1.1 Правова природа і зміст зобов’язань щодо відшкодування шкоди, завданої злочином

Фізичні та юридичні особи, які виступають суб’єктами цивільних та інших правовідносин, набувають права та обов’язки, які в разі їх порушення потребують ефективного захисту. Переважна більшість цивільно-правових зобов’язань виникає з правомірних, дозволених законом дій, а також суспільно корисної діяльності суб’єктів цивільного права.

Зобов’язання із заподіяння шкоди отримало назву делікту (від лат. Delictum), що в перекладі з латинської мови означає правопорушення, незаконна дія, провина, злочин. Наразі цей термін здебільшого використовується в галузі цивільного права і позначає цивільне правопорушення, що спричиняє обов’язок відшкодування завданої шкоди. Проте ще в римському праві, яке передбачало розвинуту систему деліктів, останні залежно від їх наслідків поділялись на публічні і приватні. Публічні делікти завдавали шкоду інтересам римської держави, і тому за їх учинення було передбачено доволі суворе покарання - від тілесного покарання до смертної кари. З огляду на важливість таких деліктів вони розглядалися кримінальними судами в спеціальному порядку. Приватні ж делікти

13 розглядалися як посягання тільки на інтереси приватних осіб. Позови з таких деліктів пред’являлися приватними особами. Грошові штрафи, на стягнення яких були спрямовані ці позови, надходили потерпілому й стягувалися в загальному порядку, установленому для вирішення майнових спорів [134, с. 521].

Гринько С. Д., аналізуючи питання рецепції деліктних зобов’язань римського приватного права в Україні, доходить висновку, що деліктні зобов’язання характеризуються низкою ознак, які слід уважати універсальними в тому розумінні, що вони притаманні деліктним зобов’язанням римського приватного права і виявляються в цивільному праві України.

- настають у тому випадку, коли потерпілий і особа, що завдала шкоди, не перебували у цивільних правовідносинах;

- підставою виникнення є завдання шкоди вчиненням цивільного правопорушення (делікту);

- умовами виникнення є наявність шкоди, протиправної поведінки, причинного зв’язку між шкодою і протиправною поведінкою особи, що завдала шкоду, вини, а у випадках, передбачених законом, - незалежно від вини (за римським правом відповідальність за diligentia);

- особисті правовідносини;

- односторонні зобов’язання;

- це завжди новий юридичний обов’язок, який покладається на правопорушника замість невиконаного;

- суб’єктом відповідальності є як безпосередньо особа, що завдала шкоду, так і інші особи, на яких за законом покладається обов’язок відшкодувати шкоду;

- римська ноксальна відповідальність;

- потерпілим є той, кому було завдано шкоди, а в разі його смерті - непрацездатні утриманці та дитина померлого, народжена після його смерті;

- виступають у формі відшкодування шкоди в натурі, відшкодування завданих збитків та відшкодування моральної шкоди, тому спрямовані на задоволення майнового інтересу кредитора незалежно від об’єкта посягання;

- строкові; їхня дія обмежується строком виконання боржником обов’язку з делікту або строком позовної давності;

- базуються на системі загального (генерального) і спеціальних деліктів, а в римському праві - системі спеціальних деліктів;

- регулюються імперативними нормами;

- до складу спадщини входять права й обов’язки щодо відшкодування майнової шкоди, завданої деліктом, учиненим спадкодавцем (крім випадків каліцтва або іншого ушкодження здоров’я); права й обов’язки щодо відшкодування моральної шкоди та завдання каліцтва або іншого ушкодження здоров’я виникають для спадкоємців у разі, якщо їх було присуджено судом за життя спадкодавця; спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного в спадщину [43, c.367].

У літературі зазначаються також такі ознаки зобов’язання із заподіяння шкоди:

1) сфера дії - майнові, особисті немайнові відносини, хоча відшкодування шкоди і має майновий характер;

2) підстава виникнення - порушення прав, що мають абсолютний характер, або особистих нематеріальних благ;

3) позадоговірний характер;

4) спрямування на повне відшкодування потерпілому заподіяної шкоди;

5) у випадках, передбачених законом, обов’язок відшкодування шкоди може бути покладено не тільки на особу, що завдала шкоди, а й на інших осіб [54, c.56]. Зобов’язання із заподіяння шкоди внаслідок злочину належать до різновидів деліктних зобов’язань, а тому вони володіють усіма загальними

ознаками

деліктних зобов’язань (позадоговірних зобов’язань із

відшкодування шкоди).

Юридична характеристика деліктного зобов’язання свідчить, що воно є реальним, оскільки виникає в момент заподіяння шкоди, позадоговірним, оскільки не засноване на договорі. Деліктне зобов’язання виникає на підставі факту завдання шкоди особою, яка своєю поведінкою порушує не конкретний договірний обов’язок, а загальний пасивний обов’язок утриматися від порушення прав інших суб’єктів права.

У літературі підкреслювалось, що деліктні зобов’язання, за загальним правилом, передбачають відшкодування шкоди в повному обсязі й навіть підвищеному розмірі. Деліктні зобов’язання завжди є односторонніми, тому що праву потерпілого вимагати відшкодування шкоди протистоїть обов’язок боржника відшкодувати шкоду в повному обсязі. Як цивільні правовідносини, деліктне зобов’язання є відносним, оскільки закон чітко визначає як носія права потерпілого (кредитора), так і зобов’язаної особи (особи, що завдала шкоду) [99, c.44].

З точки зору Ю.К. Толстого, саме зобов’язання виникає в результаті порушення абсолютного права кредитора (наприклад, права власності, права недоторканості життя, здоров’я, честі і т. ін.) [39, c.695-696]. Відповідне право є абсолютним, оскільки гарантується на рівні Конституції та законів України відповідно до сучасних новітніх тенденцій та підходів у сфері гарантування прав людини, і відповідно майнових і особистих немайнових прав особи, потерпілої від злочину (кримінального правопорушення).

16 унаслідок завдання шкоди, виконують дві функції: запобіжно-виховну й компенсаційну. Обидві реалізуються одночасно й у взаємозв’язку. У літературі зазначалось, що реалізація запобіжно-виховної функції також пов’язана з тим, що деліктне зобов’язання являє собою цивільно-правову санкцію за протиправну поведінку, форму реалізації ретроспективної правової відповідальності [136, c.19; 35].

Ю.К. Толстой та О.П. Сергєєв зазначають, що юридична характеристика деліктних зобов’язань полягає в тому, що це зобов’язання охоронне, позадоговірне, майнове й просте. Охоронне тому, що в його межах здійснюється цивільно-правова відповідальність, що спрямована на охорону майнових інтересів фізичних і юридичних осіб і в цілому відносин власності. Позадоговірний характер обумовлений позадоговірними підставами виникнення, а майновий тим, що деліктні зобов’язання забезпечують компенсацію збитків. І, нарешті, позадоговірні зобов’язання належать до простих, тому що вони складаються з одного правового зв’язку: одному суб’єктивному праву кредитора відповідає один обов’язок боржника. Ще характерною рисою даних зобов’язань є те, що обов’язок відшкодування шкоди може бути покладений не тільки на особу, що завдала шкоду, але й на інших осіб. У зв’язку із цим зобов’язання із заподіяння шкоди в науці цивільного права визначають як позадоговірні зобов’язання, що виникають унаслідок порушення майнових і особистих немайнових прав, що мають абсолютний характер, спрямовані на повне відновлення цих прав, у встановленому законом порядку [39, с.

Проблема відшкодування збитків від злочину та відновлення в правах особи, яка потерпіла від злочину, із найдавніших часів привертала увагу юристів, філософів та пересічних громадян, оскільки злочини завжди негативно впливають на структуру соціальних зв’язків. За висловленням В.Є. Квашиса, проблема захисту жертв злочинів заслуговує того, щоб звести її в ранг центральних проблем держави й міжнародного співтовариства в цілому [71, с.79; 24, с.4]. Розвиток законодавства та ідей правової держави сприяє

17 вирішенню питань відшкодування шкоди, завданої злочином, оскільки проблема ефективної та швидкої компенсації особам, що потерпіли від злочину, висувається на перший план.

У цьому контексті представляє інтерес дослідження російського правника В.В. Владимировой яка пропонує запровадити поняття «реабілітація потерпілого». Автор пропонує використовувати термін «реабілітація» для позначення усунення наслідків заподіяної шкоди, відновлення репутації й прав потерпілого. Усунення наслідків кожного з видів заподіяної злочином шкоди є реабілітаційним заходом, що здійснюється правоохоронними органами. Повноцінність реабілітації, закінченість процесу відновлення порушених прав і законних інтересів потерпілого полягає в одержанні потерпілим присудженої йому грошової суми [24, с.72].

Повертаючись до визначення правової природи зобов’язання щодо відшкодування шкоди, завданої злочином, слід зазначити, що вони мають цивільно-правовий характер і є цивільними правовідносинами, які виникають на підставі факту заподіяння шкоди однією особою іншій. Зміст цього зобов’язання зводиться до права особи, що потерпіла від злочину, яка за своєю цивільно-правовою суттю є кредитором, вимагати від особи, що завдала шкоду, особи, яка вчинила злочин, або осіб, які згідно закону мають відповідати за дії інших осіб, повного відшкодування шкоди, та обов’язку боржника відшкодувати шкоду в повному обсязі. Кредитор - це потерпіла від злочину особа, якій завдається шкода у зв’язку з учиненням злочину і якій належить право вимагати відшкодування завданої шкоди.

18 шкода потерпілому. Як особи, що завдали шкоду, можуть виступати фізичні і юридичні особи.

Із точки зору Н.С. Малеїна, у випадку вчинення злочину виникає соціальне відношення, у якому реалізуються два види відповідальності - кримінально-правова та цивільно-правова [96, с.89]. У той же час В.А. Тархов зазначає, що заподіяння майнової шкоди певній особі за наявності умов, визначених законом, завжди являє собою цивільне правопорушення. Незалежно від цього, якщо діяння, яким завдано шкоду, є суспільно небезпечним, воно являє собою злочин [107, с.32].

Із точки зору Г.Ф. Шершенєвича, цивільне правопорушення й кримінальний злочин являють собою дві сторони того самого явища. Та ж сама дія стосується одночасно й суспільного й приватного інтересів. Відповідно до двоякого свого значення, воно викликає двоякий наслідок: покарання й винагорода за шкоду [190, с. 392]. Відмінність між винагородою за шкоду й кримінальним покаранням, хоча б останнє виразилося в грошах, зводиться до такого:

1) покарання є заподіяння зла винному, тоді як винагорода за шкоду є виправлення зла, заподіяного винним;

2) покарання, що накладається, оцінюється з погляду небезпеки злочинця для суспільства й тому співміряється зі ступенем його винності, тоді як винагорода за шкоду оцінюється з погляду зазнаної шкоди, а тому не залежить від ступеня винності, якщо тільки винність є в наявності;

3) покарання падає на особу винного й тому зі смертю його відпадає, тоді як винагорода за шкоду падає на майно винного, а тому переходить разом зі спадщиною на правонаступників;

4) покарання застосовується повністю до кожного з учасників учиненої спільно злочинної дії, тоді як винагорода за шкоду розподіляється між співучасниками цивільного правопорушення [190, с.392]. Злочин як негативне явище суспільства посягає на економічну безпеку та стабільність відносин у державі, права і свободи людини, і тому порушує цілу низку

19 правових норм, серед яких норми кримінального та цивільного права та інших галузей права. Відповідні порушення зумовлюють обов’язок правопорушника нести відповідальність відповідно до порушених норм права.

А.І. Марцев висловлював думку, що правовідносини, які існують у зв’язку з учиненням злочину, із погляду ймовірності їх виникнення, можуть бути розділені на дві групи: обов’язкові й факультативні. До обов’язкових належать: кримінально-розшукові, кримінально-матеріальні й кримінально- процесуальні, а до факультативних - цивільно-правові й трудові правовідносини [97, с.55-56].

У радянській правовій літературі зазначалося, що злочин викликає як звичайні правові наслідки (обов’язок відшкодувати шкоду), так і обов’язок виконання, і, особливо, примус до виконання цього обов’язку. У зв’язку із цим дана ситуація випробовує «публічність» впливу юридичного факту, що лежить у її основі. Звідси, можлива специфіка самого зобов’язання по відшкодуванню шкоди, наприклад, його суб’єктного складу, а також і процесуальних форм його відшкодування. Безперечно також те, що злочин є підставою цивільно-правових відносин (злочини, які заподіюють шкоду здоров’ю людини й завдають шкоду його майну, тим самим, спричиняють право відповідної особи на його відшкодування). Слід уважати, що вчинений злочин, крім того, що є підставою виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди, може виявитися підставою виникнення й інших правовідносин цивільно-правового характеру. Кримінально-правова відповідальність впливає, як правило, на особу злочинця, а цивільно-правова на його майнову сферу. Суд при вирішенні питання про відповідальність підсудного, повинен керуватися нормами не тільки кримінального, але й цивільного законодавства, тобто в наявності субсидіарне застосування цивільно- правових і цивільно-процесуальних норм у кримінальному процесі [52, с.13; 95, с.15]. Тільки в цьому випадку повною мірою досягається дотримання принципу неминучості покарання за кожну протиправну дію [99, с.20].

Продовження дослідження потребує з’ясування змісту принципових понять, що використовуються в чинному законодавстві і представляють інтерес із точки зору дослідження відшкодування шкоди, завданої злочином.

Слід звернути увагу на певну термінологічну неузгодженість окремих статей Цивільного кодексу України. Так, згідно зі змінами до ст. 1177 ЦК України [173], внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення законодавства у відповідність із Кримінальним процесуальним кодексом України» від 16.05.2013 р., цю статтю було приведено у відповідність до термінології КПК України і термін «злочин» було замінено терміном «кримінальне правопорушення». При цьому в ч. 5 ст. 1176 ЦК України, ч. 2 ст. 1191 ЦК України, ч. 4 ст. 1194 ЦК України, ст.ст. 1206, 1207 ЦК України аналогічні термінологічні зміни не були внесені, хоча це було б цілком логічним та доцільним. У той же час, визначення «кримінального правопорушення» у кримінальному процесуальному законодавстві не надається. Також це поняття не визначено ні в КК України [88], ні в інших актах законодавства України. Системний аналіз положень КПК України дає підстави вважати, що поняттям «кримінальне правопорушення» законодавець оперує як узагальнюючим для власне «злочину» та «кримінального проступку». Визначення кримінального проступку КПК України також не надає, відсилаючи згідно із прикінцевими положеннями, до Закону України про кримінальні проступки, яким і регулюватиметься відповідне провадження. На сьогодні такий закон не прийнятий, а єдиний нормативний акт, де зазначається про зміст кримінального правопорушення - злочини, передбачені Кримінальним кодексом України, та кримінальні проступки - наказ Міністерства оборони України № 444 від 02.07.2103 р. «Про затвердження Інструкції про порядок надання доповідей і донесень про події, кримінальні правопорушення, адміністративні корупційні та військові адміністративні правопорушення, порушення військової дисципліни та їх облік у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України». Тому в цілях даного дослідження ми будемо

21 оперувати поняттями «злочин» та «кримінальне правопорушення» у вищезазначеному контексті. Питання цивільно-правової відповідальності за корупційні діяння розглядалися в роботах, зокрема В.С. Гопанчука [28].

Чинний КК України визначає злочин у ст. 11 як передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), учинене суб’єктом злочину. Одночасно законодавець у Кримінальному Кодексі України і зазначає, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній або юридичній особі, суспільству або державі. У зв’язку з останнім постає запитання: яким чином з’ясувати, чи є істотною шкода, що заподіяна злочином, і яким чином діяти в разі, коли дія (бездіяльність) особи містить ознаки злочину, але внаслідок малої суспільної небезпеки не кваліфікується в якості такого? Чинний КК України містить кваліфікуючі вказівки для визначення складу злочину. У багатьох випадках критерієм для визначення складу злочину є розмір завданої шкоди, який вимірюється в неоподатковуваних мінімумах доходів громадян. У злочинах проти здоров’я критерієм є ступінь тілесних ушкоджень, які визначаються судово-медичною експертизою тілесних ушкоджень відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я України № 6 від 17.01.1995 року [119]. Уявляється, що у випадку, якщо дії особи не становлять суспільної небезпеки, а тому й не створюють складу злочину, шкода, що завдана такими діями, повинна відшкодовуватися на загальних підставах.

При злочинному діянні може заподіюватися шкода як майну фізичної чи юридичної особи, держави або територіальної громади, так і здоров’ю та життю фізичної особи. Причинно-наслідковий зв’язок між протиправним діянням (злочином) та завданою шкодою може бути як простим, наприклад у разі, коли шкода завдається майну, так і складним, коли шкода завдається життю та здоров’ю фізичної особи. Що стосується вини як суб’єктивної

22 умови кримінально-правового делікту, то слід відмежовувати її від вини як елементу складу злочину. Відмінність між ними полягає в тому, що для кримінально-правового делікту важливим є психічне ставлення особи, яка завдала шкоду, до кримінального і водночас цивільного протиправного діяння, а також до завданої нею майнової чи немайнової шкоди. Вина, як суб’єктивна сторона злочинного діяння, що доводиться у кримінальному судочинстві, ширша за змістом. Для отримання права на відшкодування шкоди внаслідок учинення злочину обов’язково слід окремо доводити, що завдання шкоди було наслідком винної, саме злочинної поведінки особи. Важливе значення має те, що в кримінальному праві існує презумпція невинуватості, тоді як у цивільному праві навпаки, особа є винною, допоки не доведе свою невинуватість. Мають відмінності і форми вини в кримінальному та цивільному праві. Вина в кримінальному праві чотиричленна (прямий умисел, непрямий (евентуальний) умисел, злочинна недбалість та злочинна самовпевненість), а в цивільному праві вона має тричленний характер (умисел, пряма та груба необережність) [168, с.385].

Незважаючи на першу подібність «деліктних» відносин до кримінально-правових, існує ряд принципових відмінностей, аналіз яких викликає інтерес із точки зору виявлення їх специфіки та умов реалізації. Із цієї точки зору певний інтерес являє визначення суб’єктного складу вказаних правовідносин. На відміну від кримінально-правових, де суб’єктами виступає держава та особа, яка вчинила злочин, у деліктних зобов’язаннях суб’єктами виступають кредитор і боржник. Кредитор - це потерпіла від злочину особа, якій завдається шкода у зв’язку з учиненням злочину і якій належить право вимагати відшкодування завданої шкоди. Різноманітність об’єктів, яким завдається шкода у зв’язку з учиненням злочину, зумовлює ту обставину, що потерпілим від злочину може виступати фізична особа, юридична особа, держава та органи місцевого самоврядування. Останні зазнають шкоду у зв’язку із завданням шкоди їхнім майновим інтересам, шляхом розкрадання, ушкодження, знищення майна або заподіяння шкоди природі і т. ін.

23 Боржником визнається особа, протиправною поведінкою якої завдана шкода фізичній або юридичній особі, або особа, яка згідно із законом зобов’язана відшкодувати шкоду, завдану особою, що завдала шкоду. Як особи, що завдали шкоду, можуть виступати фізичні і юридичні особи, оскільки відшкодування шкоди, заподіяної юридичною особою (у результаті протиправних дій його працівників), закон покладає на відповідну юридичну особу.

На думку Д.Ф. Плачкова, здійснення цивільно-правового делікту породжує цивільні охоронні відносини, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків. Основними учасниками даних правовідносин є боржник і кредитор, які пов’язані один з одним зобов’язанням [110, с.3].

У разі вчинення злочину групою осіб підсудні несуть солідарну відповідальність, але лише у частині тих епізодів злочинної діяльності, у яких установлена їхня спільна участь. У даному випадку має місце множинність осіб на стороні боржника [115]. Солідарний характер відповідальності боржників пояснюється неподільністю шкідливого результату їхніх дій. Така множинність суб’єктів - боржників звичайно трапляється тоді, коли вони були співучасниками злочину й заподіяли майнову і моральну шкоду потерпілому. Об’єктом (предметом) деліктних зобов’язань є вимога потерпілого до боржника про відшкодування шкоди [140, с.17]. При чому остання може включати майновий та немайновий елемент (моральну шкоду), що є, безумовно, прогресивним підходом сучасного регулювання відносин щодо відшкодування шкоди, завданої злочином.

Загальні засади відшкодування шкоди встановлені в ст. 1166 ЦК України. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди

24 завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, установлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, установлених ЦК України та іншим законом.

Стаття 1167 ЦК України встановлює, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, установлених частиною другою цієї статті. Частина 2 ст. 1167 ЦК України передбачає, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, установлених законом.

Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» указує, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого -

25 спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Пункт 17 зазначеної Постанови вказує, що потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну шкоду (внаслідок посягання на здоров'я, честь, гідність, знищення майна, позбавлення годувальника тощо), має право пред'явити позов про її відшкодування в кримінальному процесі або в порядку цивільного судочинства.

Отже, ані з позицій законодавства, ані з позицій судової практики не постає питання про наявність моральної (немайнової) шкоди, якщо встановлена вина особи в учиненні злочину. Негативні наслідки злочину, хоча б і в найменшому їх вигляді, порушують встановлені особою зв’язки в суспільстві, оточенні, інших відносинах, зумовлюють хвилювання, а іноді й досить серйозні розлади здоров’я. Будь-які дії зовнішнього впливу на майнову чи особисту сферу особи поза її волею спричиняють негативні наслідки емоційного характеру. Подання позову про відшкодування моральної шкоди є правом особи, але наявність такого права у зв’язку з протиправними діями є безумовною. Тому уявляється справедливим говорити про презумпцію завдання моральної шкоди потерпілому в

26 результаті вчинення злочину і таким чином відсутності необхідності доводити завдану моральну шкоду.

Васильєв В.В. також зазначає про необхідність запровадження презумпції моральної (немайнової) шкоди в разі вчинення будь-якого злочину, щоправда відносно ситуації про компенсацію такої шкоди за рахунок Державного бюджету [17, с.111]. Уважаємо, що така презумпція повинна діяти не тільки стосовно кожного злочину, але й ситуацій відшкодування шкоди як злочинцем так і компенсації шкоди державою. Проте покладення обов’язку відшкодувати моральну шкоду за рахунок Державного бюджету за сучасних умов створить колосальне навантаження для держави, що в кінцевому підсумку призведе до недієвості такої норми. Уявляється, що на сьогодні залучення державних коштів для відшкодування шкоди, завданої злочином, можливо лише для часткової компенсації майнових втрат постраждалої особи.

Примак В.Д., досліджуючи питання відшкодування моральної шкоди, указує на цілком нерозривне переплетення приватного і публічного інтересів, на які одночасно посягає правопорушник і які захищаються за допомогою стягнення із суб’єкта відповідальності майнової компенсації на користь потерпілої особи. Відтак він робить висновок про два об’єкти, на які посягає правопорушник: приватноправовий, яким є особисте немайнове благо, та публічно-правовий, яким є моральні засади суспільства, передусім такі, як добросовісність, розумність, справедливість [117, с.72, 73, 79].

Відносини відшкодування шкоди, завданої злочином, нерозривно пов’язані з питанням про механізм її відшкодування. В.Е. Козацкая у своєму дослідженні питань відшкодування шкоди, завданої злочином, зазначає, що механізм відшкодування шкоди, заподіяної злочином, включає два елементи, зокрема, заходи охорони й захисту та цивільно-правової відповідальності. Подія злочину викликає два взаємозалежні юридичні явища. З одного боку, це право особи, що потерпіла від кримінального правопорушення, звернутися за захистом до держави, з іншого - це обов’язок правопорушника відновити

27 порушене право і нести юридичну відповідальність. [14, с.127]. Продовжуючи свою думку, В.Е. Козацкая, зазначає, що механізм відшкодування шкоди, із точки зору матеріального права, включає такі складові, як:

1) юридичний факт, що є підставою виникнення цивільного права на захист і відновлення цивільних прав;

2) підстава цивільно-правової відповідальності;

3) суб’єктний склад деліктного зобов’язання;

4) спосіб (форма) цивільно-правової відповідальності;

5) принципи, що надають механізму динаміку й ритм, саме вони відіграють найважливішу роль у досягненні необхідного правового результату - ефективного відновлення майнових і особистих немайнових прав потерпілих від злочинів [81, с.78-79].

Важливою особливістю відшкодування шкоди, завданої злочином, є те, що держава, виконуючи свої публічні функції, в окремих випадках бере на себе обов’язок відшкодування (компенсації) майнової шкоди, заподіяної майну фізичної особи внаслідок злочину. Зокрема згідно із ч. 1 ст. 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.

Побудова правової, демократичної, соціальної держави в Україні, коли пріоритетом у діяльності держави, правоохоронних органів та суду є забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини, є складним комплексним завданням, для виконання якого необхідно не тільки реформувати законодавство, але й змінити підходи та мислення правоохоронців, суддів та інших державних службовців, що опікуються проблемами відшкодування шкоди, завданої злочином. На жаль, сьогодні правові гарантії відшкодування шкоди, завданої злочином, із боку держави

28 фактично не діють. Норма ст. 1177 ЦК України не забезпечує реального захисту осіб, що потерпіли від злочину. У той же час певні кроки на шляху відновлення прав осіб, що постраждали від незаконних дій правоохоронців та суду, уже здійснено з прийняттям Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у 1994 році. Разом із тим, слід констатувати, що вищезазначений спеціальний закон охоплює лише частину правопорушень, у той час як питання відшкодування шкоди, завданої в результаті вчинення інших найбільш поширених кримінальних правопорушень (злочинів), залишається невирішеним. Конституцією України гарантується захист прав, свобод та законних інтересів учасників цивільних правовідносин, однак механізми такого захисту потребують удосконалення.

Злочин посягає на певні суспільні відносини, що охороняються державою. Учинення злочину спричиняє невідворотне переслідування правопорушника з боку держави з метою покарання останнього. При цьому кримінальне переслідування має на меті не тільки покарання, але й певним чином відновлення підірваного авторитету держави, яка бере на себе обов’язок охорони прав, свобод та інтересів людини. Але питання покарання злочинця та відновлення авторитету насамперед повинне мати своєю складовою відновлення втрат, шкоди, що була завдана особі в результаті вчинення злочину відносно неї.

Як уже зазначалося вище, на сьогодні відсутні спеціальні закони, які регулюють порядок такого відшкодування. За результатами проведеного дисертаційного дослідження цього аспекту проблематики відшкодування шкоди Д.Ф. Плачковим було навіть підготовлено проект закону про відшкодування державою шкоди, завданої злочином. Повертаючись до формулювання статті 1177 ЦК України, слід звернути на два термінологічні визначення, що застосовуються законодавцем: «відшкодування» у ч.1 та «компенсація» у ч. 2 вказаної статті. Із цього можна зробити висновок, що в

29 першому випадку мова йде про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, особою, яка його вчинила, у порядку передбаченому законом, а в другому - про взяття державою на себе функції відновлення становища потерпілого з можливістю стягнення сплаченої компенсації з винної особи. Із цієї точки зору значний інтерес викликає процедура відшкодування шкоди потерпілим від злочинів у правових системах Великої Британії та США.

У правовій доктрині і практиці судів США та Великої Британії прийнято вважати, що базовою юридичною можливістю жертви, яка найбільш повно забезпечує поновлення порушених злочином прав, є право на компенсацію. Але компенсація шкоди кримінальним або цивільним судом за рахунок винної особи не завжди забезпечує жертві захист її інтересів, оскільки злочинець може бути неплатоспроможним, неосудним або уникати правосуддя. У середині 60-х років минулого століття у Великій Британії та США було започатковано схему державної компенсації заподіяної злочином шкоди, що стало підґрунтям створення нового інституту в праві: інституту компенсації шкоди жертвам злочинів за рахунок держави. Державна компенсація завжди була прерогативою соціально орієнтованих держав. Тоталітарні держави не проводили таких виплат. Не існувало їх і в колишньому СРСР. Тому, як слушно вказувалося в літературі, цінним для українського законодавця та юриспруденції може бути досвід урегулювання цього питання у Великої Британії і США [164, с.102].

У Великій Британії у 1994 році уряд подав на розгляд парламенту проект, яким пропонував замінити тодішню схему компенсації, за якою оцінка заподіяної шкоди здійснювалась на основі судових прецедентів, іншою схемою, яка б базувалася на тарифі оцінки 186 видів тілесних ушко­джень (на сьогодні - 310 видів). Останні оцінювалися в грошовому еквіваленті від 1 000 до 250 000 фунтів стерлінгів (на сьогодні - до 500 тисяч). Таким чином, Схема компенсації тілесних ушкоджень, завданих злочином, уперше знайшла своє законодавче закріплення у 1994 році, коли

30 було прийнято Закон «Про компенсацію тілесних ушкоджень, завданих злочином» [164, с.103].

Вивчаючи досвід регулювання питань відшкодування шкоди жертвам злочинів в англо-американській правовій системі, необхідно мати на увазі, що передбачені механізми стосуються кримінального судочинства й обумовлені специфікою системи прецедентного права. Тому процедури компенсації, реституції та репарації, компенсації шкоди державою мають не тільки свої специфічні завдання, але й реалізацію. Проте ідея відповідальності держави за безпеку людини, непорушність права власності та дотримання інших прав, свобод та інтересів на її території повинна бути реалізована на практиці.

Із нашої точки зору така відповідальність повинна виявлятися в обов’язку держави частково або в повному обсязі компенсувати шкоду, що була завдана особі в результаті вчинення кримінального правопорушення. Н.Б. Федорчук та В.Т. Нор, аналізуючи погляди іноземних науковців на сутність процедури компенсації шкоди в зарубіжному законодавстві, наводять такі думки, зокрема Д. Мірса: «Якщо держава готова розподіляти кошти, що надходять за рахунок загальних податків, щоб полегшити фінансові труднощі у зв’язку з хронічним безробіттям, фізичною та психологічною недієздатністю чи недугою, то вона повинна втрутитися і в тому випадку, коли такі наслідки сталися через злочинне насильство» [55, с. 7]. Також цікавою є думка П. Кейна про «економічну доцільність розподілу втрат, спричинених злочином, на всіх, а не лише на конкретних осіб, які їх зазнали» [164 с. 416].

Такі підходи цілком логічні оскільки розглядають державу не як політичну надбудову над класовим суспільством, як суб’єкта, що визначає життя суспільства, існує окремо від нього, а як певне утворення, що створене зусиллями людей і діє виключно для забезпечення інтересів кожної людини.

Тому уявляється, що державою повинен бути створений спеціальний фонд за рахунок державного бюджету, з якого в порядку, передбаченому

31 спеціальним законом, виплачуються компенсації жертвам кримінальних правопорушень. Крім того, уявляється, що є сенс по аналогії із законодавством Великої Британії створити систему (схему) компенсації основних видів кримінальних правопорушень, особливо проти здоров’я людини, на підставі якої суди прийматимуть рішення про компенсацію шкоди на користь особи, що потерпіла від злочину.

Реалізація вищенаведених новацій повинна ґрунтуватися на нормах цивільного та цивільного процесуального законодавства, зокрема в спеціальному законі про відшкодування шкоди жертвам кримінальних правопорушень необхідно передбачити норми про розміри (тарифи) компенсації жертвам залежно від виду кримінального правопорушення, які обраховуються в мінімальних заробітних платах на момент прийняття рішення судом. При чому така компенсація повинна бути виплачена не тільки у випадках, коли особу правопорушника (злочинця) не встановлено, але й у випадках, якщо така особа відома, із подальшою можливістю держави (її органів) звернутися із позовом про відшкодування розміру сплаченої компенсації за рахунок правопорушника.

Крім того подібна пропозиція, що ґрунтується на досвіді функціонування фондів у зарубіжних країнах, була висловлена Васильєвим В.В., який зазначає, що створення Державного фонду, який надаватиме певну компенсацію особам, потерпілим від злочину, слід визнати доречним, як би це не було фінансово складним для України [17, с.124].

Якщо не буде встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо така особа є неплатоспроможною, держава бере на себе обов’язок відшкодовувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину відповідно до ч. 1 ст. 1207 ЦК України.

В останньому випадку право на відшкодування шкоди в такий спосіб має потерпілий, а в разі його смерті відповідно до ст. 1200 ЦК України - непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його

32 смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Шкода відшкодовується:

1) дитині - до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту - до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);

2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, установленого законом,- довічно;

3) інвалідам - на строк їх інвалідності;

4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім’ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого,- до досягнення ними чотирнадцяти років;

5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого,- протягом п’яти років після його смерті. Специфіка кримінально-правового делікту полягає в особливому порядку права зворотної вимоги до особи, яка заподіяла шкоди внаслідок злочину.

Слід погодитися з В.Е. Козацкою, на думку якої відносини з відшкодування шкоди, завданої злочинами, мають свою специфічну природу, яка формувалася на протязі тривалого часу, з урахуванням еволюції держави та суспільства та засобів соціального управління. Регулювання відносин із відшкодування шкоди, завданої злочином, із точки зору цивільного права, переслідує захист прав приватної особи, що зазнала шкоду через злочин, відновлення таким чином, її майнових, особистих, моральної шкоди, а також задоволення приватних та суспільних інтересів у покаранні винної особи, запобіганні вчиненню злочинів із боку правопорушника та інших осіб. На думку авторки, здійснення захисту прав особи, що потерпіла від злочину, і таким чином відшкодування шкоди, завданої злочином, можливе трьома шляхами: в порядку в публічно-правовому, цивільно-правовому та змішаному. Якщо матеріально-правовий компонент механізму

33 відшкодування шкоди, завданої злочином, зводиться до підстав та принципів реалізації цивільно-правової відповідальності, то процесуально-правовий компонент передбачає встановлену законом процедуру повного та фактичного відновлення цивільних прав осіб, що потерпіли від злочину. На думку В.Е. Козацкої, ефективне функціонування механізму відшкодування шкоди, завданої злочином, передбачає активну участь держави у компенсації тих витрат та шкоди, що зазнала певна особи в результаті злочину. [80,c.41- 44 ].

Реалізація механізму відшкодування шкоди у деліктах із відшкодування шкоди, завданої злочином, висуває на перший план інтерес потерпілого у повному та фактичному відшкодуванні шкоди, і таким чином його головною є компенсаційна функція [102, с.35-38]. Проблеми відновлення соціальної справедливості торкався й І.Л. Трунов, який визначав, її зміст в тому числі через відновлення порушених прав особи, що зазнала шкоди в результаті злочину [160]. На «грошовий характер» відновлення справедливості наголошує С.В. Бажанов [11]. В.Е. Козацкая та Н.А. Іванова солідарні у погляді на мету відшкодування шкоди, завданої злочином, у вигляді одержання особою, що потерпіла від злочину, грошей, що можуть бути витрачені нею для відновлення власної особистої майнової та немайнової сфери життя [70, с.9].

Варто погодитись із наведеними вище думками про те, що метою цивільно-правового регулювання відносин по відшкодуванню шкоди, заподіяної злочинами, є відновлення соціальної справедливості в приватній сфері. На думку А.Ю. Садова, у цьому питанні принципово важлива не тільки відповідальність держави за неблагонадійних громадян, але й реалізація цивільно-правової відповідальності, під якою ми розуміємо один із заходів захисту цивільного права, забезпеченого державою, що виступає у вигляді санкції, яка застосовується відносно особи, відповідальної за шкоду, передбачену з метою відновлення справедливості (відшкодування фізичної, майнової, моральної шкоди, покарання винного, загальної й приватної

34 превенції), реалізовану в рамках механізму відшкодування шкоди, заподіяної злочинами [137, с. 48-55].

Дослідження змісту делікту із заподіяння шкоди в результаті вчинення злочину дозволяє констатувати, що це зобов’язання, унаслідок якого особа, що завдала шкоду в результаті злочинних дій, або особа, яка згідно із законом відповідає за дії такої особи, зобов’язана відшкодувати шкоду, включаючи збитки, особі, яка зазнала втрат майнового характеру, а також моральну шкоду в результаті вчинення кримінального правопорушення (злочину).

Правова природа зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, пов’язана з подією кримінального правопорушення (злочину). Держава окремі види правовідносин, включаючи цивільно-правові, охороняє за допомогою норм кримінального законодавства, таким чином підкреслюючи їх важливе значення для суспільства. Одночасно слід зазначити, що шкода, яка завдається в результаті порушення суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, не завжди може бути охоплена поняттям збитків чи майнових втрат. Складне питання постає і в тому числі, коли потерпілим від злочину є держава (її авторитет і т.д.), і як у грошовому еквіваленті оцінити таку шкоду? Тому потребує вирішення й питання про функцію відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, оскільки не по всіх злочинах шкода може бути виміряна та компенсована. Певним чином можна говорити про завдання шкоди всім особам, які користуються захистом держави. У випадку коли злочин спрямований проти держави, її устрою, цілісності, авторитету тощо. сам факт притягнення винного до відповідальності, його покарання та усунення загрози є достатнім для відновлення авторитету держави. Відшкодування ж шкоди насамперед стосується відновлення особистої сфери особи, що зазнала шкоди в результаті кримінального правопорушення (майна, здоров’я), а у разі неможливості відновлення - компенсації втрат та ін. Оскільки держава в імперативному порядку бере на себе функцію

35 кримінального переслідування та покарання логічним буде висновок, що саме держава повинна забезпечити відновлення особистої (майнової) сфери особи, що потерпіла від злочину. Уявляється, що окрім правових механізмів цивільного позову в кримінальному судочинстві, можливості вирішення питання про компенсацію в порядку цивільного судочинства, одним із найбільш дієвих механізмів є компенсація шкоди (повна або часткова) за рахунок спеціальних фондів держави. Такий підхід буде узгоджуватися з Декларацією основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою та світовим досвідом регулювання таких відносин.