Поняття соціального розвитку села

Розвиток аграрного сектора економіки тісно пов'язаний з розв'я­занням складних соціально-економічних проблем на селі. Процеси реформування майнових та земельних відносин у цій сфері не принес­ли відчутних позитивних економічних результатів і навіть увійшли у суперечність із соціально-економічними очікуваннями сільського на­селення (постанова Президії НАН України від 30 березня 2007 р.

Нажаль, рівень добробуту сільського населення залишається суттєво нижчим за рівень міського населення: розмір заробітної плати та пенсійного забезпечення селян є мінімальним, незадовільними є норми їх забезпечення продовольчими і промисловими товарами. Продовжує зростати трудова міграція, посилюється розшарування за рівнем й умовами життя як між окремими категоріями сільського на­селення, так і між різними групами сільських поселень. Поглиблює ці негативні явища і процес парцеляції землекористувань, який відбува­ється переважно за тіньовими схемами, залишаючи більшу частину селян без основного засобу виробництва — земельних ділянок.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють від­носини соціального розвитку села, є Закон України «Про пріоритет­ність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в на­родному господарстві» від 17 жовтня 1990 р., укази Президента Укра­їни «Про Основні засади розвитку соціальної сфери села» від 20 груд­ня 2000 р. № 1356, «Про першочергові заходи щодо підтримки розви­тку соціальної сфери села» від 15 липня 2002 р. № 640, «Про додатко­ві заходи щодо вирішення соціальних проблем на селі та дальшого розвитку аграрного сектора економіки» від 21 лютого 2002 р. № 170, розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції Загальнодержавної програми соціального розвитку села на період до 2011 року» від 10 серпня 2004 р. №573, постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року» від 19 вересня 2007 р.

Так, Державною цільовою програмою розвитку українського се­ла на період до 2015 р., затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1158, для розвитку соціальної сфери села та сільських територій необхідно: забезпечення впровадження соціальних стандартів і нормативів у сільській місцевості; розвиток підприємництва, розв'язання проблем зайнятості на селі; розвиток транспортного сполучення та зв'язку; удосконалення інженерної ін­фраструктури; розвиток житлового будівництва та комунального гос­подарства; розвиток освіти; розвиток медичного обслуговування; роз­виток культурно-дозвільної діяльності в сільській місцевості, збере­ження і розвиток традиційної культури регіонів; поліпшення побуто­вого обслуговування сільського населення; розвиток фізичної культу­ри і спорту на селі; розвиток торговельного обслуговування сільського населення; створення умов для заохочення молоді до роботи і прожи­вання у сільській місцевості; державна підтримка розвитку депресив­них сільських територій; удосконалення системи управління розвит­ком сільських територій.

Соціальний розвиток села - це комплекс суспільних відносин, які виникають у зв'язку з облаштуванням сільських територій, соціа­льним і матеріальним забезпеченням достатнього життєвого рівня сільського населення на рівні стандартів сучасного розвитку суспільс­тва, а також вільного розвитку кожного селянина, що передбачає за­доволення його потреб матеріального, морального, духовного та фізи­чного характеру.

Соціальний розвиток села включає в себе цілий комплекс від­носин які спрямовані на:

1) збереження сільської поселенської мережі; здійснення держа­вної підтримки розвитку депресивних сільських територій (трудоне- дос-татніх населених пунктів), створення умов для збереження та роз­витку малих, віддалених сільських поселень і територій, які мають окремий статус (зокрема гірських та Поліських населених пунктів);

2) соціальне переоблаштування села: збереження існуючих об'єктів соціальної сфери на селі та благоустрій сільських територій. А також забезпечення транспортного сполучення та зв'язку, удоскона­лення інженерної інфраструктури; розвиток житлового будівництва та комунального господарства;

3) розвиток підприємництва шляхом державної підтримки су- б'єктів господарювання різних організаційно-правових форм та особи­стих селянських господарств, сприяння розвитку сільського (зеленого) туризму;

4) поліпшення рівня медичного, побутового та торговельного обслуговування сільського населення шляхом створення мережі від­повідних закладів;

5) поліпшення умов відпочинку, розвиток фізичної культури і спорту, культурно-дозвільної діяльності в сільській місцевості, збере­ження і розвиток традиційної культури регіонів;

6) забезпечення належного рівня освітніх послуг, наукових до­сліджень та підготовки кадрів для села.

Особливо звертає на себе увагу включення до цієї системи від­носин, спрямованих на збереження сільської поселенської мережі; здійснення державної підтримки розвитку депресивних сільських те­риторій (трудонедостатніх населених пунктів), створення умов для збереження та розвитку малих, віддалених сільських поселень і тери­торій, які мають окремий статус.

Розвиток сільських територій є найбільш важливим напрямом державної аграрної політики і повинен бути спрямований на підви­щення життєвого рівня населення, створення належних умов для про­живання у сільській місцевості. Одним із елементів сільської території є сільська поселенська мережа (сукупність населених пунктів у сіль­ській місцевості), збереження якої в сучасних умовах сприятиме ви­рішенню проблеми деградації українського села.

На законодавчому рівні декларується, що держава захищає сіль­ську поселенську мережу незалежно від категорії, величини та місця розташування сільських населених пунктів (ст. 10 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві»). Але, за статистичними даними станом на 1 квітня 2008 р., кількість сільських населених пунктів із 1991 до 2008 років зменшилася на 341 одиницю (із 28845 одиниць у 1991 р. до 28504 одиниць). Відбувається зняття з обліку незаселених поселень і, як наслідок — деградація сільської поселенської мережі. Також останнім часом рівень народжуваності сільського населення в розрахунку на 1000 осіб знизився з 13,7 до 9,4 осіб, рівень смертності підвищився з 14,4 до 20,5 осіб і перевищив аналогічний показник сме­ртності міського населення в 1,4 раза (розд. І Державної цільової про­грами розвитку українського села на період до 2015 року). Загрозли­вих темпів набрали міграційні процеси, особливо серед сільської мо­лоді.

Щоб оцінити реальний стан соціальної інфраструктури та визна­чити перспективи розвитку сільських населених пунктів, необхідним є проведення суцільної паспортизації. В Україні необхідність організа­ції постійного обстеження та паспортизації сільської поселенської ме­режі (моніторинг) була встановлена ст. 10 Закону України «Про пріо­ритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві». Але до цих пір не розроблено механізму проведення такого моніторингу. Таким чином, ця норма закону, як і більшість інших, продовжує залишатися на папері.

2.