2.3 Судові рішення у справах про відшкодування шкоди, завданої злочином

Розгляд справи про відшкодування шкоди, завданої злочином, як правило, закінчується ухваленням судового рішення, а суд від імені держави дає кваліфікацію існуючим між сторонами правовідносинам, що виникли між учасниками процесу, і в якому вирішуються всі позовні вимоги, що були предметом судового розгляду.

Як зазначає Г.А. Жилін, винесення та проголошення рішення є завершальною частиною стадії судового розгляду. У ній підбивається підсумок процесуальної діяльності суду, оформлюється в письмовому вигляді та доводиться до відома всіх присутніх у залі судового засідання позиція самого суду як органу правосуддя по суті спору, що вирішується [60, с.102].

Щодо значення судового рішення, то в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 від 18.12.2009 [126] вказано, що рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Згідно зі ст. 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій її території.

173 Обов’язковість рішень суду визначена також і як одна з основних засад судочинства (ч. 9 ст. 129 Конституції).

Рішення суду в цивільному процесі - основний процесуальний документ при розгляді судами цивільних справ по першій інстанції. Слід зазначити, що термін «судове рішення» використовується для позначення будь-яких видів судових актів, причому як у цивільному процесі, так і в господарському чи адміністративному процесі. Із цієї точки зору терміну «судове рішення» притаманна певна універсальність. Про універсальність терміна «судове рішення» зазначає й О.З. Хотинська [166; с.4].

Зазначимо також, що в практиці склалась традиція, згідно з якою вважається, що під час прийняття процесуального рішення по заявлених позовних вимогах їх вирішує, а не ухвалює щодо них рішення, як це прямо вказано в ст.ст.

Д.М. Чечот формулює поняття судового рішення як постанови суду, яка постановляється з метою завершального встановлення і захисту прав та інтересів цього спору відповідно до дійсних обставин справи і законів [185, с. 276]. А.Ф.Клейнман надає таке визначення судового рішення - це така судова постанова, у якій дається відповідь суду на основне питання справи, яка розглядається, на позовні вимоги сторін, скаргу на дії адміністративних органів, заяву в справах окремого провадження [72, с. 173].

Суд, розглянувши цивільну справу, визначає в судовому рішенні фактичні обставини справи і надає їм, а також діям учасників спірних правовідносин, оцінку з точки зору матеріального права. Відповідно в судовому рішенні як акті правозастосування норми права набувають визначення для конкретних правовідносин [49, с. 21]. Таким чином, у судовому рішенні відбувається процес правозастосування і визначає її зміст [67, с.46].

Судові рішення - це акти правосуддя у справі, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права [192, с.401].

Абрамов С. М. визначає судове рішення як постанову суду з приводу об’єкта процесу, тобто по суті спору між сторонами про право цивільне. Отже, судовим рішенням вирішується спір про право цивільне [1, с. 99].

Андронов І. В. визначає рішення суду як вольовий акт правосуддя в цивільному процесі, ухвалений судом іменем України в установленому законом порядку в результаті здійснення правозастосовної діяльності, який містить наказ і підтвердження наявності або відсутності правовідносин, спрямований на охорону та захист прав, свобод і законних інтересів суб’єктів права та має наслідком виникнення, зміну або припинення процесуальних, а в деяких установлених законом випадках і матеріальних правовідносин [7, с.6].

Клейнман О.Ф. визначає судове рішення як постанову суду, у якій дається відповідь на позовні вимоги й визначаються права та обов’язки сторін, що виникають зі спірних правовідносин [74, с. 239].

Судове рішення - це процесуальний акт-документ, який ґрунтується на встановлених у судовому розгляді фактах і застосуванні норм права, яким вирішуються по суті вимоги заінтересованої особи про захист прав, свобод чи інтересів у порядку позовного провадження або вимоги спрямовані на захист охоронюваних законом інтересів у порядку окремого провадження, що набирає законної сили в установленому законом порядку і підлягає виконанню [191, с.24].

Із питанням поняття судового рішення тісно пов’язане питання його правової природи. Власну точку зору на природу судового рішення висловлюють П.П. Заворотько та М.Й Штефан. Так вони зазначають, що для того, щоб судове рішення повно й об’єктивно відбивало свій внутрішній зміст, необхідно до змісту визначення ввести його політичну, економічну, правову характеристику, його роль і значення в системі цивільних

175 процесуальних актів по виконанню завдань цивільного судочинства, його суть і значення в здійсненні правосуддя [63, с. 13].

Відповідно вони пропонують уважати судове рішення основним і найважливішим цивільним процесуальним актом правосуддя, що постановлений у встановленому законом порядку колегіальним складом суду і спрямований на виконання завдань, поставлених перед цивільним судочинством, у якому від імені держави виявляється владна воля суду по суті справи, переданої на його розгляд із приводу необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, державних і громадських інтересів, зміцнення правопорядку та сприяння вихованню членів суспільства в дусі виконання законів [63].

У літературі була висловлена точка зору, відповідно до якої юридична природа і соціальна сутність судового рішення в цивільному процесі не сильно відрізняється від юридичної природи і соціальної сутності вироку суду в кримінальному судочинстві.

Стосовно сутності рішення суду слід погодитися з І.В. Андроновим, який зазначає, що рішення суду являє собою одночасно й акт підтвердження наявності чи відсутності між сторонами спору певних правовідносин, і наказ суду діяти відповідно до встановлених судом прав та обов’язків, і акт застосування норм права, і процесуальний документ установленої форми, і

176 юридичний факт, який породжує, змінює чи припиняє правовідносини. Усі ці аспекти рішення суду органічно поєднані між собою і взаємообумовлені [7, с.6].

Ухваленням рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення є цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції щодо розгляду і вирішення справи по суті. У рішенні відображається вся проведена судом діяльність щодо дослідження й оцінки доказів, установлення юридичних, фактів, а також застосування норм права до конкретних правовідносин та їх суб’єктів. Суть судового рішення полягає в тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, ухваленим у передбаченому законом порядку ім’ям України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і суспільних інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб на засадах поваги до Конституції, законів України, честі, гідності і рівності людини перед законом і судом [192, с.407].

Аналіз наведеної кількості позицій дослідників різних часів, які до того ж працювали за різних соціально-економічних умов, тим не менш дозволяє стверджувати про виділення спільних рис щодо судового рішення 1) це акт правосуддя; 2) він приймається в межах установленої процедури; 3) ним вирішуються матеріально-правові спори.

Згідно із ч. 5 ст. 124 Конституції України, ч. 1 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч. 1 ст. 209 ЦПК України та роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у п. 1 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» (далі - постанова ПВСУ від 18 грудня 2009р. № 14) судове рішення ухвалюється іменем України, завдяки чому воно сприймається як воля держави.

Обов’язковий характер судового рішення, постановленого іменем держави (п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ч. 2 ст. 13 Закону України

177 «Про судоустрій і статус суддів», ч. 1 ст. 14 ЦПК України), підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню в Україні режиму законності.

Питання про зміст судового рішення з точки зору теорії також є дискусійним у цивільній процесуальній літературі.

Андронов І.В. зазначає, що слід розрізняти зміст рішення суду як акта правосуддя, з одного боку, і зміст рішення суду як процесуального документа, з іншого. Зміст рішення суду як акта правосуддя - це зазначення того, як саме вирішено судом поставлене перед ним питання (що саме суд вирішив) [8, с.102, 108].

Для того, щоб зміст такого акта правосуддя, як рішення суду, міг бути доведений до сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, інших зацікавлених осіб, а також до широкого загалу населення, воно повинно мати матеріальне вираження, тобто бути викладене у вигляді процесуального документа, який складається із чотирьох частин (вступної, описової, мотивувальної та резолютивної) і має чітко встановлені законом реквізити [7, с.9].

Рішення суду має викладатися письмово, за змістом - відповідати вимогам ст. 215 ЦПК України і складатися зі вступної, описової, мотивувальної, резолютивної частин [192, с.411].

Зауважимо, що правильно складена мотивувальна частина рішення повинна відображати, які саме обставини й правовідносини суд уважає встановленими чи, навпаки, невстановленими, і у зв’язку із чим суд дійшов певних висновків щодо взаємовідносин сторін. Обставини справи встановлюються судом на підставі перевірки всіх матеріалів, поданих учасниками цивільного процесу. У мотивувальній частині рішення повинні також бути зазначені мотиви, з яких суд уважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно- правові акти (п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК України).

Мотиви - це всі ті міркування суду, за якими він прийшов до свого рішення. Викладення мотивів додає рішенню переконливості та робить висновок суду в справі зрозумілим для всіх. Резолютивна частина рішення не повинна випливати з безпідставного враження суддів, а має спиратися на фактичне та юридичне обґрунтування. Існування або відсутність певних обставин справи обґрунтовується доказами з необхідним їх аналізом. Якщо обставини, на які посилалися учасники процесу, не знайдуть свого підтвердження за допомогою доказової бази конкретної справи, суд у своєму судовому рішенні повинен навести обґрунтовані міркування з приводу їх невстановлення чи непідтвердження.

Справи про відшкодування шкоди, завданої злочином, характеризуються наявністю специфічних фактів, які встановлені вироком суду, які не підлягають установленню при судовому розгляді. Разом із тим, це не означає, що рішення за цією категорією справ не повинне відповідати загальним вимогам, установлених для судових рішень, особливо в частині обґрунтування висновків, яких дійшов суд по суті заявлених позовних вимог. Слід зауважити, що в російській літературі висловлювалася думка, що в цивільному процесі, якщо слідувати букві закону, виникнення преюдиціального зв’язку судових актів можливе лише в тому випадку, якщо суд розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій підсудного. Фактично законодавець у даному випадку зводить можливість застосування преюдиціальності вироку лише до випадків розгляду цивільних позовів [12, с.107]. При цьому Безруков А.М. зробив висновок про те, що властивість преюдиціальності вироку охоплює всі дії певних осіб, описані у вироку, незалежно від того, чи були ці особи підсудними або мали інший процесуальний статус, а також у частині встановлення фактичних обставин. До кола таких фактичних обставин, що не підлягають доказуванню після набрання вироком законної сили, він відносив не лише сам факт здійснення певних дій конкретною особою, але й час, місце, спосіб здійснення цих дій (навіть у тому випадку, якщо вони не є злочинними) також не повинні

179 доказуватися знов при розгляді цивільної справи, якщо раніше вже були встановлені вироком, що набрав законної сили. Разом із тим, він уважав, що вина, установлена вироком, сама по собі не може мати преюдиціального значення при вирішенні цивільно-правової відповідальності, а преюдиціальність вироку в даній частині не повинна необгрунтовано поширюватися, тобто розмір заподіяної злочином шкоди не повинен автоматично розглядатися як розмір цивільно-правової відповідальності або розмір відшкодування шкоди [12, с.115]. Поділяючи таку позицію дослідника, зазначимо, що рішення суду по цивільній справи обраної нами категорії не повинне дублювати вирок суду або його частину. Це самостійний процесуальний документ, який повністю повинен відповідати вимогам ст.ст. 213-215 ЦПК України, а тому наявність будь-яких презумпцій не «полегшує» його зміст. Так у мотивувальній частині після описової частини викладаються обставини скоєння злочину (кримінального правопорушення), описується завдана ним шкода в частині, що стосується позивача та відповідача, із посиланням на презумпції та досліджену судом доказову базу, зібрану по справі.

Щодо якостей або ознак судового рішення в літературі також немає єдності думок. Серед ознак, що характеризує судове рішення називають законність, обґрунтованість, безумовність і повноту [3; с.213-214]. Інша точка зору зводиться до виділення серед властивостей судового рішення законності, обґрунтованості, вичерпності, категоричності, безумовності [67; с.67-74; 131; с.23-32]. Подібна точка зору висловлена й М.Й. Штефаном, який виділяє такі властивості судового рішення: законність, обґрунтованість, вичерпність і безумовність [192; с.408-413]. У свою чергу, чинний цивільний процесуальний закон (ст. 213 ЦПК України) називає лише дві властивості судового рішення: законність та обґрунтованість. Законність судового рішення розуміється в процесуальній літературі майже однаково: це правильне застосування норм матеріального та процесуального права [145; с.288; 196; с.7-8; 172; с.290].

Пленум Верховного Суду України в п. 1 своєї постанови № 14 від 18.12.2009 (з наступними змінами та доповненнями) «Про судове рішення у цивільній справі» зазначає, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Отже, можна дійти висновку, що законним буде рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад законодавства України. Важливою вимогою, яка висувається до судового рішення, є його обґрунтованість. При цьому різні автори вкладають у це поняття різний зміст. Частина авторів обґрунтованість рішення суду визначають як підтвердження висновків суду об’єктивними даними, як обґрунтованість його достовірно встановленими фактами. А це, у свою чергу, забезпечує встановлення судом об’єктивної істини в справі [199; с.247-248]. Інші дотримуються тієї точки зору, що обґрунтованість судового рішення полягає в повному відображенні відповідно до об’єктивної реальності тих дій і подій (юридичних фактів), які прямо стосуються до вирішення цивільної справи. Також категорію обґрунтованості рішення суду визначають як відповідність висновків суду про обставини справи дійсним взаємовідносинам сторін. Тому рішення буде обґрунтованим, якщо суд установить усі юридичні факти, які мають значення для справи, дасть правильну оцінку доказам і кожному факту, а також зробить правильний висновок про взаємовідносини сторін на підставі достовірно встановлених фактів [2; с.213-214].

У справі Проніна проти України в п. 23 Європейський суд указав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94 р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Досить детально вимоги, яким має відповідати судове рішення, розглянув І.В. Андронов. Він указує, що однією з важливіших вимог, які висуваються до рішення суду, є чітко визначена законом процесуальна форма рішення суду.

До вимоги про форму рішення суду належить відносити такі моменти:

а) рішення повинне бути ухвалене в певному процесуальному порядку;

б) рішення повинне бути оформлене у вигляді письмового документа, який відповідає всім вимогам ст.ст. 214, 215 ЦПК України [7].

Незважаючи на таку значну теоретичну базу, а також численні звернення до проблематики вищих судових інстанцій, проведений апеляційним судом Одеської області у 2014 році аналіз якості рішень, які ухвалюються по цивільних справах, виявив порушення вимог щодо форми та змісту судового рішення. Так помилки починалися з відсутності вказівки в описовій частині рішення суду на час звернення до суду. Також проведеним аналізом установлено, що всупереч п. 2 ч. 1 ст. 215 ЦПК України та роз’ясненням, викладеним у постанові ПВСУ від 18 грудня 2009 № 14, деякі судді замість узагальненої, короткої інформації про суть спірного

182 правовідношення дослівно наводять зміст позовної заяви, уточнень, доповнень із зайвою деталізацією або, навпаки, одним реченням намагаються викласти зміст позовних вимог. В окремих рішеннях відсутність в описовій частині рішення позиції позивача, а також інших вимог п. 2 ч. 1 ст. 215 ЦПК України не дає змоги перевірити правильність висновків суду в справі, оскільки з тексту рішення не буде відомо, щодо яких вимог сторін воно ухвалено та на яких підставах ці вимоги заявлялися.

О.Л. Шиманович, аналізуючи рішення суду, установлює такі його якості: повнота, визначеність і безумовність [191, с.92]. Такі ознаки судового рішення означають, що в судовому рішенні повинні бути вирішені всі питання, які були предметом позову, зустрічного позову, заперечень і відповідно були предметом розгляду у справі. Недотримання вимог щодо повноти, безумовності і визначеності судового рішення може тягнути настання різних процесуальних наслідків (ухвалення додаткового рішення, скасування ухваленого і т.д.). Рішення суду повинно чітко вказати не тільки на ті обставини, що встановлені судом, але також й щодо правових наслідків ухвалення такого рішення для учасників процесу.

Судовим рішенням повинно бути визначено всі обставини справи, правильно оцінені всі обставини справи і таким чином усунені всі сумніви у спірних правовідносинах [47; с.72-74].

Дуже важливою вимогою, яка пред’являється до рішення суду, є вимога безумовності, що може бути зведена до заборони визначення будь- яких обставин, настання або ненастання яких тягне настання наслідків, передбачених судовим рішенням повністю або частково. Так неможливо ухвалювати рішення, в якому факт відшкодування шкоди та (або) форма компенсації буде прив’язуватись, наприклад, до матеріального стану (його погіршення/поліпшення). Не останнє місце серед вимог, що пред’являються до рішення суду займає вимога публічності (від лат. publico - обнародувати, або publicus - суспільний, народний). Дана вимога випливає з принципу гласності правосуддя і тісно взаємопов’язана з попередньою вимогою,

183 оскільки для виховної ролі судового рішення необхідне належне за своєю широтою доведення рішення до загального відома [176, с.243].

Вимога про відкритість судового розгляду та публічність судового рішення міститься в міжнародних документах. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий Резолюцією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 року [101], який набрав чинності 23 березня 1976 року та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII від 19 жовтня 1973 року, у статті 14 передбачає, що будь-яка судова постанова в кримінальній або цивільній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншого чи коли справа стосується матримоніальних спорів або опіки над дітьми.

На думку Г.А. Жиліна, рішення суду повинне бути своєчасним, оскільки своєчасним повинен бути захист порушених або оспорюваних суб’єктивних прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Не випадково в нормах цивільного процесуального права встановлюються кінцеві строки вирішення справ. Вимога своєчасності судового рішення взаємопов’язана з вимогою законності, і проявляється такий взаємозв’язок у двох аспектах. По-перше, строки вирішення справ установлені процесуальним законом, а порушення строків означає також і порушення правових приписів. Отже, правильне по суті рішення суду, але ухвалене з порушенням процесуальних строків, не відповідає вимогам законності. По­друге, суттєве порушення вимог норм права при розгляді і вирішенні справи має наслідком скасування рішення судом апеляційної, а іноді і судом касаційної інстанції. Навіть у тих випадках, коли вищий суд після скасування рішення сам вирішує справу по суті, реальний захист порушеного права значно віддаляється в часі [61; с.110-111].

З практичної точки зору являє інтерес постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування морального (немайнової) шкоди». Відповідно до п. 9

184 вищевказаної постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Установивши розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд зобов’язаний привести в рішенні відповідні мотиви [124]. Аналіз судової практики свідчить, що, на жаль, при мотивуванні своїх рішень суд у частині стягнення компенсації завданої шкоди обмежується посиланням або на факт пошкодження здоров’я потерпілому та(або) його майна. При цьому цитується відповідна частина вказаної постанови Пленуму ВСУ щодо обставин, які враховує суд при визначенні розміру компенсації без будь-якої їх індивідуалізації щодо справи, яка безпосередньо розглядається судом. Із точки буквального та формального підходу до тлумачення ст. 23 ЦК України сам факт учинення вказаних дій може свідчити про факт завдання моральної шкоди. Між тим розмір її компенсації встановлюється судом, який з урахуванням доводів сторін повинен обґрунтувати суми стягнення.

Чинний цивільний процесуальний закон установлює порядок ухвалення рішення суду, а також його доведення до відома учасників судового процесу. Відповідно до ст. 218 ЦПК України рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, установлених законом. Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення в судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у

185 справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду. Рішення суду ухвалюється іменем України, має державний характер, волю і забезпечується державним примусом.

Позови про відшкодування шкоди випливають із кримінального провадження. Факти, установлені вироком у кримінальному провадженні, вважаються доказаними й мають для суду, що розглядає цивільну справу, преюдиціальне значення. Тому суд у мотивувальній частині рішення не має права повторно вирішувати питання про вину відповідача й вирішувати лише питання про розмір відшкодування. При цьому суд, крім посилання на вирок, повинен навести додаткові докази, зібрані по цивільній справі, які обґрунтовують розмір присудженої суми (наприклад урахування майнового становища відповідача або провини потерпілого) [112, с.162; 16, с. 98].

Отже, виходячи з аналізу чинного законодавства та узагальнення судової практики, обґрунтованим буде вважатися таке рішення суду, де вмотивовується встановлення юридичних фактів та вмотивовується оцінка доказів по справі. Як указується, обґрунтованість судового рішення передбачає наявність своєрідної тріади (обставини, докази та висновки), у той час як вмотивованість вибору правової норми стосується вимог законності судового рішення [165, с.346].

Якщо в цивільній справі використовується доказова презумпція, то, зважаючи на фактичну сторону справи, суд повинен вмотивовувати встановленість юридичних фактів фактичної основи доказової презумпції та вмотивовувати оцінку доказів, спрямованих на підтвердження цих фактів. Із правового боку справи суд повинен вмотивовувати вибір правової норми, яка закріплює доказову презумпцію [57, с.232]. Щодо категорії справ, яка розглядається, мова йде про ст. 62 ЦПК України, яка встановлює такі презумпції.

Важливою складовою виконання судового рішення в справах про відшкодування шкоди, завданої злочином, є вирішення питання про

186 розстрочення, відстрочення або зміну порядку та способу виконання судового рішення.

Заявляючи позовні вимоги, особа, яка має право на відшкодування шкоди, вправі вимагати або відшкодування завданої шкоди шляхом грошового відшкодування, або шляхом відновлення становища, що існувало до порушення. Зокрема ч. 4 ст. 22 ЦК України на вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Тому в разі заявлення відповідної позовної вимоги, суд повинен оцінити можливість задоволення позову, де предметом є відшкодування шкоди в натуральний спосіб.

У контексті проблеми створення спеціальних фондів для відшкодування шкоди, завданої злочином, уявляється необхідним при ухваленні рішення про відшкодування шкоди, завданої злочином, допускати негайне виконання судового рішення в частині виплати компенсації за рахунок спеціального фонду, який здійснює виплати жертвам злочинів.

Право на надання відстрочки або розстрочки при ухваленні судового рішення надано суду ст. 217 ЦПК України, відповідно до якої суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, ужити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні [180]. Стосовно вже стадії виконання судового рішення ст. 372 ЦПК України визначає, що за наявності обставин, які утруднюють виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках

187 може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.

Відповідно в разі, якщо виконання судового рішення стає утрудненим чи неможливим через відсутність можливості надати майно, що вибуло з володіння позивача чи було пошкоджено (знищено) в результаті кримінального правопорушення, необхідним є вирішення питання про зміну способу або порядку виконання судового рішення.

Отже, рішення суду в справах про відшкодування шкоди, завданої злочином, є підсумковим актом судового процесу, в якому суд вирішує питання про захист та відновлення прав особи, що зазнала шкоду в результаті вчинення злочину в залежності від того способу захисту, що вимагав позивач при зверненні до суду із відповідною позовною заявою. Структура рішення є традиційною і складається з чотирьох частин : вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частини, які повинні містити інформацію, що визначена цивільним процесуальним законом. У випадку наявності преюдиційного акта - вироку суду у кримінальному провадженні, - суд повинен послатися на нього в мотивувальній частині рішення для вказівки, які саме обставини суд ураховує в якості таких, що не підлягають доказуванню, та яких суд у зв’язку із цим доходить висновків.

При ухваленні судового рішення суд може вирішити питання про розстрочку або відстрочку виконання судового рішення, але уявляється, що з метою захисту прав позивача необхідно допускати часткове негайне виконання судового рішення. Особливої актуальності така пропозиція набуває у зв’язку з необхідністю запровадження компенсаційних механізмів відшкодування шкоди за рахунок Державного бюджету чи спеціально створюваних фондів, які фінансуватимуться за рахунок коштів державного бюджету України.