацію законів,

підзаконних актів та адміністративних положень про застосування процедур перевірки надання контрактів на державні поставки та виконання державних робіт (89/665/ЄЕС);

У рішення Ради або ЄК (Європейської Комісії), відмітна риса яких полягає в тому, що це акти індивідуального, а не загального характеру.

Будучи обов’язковими для своїх адресатів, вони здебільшого стосуються спеціальних, вузьких, часто технічних питань і обов’язкові тільки для тих суб’єктів, яким вони адресовані. До того ж адресатом не обов’язково має бути держава - це можуть бути певні категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні особи. За загальним правилом, рішення нотифікуються (повідомляються) тим суб’єктам, яких вони безпосередньо стосуються і які постають як виконавці відповідних розпоряджень.

Такими правовими актами є:

- Рішення Комісії від 22 грудня 1972 р. про вирівнювання цін для продажу вугілля на спільному ринку (ОВ L 297, 30/12/1972, С. 0045-0047);

- Рішення Комісії від 26 травня 1987 р. про заснування Дорадчого комітету з контрактів на виконання державних робіт (71/306/ЄЕС) (ОВ L 185, 16.8.1971, С. 15).

Окрім того є багато інших документів, схвалюваних інституціями Співтовариства, - наприклад, меморандуми, повідомлення, обговорення, програми, керівні вказівки. Ці недоговірні акти описують різноманітні заходи та процеси, що відбуваються у Співтоваристві. Однак вони можуть мати обов’язкову юридичну силу, якщо, незважаючи на свою назву, відповідають критеріям, передбаченим договором для обов’язкових правових актів, а тому теж будуть визнані джерелами адміністративного права.

3.3.3. «М'яке право» в системі джерел адміністративного права

Україна, беручи активну участь у міжнародній та європейській співпраці, будучи членом Організації Об’єднаних Націй, Ради Європи, а також з огляду на євроінтеграційні наміри має враховувати також юридичні акти «м 'якого права» - інституційні, рекомендаційні норми, що містяться у відповідних джерелах - документах міжнародних міжурядових організацій¹.