Поняття та основні законодавчі вимоги щодо соціального розвитку села

Деякі заходи щодо соціального розвитку села передбачалися законами України «Про стимулювання розвитку сільського го­сподарства на період 2001-2004 років» від 18 січня 2001 року та «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24 червня 2004 року. Однак ці законодавчі акти спрямова­ні, перш за все, на стимулювання виробничої, а не соціальної сфери.

Крім Закону України «Про пріоритетність соціального роз­витку села та агропромислового комплексу в народному го­сподарстві», можна виділити ряд програмних підзаконних нор­мативно-правових актів, якими були затверджені основні на­прями соціального розвитку сільських територій, зокрема: ука-

зи Президента України від 20 грудня 2000 року «Про Основні засади розвитку соціальної сфери села», від 15 липня 2002 року «Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціаль­ної сфери села», від 21 лютого 2002 року «Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем на селі та дальшого роз­витку аграрного сектора економіки», розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 серпня 2004 року «Про схвалення Кон­цепції Загальнодержавної програми соціального розвитку села на період до 2011 року», від 21 грудня 2005 року «Про схвален­ня Концепції Комплексної програми підтримки розвитку укра­їнського села на 2006- 2010 роки», постанова Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 року «Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року», розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 жов­тня 2013 року «Про схвалення Стратегії розвитку аграрного сек­тора економіки на період до 2020 року» та інші.

Головним системоутворюючим фактором, який зумовив ви­ділення зазначеного комплексу нормативних приписів у єдиний правовий інститут, є особливості даного різновиду суспільних відносин, які складаються у соціальній сфері села та спрямова­ні на забезпечення достатнього життєвого рівня сільського на­селення.

15.2. Джерела фінансування соціальної інфраструктури села: правові основи інвестування і кредитування соціального розвитку села

Соціальна сфера села потребує значних та регулярних інве­стиційних вкладень. Законом України «Про інвестиційну діяль­ність» від 18 вересня 1991 року передбачено, що суб’єктами (ін­весторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а та­кож держави. На основі аналізу законодавства І. С. Сащенко ви­діляє такі форми інвестицій у соціальний розвиток села: 1) пу­блічні інвестиції в соціальний розвиток села; 2) приватні інве­стиції в соціальний розвиток села; З) іноземні інвестиції в со­ціальний розвиток села Усі ці форми інвестицій об’єднує їхня мета. Законодавче визначення інвестицій, яке наведено в За­коні України «Про інвестиційну діяльність», встановлює, що ре­зультатом їх здійснення є створення прибутку (доходу) або до­сягнення соціального ефекту. Таким чином, законодавством пе­редбачено дві мети інвестицій: 1) отримання прибутку (доходу); 2) досягнення соціального ефекту. Отже, інвестиції в соціальний розвиток села можна визначити як майно, що вкладається в об’єкти соціальної сфери села (соціальну інфраструктуру та роз­виток соціальних стандартів сільського населення) фізичними, юридичними особами, територіальними громадами, державами з метою отримання прибутку та (або) досягнення соціального ефекту^{[217] [218].}

Спеціальним законодавством у сфері соціального розвитку села встановлено деякі норми щодо регулювання інвестиційних відносин. Так, ст. 2 Закону України «Про пріоритетність со­ціального розвитку села та агропромислового комплексу в на­родному господарстві» закріплює, що пріоритетність розвитку соціальної сфери села та агропромислового комплексу забезпе­чується зміною структури інвестицій в народному господарстві, переорієнтацією промислового виробництва на їх потреби, зро­станням обсягів капіталовкладень і матеріально-технічних ре­сурсів. Нові програми соціально-економічного розвитку Укра­їни не можуть бути прийняті без урахування пріоритетності роз­витку села.

Вказаним Законом також передбачено, що розмір державних централізованих капіталовкладень, які спрямовуються на зміц­нення матеріально-технічної бази соціальної сфери села та аг­ропромислового комплексу, має становити не менше одного процента від вартості валового внутрішнього продукту України. Ці капіталовкладення мають виділятися в Державному бюджеті України окремим рядком. На будівництво об'єктів невиробни­чого призначення в сільській місцевості має використовува­тися не менш як 50 процентів державних централізованих ка­піталовкладень. Відповідно до зміни цін на будівельні матеріа­ли, обладнання та послуги може здійснюватися індексація ви­ділених централізованих капіталовкладень. Централізовані ка­піталовкладення спрямовуються передусім на реалізацію дер­жавних програм.

Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» зроблено акцент саме на бюджетному фінансуванні інвестицій у соціальну сферу села. Так, Законом передбачено, що будів­ництво в сільській місцевості об'єктів освіти, охорони здоров'я, культури і спорту водопроводів, каналізаційних систем та спо­руд, мережі газо- і електропостачання, шляхів, об'єктів служ­би побуту, благоустрій територій, а у трудонедостатніх селах, крім цього, спорудження житла здійснюється за рахунок дер­жавного і місцевого бюджетів.

Функції розпорядника цільових державних централізованих капіталовкладень у соціальну сферу села покладаються на ор­гани місцевого та регіонального самоврядування і місцеву дер­жавну адміністрацію, які несуть однакову відповідальність з ін­шими учасниками інвестиційного процесу за цільове та ефек­тивне їх використання.

Будівництво меліоративних, гідротехнічних, електроенерге­тичних споруд та мереж, обводнення земель, здійснення проти­ерозійних заходів, хімічної меліорації, закладка багаторічних на­саджень, будівництво і технічне переозброєння підприємств пе­реробної промисловості, сприяння розвиткові фермерських го­сподарств, колективних та інших підприємств, формування ви­робничої інфраструктури в сільській місцевості здійснюються відповідно до державних програм.

Витрати на утримання всіх закладів соціально-культурного та спортивного призначення в сільській місцевості, в тому числі будинків для інвалідів і ветеранів праці, дитячо-юнацьких спор­тивних шкіл, а також на проведення фізкультурно-спортивних заходів фінансуються з бюджету

Законодавство у сфері соціального розвитку села більшою мірою регулює фінансування заходів за рахунок бюджетних коштів, у той час як інвестиційна діяльність приватних суб’­єктів регламентується загальними нормами інвестиційного за­конодавства.

Інвестиційне забезпечення соціального розвитку села тіс­но пов’язане із кредитуванням. Отримання кредитних ресур­сів в Україні є досить дорогим, особливо у сфері сільського господарства. Залучення кредитів під будівництво та утри­мання соціальних об’єктів на селі стикається із ще більшими складностями. Одним із варіантів вирішення проблеми є кре­дитування кооперативними, а не комерційними фінансовими установами. Саме об’єднуючись у кредитні кооперативи, се­ляни самостійно, на основі взаємодопомоги та при незначній державній підтримці на початковій стадії з часом мають змогу створити потужні високоефективні системи взаємного креди­тування. Основними формами кредитних кооперативів є кре­дитні спілки та кооперативні банки^[219]. Для існування цієї си­стеми необхідним є відповідне законодавче та інституційне за­безпечення з боку держави.

Кредитні спілки, процес відродження яких триває в Україні вже понад десять років, дійсно мають потенціал для розв’язання проблеми кредитування села. Аналіз статистичних даних пока­зав, що в Україні існує понад тисячу кредитних спілок. Успіш­но розвиваючись, вони зараз об’єднують майже 1 млн громадян, мають майже 1 млрд грн сукупних активів. При цьому слід за­значити, що переважна більшість кредитних спілок діє у вели­ких промислових містах - Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі. Проте у структурі кредитного портфеля кредитних спі­лок кредити, надані на ведення фермерських та особистих се­лянських господарств, становлять лише 2 %, а соціальна сфера кредитується ними у ще менших обсягах.

15.3.