Сутність і види джерел адміністративного права, їх юридична сила

Доктринальне визначення поняття «джерело права» відображає похідні від держави чи легалізовані нею форми вираження і закріп­лення норм права. Виокремлюються такі підходи щодо визначення сутності джерел права:

1) філософський, за якого джерела права - це відображення світо­глядних ідей, яких покладено в основу правової системи;

2) матеріальний, за якого джерела права - це сукупність мате­ріальних, соціально-економічних умов життя, суспільних відносин у цілому, природніх, культурних, політичних, релігійних та інших чинників, які обумовлюють виникнення та зміст права;

3) ідейний, за якого джерела права - це правові вчення та ідеї, концепції, правосвідомість суб’єктів правотворчості, що формують певне праворозуміння і покладені в основу норми права;

4) інституційний, за якого джерела права - це відображення правотворчої діяльності органів державної влади та інститутів гро­мадянського суспільства, які встановлюють або санкціонують нор­ми права;

5) пізнавальний, за якого джерела права - це сукупність підго­товчих документів і матеріалів, проектів нормативно-правових ак­тів, які використовуються у тлумаченні юридичних текстів;

6) формальний (юридичний), за якого джерела права - це юри­дично оформлений результат об’єктивного стану впорядкування суспільних відносин^[XXXVIII].

Таким чином, саме формальний підхід до визначення джерел права має юридичне значення. Формальна визначеність права під­креслює, яким чином створено та зафіксовано норму права. Клю­човою ознакою джерел права є їх офіційно визначена форма зов­нішнього втілення (напр., закон, указ, постанова, розпорядження

тощо). Ця ознака джерел права надає їм інституціональної визна­ченості і впорядкованості: норми права містяться лише у певних (офіційно визнаних) джерелах права, які являють собою офіційні (інституціоналізовані) форми закріплення та існування норм пра­ва.

Формальний підхід до трактування джерел права є превалю­ючим для вітчизняного адміністративного права. Водночас, під джерелами адміністративного права (на основі загальнотеоретичної юриспруденції) можна розуміти й інші аспекти правового буття: пра­вову свідомість (джерела в ідеальному зрізі); суспільні відносини, динаміка та властивості яких породжують необхідність виникнення правових норм (джерела в матеріальному зрізі); історичні пам’ятки права (джерела в історичному зрізі). Із шести відомих джерел-форм права (правовий звичай, правовий прецедент, нормативний договір, нормативно-правовий акт, правова доктрина та релігійно-правові норми) інколи виокремлюють лише перших чотири види.

У межах адміністративного права категорія «джерела права» застосовується з урахуванням специфіки предмета та методу адмі­ністративно-правового регулювання.

Джерела адлііністративного права - це форліально визначені та офіційно визнані форліи закріплення і зовнішнього виражен­ня норлі права, які визначають засади упорядкування суспіль­них відносин, пов’язаних із здійсненнялі публічно-управлінської діяльності, наданнялі адміністративних послуг, адміністра- тивнилі захистам прав і свобод людини і громадянина, а також притягненнялі до адміністративної відповідальності.

Таким чином, джерела адміністративного права відображають галузеву диференціацію джерел права в цілому^[XXXIX]. Джерелом адмі­ністративного права буде лише те джерело права, що змістовно міс­тить норми права, які регулюють відносини, що входять до пред­мета адміністративного права.

Джерела адміністративного права становлять єдину та цілісну систему, елементи (складові частини) якої перебувають у віднос­ній субординації та ієрархічній підпорядкованості.

Виокремлюється змістовно-розширювальний та змістовно- праксеологічний підходи щодо системи джерел адміністративного права.

Змістовно-розширювальний підхід опосередковує поділ дже­рел за правозастосовною роллю (враховуючи діалектику виникнен­ня) на:

основні джерела адміністративного права - нормативний акт та нормативний договір;

похідні джерела адміністративного права - акти юрисдикцій- них інституцій - КСУ, ЄСПЛ, BC;

джерела переконливого характеру - узагальнення судової прак­тики, інформаційні листи, правові звичаї, правова доктрина, акти «м’якого» права, ненормативні акти. Вони являють собою сукуп­ність положень рекомендаційного характеру, які не містять пра­вових норм і є необов’язковими, але які суд може врахувати в об­ґрунтуванні судового рішення і, зокрема, під час вибору основного/ похідного джерела права, що підлягатиме застосуванню.

Зліістовно-праксеологічний підхід опосередковує поділ джерел адміністративного права в залежності від їх правової природи та можливості застосування при регулюванні суспільних відносин на такі групи:

1) форліалізовані національні джерела - містяться в офіційних документах, виданих уповноваженими суб’єктами. До них віднесе­но: а) нормативні акти (напр., Закон України «Про місцеві держав­ні адміністрації»); б) нормативні договори (напр., Конституційний Договір між ВРУ та ПУ 1995 р.); в) норліативні рішення юрисдикцій- них інституцій (напр., Рішення КСУ від 22.12.2010 р. № 23-pπ∕2010 у справі про адміністративну відповідальність у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху);

2) форліалізовані лііжнародні джерела - містяться в офіційних документах, прийнятих міжнародними інституціями.

3) нефорліалізовані джерела - не містять безпосередньо право­вих приписів (є дійсними «квазіджерелами»), однак втілюються у разі відсутності конкретної норми та застосування аналогії права (переважно шляхом звернення до «the rule of law» чи інших прин­ципів), необхідності вирішення складної правозастосовної ситуації (на основі доктринальних розробок). До них належать: а) норми мо­ралі (напр., заборона щодо використання ненормативної лексики та підвищеної інтонації); б) традиції та звичаї (напр., правила «Інко- термс» при здійсненні митного оформлення); в) правова доктрина (напр., коментарі визнаних учених-адміністративістів до норматив­но-правових актів, які регулюють адміністративні правовідносини; висновок експерта у галузі права);

Джерела адміністративного права також можуть бути класифі­кованими за такими ознаками, як:

1) спосіб зовнішнього вираження: а) нормативні акти (напр., закони, постанови, розпорядження); б) адміністративні договори (напр., договір про делегування повноважень між місцевою держав­ною адміністрацією та міською радою); в) рішення юрисдикційних інституцій (напр. рішення КСУ); г) міжнародні договори (напр., міжнародний договір, укладений державами у формі конвенції); д) м’яке право (напр., рішення ООН, Ради Європи, прийняте у фор­мі декларації);

2) систеліно-правове походження: а) національні джерела адмі­ністративного права (напр., закони, підзаконні нормативні акти); б) міжнародні джерела адміністративного права (напр., міжнарод­ні договори, норми м’якого права);

3) суб’єкт видання: а) Верховна Рада України (напр., закони та постанови); б) Президент України (напр., укази); в) КМУ (напр., постанови); г) центральні органи виконавчої влади (напр., накази); д) місцеві державні адміністрації (y∖ax∖p., розпорядження та накази); ж) органи місцевого самоврядування (напр., рішення); з) юрисдикцій- ні інституції (напр., висновки, рішення); к) міжнародні інституції (напр., регламенти, директиви) тощо;

4) територія дії: а) міжнародні (напр., міжнародні договори, м’яке право); б) загальнодержавні (напр., закони України); в) муні­ципальні (напр., рішення органів місцевого самоврядування); г) ло­кальні (напр., рішення ЦОВВ щодо особливостей реалізації повно­важень цього органу, що має нормативний характер);

5) час дії а) постійні, тобто ті, в яких не встановлено строку дії (напр., Закон України «Про місцеві державні адміністрації»);

б) тимчасові, тобто ті, дія яких обмежується певним терміном або пов’язується з певним юридичним фактом (напр., Указ Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»);

6) предметна направленість: а) діяльність суб’єктів публічної адміністрації (напр., Закон України «Про центральні органи вико­навчої влади», постанова КМУ «Про затвердження Положення про Міністерство освіти і науки України»); б) засади та особливості упо­рядкування сфери публічного адміністрування (напр., економіки, соціального забезпечення, цифрової трансформації, освіти і науки, культури, національної безпеки, митної справи тощо); в) механізм впливу суб’єктів публічної адміністрації на конкретні об’єкти пу­блічного адміністрування (напр., неюрисдикційний, тобто позасудо- вий (адміністративний) порядок притягнення до адміністративної відповідальності); г) різні аспекти адміністративно-правової сфери одночасно, тобто мають змішаний характер (напр., Закон України «Про запобігання корупції», в якому одночасно визначено правовий статус НАЗК як ЦОВВ зі спеціальним статусом, що забезпечує фор­мування та реалізує державну антикорупційну політику, так і особ­ливості окремих антикорупційних заходів: фінансовий контроль, за­побігання та врегулювання конфлікту інтересів тощо).

Одне й те ж саме джерело адміністративного права може бути віднесено до різних класифікаційних груп (напр., Закон України «Про центральні органи виконавчої влади»^[XL] належить до формалі­зованих національних джерел адміністративного права, а також є: зовнішньо вираженим через прийняття закону; має національне сис­темно-правове походження-, прийнятий Верховною Радою України; актом, що має загальнодержавний та постійний характер).

Юридична сила джерел адміністративного права є властивістю формально визначених форм закріплення і зовнішнього вираження норм адміністративного права, яка вказує на порядок їх застосуван­ня під час правозастосування та нормотворення. Вона залежить від таких чинників: а) підходу до юридичної сили джерел права в ці­лому; б) підходу до співвідношення міжнародного та національного права; в) підходу до сприйняття рішень юрисдикційних інстанцій як джерел адміністративного права. У джерел адміністративного права різна юридична сила, що формує їхню супідрядність таким чином: Конституція України; міжнародні договори, які належним чином ратифіковані BP; закони України; рішення юрисдикційних інституцій, підзаконні нормативні акти; законодавство ЄС та м’яке право.

3.2.