1.2 Процесуальні питання визначення юрисдикції та підсудності справ про відшкодування шкоди, завданої злочином

Правові спори підлягають вирішенню в позасудовому та судовому порядку, тобто з використанням юрисдикційної та неюрисдикційної форми. На жаль, вирішити питання про компенсацію шкоди в добровільному порядку в більшості випадків не вдається, а якщо йдеться про компенсацію шкоди завданої кримінальним правопорушенням, то тут взагалі вирішення цього питання без судового рішення є майже неможливим.

У цивільному процесі, як і в цивілістиці, форми захисту класифікують залежно від природи юрисдикційних органів, при цьому розрізнюючи державну, змішану й третейську форми вирішення юридичних справ [105, с. 56]. Д.М. Чечот розділяв такі форми захисту: судову, адміністративну, арбітражну, нотаріальну і суспільну [186, с.53].

М.В. Сидоренко, аналізуючи основні засади судового захисту цивільних прав та інтересів, зазначає, що суть юрисдикційної форми захисту зводиться до звернення особи, законні права чи інтереси якої порушені незаконними діями інших суб’єктів, за захистом до уповноважених державних органів, які згідно із законом мають необхідні повноваження для відновлення порушених прав або припинення порушення прав суб’єкта, що звернувся за захистом. У рамках юрисдикційної форми захисту, у свою чергу, виділяються загальний і спеціальний порядок захисту порушених прав. За загальним правилом захист цивільних прав, свобод і інтересів, що охороняються законом, здійснюється в судовому порядку [139, с.159-160]. Юрисдикційна форма захисту - це захист цивільних прав державними чи уповноваженими державою органами. Юрисдикційна форма захисту означає можливість захисту цивільних прав у судовому чи адміністративному порядку.

Тому не викликає сумнівів, що вирішення питання про відшкодування шкоди, завданої злочином, повинно вирішуватися в порядку юрисдикційної форми захисту, оскільки засоби самозахисту або оперативного впливу не матимуть належний ефект, а іноді можуть бути розцінені як учинення протиправного діяння вже з боку потерпілої особи, у тому числі в порядку помсти, що може мати іноді ще більш суворі наслідки, аніж вчинені проти неї кримінальне правопорушення.

Згідно із чинним ЦПК України справи в порядку цивільного судочинства розглядаються в таких видах провадження: позовне, окреме, наказне. Відносно справ про відшкодування шкоди, завданої злочином (кримінальним правопорушенням), передбачено саме позовний порядок захисту, оскільки в таких спорах присутній спір про право, що виключає їх

37 вирішення в рамках інших безспірних видів проваджень. Не зважаючи на те, що в таких справах основним засобом доказування є письмовий доказ преюдиційний акт - вирок суду, говорити про безспірність відповідних вимог не уявляється можливим.

Термін «юрисдикція» має латинське походження, і буквально означає з’ясування та вирішення питань правового характеру судовими органами. Юрисдикція як юридичний термін сучасного права є багатоаспектним поняттям і розуміється як повноваження певного органу державної влади щодо вирішення правових питань [20, с.484], як певна галузь діяльності суб’єктів права, на яку розповсюджується компетенція визначених законом державних органів [105, с.18], як діяльність органів держави, на які покладено функції по розгляду і вирішенню судових справ [27, с.105].

Юрисдикція може бути визначена як сутнісна характеристика судової влади і здійснення правосуддя у цивільних справах, шляхом здійснення, визначених законом повноважень судовими органами [83, с.96].

Відповідно до ст. 15 ЦПК України цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їхньої компетенції [121].

Чинний ЦПК України оперує кількома поняттями, які визначають компетенцію державних органів по вирішенню цивільних справ і мають подібний зміст. Як зазначав Г.С. Волосатий, введення законодавцем у обіг указаних термінів не усунуло в теорії цивільного процесуального права їх

38 ототожнення з іншими подібними поняттями. Більш того, вказані терміни розглядаються як рівнозначні [177, с. 165].

Подібна точка зору щодо тотожності понять «юрисдикція» та «підвідомчість» висловлена й М.Й. Штефаном, який указує на ці два поняття, визначаючи, що вони характеризують коло повноважень судового органу щодо розгляду певної категорії правових питань [192, с.189]. Інші автори говорять про юрисдикцію та підвідомчість як про поняття, що дозволяють відмежувати компетенцію судових органів у питаннях розгляду судових справ у порядку цивільного та інших видів судочинства. [202, с.29].

Точка зору щодо ідентичності поняття «підвідомчість» і «юрисдикція» висловлена також і в інших джерелах. Зокрема І.В. Андронов зазначає, що в юридичній літературі питання розмежування компетенції з вирішення юридичних справ характеризується поняттями «підвідомчість» та «юрисдикція», які наділяються ідентичним змістом. Так під підвідомчістю (юрисдикцією), як правило, розуміють предметну компетенцію судів та інших органів із розгляду чітко визначених категорій питань правового характеру (юридичних справ).

В той же час, деякі автори не використовують термін «юрисдикція» для визначення кола повноважень судового органу при розгляді тієї або іншої категорії справ, а використовують термін «підвідомчість», який встановлює коло повноважень компетентних органів щодо розгляду та вирішення юридичних справ. [106, с.6].

У Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 р. № 8- рп/2002 у справі щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб зазначено, що юрисдикція судів - це повноваження судів вирішувати спори про право й інші правові питання.

На думку Гусарова К.В., ураховуючи необмежену судову юрисдикцію, про підвідомчість слід говорити як про функцію розмежування компетенції

39 між судами загальної юрисдикції, арбітражними судами та Конституційним Судом, оскільки сама підвідомчість зумовлює межі судової влади різних судових установ. При характеристиці підвідомчості судам спорів про право він указує, що всі справи позовного провадження повинні бути підвідомчими судам [51, с.10].

У зв’язку з вищенаведеним, уявляється коректним говорити про підвідомчість справ про відшкодування шкоди, завданої злочином, а не про їх юрисдикцію.

Слід зауважити, що розмежування юрисдикцій вже давно породжує суттєві проблеми в судовій практиці [93, с.81]. Позитивно вплинуло на їх вирішення прийняття Пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ Постанови № 3 від 01.03.2013 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», в якому судам було роз’яснено, що, вирішуючи питання про відкриття провадження в справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України [78] (стаття 17) (далі - КАС), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12; далі - ГПК) [31], Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК) [89] або Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) [79] віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення.

40 позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по­друге, суб’єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

М.А. Гурвіч зазначав, що спір про право - перепона, опір, перешкода здійсненню права, невизначеність у праві [46, с.42]. І.М. Зайцев говорить, що спір про право - це регламентоване нормами відповідного матеріального права суспільне відношення конфліктуючих учасників, кожний з яких може мати обов'язки та претензії до другої сторони [65, с.24].

Спір про право має матеріально-правову природу: він виникає до процесу, у ньому беруть участь суб'єкти матеріального права, які конфліктують стосовно прав та обов'язків, що їм належать як учасникам відповідних не процесуальних правовідносин. На думку В.В. Бутнєва, у поняття «спір про право» включаються не всі суперечності, а тільки ті, які врегульовані правом [15, с. 19].

Стаття 15 ЦПК України встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:

1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;

2) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Вивчення питання про юрисдикцію по справах про відшкодування шкоди, завданої злочином, а також окремі положення кримінального процесуального законодавства, а саме ч.6 ст. 128 КПК України, де вказано, що відмова в позові в порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства позбавляє цивільного позивача права пред’являти той же позов у кримінальному провадженні, наводить на міркування щодо можливості розгляду відповідної категорії справ, окрім

41 цивільного також і в порядку господарського чи адміністративного судочинства.

Аналіз ст. 12 ГПК України, яка регулює правила підвідомчості, дає підстави стверджувати, що господарським судам підвідомчі справи про відшкодування шкоди, завданої злочином, оскільки, як випливає із цієї норми, господарським судам підвідомчі: справи в спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав [31]. Відповідно до п. 3.2 Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України № 10 від 24.10.2011 року «Про деякі питання підвідомчості та підсудності справ господарським судам» вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 1 ГПК України. Згідно з п.6 зазначеної Постанови Пленуму ВГСУ за правилами господарського судочинства мають розглядатися справи зі спорів про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, у тому числі за позовами спеціально уповноважених державних органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. Згідно з п. 16 Постанови господарськими судами розглядаються на загальних підставах справи зі спорів за участю органів Державного пенсійного фонду, Державної інспекції по контролю за цінами та ін., якщо такі спори виникають із цивільних чи господарських правовідносин, в яких ці органи виступають на рівних засадах з іншими учасниками відповідних відносин (наприклад, у зв'язку з виконанням цивільно-правових чи господарсько-правових договорів, відшкодування матеріальної або моральної шкоди, із зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави тощо).

Якщо звернутися до ст. 17 КАС України, то юрисдикція адміністративних судів формально також поширюється на справи про відшкодування шкоди, завданої злочином, оскільки ця норма встановлює, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, які виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму [78]. Таким чином, якщо уявити, що злочин був учинений стосовно державного органу, що здійснює владні повноваження, то відповідний позов про відшкодування шкоди, завданої злочином, має право пред’явити держава (відповідний орган). З іншого боку, п.2 ст. 21 КАС України встановлює, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Тому якщо уявити, що публічно-правовий спір розглядається з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби та відшкодуванням шкоди, завданої особою, що є державним службовцем і скоїла злочин у сфері публічної служби, то такий спір підлягатиме розгляду в порядку адміністративного судочинства.

У той же час згідно із ч. 7 ст. 128 КПК України особа, яка не пред’явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред’явити його в порядку цивільного судочинства.

Проблемне питання щодо визначення юрисдикції виникає в разі відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, у разі коли

43 і відповідач і позивач є суб’єктами підприємницької діяльності, шкоду завдано у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності.

Свою позицію стосовно визначення юрисдикції щодо справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, висловив ВССУ у своїй постанові № 4 від 01.03.2013 року «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки». Зокрема, у п. 2 постанови зазначено, що оскільки в спорах, які виникають із відносин відшкодування шкоди, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи, а також з урахуванням вимог статей 15 - 16, частини другої статті 118 ЦПК України при визначенні судової юрисдикції суди мають виходити з того, що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства в разі, якщо однією зі сторін є фізична особа. При цьому позов юридичної особи (фізичної особи - підприємця) до юридичної особи (фізичної особи - підприємця) із залученням фізичної особи - водія як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, з урахуванням положень статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства [114].

Аналізуючи питання про цивільну, господарську та адміністративну юрисдикцію, слід зазначити, що необхідною умовою для правильного визначення суду, до компетенції якого належить вирішення спору про відшкодування шкоди, завданої злочином, є з’ясування кількох обставин. По- перше - це суб’єктний склад відповідних відносин, по-друге - характер спірних правовідносин. Подібні критерії відпрацьовані в доктрині господарського процесуального права. Так, зокрема, при визначенні підвідомчості справ господарським судам, на нашу думку, необхідно брати до уваги три основні критерії підвідомчості, які розроблені та використовуються процесуальною доктриною та практикою:

1) об'єктивний критерій, що визначає характер спірних правовідносин;

2) суб'єктивний критерій, який визначає коло суб'єктів, які мають право на захист своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням;

3) предметний критерій, який закріплює у ст. 12 ГПК України категорії справ, які підвідомчі господарським судам України, у тому числі незалежно від суб'єктного складу та характеру спору [30, с.47].

Отже, необхідно усвідомлювати, що суб’єктний критерій певним чином може змішати межі судової юрисдикції, оскільки фактично мова йде про тих же юридичних та фізичних осіб. Однак саме характер спірних правовідносин, який пов'язаний з особистими майновими та немайновими правами, і не слідує з діяльності щодо виготовлення продукції та суспільних потреб чи спорами між суб’єктами владних повноважень, дозволяє відмежувати юрисдикцію цивільних судів від господарських та адміністративних.

Якщо розглядати ситуації завдання шкоди в результаті злочину, то викликає інтерес ситуація, коли шкода завдана юридичній особі в результаті злочинних дій особи, яка перебуває в трудових відносинах з іншою юридичною особою. Найчастіше мова йде про завдання шкоди в результаті дорожньо-транспортної пригоди. Уважаємо, що позиція, висловлена ВССУ у вищезазначеній постанові, є суто формалізованою і такі справи повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки суб’єкти даних відносин - юридичні особи не перебувають у господарських відносинах між собою, а тому використання суб’єктного і об’єктного критерію буде суто формальним. По-друге, правовідносини між такими юридичними особами виникають саме в результаті вчинення злочину співробітником однієї із цих юридичних осіб. Із точки зору судової практики, такі відносини кваліфікуються як відносини щодо відшкодування шкоди внаслідок дії джерел підвищеної небезпеки. І тут також постає питання про «пріоритетність» норм регулювання відшкодування шкоди, завданої

45 джерелом підвищеної небезпеки, і шкоди, завданої злочином. Уявляється, що в описаному вище випадку відносини заподіяння шкоди є похідними від відносин експлуатації джерела підвищеної небезпеки. Слід також ураховувати, що Верховний Суд України на засіданні Судових палат у цивільних та господарських справах 6 квітня 2016 року розглянув справу № 6 - 352 цс 16, предметом якої був спір вкладника з банком про відшкодування шкоди, завданої злочином (викраденням працівником банку вкладу). При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого після того, як вкладник на підставі договору банківського вкладу передав гроші уповноваженій особі банку власником грошей став банк, а тому в разі їх викрадення шкоду завдано банку, а не вкладнику. Вкладник повинен вимагати від банку не відшкодування шкоди, а виконання обов’язку за договором банківського вкладу - повернення суми вкладу та процентів за користування ним [113].

Подібних висновків можна дійти й щодо застосування норм ст. 17 КАС України, оскільки формально суб’єктний критерій не може свідчити про необхідність розгляду справ про відшкодування шкоди, завданої злочином, суб’єктам владних повноважень, у порядку адміністративного судочинства у зв’язку з тим, що не враховується сутність відносин відшкодування шкоди, які мають цивільно-правовий характер.

У зв’язку з викладеним уявляється обґрунтованим установити в процесуальному законодавстві, зокрема в ЦПК, ГПК, КАС, КПК України, що позови про відшкодування шкоди, завданої злочином, розглядаються в порядку цивільного судочинства, що дозволить позбутися формальних підходів до визначення підвідомчості відповідних справ. У зв’язку з викладеним уявляється обґрунтованим унести зміни до п.1 ч.1 ст. 12 ГПК України, доповнивши його реченням «справ про відшкодування шкоди, завданої злочином»; п.2 ст. 21 КАС України «Справи про відшкодування шкоди, завданої злочином, розглядаються в порядку цивільного судочинства».

Звернення до питань юрисдикції та підвідомчості необхідно призводить до питання про можливість розгляду справ про відшкодування шкоди третейськими судами України.

Стаття 17 ЦПК України встановлює, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, установлених законом.

Стаття 5 Закону України «Про третейські суди» встановлює, що юридичні та (або) фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає із цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Аналіз ст. 6 Закону України «Про третейські суди» дозволяє стверджувати, що третейський розгляд може поширюватися також і на справи про відшкодування шкоди, завданої злочином [128]. Спірним моментом є сама можливість передання справи про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням на розгляд третейського суду, оскільки між сторонами не існує заздалегідь визначеної арбітражної угоди, сторони перебувають, як правило, в особисто несприятливих відносинах.

Крім того кримінальне правопорушення зачіпає інтереси не тільки приватної особи, що зазнає шкоди, але й інтереси публічні - у вигляді авторитету держави, її органів, на які покладено функції розслідування правопорушень, а тому і вирішення спору про відшкодування шкоди має відбуватися в рамках державної системи судочинства. Із практичної точки зору також викликає питання особливість формування третейського суду для вирішення справи, оскільки навряд чи доцільним є формування суду «ad hoc» через велику кількість кримінальних правопорушень. У зв’язку з викладеним уявляється необхідним внести відповідні зміни до Закону України «Про третейські суди» в частині заборони передання спорів про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, на розгляд третейського суду, зокрема внести зміни до ст. 6 Закону України «Про третейські суди»

47 шляхом доповнення її п. 15 «справ про відшкодування шкоди, завданої внаслідок учинення злочину».

Оскільки інститут підсудності розглядається окремими процесуалістами як складова юрисдикції, необхідним є звернення до питання про визначення конкретного суду, що матиме повноваження для розгляду справи про відшкодування шкоди, завданої злочином (кримінальним правопорушенням). Чинним цивільним процесуальним законодавством установлена альтернативна підсудність для вирішення таких справ. Відповідно до ч. 3 ст. 110 ЦПК України позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, або за місцем завдання шкоди.

Таким чином законом визначено три альтернативні суди, що мають право розглядати справу про відшкодування шкоди, завданої злочином: за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням відповідача, позивача, місцем учинення злочину. Такий «пільговий» підхід законодавця уявляється цілком обґрунтованим, оскільки дозволяє особі, що потерпіла від злочину, обрати найбільш зручний для себе шлях захисту власних цивільних прав. Запровадження виключної чи загальної підсудності для категорії справ, що розглядається, навпаки поставило б під сумнів пріоритет захисту прав осіб, які потерпіли від злочину, і обмежило їх у праві на звернення до суду.

Викладене дозволяє зробити висновок, що справи про відшкодування шкоди, завданої злочином, підвідомчі судам загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства. Розгляд таких справ у порядку господарського, адміністративного чи третейського судочинства неможливий через специфіку відносин, що виникають між злочинцем і потерпілим, а також через наявність публічного інтересу в поновленні прав та інтересів особи, яка зазнала шкоду в результаті злочину. Визначення підсудності справ про відшкодування шкоди, завданої злочином, здійснюється за правилами ст.

110 ЦПК України, а сам позов може бути поданий до суду за місцем проживання (реєстрації) або місцезнаходження сторін або за місцем учинення злочину.