<<
>>

ВИСНОВОК щодо Закону «Про вибори народних депутатів України»

ухвалений Венеціанською Комісією на її 66 пленарній сесії

(Венеція, 17-18 березня 2006 року)

на основі коментарів

пана Джессі Пілгріма та пана Джозефа Міддлтона (експерти, БДІПЛ),

пана Анхела Санчеса Наварро (заступник члена Комісії, Іспанія) пана Тааві Аннуса (колишній член Комісії, Естонія)

Цей висновок було ухвалено Венеціанською Комісією на її 65 пленарній сесії 16-17 грудня 2005 року та доопрацьовано з урахуванням зауважень членів Комісії.

Остаточний текст Висновку було розглянуто на 66 пленарній сесії Комісії 17-18 березня 2006 року.

I. ВСТУП

1. Вибори до Верховної Ради України мають відбутися 26 березня 2006 року. Головним законодавчим актом, що регламентує проведення виборів, є Закон про вибори народних депутатів України, що був ухвалений у березні 2004 року [Закон України «Про вибори народних депутатів України» №1665-IV від 25.03.2004; далі – «Закон 2004 року»], але суттєво переглянутий 7 липня 2005 року [Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» № 2777-IV] (Документ [Венеціанської Комісії] CDL-EL (2005) 054) [далі – «Закон» та «Закон 2005 року»]. Більшість положень Закону набули чинності 1 жовтня 2005 року.

2. Поточне скликання Парламенту було обране у березні 2002 року відповідно до закону, прийнятого у 2001 році. Конституційні зміни від грудня 2004 року збільшили строк повноважень Верховної Ради з чотирьох до п’яти років.

3. У квітні 2005 року Міністр юстиції України звернувся з проханням підготувати висновок щодо Закону про вибори народних депутатів України.

4. Проект цього висновку оснований на коментарях, наданих панами Джессі Пілгрімом та Джозефом Міддлтоном (Експерти Бюро з демократичних інсти­туцій та прав людини (БДІПЛ) ОБСЄ), Анхелем Санчесом Наварро (заступник члена Венеціанської Комісії, Іспанія), Тааві Аннусом (колишній член Венеціанської Комісії, Естонія) і спираються на англійський переклад Закону, наданий Координа­тором проектів ОБСЄ в Україні.

5. Поточний проект висновку є продовженням попередньої діяльності Вене­ціанської Комісії щодо реформи виборчого законодавства України. Він ґрунтується на таких документах:

-1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, CDL (2003) 86;

-2. Закон України про внесення змін до Закону України про вибори народних депутатів України, прийнятий Верховною Радою 7 липня 2005 року, неофіційний переклад Координатора проектів ОБСЄ в Україні;

-3. Висновок щодо проекту Закону про вибори народних депутатів України (проект внесений народними депутатами М. Рудьковським та В. Мель­ничуком), ухвалений Венеціанською Комісією на її 57 пленарній сесії 12-13 грудня 2003 року, CDL-AD(2004)001;

-4. Висновок щодо проекту Закону про вибори народних депутатів України (проект внесений народними депутатами С. Гавришем, Ю. Йоффе та Г. Дашутіним), ухвалений Венеціанською Комісією на її 57 пленарній сесії 12-13 грудня 2003 року, , CDL-AD(2004)002.

6. Спільний висновок Венеціанської комісії та ОБСЄ/БДІПЛ був ухвалений Радою з питань демократичних виборів на її 15-му засіданні (Венеція, 15 грудня 2005 року) та Венеціанською Комісією на її 65-му пленарному засіданні (Венеція, 16-17 грудня 2005 року).

II. ЗАГАЛЬНІ КОМЕНТАРІ

7. Верховна Рада України ухвалила 25 березня 2004 року Закон «Про вибори народних депутатів України», що замінив Закон, чинний з 2001 року. Серед найбільш значних змін були запровадження повністю пропорційної системи виборів на заміну попередньої змішаної системи виборів, за якої половина членів парламенту обиралася в одномандатних округах. 7 липня 2005 року Верховна Рада прийняла новий закон про вибори народних депутатів (з точки зору законодавчої техніки, новим законом лише внесено зміни до закону, ухваленого в 2004 році). Цей Закон, за винятком кількох положень, набув чинності 1 жовтня 2005 року. Цей висновок стосується найостаннішої версії закону*.

8. На наступних виборах у березні 2006 року усі 450 мандатів будуть розподілені на основі пропорційного представництва в єдиному загально­державному окрузі.

Ця зміна була відображена у доповненнях (стаття 3, Розділ XIV) до Конституції, прийнятих у грудні 2004 року.

9. Поріг для участі у розподілі мандатів за пропорційним голосуванням був знижений з 4% до 3%.

10. Закон передбачає дуже детальне регулювання виборів до Верховної Ради. Він відображає рекомендації міжнародних організацій та досвід попе­редніх національних виборів. В Законі міститься велика кількість детальних положень, які мають на меті підвищення прозорості, підзвітності та рівності учасників виборів.

11. Закон встановлює різноманітні строки для чергових виборів. Найважливіші з них наведені у Додатку 1.

12. Закон здається надто деталізованим, особливо з огляду на те, що він є лише одним із законів про вибори в Україні та що інші закони (про президентські вибори, про місцеві вибори, про Центральну виборчу комісію – див. статтю 14 [Закону]) також є дуже деталізованими й регулюють цілу низку подібних питань. Враховуючи те, що більшість аспектів можуть регулюватися загальними правилами (право обирати та бути обраним, процедури висування кандидатів, система виборчих комісій, списки вибор­ців, принципи публічності та відкритості, правила передвиборної агітації, процедури голосування та підрахунку голосів, система оскарження тощо), така система призводить до множинності законів, котрі, як правило, є складними та неминуче наповненими надмірними положеннями, що, у свою чергу, зумовлює плутанину та необхідність тлумачення. З огляду на це, з точки зору законодавчої техніки було б бажаним ввести в дію єдиний виборчий кодекс, який включав би загальні аспекти будь-яких виборів та – в різних частинах одного документа або в різних текстах – особливості різних виборів.

13. Щодо позитивних змін у Законі, слід вітати запровадження [інституту] офіційних спостерігачів за виборами від громадських органі­зацій (позапартійних національних спостерігачів). Хоча прикро, що критерії акредитації можуть зробити неможливим для них спостереження за вибо­рами 2006 року. Сподіваємось, що в Законі буде введено відповідні перехідні норми для того, щоб сприяти участі таких спостерігачів у виборах 2006 року.

14. Стабільність виборчого законодавства є важливою для забезпечення впевненості у виборчому процесі[219]. Однак «заморожувальна» норма Прикін­цевих положень Закону (пункт 2), котра передбачає, що зміни до Закону можуть бути внесені не пізніше ніж за 240 днів до дня виборів народних депутатів 2006 року, може виявитися надмірною[220]. Беручи до уваги, що Закон був підписаний Президентом 7 липня 2005 року, це залишає вікно якраз на один місяць, протягом якого можуть бути внесені зміни. Таке положення також має невизначений правовий ефект. Цей Закон не має спеціального статусу порівняно з іншими законами, які може бути прийнято в майбут­ньому; отже, як видається, ніщо не перешкодить Верховній Раді схвалити новий закон, що скасує це положення. Ця частина Прикінцевих положень може бути сприйнята як «замороження» Закону в сучасному вигляді назав­жди або до того моменту як Закон повністю не буде переглянутий, а не тільки стосовно виборів 2006 року.

15. Добре законодавство, звісно, не може замінити ефективне вико­нання. Українським органам влади необхідно буде виділити значні ресурси для навчання виборців та проведення спеціалізованих тренінгів для суддів, «адміністраторів» виборів на всіх рівнях, а також державних службовців, залучених до виборчого процесу.

III. ВИСНОВКИ ЩОДО ОКРЕМИХ ПОЛОЖЕНЬ

1. Загальні положення (Розділ І, статті 1-14 [Закону])

16. З 2004 року Закон про вибори встановлює систему пропорційного представництва з виборчим порогом у 3% отриманих на національному рівні голосів для отримання представництва в парламенті. Це «просте» правило є гарним прикладом до загальних зауважень щодо деяких повто­рень в тексті, які наведені в попередніх частинах цього висновку. У статті 1.3 зазначено, що: «Вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної сис­теми» у «загальнодержавному виборчому окрузі»; частина четверта цієї статті встановлює, що: «У розподілі мандатів депутатів беруть участь партії (блоки), виборчі списки яких […] набрали не менше трьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні».

Але практично те саме повторюється, хоч у значно складнішому варіанті, у різних частинах статті 96: «Право на участь у розподілі депутатських мандатів набувають кандидати у депутати, включені до виборчих списків партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні у загальнодержавному виборчому окрузі» (частина третя); «кандидати у депутати, включені до виборчого списку партії (блоку), який отримав менше трьох відсотків голосів […] права на участь в розподіл депутатських мандатів не мають» (частина четверта). «Депутатські мандати розподіляються між виборчими списками […] пропорційно до кількості отриманих голосів виборців […]» (частина п’ята). «Центральна виборча комісія […] встановлює сумарну кількість голосів виборців, поданих за кандидатів […] партій (блоків), що отримали три і відсотків голосів виборців» (частина шоста).

17. Закон (стаття 9) передбачає, що лише громадянин, який проживав в Україні протягом останніх п’яти років, може бути обраним до Верховної Ради. Відповідно до статті 9.4 пасивного виборчого права позбавлено особу, яка має будь-яку судимість, незважаючи на характер відповідного право­порушення. У рішенні в справі Hirst v. United Kingdom (No. 2)[221] Велика палата Європейського Суду з прав людини встановила, що загальне обмеження виборчого права засуджених, «що не бере до уваги строк їхнього покарання, природу або серйозність правопорушення та особисті обставини», є пору­шенням статті 3 Протоколу № 1 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд також встановив, що стаття 3 Протоколу № 1 «гарантує індивідуальні права, включаючи право голосу та право бути обраним». Таким чином, справу Hirst можна логічно поширити на право бути кандидатом на виборах. Загальна заборона в частині четвертій статті 9 [Закону], як видається, суперечить принципам, вказаним у справі Hirst. У попередніх коментарях експертів Венеціанської Комісії це поло­ження критикувалось як таке, що встановлює незвично суворе обмеження.

18. Закон зберігає положення, відповідно до якого лише партії, котрі були зареєстровані за 365 днів до дня виборів, можуть висувати своїх кандидатів (стаття 10). У попередніх висновках Венеціанської Комісії вказу­валось, що таке обмеження виглядає непропорційним. Висування канди­датів насправді починається за 119 днів до дня виборів. Вирішувати, чи можна сприймати нову партію серйозно та чи слід підтримувати її канди­датів, має бути справою виборців.

19. Формулювання статті 12 виглядає невідповідним. Суб’єктами ви­борчого процесу повинні по можливості бути «виборці», «виборчі комісії», «партії», «кандидати», і так далі, а не «виборець», «виборча комісія», «партія», «кандидат»... З різних підстав суб’єктами виборчого процесу також можуть бути органи публічної влади, як це допускав Закон 2001 року (стаття 11.5: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування у випадках, передбачених цим Законом»).

2. Територіальна організація виборів депутатів (Розділ III, статті 18-23)

20. Закон встановлює, що кількість виборців на одну виборчу дільницю становить від 20 до 2 500. Венеціанська Комісія рекомендувала зменшити кількість виборців на одну дільницю[222]. У порівнянні з попередньою кількістю в 3 000 виборців – це є поліпшенням. Рекомендується, щоб органи влади оцінили те, як пройде голосування та підрахунок голосів на більших вибор­чих дільницях з тим, щоб визначити, чи було знайдено оптимальний показник.

21. Нова загальнонаціональна пропорційна система пояснює зникнен­ня десятивідсоткової межі відхилення між виборчими округами відповідно до Закону 2001 року. Урешті-решт, виборчі одиниці не є виборчими окру­гами, вони лише використовуються для організації виборів на національ­ному рівні, отже різниці між кількістю населення не важливі при визначенні цінності голосу. У цьому відношенні зменшується різниця між прези­дентськими та парламентськими виборами, що підкреслює можливість використання загальних правил при організації всього виборчого процесу (округи, дільниці, реєстр виборців, система виборчих комісій…).

22. Водночас, відповідно до частини другої статті 18, існує 225 тери­торіальних виборчих округів. Вибір такої кількості округів, здається, спира­ється не на адміністративно-територіальний устрій України, а скоріше на попередню виборчу систему (225 кандидатів обиралися в одномандатних округах). Оскільки одномандатні округи скасовано, кількість «виборчих округів» більше не відіграє важливої ролі. Отже, адекватність числа 225 можна було б ще раз оцінити, особливо якщо це надасть можливість логічно перерозподілити обов’язки з організації та проведення виборів відповідно до адміністративного поділу країни.

23. Венеціанська Комісія раніше коментувала аргументи «за» та «про­ти» прийняття такої [пропорційної] виборчої системи в країні такого розміру як Україна[223]. Слід наголосити, що така система не суперечить європейським стандартам демократичних виборів. Українським органам влади необхідно самим оцінити впровадження нової виборчої системи та її наслідки і зробити відповідні висновки.

3. Виборчі комісії (Розділ IV, статті 24-38 [Закону]).

24. Виборчі комісії діють на трьох рівнях: Центральна виборча комісія (ЦВК), 225 окружних виборчих комісій (ОВК) та дільничні виборчі комісії (ДВК; їх було близько 33.000 на виборах 2002 року). Порядок утворення та повноваження ЦВК (постійно діючого органу) регулюються окремим зако­ном. Не передбачено кваліфікаційних вимог до членів ОВК та ДВК, крім секретаря, який повинен володіти державною мовою в обсязі, необхідному для ведення діловодства (стаття 26.6).

25. Згідно зі статтею 25, окружна виборча комісія є юридичною особою, тоді як дільнична виборча комісія не є. Точне значення цієї відмінності неясне. Також неясно, що значить висловлювання «ЦВК не є правонаступ­ником окружних виборчих комісій» (стаття 25.3). Якщо ці положення необхідні відповідно до особливостей української правової системи, їх треба, незважаючи на це, зберегти.

26. Щодо складу комісій, кожна партія або блок з фракцією в існу­ючому парламенті має право подати кандидатури до складу кожної ОВК та ДВК (статті 27.3, 28.5). Закони про вибори послідовно передбачали мож­ливість відкликання членів комісії як підставу дострокового припинення їхніх повноважень (стаття 27.3 Закону 2001 року; стаття 29.3 Закону 2004 року та стаття 37.3 Закону 2005 року). Основні члени комісії (голова, заступник голови або секретар) можуть бути замінені на підставі рішення, прийнятого двома третинами загального складу комісії (статті 27.5, 29.9 та 37.11 відповідно). Цей вибір забезпечує внутрішній політичний плюралізм цих органів, але зовсім не відповідає їх майже судовим функціям, як визначено в Розділі ХІІ (особливо, стаття 105 та далі: скарги можуть бути подані до суду або до виборчої комісії, на вибір скаржника).

27. Решта місць в ОВК та ДВК розподіляється між іншими партіями та блоками шляхом жеребкування. Це створює потенціал для надмірно консер­вативного облаштування, коли партії та блоки, не представлені у парла­менті, не будуть відігравати суттєвої ролі в адмініструванні виборами. Це могло б бути корисним, якби ЦВК здійснювала б нагляд за кількість посад, наданих представникам партій і блоків, не представлених у парламенті, зокрема на рівні ДВК, щоб вияснити актуальний масштаб цього явища у виборах 2006 року.

28. Голова, заступник голови та секретар ОВК або ДВК не можуть представляти одну й ту саму партію або блок (статті 27.9, 28.11). Стаття 27.10 має забезпечити, щоб кожна партія або блок з представниками в ОВК отримали «пропорційну частку» керівних посад. Це й бажана, й обдумана спроба забезпечити справедливість та рівне ставлення до учасників виборів.

29. Попередній досвід свідчить, що можуть виникнути складнощі при заміщенні вакантних посад як на рівні ОВК, так і ДВК. Ймовірно, це питання важко вирішити на законодавчому рівні і воно потребує, якщо можливо, збільшення винагороди членам ОВК та ДВК за їхні послуги.

30. Від ОВК вимагається, відповідно до статті 31.2.10, сприяти у про­веденні, а при певних обставинах організовувати зустрічі кандидатів та представників партій з виборцями. Органи адміністрування виборів повинні мати регуляторні, контрольні та допоміжні функції, а не організаційні сто­совно передвиборчої агітації. Організація агітаційних заходів взагалі не належить і не повинна належати до обов’язків адміністраторів виборів. Як тільки виборчі комісії почнуть залучатися до організації агітаційних зуст­річей, з’являються можливості для нерівного ставлення чи принаймні відчуття і скарги щодо нерівного ставлення. Це завдання слід залишити політичним партіям і кандидатам.

31. Стаття 33.12 зменшує кількість голосів, необхідних для ухвалення рішення в ОВК або ДВК у день голосування, зокрема, при підрахунку голосів, встановленні результатів голосування на виборчій дільниці, під­сумку голосування в межах територіального виборчого округу, у разі при­сутності менше ніж двох третин від складу комісії. Це є позитивним кроком.

32. Рішення комісій вищого рівня є обов’язковими для комісій нижчого рівня (стаття 33.14). Закон містить різноманітні механізми, за допомогою яких виборча комісія вищого рівня може забезпечити, щоб комісія нижчого рівня виконувала свої обов’язки. ЦВК може скликати засідання ОВК, а ОВК може зробити те саме для ДВК. Як остання санкція, повноваження усіх членів ОВК або ДВК можуть бути достроково припинені виборчою комісією, яка їх утворила, у випадку, якщо комісія нижчого рівня систематично пору­шувала Конституцію або закони України (стаття 37.1). Інші положення передбачають умови дострокового припинення повноважень окремих чле­нів комісії (стаття 37.3). З огляду на те, що звільнення є крайньою мірою, бажано було б, щоб ЦВК повідомляла після кожних виборів про кожен випадок застосування цього положення та підстави для цього.

33. Рішення виборчої комісії, що суперечить законодавству України або прийняте з перевищенням її повноважень, може бути скасоване виборчою комісією вищого рівня або визнане протиправним та скасоване судом (стаття 33.15). Це є важливими важелями забезпечення законності. Потрібно також чітко встановити, що комісія вищого рівня або суд можуть ухвалювати обов’язкові рішення з негайним вступом у силу для виправлення будь-якої незаконної бездіяльності виборчої комісії нижчого рівня. Це правило частково повторюються в частині п’ятнадцятій статті 33 та частині восьмій статті 110. Останнє положення робить зрозумілим те, що виборча комісія вищого рівня замість скасування рішення комісії нижчого рівня може поста­новити розглянути окремі питання. Було б краще розмістити ці положення в одній частині Закону.

34. Також слід відзначити доповнення Закону 2005 року новою статтею 34, котра визначає перелік осіб, які мають «право бути присутніми на засіданні комісії». Крім того, що це питання, можливо, повинно регулюватися не цим законом, обсяг цього права може поставити під загрозу умови виконання комісіями своїх функцій. У дійсності, надання цього права багатьом суб’єк­там (кандидатам, представникам партій та засобів масової інформації, іно­земним та міжнародним спостерігачам), у поєднанні з надзвичайно великим числом членів комісії, може зробити дуже важким – якщо не неможливим – виконання комісією її численних та важливих функцій, що потребують тривалих дискусій та прийняття рішень.

35. Стаття 35.2 Закону забороняє державним та місцевим органам влади втручатися у виборчий процес, окрім випадків, передбачених Законом. Було б краще доповнити Закон новою статтею, присвяченою цьому питанню, з детальними визначенням того, що дозволено та заборонено, та підтримати це відповідними чіткими санкціями в Кодексі України про адміністративні правопорушення та Кримінальному кодексі України. В Законі необхідно роз’яснити, що всі особи, які безпосередньо не задіяні в проведенні виборів, особливо представники місцевих органів влади, не можуть бути присутніми на засіданнях ОВК та ДВК, якщо вони спеціально та офіційно не запрошені цими ДВК чи ОВК.

4. Списки виборців (Розділ V, статті 39-47)

36. Цей розділ заслуговує особливої уваги. Кажучи про обсяг, Глава V Закону 2001 року присвячувала цьому питанню дві статті (30 та 31), які загалом складались з дев’ятнадцяти частин. Чотири роки потому цей п’ятий розділ у Законі 2005 року включає вже дев’ять статей з більш ніж 120 частинами[224] У статті 31.6 Закону 2001 року встановлювалось, що «порядок виготовлення, передачі [...], вилучення та погашення невикористаних відкріпних посвідчень встановлюється ЦВК» у часових межах, встановлених тією ж час­тиною статті. Закон 2005 року присвячує відкріпним посвідченням одну статтю (стаття 42), яка складається з двадцяти чотирьох частин (три з них розділені на пункти) на чотирьох сторінках.

37. В українському контексті існує чітка різниця між поняттями «список виборців» та «реєстр виборців». Традиційно, і це відображено в Законі 2005 року, «списки виборців» є не постійними та складаються для кожних виборів відповідно до особливого графіка та методології. Є нама­гання запровадити повністю нову систему «реєстру виборців», яка буде постійною, комп’ютеризованою та регулярно оновлюватись. Прийняття проекту Закону України «Про державний реєстр виборців України» тепер перебуває на стадії обговорення. У разі прийняття такого закону положення Розділу V досліджуваного Закону потрібно буде переглянути.

38. Багато положень Розділу V «Списки виборців» цього Закону є новими. Стаття 39.1 встановлює, що загальні списки виборців має бути складено до 1 жовтня року, що передує року чергових виборів (наприклад, 1 жовтня 2005 року для наступних парламентських виборів). Оскільки це одне з небагатьох положень Закону, яке набуло чинності, коли нова редакція Закону була опублікована в липні 2005 року, списки для виборів наступного року вже має бути складено.

39. Закон зараз встановлює, що місцеві органи влади створюють спе­ціальні «робочі групи обліку виборців», які складатимуть реєстри виборців за допомогою різних державних органів. Закон містить детальні положення про те, як цей процес має відбуватись.

40. Робочі групи обліку виборців мають надати загальний список виборців для ознайомлення громадянам у приміщенні, доступному для відвідування, не пізніше 1 листопада року, що передує року виборів. Списки мають бути доступними протягом двох календарних місяців (стаття 40.2). Хоча це, без сумніву, є цінним механізмом забезпечення точності [списків], було б краще, якби списки виборців були доступні постійно.

41. Громадянам дозволяється перевіряти загальний список виборців тієї території, де вони проживають, для забезпечення правильності внесених даних та вимагати виправлення помилок і прогалин (стаття 40.5). Закон повинен чітко встановлювати, що у випадку подання заяви стосовно третьої особи (не заявника) цю третю особу має бути повідомлено про таку заяву до її розгляду, їй має бути надано можливість надати свою відповідь та пові­домлено про результат [розгляду].

42. Подібні правила застосовуються і для перевірки списків виборців на дільниць. Клопотання про виправлення помилок у списках дільниць може бути подано не пізніше ніж за п’ять днів до виборів (стаття 43.5). Це – розумне обмеження, що дозволить уникнути заяв, поданих в останню хви­лину, та надасть відповідній виборчій комісії чи суду достатньо часу для розгляду заяви.

43. Частина восьма статті 40 передбачає, що ЦВК забезпечує опрацю­вання загальних списків виборців в електронному вигляді. Якщо це здійс­нюється, то потрібно розглянути питання складання єдиного загальнодер­жавного списку виборців. Це, ймовірно, не вимагатиме багато додаткових зусиль та витрат. У будь-якому випадку, у контексті захисту даних Закон має чітко визначати, чи можуть списки виборців розповсюджуватися поза виборчими комісіями, і якщо так, то на якій підставі.

44. Списки виборців на дільницях складаються на підставі загального списку виборців. Відповідно до статті 41.3 виборець може бути включений до списку виборців тільки на одній виборчій дільниці. Могло б бути доцільним роз’яснити, що це стосується звичайних дільниць. Наприклад, виборець, включений до списку виборців на звичайній виборчій дільниці за місцем проживання, може захворіти і лікуватися у клініці; він тоді може також бути включений до списку виборців на спеціальній дільниці у цій клініці.

45. Виборці, які не перебуватимуть за місцем їхнього проживання, можуть використати відкріпні посвідчення (стаття 42). Правила викорис­тання таких посвідчень було розширено, здебільшого для створення меха­нізму попередження зловживань. Цей крок особливо вітається у зв’язку з тим, що відсутність ефективного та прозорого контролю за друком, видачею та використанням відкріпних посвідчень сприяла фальсифікаціям під час президентських виборів 2004 року.

5. Фінансове та матеріально-технічне забезпечення підготовки і проведення виборів депутатів (Розділ VI, статті 48-54).

46. Новий Закон містить дуже детальні правила фінансування перед­виборної агітації. Багато питань усе ж таки залишаються без відповіді.

47. Основна норма Закону стосовно передвиборної агітації полягає в тому, що всі витрати на проведення передвиборної агітації повинні покри­ватись за рахунок офіційного виборчого фонду, утвореного певною партією або блоком (стаття 48). Єдиним дозволеним джерелом для виборчого фонду є кошти від партії або партій, що формують блок, та добровільні внески фізичних осіб, які не можуть бути анонімними. Витрати на передвиборну агітацію можуть покриватись лише за рахунок виборчого фонду партії, а витрати в обсязі до суми, що дорівнює 100.000 мінімальних місячних роз­мірів заробітної плати, компенсуються з Державного бюджету партіям, котрі отримали три і більше відсотків голосів виборців. Виборчий фонд партії формується за рахунок власних коштів партії, а також добровільних внесків фізичних осіб (стаття 53.1). Будь-яка фізична особа може зробити добро­вільний внесок в розмірі, не більшому за 400 мінімальних розмірів заробітної плати (стаття 53.2); це становить приблизно 14.400 євро[225]. Добровільні внески забороняється робити анонімним жертводавцям, іноземцям та особам без громадянства, та, непрямо, юридичним особам (стаття 53).

48. Однак, на противагу Закону «Про вибори Президента України», розмір виборчого фонду не обмежується. Більше того, виявляється, що в Законі немає нічого, що забороняє юридичній особі, іноземному грома­дянину або іншому суб’єкту робити внески до фонду партії чи партій, що входять до виборчого блоку, а партії чи партіям потім перевести ці кошти до виборчого фонду. У такому випадку можна легко обійти обмеження, встановлені законом.

49. У своїй первинній редакції від березня 2004 року Закон уповно­важував ЦВК здійснювати контроль за надходженням та використанням коштів виборчих фондів партій (блоків), а також проводити вибіркові пере­вірки (стаття 24.9). Це завдання було вилучено з останньої редакції тексту Закону. Таким чином, постає питання, хто забезпечуватиме, щоб партії та блоки дотримувались відповідних положень Закону[226]. Якщо мають існувати механізми регулювання фінансування передвиборної агітації, важливо, щоб вони були чітко визначені в Законі.

50. Одним з найпростіших та найефективніших шляхів сприяння прозорості фінансових аспектів передвиборної агітації була б вимога опуб­ліковувати звіти про використання коштів виборчих фондів, які партії та блоки повинні подавати ЦВК після виборів (стаття 52.6). Для того, щоб вчасно надавати громадськості достовірну інформацію про фінансування передвиборної агітації, Закон має вимагати повне розкриття як до, так і після виборів джерел та сум фінансових внесків, а також видів і розмірів перед­виборних витрат.

51. Можна вважати, що чинний Закон, як і попередні, встановив дуже дорогу систему для державного бюджету, що має покривати витрати не лише на просту організацію виборів, але також і багато витрат партій та кандидатів (наприклад, «друк інформаційних плакатів партій…, публікації в засобах масової інформації передвиборних програм партій (блоків)» (стаття 49.3)). Це зауваження матиме ще більше значення, якщо буде роз­глянуто питання [збільшення] оплати праці членів комісій (представників партій), що може перетворити вибори на дуже дорогий процес. Процедура компенсації витрат на передвиборну агітацію має бути чіткішою.

6. Висування і реєстрація кандидатів у депутати (Розділ VII, статті 55-64)

52. Кінцевий термін подачі списків кандидатів від партій та блоків був змінений з 65 днів до дня виборів, у редакції Закону 2001 року, на 90 днів (частина друга статті 55). Це означає, що партії мають лише 35 днів з дня оголошення виборів для прийняття рішення про формування блоку партій та потім на завершення складання списків кандидатів і визначення порядку кандидатів у списку. Це може виявитися дуже коротким строком. Варто було б відстежити це питання під час виборів 2006 року, щоб побачити, чи спричинять ці нові правила фактичні труднощі в процесі висування.

53. Відповідно до Закону 2001 року партії та блоки, що висували списки кандидатів в багатомандатному окрузі, повинні були внести грошову заставу в розмірі 15.000 мінімальних розмірів заробітної плати[227]. У лютому 2002 року Конституційний суд України постановив, що така сума не є надмірною та що це положення Закону не суперечить Конституції. Однак, очевидно, продовжувала існувати стурбованість тим, що ця сума була занадто великою. У первинній редакції від березня 2004 року Закон встановив розмір грошової застави на рівні 2.500 мінімальних розмірів заробітної плати[228]. У Законі 2005 року суму було далі зменшено до 2.000 мінімальних розмірів заробітної плати, що становить приблизно 72.000 євро (стаття 59.1). Таке значне змен­шення розміру застави означає, що фінансові причини не перешкоджа­тимуть невеликим партіям брати участь у виборчому процесі.

54. Кожен кандидат в депутати повинен подати до ЦВК декларацію про майно та доходи (статті 60.1). Стаття 60.3 дозволяє ЦВК звертатися до Державної податкової адміністрації для перевірки відомостей, зазначених у декларації. Малоймовірно, що ЦВК перевірятиме деталі кожної декларації. Тому рекомендуємо, щоб в Законі було визначено ті обставини, за яких проводяться такі перевірки. Інакше існує принаймні ризик, що такі пере­вірки проводитимуться вибірково відносно кандидатів з певної партії.

55. Текст також містить високий ступінь втручання у внутрішні партійні процедури, що вже було помітно у попередніх законах. У цьому сенсі, наприклад, виглядає важко сприйняти, що Закон повинен регулювати процедури та зміст угоди між партіями про утворення блоку чи коаліції, чи строки розпаду коаліції, як це вичерпно роблять статті 56 та 63. У зв’язку з цим можна поцікавитися, чому закон повинен встановлювати, що «партії, які утворили блок, можуть прийняти рішення про розпуск виборчого блоку не пізніш як за 35 днів до дня виборів» (стаття 63.7).

56. Те ж можна сказати стосовно внутріпартійних процесів номінації кандидатів: мінімальна участь у з’їзді партії, вимоги про попереднє інфор­мування про такий з’їзд Центральної виборчої комісії та засобів масової інформації, дані про кандидатів, які повинна вказувати партія (включно знову з даними про освіту, рік і місяць народження, рід занять і т.п.) У вільній конкурентній партійній системі самі партії зацікавлені в ін фор­муванні публічної думки про свою діяльність, а державне втручання не повинно бути настільки значним.

57. Стаття 64 містить кілька підстав для скасування реєстрації кан­дидата у депутати. Наприклад, якщо кандидат порушує правила щодо проведення передвиборної агітації, він отримує попередження від ЦВК. Якщо він вдруге порушує правила проведення передвиборної агітації, ЦВК може прийняти рішення про скасування реєстрації кандидата, включеного до виборчого списку партії (блоку), відповідно до статті 64.1.10. Обмеження щодо проведення передвиборної агітації визначено статтею 71 Закону, і одним з них є заборона «розповсюджувати завідомо неправдиві або наклеп­ницькі відомості про партію (блок) – суб’єкта виборчого процесу або про кандидата у депутати» (частина дев’ята). При цьому не вимагається судове рішення як передумова для скасування реєстрації кандидата Центральною виборчою комісією як санкції за порушення цього положення. Ця норма також відкриває можливості для тлумачення із зловживанням та, як вида­ється, суперечить принципу юридичної визначеності, оскільки залишає надмірну дискрецію адміністративному органу – ЦВК. Скасування реєст­рації кандидата за такий вид порушення є очевидно непропорційним. Його також можна розглядати як зазіхання на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Європейської конвенції з прав людини. Рекомен­дується, щоб можливість скасування реєстрації кандидата обмежувалась ситуацією, коли кандидат не дотримується юридичних вимог до кандидатів.

58. Положення цього Розділу слід порівняти з деякими іншими поло­женнями стосовно кандидатів. Наприклад, виборча система не містить положень щодо незалежних кандидатів. Хоча [встановлена] виборча система є системою пропорційного представництва у загальнодержавному вибор­чому окрузі, така система не вимагає виключення з процесу незалежних кандидатів, а формула розподілу голосів може передбачати незалежних кандидатів поряд з політичними партіями та блоками. Закон повинен гарантувати можливість незалежному кандидатові претендувати на місце у Верховній Раді. Пункт 7.5 Копенгагенського документа ОБСЄ визнає право громадянина претендувати на зайняття політичної посади індивідуально або як представнику політичних партій чи організацій без дискримінації.

7. Передвиборна агітація (Розділ VIII, статті 65-71)

- загальні аспекти

59. Заходи передвиборної агітації майже завжди є маніфестацією права особи на свободу вираження поглядів та/або об’єднання. Україна зобов’я­зана відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод забезпечувати такі права кожному в межах своєї юрисдикції (статті 1, 10 та 11 Конвенції). Будь-які обмеження таких прав мають бути суворо необхідними в демократичному суспільстві. Важко узгодити з цими принципами норму Закону, котра забороняє неповнолітнім, іноземним громадянам та особам без громадянства брати участь у передвиборній агітації (статті 2.7, 66.1, 71.1). Таке правило може бути використане для заборони батькам відвідувати політичні заходи з власними дітьми або іноземцям висловлювати свою точку зору про партію під час телевізійного інтерв’ю. Далеко не зрозуміло, як таке обмеження може бути теоретично виправданим як необхідне в демократичному суспільстві.

60. Подібні ж сумніви виникають і щодо статті 71.19, котра забороняє проведення передвиборної агітації у закордонних засобах масової інформа­ції та засобах масової інформації, зареєстрованих в Україні, частка іно­земного капіталу в яких більше 50%. Викликає сумніви те, чи відповідає таке положення праву громадян отримувати та передавати інформацію неза­лежно від кордонів, відповідно до параграфа 26.1 Московського документа ОБСЄ[229].

61. Стаття 71.9 забороняє «розповсюдження наклепницьких відомос­тей» про кандидата. Це обмеження свободи слова та вираження політичних поглядів може завадити проведенню активної і напруженої агітації. Поза контекстом політичної агітації держава може обмежити свободу вираження поглядів для захисту репутації або прав інших[230]. Однак у контексті полі­тичної агітації, в якій кандидати приймають свідоме рішення змагатись за публічну посаду, закон про захист репутації або прав інших не може бути застосований для обмеження, зменшення або заборони права особи на вільне вираження політичних поглядів та свободу слова[231].

- окремі питання, що стосуються проведення передвиборної агітації в засобах масової інформації

62. Закон містить досить детальні положення для забезпечення рівного доступу до друкованих та електронних засобів масової інформації під час передвиборної агітації. Однак парламент не взяв до уваги неодноразову рекомендацію ОБСЄ/БДІПЛ та Венеціанської Комісії про створення неза­лежної комісії з питань засобів масової інформації. Ми знову рекомендуємо створити такий орган для спостереження за застосуванням цієї частини Закону та сприяння вільному, рівному та справедливому доступу до дер­жавного мовлення. До складу цього органу мають входити професіонали у сфері ЗМІ, представники громадянського суспільства, правових установ, уряду та політичних партій.

63. Крім того, рекомендується, щоб Закон провів чіткішу різницю між приватними та публічних засобами масової інформації. Норми, які можуть бути ефективними стосовно публічних засобів масової інформації, можуть бути менш дієвими при застосуванні до приватних засобів масової ін­формації.

64. Принцип, відповідно до якого засіб масової інформації у цілому не може відмовитись від політичної реклами певних партій, може бути проблематичним (стаття 68.9). Принцип рівного ставлення до всіх партій має поважатися, однак є фактичні умови (які особливо впливають на деякі приватні засоби масової інформації), які можуть виправдати добре обґрун­товану відмову від участі в передвиборчій агітації тих політичних груп, ідеологія яких може суперечити політиці певного засобу масової інформації.

65. Положення Закону 2001 року про те, що «державним та комунальним засобам масової інформації, їх посадовим та службовим особам і творчим праців­никам ... забороняється агітувати за або проти» будь-яких кандидатів або партії (стаття 56.4) було замінено забороною (стаття 71.6), що поширюється на «засоби масової інформації, їх посадових та службових осіб і творчих праців­ників» у цілому, а не, як у попередньому випадку, на «державні та комунальні». Ця норма, котра могла б створити проблеми стосовно деяких основних прав, зокрема усіх тих, що захищають свободу думки, слова та преси, особисту свободу та права власності, було знову змінено 17 листопада 2005 року після потужного лобіювання з боку журналістів, неурядових організацій та засобів масової інформації. Нова редакція статті 71.6 роз’яснює це питання та передбачає, що зазначеним особам «забороняється агітувати за або проти партій (блоків), висунутих ними кандидатів у депу­тати чи поширювати інформацію, яка має ознаки політичної реклами, безоплатно або яка оплачена з джерел, не передбачених законом, а так само поширювати будь-яку інформацію з метою спонукання виборців голосувати за або проти певного суб’єкта виборчого процесу». Тим не менше слід надати додаткові роз’яснення щодо того, як це положення застосову­ватиметься у випадку засобів масової інформації, пов’язаних з різними політичними партіями.

66. Аналогічно до статті 71.6, 17 листопада 2005 року було також змінено статтю 71.10 під тиском з боку журналістів, неурядових організацій та засобів масової інформації. Поправкою було передано відповідальність за виконання закону та можливе застосування санкцій до засобів масової інформації(стаття 71.10) від ЦВК та виборчих комісій до судів. Така система більше відповідає європейським стандартам.

67. Стаття 71.12 надає політичній партії, блоку та кандидату в депутати «право відповіді» на інформацію, опубліковану ЗМІ, якщо така інформація «вважається партією (блоком) або кандидатом недостовірною». Хоча «право на відповідь» може становити належний механізм, за допомогою якого по­страждала сторона може досягнути виправлення можливих неточностей, формулювання статті 71 може покласти надмірний тягар на засоби масової інформації, оскільки воно дозволяє кандидату суб’єктивно вважати прав­диву інформацію «недостовірною» і таким чином отримувати безкош­товний доступ до засобів масової інформації з метою надання «відповіді» на інформацію, яка вважається ним «недостовірною».

68. Заборона оприлюднення результатів соціологічного опитування протягом останніх 15 днів перед виборами (стаття 71.20) є занадто довгою. 15-денний строк має бути зменшено до більш обґрунтованого.

8. Гарантії (Розділ ІХ, статті 72-77)

69. Закон містить численні механізми, призначені посилити прозорість виборчого процесу, сприяти підзвітності та забезпечити безпеку виборів і таємницю голосування.

1. Кожна зареєстрована партія або блок має право направити свого представника на засідання ЦВК під час виборчого процесу (статті 34.1, 72.1). Представники мають право брати участь у роботі ЦВК, проте вони не можуть брати участі у прийнятті рішень; вони виконують лише консультативну роль. Тим не менше це забезпечує представництво кож­ної партії та блоку, можливість захищати погляди партії чи блоку та вивчати документи й матеріали, які обговорюються ЦВК. Рекомендуємо, щоб виключний перелік прав, наданих представникам партій у ЦВК, включав право бути завчасно повідомленим про засідання ЦВК (див. статтю 72.14).

2. Офіційним спостерігачам дозволено відвідувати більшість засі­дань виборчих комісій та спостерігати за усім процесом голосування й підрахунку голосів, у тому числі за використанням переносних виборчих скриньок. Для уникнення сумнівів необхідно уточнити у частині третій статті 82, що спостерігачі мають право бути присутніми на підготовчому засіданні дільничної виборчої комісії, що проводиться не менше ніж за 45 хвилин до початку голосування, під час якого перевіряються та опломбовуються скриньки для голосування.

c.3. Три члени ДВК, які супроводжують переносну виборчу скриньку, повинні бути представниками різних партій чи блоків (стаття 84.10).

d.4. Присутність представників засобів масової інформації теж слу­жить збільшенню прозорості виборчого процесу.

5. Існує три категорії офіційних спостерігачів: ті, що призначені партіями або блоками, міжнародні спостерігачі, та, уперше, спостерігачі від (позапартійних) громадських організацій (стаття 34.3.3). Це особливо позитивне нововведення, що приводить законодавство у відповідність до зобов’язань України відповідно до параграфа 8 Копенгагенського доку­мента.

6. Використання деталізованих протоколів та підсумкових таблиць дозволить усім учасникам процесу перевіряти результати на різних рівнях. Закон вимагає, щоб копія кожного протоколу була відразу виві­шена для загального ознайомлення. Офіційні спостерігачі мають право отримати засвідчену копію протоколу про результати голосування. Хоча право міжнародних спостерігачів на отримання копій протоколів діль­ничних та окружних виборчих комісій чітко випливає з статей 89.9 та 93.10, це право не зазначено у переліку прав, який міститься у статті 77.6. Якщо ні, то таке право повинно бути включено до зазначеного переліку[232].

7. Закон передбачає обов’язок ЦВК розміщувати на власному веб-сайті цілу низку ключових даних стосовно бюлетенів, відкріпних талонів, актів прийому-передачі виборчих бюлетенів тощо, що значно підвищує прозорість виборчого процесу[233]. На жаль, Закон не встановлює обов’язку своєчасного оприлюднення докладних результатів по кожній виборчій дільниці.

70. Ступінь деталізації, застосований у статті 72 Закону щодо пред­ставників партій, є незвичним. У Центральній виборчій комісії ці пред­ставники мають право «дорадчого голосу» (стаття 72.1). Усі представники партій повинні бути «призначені центральним виконавчим органом партії» (стаття 72.5, таким чином вторгаючись у внутрішню організацію діяльності партії) та можуть бути відкликані тим же органом (статті 72.5 та 11). Частини третя та сьома цієї ж статті визначають регулювання реєстрації представ­ників на різних рівнях майже настільки ж детально, як для подання партій.

71. Можна підкреслити, що стаття 73.1, яка встановлює, що кандидати мають право на «звільнення від виконання виробничих або службових обов’язків», відсилає до можливостей кандидата, «який є Президентом України або народним депутатом». Очевидно, що ці дві позиції не можуть розглядатися однаково: Президент є главою держави, і це інституційне становище повинно бути утримане поза політичною боротьбою щодо виборів до законодавчого органу.

72. Стосовно положень про офіційних спостерігачів, текст закону міг би бути поліпшений уникненням необов’язкових повторів. Замість визна­чення обсягу звичайних прав для усіх спостерігачів, а після того конкретних прав різних груп, які існують серед них (спостерігачі від партій, від громадських організацій, від іноземних держав та міжнародних організацій), закон присвячує окремі статті кожній із цих категорій, таким чином повто­рюючи ті ж положення для них усіх (див., наприклад, статті 75.1 та 72.2; 75.7, 76.11 та 77.6; 75.9-11 та 76.14-16).

73. Деякі інші пункти можуть викликати питання: вимога дворічної завчасності реєстрації для того, щоб громадська організація мала право мати офіційних спостерігачів, а також особливо детальне регулювання процедури висування спостерігачів (включно з вимогами засвідчення підписів, печат­ками, нотаріально засвідченими копіями статутів організацій – аспекти, які не потребують регулювання законом).

74. Дійсно, відповідно до Закону, громадські організації можуть спос­терігати за виборами, якщо це є однією з цілей, визначених їхнім статутом, та якщо вони були зареєстровані не менше ніж за два роки до дня виборів (стаття 76.1). Останнє правило не є рідкісним та мабуть запроваджено з тим, щоб забезпечити безперешкодну роботу виборчих комісій, заважати якій може велика кількість спостерігачів. Проте це нове правило створить невип­равдані перепони для виборів 2006 року. Оскільки зміни 2005 року вперше запровадили можливість для здійснення спостереження за виборами в Україні позапартійними національними спостерігачами, малоймовірно, що існує багато, якщо такі взагалі існують, громадських організацій, однією із статутних цілей яких є спостереження на виборах. Тому замість того, щоб виключати національних спостерігачів до 2011 року, украй бажано ввести перехідні положення для пом’якшення ефекту від чинної норми та сприяння здійсненню спостереження за виборами в Україні позапартійними національними спостерігачами у 2006 році. Це забезпечило б більш швидку імплементацію параграфа 8 Копенгагенського документа ОБСЄ. Оскільки «заморожуючу» норму в Прикінцевих положеннях Закону необхідно буде скасувати (див. вище), ми сподіваємось, що таку перехідну норму [щодо спостерігачів] буде запроваджено.

75. Офіційним спостерігачам дозволено робити фотографії та вести аудіо- та відеозапис процесу без порушення таємності голосування. Ця норма несе очевидний ризик, що проведення таких записів може в дійсності порушити таємність виборця чи, навіть більш імовірно, створити відчуття страху у частини виборців. Схоже, що ця норма наробить більше шкоди, ніж добра, а тому її слід виключити з Закону. Норма, яка б допускала обмежене використання камер акредитованими представниками засобів масової ін­формації, була б більш прийнятною.

76. Стаття 34 надає право відвідування засідань ЦВК без спеціального дозволу чи запрошення: 1) кандидатам та уповноваженим особам; 2) офі­ційним спостерігачам від іноземних держав та міжнародних організацій; та 3) представникам засобів масової інформації. Оскільки ЦВК є найвищим державним органом з підготовки та проведення виборів, доцільно було б розглянути питання надання дозволу громадянину України спостерігати за роботою ЦВК на відкритих засіданнях. Крім того, немає причин не допус­кати національних позапартійних спостерігачів на засідання ЦВК.

9. Голосування та встановлення результатів виборів (Розділ Х, статті 78-101)

77. Перед початком голосування кожна ДВК повинна повідомити ОВК про кількість виборців, внесених до списку виборців, кількість виборців у списку для голосування за місцем перебування та кількість виборців, вне­сених до списку виборців на підставі відкріпних посвідчень (стаття 82.11). Ця інформація повинна бути передана ОВК до ЦВК не пізніше 10:00 дня виборів (стаття 82.13). Це є частиною процесу поліпшення звітності стосовно кількості виборців, які голосуватимуть за місцем перебування та за від­кріпними посвідченнями. Для уникнення сумнівів варто було б вказати, які засоби зв’язку можуть застосувати для цих цілей ДВК (Закон уже обумовлює, які засоби зв’язку можуть бути використані ОВК). Закон також повинен надати право кандидатам, офіційним спостерігачам та представникам засо­бів масової інформації отримувати зазначену інформацію безпосередньо в дільничних та окружних виборчих комісіях. Це ж саме стосується анало­гічної інформації, яка повинна передаватися дільничними та окружними виборчими комісіями наприкінці дня виборів відповідно до статей 83.13 та 92.2.

78. Закон не скасовує можливості голосувати проти всіх кандидатів. Така можливість є незвичною для усталених демократій. Це може посилити політичну апатію населення. Це також може створити у виборців ілюзію, що їхнє голосування мало значення, тоді як їхній голос насправді не є таким. Рекомендується, щоб таку можливість було вилучено з бюлетеня.

79. Закон 2005 року тепер дозволяє виборцям, які не здатні пересу­ватися через інвалідність або літній вік, бути спеціально відзначеними у загальному списку виборців для використання пересувних виборчих скри­ньок. Це є удосконаленням попереднього порядку, коли хворі виборці, які мають серйозні проблеми з пересуванням, повинні були реєструватися на кожні нові вибори, щоб проголосувати за місцем їхнього перебування. Також залишається дозволеним подання заяв про голосування за місцем перебу­вання на конкретних виборах. На парламентських виборах вони повинні бути отримані до 20:00 п’ятниці перед днем виборів (стаття 84.5). Закон 2001 року вимагав від членів дільничних виборчих комісій, які відбували для організації голосування виборців за місцем перебування, брати із собою кількість бюлетенів, рівну кількості виборців, включених до списку виборців, які голосують за їх місцезнаходженням. Здається, цю норму було вилучено (див. статтю 84.12). Пропонуємо, щоб у цьому випадку кількість бюлетенів перевищувала кількість виборців, включених до списку виборців для голо­сування за їх місцем перебування, на визначену невелику кількість на випа­док ненавмисного псування бюлетенів самими виборцями.

80. Правила щодо процедури підрахунку голосів та встановлення результатів виборів було суттєво переписано в Законі 2005 року. Цією редакцією Закону передбачено численні запобіжники порушень. Проце­дури стали складнішими (наприклад, кількість пунктів інформації, що повинні бути внесені до протоколу ДВК, збільшилась з 8 до 19), і тому члени дільничних та окружних виборчих комісій потребуватимуть додаткового тренування, особливо з цього питання. Це є ще однією причиною для зменшення максимальної кількості виборців [на одній дільниці] до 2.000, як це раніше було рекомендовано ОБСЄ/БДІПЛ.

81. Частина двадцята статті 88 передбачає спеціальну процедуру пере­рахунку голосів, що проводиться ДВК під час підрахунку голосів. Там зазначається, що ДВК може перерахувати бюлетені, якщо дані не збігаються. Проте, Закон, ймовірно, повинен чітко вказувати, що ДВК зобов’язана про­вести такий перерахунок, і, по можливості, не один раз, щоб узгодити усі дані.

82. У Заключному звіті ОБСЄ/БДІПЛ щодо президентських виборів 2004 року рекомендувалося, щоб протоколи з результатами виборів містили інформацію про кількість виборців, які голосували з використанням пере­сувної виборчої скриньки та за відкріпними талонами. Цю рекомендацію було повністю враховано: протоколи дільничних та окружних виборчих комісій міститимуть зазначену інформацію на парламентських виборах (статті 89.2 та 93.1). Це є наступним позитивним кроком у напрямі вдос­коналення процедури підрахунку голосів, що викликала особливе зане­покоєння.

83. Стаття 90 дозволяє (проте, очевидно, не зобов’язує) ДВК визнати голосування на відповідній дільниці недійсним у разі встановлення нею порушень Закону, внаслідок яких неможливо достовірно встановити резуль­тати волевиявлення виборців. Таке рішення, скоріше за все, має прийматися судом.

84. Наступна проблема, пов’язана зі статтею 90, полягає в тому, що однією з підстав для прийняття зазначеного рішення є виявлення фактів незаконного голосування у кількості, що перевищує десять відсотків кіль­кості виборців, які отримали бюлетені на виборчій дільниці. Такий довіль­ний стандарт неприпустимого зловживання не є корисним. У результаті, встановлюється «припустимий рівень» шахрайства, яке взагалі є несумісним з належним проведенням виборів. Принципово, що результати виборів можуть бути визнані недійсними, лише якщо обсяг будь-якого шахрайства або неправомірної поведінки робить неможливим встановлення достовір­ного результату виборів. Також постає питання, чи відповідає 10-відсотковий стандарт рішенню Верховного Суду України [від 3 грудня] 2004 року, яким було визнано недійсними результати другого туру голосування на прези­дентських виборах. Під час розгляду цієї справи одним з аргументів, пред­ставлених суду на користь дійсності результатів другого туру голосування, було те, що 10-відсоткового рівень не було перевищено на конкретних дільницях. Верховний Суд відкинув такий аргумент та постановив, що відновлення порушеного виборчого права вимагається статтями 8, 71, 103 та 104 Конституції України та статтею 13 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод незалежно від факту перевищення 10-відсоткового бар’єра. Таким чином, збереження цього 10-відсоткового стандарту в Законі суперечить рішенню Верховного Суду України 2004 року.

85. Є вкрай бажаним, щоб ЦВК вчасно розміщувала на своєму веб-сайті результати голосування з усіх дільничних та окружних виборчих комісій. Це забезпечить значне підвищення прозорості виборчого процесу та рівня суспільної довіри до нього, а також сприятиме повній відповідності духу параграфа 7.4 Копенгагенського документа[234].

86. Частина третя статті 96 передбачає, що «право на участь у розподілі депутатських мандатів набувають кандидати у депутати, включені до виборчих списків партій (блоків), що отримали три і більше відсотки голосів виборців, які взяли участь у голосуванні у загальнодержавному виборчому окрузі». Беручи до уваги досвід різних країн, прохідний поріг від 3% до 5%, у принципі, є прийнятним.

87. Частина перша статті 98 передбачає, що партії, виборчі списки яких отримали три і більше відсотків голосів та взяли участь у розподілі депу­татських мандатів, також отримають право на відшкодування своїх витрат «у розмірі фактично здійснених витрат, але не більше ста тисяч розмірів мінімальних заробітних плат». Необхідно відзначити, що відповідно до частин сьомої та восьмої статті 98 це відшкодування матиме місце майже через рік від дати виборів. Так, «кошти для відшкодування партіям [...] витрат, пов’язаних з фінансуванням їхньої передвиборної агітації, передбачаються законом про Державний бюджет України на рік, наступний за роком проведення виборів народних депутатів України», а ці кошти на відшкодування перераховуються на рахунки відповідних партій «не пізніш як на тридцятий день з дня набрання чинності законом про Державний бюджет України»[235]. Ця затримка може спри­чинити фінансові проблеми та бути особливо важливою у випадку поза­чергових або непередбачених виборів.

10. Позачергові вибори (Розділ ХІ, стаття 102)

88. Єдина стаття цього розділу визначає виборчу процедуру у випадку, коли вибори «призначаються Президентом України з підстав і в порядку, встановлених Конституцією України» (стаття 15.3). Такі вибори «відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу Президента України», що передбачає коротший строк для виборчого процесу, а саме приблизно 55-60 днів (частини третя та четверта статті 16).

89. За таких обставин, «використовуються територіальні виборчі округи та закордонні виборчі дільниці, утворені для проведення останніх виборів народних депутатів України» (частина перша статті 102), а «списки виборців на звичайних виборчих дільницях складаються і виготовляються у порядку, встановленому» Законом України «Про Державний реєстр виборців України» (частина восьма статті 102). Стосовно решти, ОВК утворюються не пізніш ніж за п’ятдесят днів до дня виборів; звичайні та спеціальні виборчі дільниці утворюються не пізніш ніж за дев’ятнадцять днів до дня виборів, а ДВК утворюються не пізніш ніж за дванадцять днів до дня виборів.

90. Закон пропонує альтернативну модель, спроможну подолати най­складніші етапи виборчого процесу більш вдало, ніж це було б при засто­суванні звичайної моделі. Це доречно було б взяти до уваги, якщо в майбутньому український парламент вирішить реформувати свої виборчі процедури.

11. Система оскарження рішень (Розділ ХІІ, статті 103-117)

91. Закон містить (після реформи 2004 року) окремий розділ, при­свячений оскарженню рішень. Закон зберігає подвійну, альтернативну мож­ливість оскарження рішень до виборчої комісії або до суду на вибір скаржника (стаття 105.2) та передбачає можливість подання скарги проти фізичних або юридичних осіб (стаття 104).

92. Закон містить перелік осіб та органів, які мають право звернутись із скаргою (стаття 103), замість того, щоб закріпити, що факт порушення права або законного інтересу є підставою для подання скарги. Такий підхід не є оптимальним у деяких ситуаціях. У багатьох країнах правом оскаржувати рішення виборчих комісій наділено будь-яку особу, чиї права було пору­шено. З тексту чинного Закону не зрозуміло, чи має взагалі бути порушено права особи чи органу, які подають скаргу (окрім випадку, коли скарга подається виборцем). Водночас деякі особи, чиї права потенційно можуть бути порушені, не мають права подавати скарги або, щонайменше, їхні права не зрозумілі, виходячи з положень цього Закону (наприклад, потен­ційний кандидат або засіб масової інформації).

93. Друга сфера, що все ще викликає занепокоєння, – це строки оскарження. Звичайно, часові межі мають бути встановлені з метою уник­нення надмірного оскарження та судового розгляду до встановлення резуль­татів виборів. Однак часові межі не мають бути настільки обмежувальними, щоб ставити під загрозу перспективу винесення справедливого рішення на законну скаргу. Наприклад, скарги мають бути подані до виборчої комісії або суду протягом п’яти днів після незаконного рішення, дії чи бездіяль­ності, що оскаржується, або навіть протягом меншого строку, якщо оскар­жується рішення, прийняте (дія чи бездіяльність, вчинені) у день виборів або напередодні (стаття 106). Є загроза, що це може призвести до неспра­ведливості, якщо, наприклад, скаржник не усвідомлював відразу наслідки події, яка має бути предметом оскарження, або не мав можливості, не з власної провини, вчасно подати скаргу. Слід розглянути можливість того, щоб передбачити винятки з цих часових меж та подовжити терміни, коли добросовісний скаржник не міг знати про порушення, та якщо інтерес правосуддя та суспільний інтерес вимагають того, щоб такий термін було скасовано через неможливість дізнатись про таке порушення до спливу встановленого терміну.

94. Також важливо, щоб ЦВК не встановлювала результатів виборів, доки не будуть отримані рішення щодо всіх скарг, поданих до виборчих комісій та судів, які можуть мати значення при визначенні результатів виборів.

95. У Законі зберігається система, коли скаргу може бути подано до суду або до виборчої комісії вищого рівня. Це може створити проблему, що одні й ті ж питання одночасно розглядатимуться різними органами. Виборча комісія зупиняє розгляд скарги лише у випадку, якщо до суду подано «таку ж скаргу» (частина четверта статті 105). Якщо ж різні позивачі оскаржують подібні порушення, скарги навряд чи можна вважати «такими ж». Процес розгляду виборчих скарг має бути більш уніфікованим. Кодекс належної практики у виборчих справах передбачає: «Є ... надзвичайно важ­ливим те, щоб процедуру оскарження, а особливо повноваження й обов’язки різних органів, задіяних в цьому процесі, було чітко прописано в законі з метою уникнення будь-якої позитивної або негативної колізії юрисдикцій. Ані скаржники, ані органи влади не повинні мати можливості обирати орган з розгляду скарги. Небезпека того, що кілька органів з розгляду скарг послідовно відмовляться що-небудь ухва­лювати, істотно зростає в тих випадках, коли є теоретична можливість звер­нення зі скаргою або до суду, або до виборчої комісії... »[236].

96. З метою підвищення прозорості процесу оскарження ЦВК могла б зробити одну просту, однак, можливо, дуже ефективну річ – зробити відкритим для громадськості свій журнал скарг, що включатиме рішення ЦВК щодо кожної скарги. У відповідних випадках такі матеріали повинні гарантувати захист приватності особам, задіяним в процесі оскарження. Вжиття такого заходу надало б одразу можливість з’ясувати кількість скарг, що спрямовуються до ЦВК, їхній зміст та підхід ЦВК до їх розгляду.

12. Зберігання виборчої документації та прикінцеві положення (Розділ ХІІІ, стаття 118; Розділ ХІV)

97. Останній «звичайний» розділ Закону визначає порядок зберігання та доступу до виборчої документації та інших матеріальних цінностей, особливо в Національному архівному фонді та місцевих архівних установах. Це, очевидно, є нововведенням, включення якого до цього юридичного тексту здається недоречним.

98. Що стосується прикінцевих положень, то їхній пункт 2 передбачає, що «зміни і доповнення до цього Закону можуть бути внесені не пізніш як за 240 днів до дня виборів народних депутатів України 2006 року». Таке правило повністю відповідає критерію забезпечення стабільності виборчого законодавства, який захищає Венеціанська Комісія[237], однак, воно може бути надто жорстким та на практиці спричинити проблеми, якщо його буде використано упереджено.

99. Наприкінці можна зауважити, що цей Закон проголошує таким, що втратив чинність, попередній Закон України «Про вибори народних депу­татів України» 2004 року. Тим не менше, Закон практично замінив собою текст Закону 2001 року, оскільки Закон, ухвалений у 2004 році, мав набрати чинності 1 жовтня 2005 року та був переглянутий ще до цієї дати, яка передбачається і цим Законом.

IV. ПРИКІНЦЕВІ КОМЕНТАРІ

100. У Законі 2005 року виправлено деякі недоліки, вказані Вене­ціанською Комісією у її висновку щодо Закону 2001 року[238] та у Заключному звіті ОБСЄ/БДІПЛ щодо президентських виборів 2004 року. Однак деякі недоліки залишились, наприклад: необхідність для партій бути зареєст­рованими за один рік до проведення виборів, якщо вони мають намір висувати своїх кандидатів (статті 10.2 та 55.1 Закону 2005 року; стаття 38.1 Закону 2001 року)[239], або обмеження права бути обраним тими, хто проживав в Україні протягом принаймні останніх п’яти років (стаття 9.1 Закону 2005 року; стаття 8.1 Закону 2001 року).

101. Можна виділити такі сфери, подальший перегляд яких позитивно вплинув би на Закон:

1. Нові загальні списки виборців, підготовані за територіальним принципом, слід звести в єдиний загальнодержавний список виборців.

2. Закон має передбачати можливість для незалежних кандидатів претендувати на мандат у Верховній Раді України відповідно до параграфа 7.5 Копенгагенського документа ОБСЄ.

3. Закон має передбачати більше гарантій захисту прав кандидатів, зокрема слід скасувати беззастережну та загальну заборону висуватись у кандидати для осіб, які мають судимість, та вилучити найсуворіші положення щодо скасування реєстрації кандидата.

4. В Законі слід чіткіше визначити обставини, за яких політична партія чи блок може прийняти рішення про зміну порядку кандидатів у списку чи вилучення кандидата зі списку після його реєстрації.

5. В Законі слід розширити перелік категорій осіб, які мають право спостерігати за засіданнями ЦВК.

6. Слід переглянути санкції проти ЗМІ, які порушили правила під час виборчої кампанії.

7. Слід деталізувати та чіткіше виписати положення, що стосуються фінансування передвиборної агітації. З метою надання громадськості своєчасної та належної інформації про фінансування передвиборної агітації Законом має передбачатися вимога повного розкриття до й після виборів джерел та обсягів фінансових внесків, а також видів і сум витрат на передвиборну агітацію.

8. Надруковані бюлетені не повинні виправлятися вручну. Ризик випадкової чи навмисної помилки є очевидним та реальним. Якщо будь-яка партія чи блок виходить з виборчого процесу або її вилучають, було б краще повідомити про цей факт через засоби масової інформації та на плакатах, вивішених на виборчих дільницях.

9. Є небезпека того, що використання відео- та фотозйомки спостерігачами від партій та іншими спостерігачами може поставити під загрозу таємність голосування та створити атмосферу страху.

10. Рекомендується скасувати можливість голосування «проти всіх», оскільки це може призводити до голосів із незрозумілим статусом.

11. Норма, яка вимагає або дозволяє скасувати результати виборів, якщо виявлено, що факти незаконного голосування досягають 10% від кількості виборців, які отримали бюлетені на виборчій дільниці, є довільною та, по суті, вводить рівень допустимого шахрайства.

12. Детальні результати, зокрема результати з дільничних виборчих комісій, слід своєчасно оприлюднювати на веб-сайті ЦВК, а в ідеалі – як тільки їх було узагальнено на рівні окружної виборчої комісії.

13. ЦВК має оприлюднювати свій журнал скарг разом зі своїми рішеннями щодо цих скарг, забезпечивши при цьому належний захист персональних даних та інформації.

14. Обов’язковим є внесення змін до Кодексу України про адмі­ністративні правопорушення та Кримінального кодексу України з тим, щоб передбачити відповідні санкції за порушення положень Закону.

15. З метою уникнення конфлікту юрисдикцій [між різними орга­нами, уповноваженими розглядати виборчі скарги] не повинно існувати права вибору подання скарги до виборчої комісії вищого рівня чи до суду.

102. Крім того, можна запропонувати декілька загальних рекомендацій щодо впровадження цього Закону:

1. Слід виділити ресурси на навчання виборців – не лише з метою підвищення рівня їхньої обізнаності з новою виборчою системою, але й для поліпшення розуміння ними своїх прав та процедури проведення передвиборної агітації і голосування.

2. Слід також виділити значні ресурси на навчання спеціалістів, які забезпечуватимуть виконання цього Закону. Такі навчання необхідно буде провести для суддів, «адміністраторів» виборчого процесу на всіх рівнях (у тому числі дільничному) та службовців державних органів та органів місцевого самоврядування, до обов’язків яких входить сприяння виборчому процесу.

3. Парламенту слід забезпечити виконання активної законодавчої програми з тим, щоб забезпечити, щоб інші законодавчі акти містили механізми належної імплементації та виконання цього Закону. У зв’язку з цим, надзвичайно важливим є введення в Кримінальний кодекс та Кодекс про адміністративні правопорушення відповідних санкцій за порушення вимог цього Закону. Поки що Кримінальним кодексом передбачено надзвичайно мало санкцій за порушення Закону (див. статті 157-159 Кодексу).

4. Деталізованість регулювання процесу виборів до парламенту ще більше наголошує на необхідності кодифікації всього виборчого законодавства України в єдиному уніфікованому Виборчому кодексі. За відсутності такого кодексу буде важко розвивати послідовну практику управління виборчим процесом, а без узгодженості буде важко сприяти навчанню та підвищенню рівня обізнаності з виборчими процедурами серед осіб, відповідальних за проведення виборів, службовців органів державної влади та органів місцевого самоврядування, суддів.

5. Верховній Раді України слід взяти до уваги неодноразову реко­мендацію ОБСЄ/БДІПЛ та Венеціанської Комісії щодо створення неза­лежної комісії з питань засобів масової інформації.

V. ВИСНОВКИ

103. Закон від 7 липня 2005 року № 2777-ІV визначає систему організації парламентських виборів. Порівняно з редакцією, ухваленою в 2004 році, Закон у чинній редакції є значно більш деталізованим. Було введено цілу низку нових норм, а багато з чинних норм було розширено. Деякі з цих змін зроблені на виконання рекомендацій ОБСЄ/БДІПЛ та Венеціанської Комісії.

104. В тексті Закону удосконалено норми щодо формування виборчих комісій, створення виборчих дільниць, ведення передвиборної агітації, вико­ристання переносних виборчих скриньок та відкріпних посвідчень, статусу національних позапартійних спостерігачів, а також деяких інших питань.

105. Однак Закон все ще надмірно регулює окремі сфери управління виборчим процесом, а низка його положень все ще суперечливі. Це може створити проблеми практичного застосування Закону під час майбутніх виборів до Верховної Ради України у березні 2006 року.

106. Деякі конкретні положення, наприклад, стосовно обмежень засобів масової інформації при висвітленні виборчої компанії та санкцій за пору­шення правил проведення передвиборної агітації, можуть не відповідати стандартам Ради Європи у сфері свободи вираження поглядів.

107. Український законодавець також повинен у майбутньому визна­читися, чи доцільно буде звести різні виборчі правила у єдиний виборчий кодекс. Багато положень різних законів, що регулюють різні види виборів, повторюються. Водночас можуть мати місце суперечності у процедурах через складність та великий обсяг цих норм. Таких неузгодженостей слід уникати, якщо можливо.

CDL-AD(2007)026

<< | >>
Источник: Ю. Ключковський. Європейський демократичний доробок у галузі виборчого права.: Матеріали Венеціанської комісії, ОБСЄ/БДІПЛ, ПАРЄ / За ред. Ю. Ключковського. – К.: ФАДА, ЛТД,2008. – 340 с.. 2008

Еще по теме ВИСНОВОК щодо Закону «Про вибори народних депутатів України»:

  1. 2.2. Інститут народних засідателів і правові підстави їх участі в цивільних процесуальних правовідносинах
  2. ДО УКРАЇНСЬКОГО ЧИТАЧА
  3. ВИСНОВОК щодо Закону «Про вибори народних депутатів України»
  4. СПІЛЬНИЙ ВИСНОВОК ЩОДО ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ДЕРЖАВНИЙ РЕЄСТР ВИБОРЦІВ»
  5. ВИСНОВОК щодо законодавчого забезпечення дострокових виборів в Україні
  6. ДОКУМЕНТ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ АСАМБЛЕЇ РАДИ ЄВРОПИ РЕЗОЛЮЦІЯ 1549 Про функціонування демократичних інституцій в країні від 19 квітня 2007 року
  7. МІСІЇ ОБСЄ/БДІПЛ ЗІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА ВИБОРАМИ Варшава, 23 червня 2006 р.
  8. ІІ. Розвиток партійної системи в Україні
  9. Досвід застосування пропорційної виборчої системи в Україні
  10. Проголошення гетьманської Української держави та громадська реакція на цю подію
  11. § 1. Сеймовий досвід українства
  12. Представництво української спільноти у Сеймі напередодні Другої світової війни
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -