<<
>>

СПІЛЬНИЙ ВИСНОВОК ЩОДО ПРОЕКТУ ЗАКОНУ «ПРО МИРНІ ЗБОРИ В УКРАЇНІ»

Венеціанської комісії

та Бюро з демократичних інституцій та прав людини (БДІПЛ) ОБСЄ

ухвалений Венеціанською комісією на її 68 пленарній сесії

(Венеція, 13-14 жовтня 2006 року)

на основі коментарів

пана Крістофа Ґрабенвартера (член Комісії, Австрія)

пана Губерта ГЕнеля (заступник члена комісії, Франція)

пана Джорджо Малінверні (член комісії, Швейцарія)

пана Давида ҐольДберҐера (експерт, ОБСЄ/БДІПЛ)

І.

Вступ

1. Листом від 2 червня 2006 року тодішній міністр юстиції України звернувся до Венеціанської Комісії та ОБСЄ/БДІПЛ щодо проведення спільної оцінки проекту Закону про мирні збори в Україні (CDL(2006)063).

2. П. Ґрабенвартер, п. Генель та п. Малінверні були призначені доповідачами від Венеціанської Комісії. П. Давид Ґольдберґер, професор права Юридичного коледжу Університету штату Огайо, був залучений ОБСЄ/БДІПЛ для підготовки коментарів щодо Закону, який розглядається. Його коментарі були підготовані за сприяння пані Барбари O’Tул та пана Роберта Маккарті.

3. 19 вересня 2006 року у Києві була проведена зустріч між представниками української влади, включаючи заступника Міністра юстиції п. Дмитра Котляра, п. Джорджо Малінверні від імені Венеціанської Комісії, та п. Деніза Петі, Голови Відділу законодавчої підтримки (Департамент демократизації, ОБСЄ/БДІПЛ) від імені останньої. Метою зустрічі був обмін думками щодо проекту закону у світлі попередніх висновків, підготованих Венеціанською Комісією та ОБСЄ/БДІПЛ.

4. Цей висновок, який був підготований спільно Венеціанською Комісією та ОБСЄ/БДІП на базі коментарів доповідачів та експерта, був ухвалений Вене­ціанською Комісією на її 68 пленарній сесії (Венеція, 13-14 жовтня 2006 року).

5. В процесі підготовки цього висновку за особливим проханням Міністра юстиції також був взятий до уваги проект закону, підготований групою укра­їнських громадських організацій.

Цей висновок ґрунтуються на неофіційному анг­лійському перекладі цих двох законопроектів.

ІІ. Міжнародні стандарти

6. Право на мирні збори гарантується Конституцією України у її статті 39, яка стверджує:

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».

7. Відповідно до преамбули, проект закону, що розглядається, має на меті «захист права збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи та демонстрації, як гарантовано Конституцією України, на основі загальних принципів та норм міжнародного права».

8. Право на свободу зборів гарантується статтею 11 Європейської конвенції з прав людини, яка стверджує:

«1. Кожна людина має право на свободу мирних зборів і свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інте­ресах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління».

Воно також гарантується статтею 21 Міжнародного пакту про гро­мадянські та політичні права, яка проголошує:

«Визнається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб».

9. Зобов’язання ОБСЄ стосовно свободи мирних зборів, які політично зобов’язують держави – члени ОБСЄ, забезпечують додаткове звернення, окрім двох зазначених вище документів. Параграф 9(2) Документа Копен­гагенської зустрічі Конференції з людського виміру НБСЄ (1990) стверджує, що:

«Кожен має право на мирні збори та демонстрації. Будь-які обмеження, які можуть бути встановлені щодо здійснення цих прав, встановлюються законом та відповідають міжнародним стандартам».

10. Формулювання конституційних та міжнародних гарантій свободи мирних зборів у попередньо цитованих документах є взагалі широким. Подальші керівні принципи щодо окремих вимог, які виникають із цих документів, можна знайти, як підкреслює Венеціанська Комісія та ОБСЄ/БДІПЛ у попередніх висновках[356], у таких стандартах:

· Право на мирні збори є основним правом у демократичному суспільстві й одною з основ такого суспільства і, таким чином, не повинно тлумачитись обмежено. Як таке, як і всі інші основні права та свободи, воно є конституційним предметом par excellence*, який має регулюватися перш за все Конституцією.

· Це право стосується як приватних зборів, так і зборів у публічних місцях, так само як статичних зустрічей та публічних процесій; збори повинні бути «мирними», якщо вони мають підпадати під захист, гаран­тований міжнародними та місцевими правовими актами.

· Право на мирні збори – це «кваліфіковане» право. За певних обставин держава може законно втручатися до здійснення цього права. Стаття 11(2) Європейської конвенції прав людини ясно дозволяє обмеження при умові, що вони «ті, які встановлені законом і є необхідними в демок­ратичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав та свобод інших людей». Широкі межі оцінки, передбачені для держави у її тлумаченні обмежувальних умов, не прирівнюються до необмеженої дискреції.

· Залежність від процедури дозволу зазвичай не втручається у саму суть права.

Така процедура узгоджується з вимогами статті 11(1), лише якщо вона проводиться для того, щоб влада могла бути здатною упевнитися у мирній природі зборів[357].

· Держава має позитивний обов’язок активно захищати мирні та законні збори. Може виникнути необхідність втрутитися, щоб забезпечити умови, що дозволяють здійснення права на свободу зборів, і може бути потрібним застосування позитивних заходів для забезпечення мирного проведення законних демонстрацій. Це включає справедливий баланс інте­ресів тих, хто бажає здійснити своє право на збори, та загальними інтересами решти спільноти.

· Усі обмеження щодо здійснення свободи зборів повинні пройти тест на пропорційність, який означає, що завжди має віддаватися перевага найменш настирливим засобам досягнення мети, і це включає в себе пока­рання, які накладаються за порушення норм, що регулюють проведення зборів. Тест на пропорційність означає, що існує спектр реагувань, і слід розглядати можливості між сприянням проведенню події без будь-яких обмежень і забороною або припиненням. Повинна існувати презумпція на користь проведення мирних зборів.

· Повинна надаватися можливість здійснювати основні права, наскіль­ки це можливо, без додаткового регулювання, крім тих випадків, коли їх використання призведе до загрози публічному порядку і коли необхідність вимагатиме втручання держави. Наявність законодавчих підстав для будь-якого втручання в основні права, такі як право на мирні збори, вимагається Конвенцією та Договором. Те, що будь яке втручання повинне бути перед­бачене законом, не лише означає, що воно повинне мати законну основу, але й що рамки обмеження повинні бути достатньо точними, щоб потенційно зачеплені цим мали можливість передбачити, чи порушить певний вид поведінки такі вимоги. Більше того, норми, що регулюють проведення зборів, не повинні містити положень, які стверджують чи створюють вра­ження, що все, що не заборонено, дозволено, а не навпаки. Варто уникати надто деталізованих норм.

· Державі не обов’язково мати чинним окремий закон про публічні події та збори, оскільки контроль за такими подіями можна залишити в межах загального підтримання порядку, а права, пов’язані із цими подіями, можуть бути предметом загального адміністративного права.

11. Публічні збори часто залучають велику кількість людей, що зби­раються для спільної мети у публічному місці або рухаються публічними магістралями. Зосередження великої кількості людей для участі у публічних зборах створює особливі проблеми регулювання, оскільки має бути завчасне планування посадовими особами, відповідальними за своєчасну організацію достатньої кількості правоохоронців для сприяння цим заходам та узго­дження з конкурентними заходами. Це гарантує, що вони прибудуть на місце до зборів, починаючи охороняти громадський порядок та контро­лювати рух транспорту.

12. Таким чином, основною метою права, що регулює публічні збори, повинно бути створення процедурного механізму, який попереджав би несподіванки, забезпечуючи, щоб посадові особи були заздалегідь попере­джені щодо публічних зборів, щоб забезпечити своєчасне регулювання у відповідь. Положення законів, що регулюють публічні збори, які не є необхідними для цієї мети і які не спрямовані на неї або які спрямовані на досягнення інших цілей, в той же час зазвичай накладають непотрібні обтяження на проведення публічних зборів або знеохочують людей від організації або участі в них.

13. Проект закону, що розглядається, ясно намагається встановити законні рамки для втілення в життя свободи мирних зборів, сумісної з міжнародними та конституційними стандартами. Більше того, у своєму підході він може вважатися ліберальним. Насправді, в першу чергу необ­хідно зазначити, що демонстрації вимагають попереднього повідомлення, а не попереднього дозволу. Ця повідомча система дозволяє групам проводити публічні збори після подання письмового повідомлення посадових осіб із вказанням організаторів заходу, його мети, часу та місця проведення. Повідомча система найбільш передова із усіх підходів до регулювання пуб­лічних зборів, оскільки вона мінімізує ймовірність застосування непотрібних регуляторних обтяжень та владної цензури, водночас дозволяючи відповідні регулятивні дії.

14. Крім того, у проекті закону передбачено дуже небагато підстав для припинення публічної події; умови обмеження щодо здійснення цього права цілком визначені; право організовувати публічні заходи гарантоване.

15. Низка пропозицій щодо вдосконалення проекту закону подані нижче з посиланнями на окремі положення проекту закону.

III. Загальні спостереження

16. Як було вказано раніше, держави можуть приймати закони, які спеціально стосуються свободи зборів, однак без надто деталізованих норм.

17. Цей закон дуже деталізований. Деякі положення є надмірними і повинні бути усунуті.

IV. Аналіз окремих положень

18. Стаття 1 § 2 проекту закону виключає із рамок закону специфічні публічні та приватні зібрання. Неясно, на якій підставі зроблене таке розмежування, і, що найважливіше, які наслідки мають бути з ними пов’язані. Зокрема, неясно, чи ці винятки мають тлумачитися як звільнення усіх зібрань, що перераховані у цьому параграфі, від вимоги повідомлення, чи до них застосовуються інші норми. Варте уваги те, що деякі із зібрань, згадані у цьому параграфі, можуть створювати для громадського порядку проблеми такого ж масштабу, як і ті, що пов’язані з типами зібрань, охопленими пропонованим законом. Якщо метою вилучення є те, що ці категорії публічних зборів мають отримати більш сприятливі умови, таке вилучення вітається. Якщо ж, замість цього, метою є підпорядкувати їх більш суворому регулюванню та в іншому режимі, це не може бути прийнятним. У будь якому разі інший можливий режим повинен бути зазначений у пропонованому законі.

19. У будь-якому разі неясно, чому лише передвиборні збори, пов’язані із парламентськими виборами, мають бути виключені із меж регулювання цього проекту закону, тоді як він має застосовуватися до усіх зборів, організованих у зв’язку з іншими типами виборів. Якщо відчувається, що передвиборні збори вимагають спеціального регулювання, і за умови, що ці положення не встановлять додаткових обмежень на здійснення права на мирні збори порівняно з тими, що припустимі відповідно до інструментів, згаданих у частині 9, жодні міркування не можуть виправдати того, що обговорювані норми не застосовуються до усіх зборів, пов’язаних із вибо­рами (наприклад, референдуми, президентські вибори тощо) без винятків.

20. Класифікація, встановлена статтею 2, вказує на відмінності між «зібранням», «мітингом», «походом» та «демонстрацією» і включає визна­чення «контр-демонстрації». Що стосується правових наслідків цих понять, здається, що немає великого сенсу у запровадженні цих визначень, крім поняття «контр-демонстрації», яке схвалюється. Зважаючи на те, що у тексті постійно використовується лише поняття «мирні збори» і що немає жодної необхідності використовувати інші терміни, визначені у статті 2, інший підхід міг би полягати у тому, щоб цей глосарій включити до пояснювальної записки, доданої до закону, або змінити вступне речення статті для того, щоб відобразити той факт, що жоден із цих термінів, за винятком «контр-демонстрації», у законі не використовується.

21. Крім того, дефініції, наведені у статті 2, не повністю відповідають тим, що містяться у статті 39 Конституції. Якщо це не є наслідком неточності перекладу, це розходження повинно бути виправлене.

22. Зрештою, варто було б включити до статті 2 визначення «стихійних зборів», яке є настільки ж необхідне, як і «контр-демонстрація».

23. Стаття 3 проекту закону визначає законодавчі критерії поняття «організатор». Замість посилання на «релігійні організації» та «об’єднання громадян», що може призвести до певної неоднозначності стосовно певних сутностей, які вибір термінології міг чи не мав наміру намагатися виклю­чити, варто було б скористатися більш загальною термінологією, яка б однаково стосувалася фізичних та юридичних осіб. Терміни, використані у статті 3(1), можуть інакше привести до думки, що приватним компаніям заборонено організовувати публічні збори.

24. Важливим питанням, яке викликає стаття 3, є положення, яке вказує, що забороненим організаціям не дозволено проводити збори. Сфера застосування цього положення незрозуміла, зокрема, неясно, на яких під­ставах можна позбавити об’єднання громадян права на мирні збори. Це положення, як воно сформульоване, допускає широке тлумачення, оскільки його застосування залежить від термінів інших законів, на які немає чіткого посилання у цьому положенні або деінде у законі. На підставі цього фор­мулювання цілком можна припустити, що таке обмеження може бути здійснене у зв’язку з іншими підставами, а не з забороною, передбаченою цим законом. Однак має бути зрозуміло, що, як загальний принцип, обме­ження, засновані на їх тематиці обговорення, не повинно накладатися на здійснення права на свободу мирних зборів. Суттєво, щоб однакові стан­дарти застосовувалися до усіх мирних зборів, незважаючи на їх основні гасла, і це положення має бути пояснене або уточнене в такий спосіб, щоб його не можна було використати ціною свободи вираження поглядів взагалі[358].

25. Стаття 4 дає перелік законодавчих прав та обов’язків організаторів у спосіб, який часто є проблематичним. Наприклад, параграф 1(2) включає положення, яке узаконює підготовку до публічного зібрання такими шля­хами, як розповсюдження листівок, оголошень та інших повідомлень. Наявність такого узаконення передбачає, що якби було відсутнє законодавче регулювання цього питання, розповсюдження листівок, оголошень та інших повідомлень було б протиправним. Для того щоб уникнути такого непо­розуміння, пропонується вилучити параграф 1(2).

26. Стаття 4 покладає також обов’язок застосування закону на орга­нізаторів публічних зборів. Серед іншого, вона стверджує, що організатори повинні «забезпечити дотримання умов проведення мирних зборів», вима­гати від учасників «поважати публічний порядок», «підтримувати публіч­ний порядок та безпеку людей», «забезпечувати захист рослин, споруд, будівель... та іншої власності».

27. З практичної точки зору, якщо декілька учасників публічних зборів не дотримуються вимог організатора і, наприклад, блокують рух транс­порту, стаття 4 вимагає застосування певних дій організатором для попе­редження такого блокування. Однак такі обов’язки більше стосуються органів, що відповідають за правопорядок, аніж приватних осіб у ролі організатора. Ніхто не сумнівається, що організатор має зробити все мож­ливе, щоб вирішити цю проблему, запросивши порушників до співпраці, але чи повинен він фізично усувати цих осіб або надати допомогу в їх усуненні? Якщо є інші справи, які відволікають його увагу від порушників, може виявитися, що його бездіяльність буде підлягати юридичній відповідаль­ності за статтею 4. Це надто важке обтяження для організатора та його активістів. Коротко кажучи, тут існує обов’язок співпраці із поліцією і дотри­мання закону. Однак застосування закону – це відповідальність саме поліції.

28. Кращий підхід до статті 4 усунув би згадку про офіційні обов’язки організаторів поза дотриманням вимоги повідомлення та дотримання обме­жень щодо відповідності часу, місця та способу, які застосовуються до усіх учасників зборів.

29. Стаття 5 § 1 проекту закону надає право кожному, включаючи іноземців, брати участь у мирних зборах, при умові, що вони «легально перебувають» в Україні. Немає жодної дійсної причини виключати інші категорії іноземців. Порушення права на свободу мирних зборів не можна виправдати посиланням на факт, що заявник – нелегальний іммігрант[359].

30. Стаття 5 дає перелік певних законодавчо встановлених прав та обов’язків учасників зборів. Проте, за винятком положення про заборону учасникам публічних зборів мати зброю та інші небезпечні предмети, лише деякі з аспектів, зазначених у цій статті питань повинні міститися у законі. Деякі з них створюють правові проблеми, інші повторюють юридичні права та обов’язки, які, припускаємо, можна знайти в інших звичайних законах України. Повторення вже встановленого закону тут може мати знеохо­чувальний вплив на організаторів та учасників, а не скерування. Інша проблема, що постає з переліку у статті 5, – вимога, щоб учасники публічних зборів дотримувалися законних вимог організаторів. Це пробле­матично, тому що командам організаторів надається сила закону. Створення таких владних повноважень суперечить добровільній природі об’єднання, яка є основою публічних зборів. Повноваження організаторів полягають у їх спроможності вести за собою та переконувати, а не віддавати накази, що мають силу закону.

31. Стаття 6 містить вимогу завчасного п’ятиденного повідомлення. Ліміт часу у 5 днів для повідомлення виглядає незвично довгим[360]. Обґрунту­вання такого порівняно довгого строку не є очевидним, зважаючи на вимогливе регулювання мирних зборів.

32. Повинно існувати спеціальне звільнення від вимоги повідомлення для стихійних зборів, які проводяться у відповідь на неочікувану подію. Прикладом може бути велике зібрання в публічному парку у зв’язку з неочікуваною смертю важливого національного або місцевого лідера. Іншим прикладом можуть бути публічні збори, проведені на знак протесту проти неочікуваної акції іноземного уряду, що зачіпає гідність нації. Тому реко­мендується, щоб проект закону включав спеціальне положення, яке дозволяє проведення стихійних зборів та звільняє від вимоги п’ятиденного попе­редження за невідкладних обставин.

33. Положення статті 8 посилилось би, якби було доповнене форму­люванням, яке стверджує, що придатні місця включають, але не обме­жуються цим, публічні вулиці, тротуари, сквери та інші подібні місця, відкриті для публіки. Так само параграф 2 є необґрунтовано обширним. Замість проголошення певних місць, як школи, непридатними місцями для зборів, заборони мають бути обмежені тими зборами та іншими комуніка­тивними заходами, які будуть руйнівними для діяльності, що регулярно проводиться у відповідному місці. Отже, публічні збори на тротуарі біля школи після закінчення навчального дня не повинні бути заборонені. Так само заборона публічних виступів біля небезпечних об’єктів має бути обме­жена до тих місць, до яких немає публічного доступу та які, ймовірно, мають бути огороджені. Якщо місцевість поблизу небезпечного об’єкта відкрита для публіки, немає причин виключати можливість проведення зборів у цьому місці. Загалом, закон не повинен містити «бланкетних обмежень».

34. Стаття 8 § 3 повинна встановлювати, чи обов’язок забезпечити вільний доступ покладається на владу, чи на організаторів. Загалом такі обов’язки краще вписуються у повноваження персоналу органів правопо­рядку, хоча організатори повинні бути зобов’язаними до співпраці. Могло б бути доцільним передбачити положення, яке проголошує загальним прин­ципом обов’язок співробітництва між службовими особами органів право­порядку та організаторами, водночас уникаючи вихолощення первинних обов’язків службових осіб органів правопорядку щодо підтримання публіч­ного порядку або позбавлення їх цих обов’язків.

35. Неясно, для чого потрібна стаття 9, яка стосується засобів спові­щення про збори перед їх проведенням. Її формулювання повторюють аспекти, вже охоплені статтею 4. А її наявність означає, що дії, про які йде мова, визнавалися б протиправними, якщо б стаття 9 не була включена до закону. До того ж стаття 9 частина 3 забороняє промови, «що зачіпають або принижують людську та громадську честь та гідність». Це формулювання надто широке і може відкрити шлях до подальших обмежень порівняно з тими, що дозволені міжнародним правом. Як зазначалося раніше, повинно бути ясним як загальний принцип, що на здійснення права на свободу мирних зборів не можуть накладатися обмеження, засновані на тематиці. Важливо, щоб такі ж положення застосовувалися до усіх мирних зборів безвідносно до їх ключових гасел. Саме тому рекомендується переглянути цю статтю.

36. Стаття 10 § 2 проекту закону забороняє фінансування зборів іноземними державами, іноземними юридичними особами, державними підприємствами, установами, організаціями. Ця підстава, що не відображена у статті 19, ставить проблеми у двох аспектах. По-перше, у системі, яка стосується надання інформації через попереднє повідомлення як проти­лежність до надання дозволу, неясно, як можна зібрати інформацію про джерела фінансування. Стаття 7 не містить жодної вимоги щодо вказання у попередньому повідомленні джерел фінансування. По-друге, бракує ясності використаній термінології: «заборона фінансування зборів державними під­приємствами, установами, організаціями» означає, що на практиці вони не можуть бути організаторами публічних зборів, або може суттєво підірвати їх можливість організувати таку подію. Неясно, чим мотивована ця заборона. Ці спостереження варто читати у поєднанні із коментарем, зробленим у пункті 19 цього висновку. В будь якому разі потрібно більше ясності щодо того, які суб’єкти охоплюються поняттям «установи та організації», значення якого може бути дуже широким.

37. Стаття 14 стосується підстав та процедури припинення публічних зборів. Формулювання статті критично важливе та вимагає уваги. Право припинення публічних зборів, передбачене частинами 1 та 2 цієї статті, дуже широке та повинно бути звужене. Згідно з теперішніми положеннями, урядовий розпорядник може припинити збори за будь-яке порушення публічного порядку під час зборів, незалежно від того, наскільки триві­альним є це порушення. Більш логічний підхід полягає в обмеженні права на припинення публічних зборів до тих обставин, за яких значна кількість учасників займається суттєвим порушенням публічного порядку і немає розумної вірогідності, що добровільного припинення суттєвого порушення можна досягти шляхом спілкування з порушниками, або, якщо це не дає результату, арешту конкретних осіб, задіяних у порушенні публічного порядку. Перш ніж припиняти усі збори за суттєве непоправне порушення, стаття повинна вимагати щоб службові особи органів правопорядку вжили усіх розумних заходів до збереження публічного порядку і, де можливо, через вимогу до організаторів безпосередньо звернутися до тих учасників, які не дотримуються закону.

38. Крім того, якщо посадові особи органів правопорядку, присутні на зборах, визначають, що збори мають бути припинені через дійсні або неуникні порушення публічного порядку, які є суттєвими, про припинення повинно бути попереджено всіх учасників як організаторами, так і поліцією у спосіб, який забезпечує, що усім присутнім повідомлено про припинення. Таким чином, рекомендується щоб вимоги частини 4 були доповнені положенням, що службові особи органів повинні надати письмове дору­чення щодо припинення зборів організаторам, які зобов’язані виконати це доручення. Крім того, уповноважена службова особа органів правопорядку або її представник повинна також усно повідомити про припинення зборів, щоб усі учасники були впевнені у припиненні. Як вказано у попередньому пункті, ця рекомендація припускає, що, де тільки можливо, стосовно при­пинення зборів повинна існувати відповідна координація та співробіт­ництво між організаторами та службовими особами органів правопорядку.

39. При регулюванні підстав застосування сили уповноваженими органами рекомендується особливе посилання на принцип пропорційності. Міжнародні стандарти вимагають, щоб уповноважені службові особи засто­совували силу лише як крайній засіб, пропорційно до переслідуваної мети, та у спосіб, який мінімізує шкоду та тілесні ушкодження[361].

40. Що стосується цивільно-правової відповідальності, стаття 15 ствер­джує, що нанесення матеріальних втрат та недотримання закону породжує правову та фінансову відповідальність. Неясно, яким чином відповідаль­ність, до якої притягається «будь-яка особа, котра нанесла матеріальні збитки», як передбачено статтею 15, має бути згадана у спеціальному законі, що застосовується до публічних зборів. Ніщо у її формулюванні не перед­бачає спеціальної прив’язки до шкоди, завданої в контексті публічних зборів. Тому неясно, чому така відповідальність, яка зазвичай застосовується до будь якої матеріальної шкоди, незалежно від того, чи сталася вона через публічні збори чи ні, повинна бути ще раз встановлена в контексті цього закону.

41. Що стосується кримінальної відповідальності, заради правової визначеності та передбачуваності було б доцільно, щоб стаття 16 вказувала покарання, яких зазнається через правопорушення, або містила посилання на відповідне законодавство, де ці покарання передбачені. Інакше вклю­чення посилань на невизначену відповідальність у пропонованому законі може скоріше залякувати та знеохочувати людей до організації та участі у мирних публічних зборах.

42. Стаття 17 наголошує на існуванні гарантій права на свободу зборів. Спеціальної згадки потребує частина 2 статті, яка стверджує, серед інших речей, що організатори не можуть завадити учасникам висловлювати свою думку у спосіб, який не порушує публічного порядку. Неясно, чого ця частина має намір досягнути. Вона може тлумачитися як заохочення контр-демонстрацій, що виникають у ході проведення зборів зсередини зборів. За тією ж ознакою вона може тлумачитися як надання простору дій для провокаційних чинників, мотивованих намаганням спеціально створити ситуацію, яка може в кінці кінців дати достатні підстави службовим особам органів правопорядку для припинення зборів. Якщо деякі особи беруть участь у зборах і навмисне висловлюють гасла, які відрізняються або конф­ліктують з гаслами зборів, ці люди втручаються у права організаторів та інших учасників, які присутні для висловлення первинних гасел зборів. За цих обставин інакомислячих учасників-розкольників, які навмисне не хочуть співпраці і яких не запрошували, можуть попросити покинути збори та проводити свою контр-демонстрацію окремо. Тому рекомендується, щоб посилання на організаторів та інших осіб у частині 2 було усунуте.

43. Частина 3 вимагає, щоб відповідні посадові особи розглядали та приймали рішення щодо кожного питанням, запропонованого публічними зборами. Необхідність такої вимоги неясна. Метою публічних зборів є зро­бити переконливу заяву, а аудиторія має свободу слухати та переконуватися або ні, на свій вибір. Положення, які змушують до офіційного розгляду та відповіді, обтяжують дії посадових осіб, які можуть бути частиною аудиторії зборів. Такі посадові особи мають обов’язок здійснювати свою офіційну діяльність відповідно до законодавства у відповідним межах повноважень. Немає жодної причини, з якої посадові особи публічних або приватних суб’єктів повинні б формально розглядати питання, поставлене публічними зборами, яке вони вважають його необґрунтованим чи нерозумним. (Стаття 10 проекту закону про громадські організації, який був доданий до проекту, наданого Міністерством юстиції, містить таке ж, якщо не сильніше, поло­ження, яке є об’єктом такої ж критики.) Проблеми із статтею 17, частина 3, підкреслюються тим фактом, що посадові особи, на яких спрямована послання зборів, можуть бути відсутні на зборах, щоб почути його. Тому з’являється потреба вимоги у частині 3, щоб цим посадовим особам, відсут­нім на зборах, подавали письмове звернення, яке повідомляє їх про про­позиції, які підтримані зборами і яке за законом повинно бути їм подане.

44. Стаття 19 викладає обставини, за яких свобода зборів може бути обмежена судом. Процедура оскарження можливих негативних рішень влади повинна бути висловлена більш ясно. Слід додати необхідність пер­шочергового розгляду судами позовів про заборону зборів.

45. Частина 2 статті 19 сформульована у надто невизначених термінах, мало сумісними із статтею 15 Європейської конвенції прав людини. Частина 3 статті 19 здається надто категоричною за відсутності додаткових критеріїв.

46. Стаття 20 законопроекту забороняє збори, «мета яких суперечить Конституції України». Це формулювання є неоднозначним. Сама суть демократії полягає у дозволі пропонувати і розглядати різні політичні проекти, навіть такі, які ставлять питання організації держави[362]. Тому мирні збори, організовані на підтримку змін до конституції, не можуть бути заборонені або припинені лише на підставі їх політичних вимог або гасел. З іншого боку, збори, чиї гасла полягають у спонуканні людей до засто­сування насильства або порушувати норми демократії, можуть бути закон­ним чином заборонені чи припинені. Рекомендується, щоб формулювання статті 20 були змінені такими чином, щоб відображати цю вирішальну відмінність так, щоб її не можна було хибно тлумачити органами право­порядку та відкривати шляхи для можливих зловживань стосовно зборів, які виражають політичні думки, що суперечать думці діючої влади.

V. Висновки

47. Проект закону, що розглядався, явно намагається встановити нормативні рамки для здійснення свободи мирних зборів, що сумісне з міжнародними стандартами. Більш того, він може вважатися ліберальним у своєму підході та загалом відповідає європейським стандартам свободи мирних зборів.

48. Проте закон надмірно деталізований. Тим не менше необхідна певна кількість поправок для досягнення повної ясності та повного узго­дження з відповідними стандартами.

CDL-AD(2007)019

<< | >>
Источник: Ю. Ключковський. Європейський демократичний доробок у галузі виборчого права.: Матеріали Венеціанської комісії, ОБСЄ/БДІПЛ, ПАРЄ / За ред. Ю. Ключковського. – К.: ФАДА, ЛТД,2008. – 340 с.. 2008

Еще по теме СПІЛЬНИЙ ВИСНОВОК ЩОДО ПРОЕКТУ ЗАКОНУ «ПРО МИРНІ ЗБОРИ В УКРАЇНІ»:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -