Отримання статусу потерпілого у кримінальному провадженні

У вказаній Директиві ЄС стосовно захисту прав потерпілих вказано, що особа повинна вважатися потерпілою незалежно від того, чи було встановлено правопорушника, а також незалежно від того, чи було його затримано, обвинувачено або засуджено (п.

Якщо потерпілим є дитина, то батьки або особи, що виконують їхні обов'язки, повинні мати право здійснювати права потерпілого (п. 19 Директиви).

У Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про допомогу потерпілим від злочинів^[21] не вимагається спеціальної про­цедури чи документа для встановлення статусу потерпілого. Відповід­но до Рекомендації потерпілим визнається фізична особа, що зазнала шкоди, включаючи тілесні ушкодження або моральні збитки, емоційні страждання чи економічні втрати, спричинені діями або бездіяльністю, якщо вони становили порушення кримінального закону. Поняття потер­пілого також охоплює безпосередніх членів сім'ї або осіб, які перебува­ли на утриманні потерпілого (п. 1.1 Рекомендації).

У межах Рекомендації найближчі родичі й утриманці потерпілого від злочинів охоплені поняттям «потерпілий». Поняття «найближчі родичі» включає в себе партнерів (як одружених, так і не одружених). Визначен­ня потерпілого і включення до цього поняття членів сім'ї та утриманців відповідає вимогам стандартів ООН, як-от: Декларація основних прин­ципів правосуддя для потерпілих від злочинів та зловживання владою.

У Рекомендації закріплено принцип, згідно з яким держави повин­ні забезпечувати, щоби визнання прав потерпілих було дієвим (п. 2.1). Проте Європейський суд з прав людини у своїй практиці розглядає статус потерпілого незалежно від визнання статусу потерпілого у національно­му законодавстві чи практиці.

З моменту першого контакту потерпілого з відповідним органом влади потерпілі повинні мати право «без зайвих затримок» отримува­ти інформацію про процедуру подання заяви про злочин, а також їхню роль у цій процедурі (п. 1.b Рекомендації).

У Декларації ООН щодо базових принципів правосуддя щодо потер­пілих від злочинів та зловживання владою^[22] передбачено, що органи влади мають забезпечити, щоби твердження та побоювання потерпі­лих могли бути висловлені на відповідному етапі провадження, якщо це стосується їхніх особистих інтересів (п. 6.b Рекомендації). Це положення стосується і визнання статусу потерпілої особи, адже без такого визнан­ня потерпілі не можуть захищати свої права.

Національне законодавство

Для визнання потерпілим у кримінальному провадженні необхідна наявність відповідних підстав - фактичних і юридичних. Фактичними підставами є заподіяння або замах на заподіяння кримінальним пра­вопорушенням шкоди, а юридичними - заява до органів правопоряд­ку (окрім самостійного виявлення слідчим або прокурором злочину чи інших добровільних випадків залучення потерпілого до кримінального провадження згодом).

Відповідно до КПК України права й обов'язки потерпілого виника­ють в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримі­нального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого (ч. ч. 2 і 3 ст. 55 КПК України). Таким чином, у законодав­стві чітко визначено момент виникнення в особи статусу потерпілого як учасника кримінального провадження.

Отже, особа визнається потерпілою на підставі закону в момент подання одного з таких документів:

1) заяви, повідомлення про вчинення кримінального правопору­шення;

2) заяви про залучення як потерпілого до кримінального прова­дження, досудове розслідування якого вже здійснюється.

У будь-якому випадку потерпіла особа має висловити намір отрима­ти такий статус, адже ч. 7 ст. 55 КПК України реалізує засаду диспозитив- ності кримінального провадження - участь потерпілих у провадженні залежить виключно від їхньої волі.

Проблемні питання визнання статусу потерпілого

Із прийняттям КПК України 2012 року запроваджено «фактичну кон­цепцію» визнання особи потерпілою. Цей статус набувається не внаслі­док формального рішення слідчого чи прокурора, а одразу після по­дання заяви про злочин.

На практиці це була одна з ключових проблем статусу потерпілого в КПК України 1960 року: визнання особи потерпілою здійснювалося на підставі окремої постанови органу дізнання, слідчого чи судді (ст. 49 КПК України 1960 року).

Понад те, визнання відбувалось незалежно від згоди на отримання цього процесуального статусу. Така «недобровільність» могла спричи­няти моральні страждання для потерпілого, який не хотів згадувати про вчинений злочин або, наприклад, був заляканий. За такої позиції він все одно не міг допомогти слідству, а практика вдавання слідчого та проку­рора до психологічного тиску для того, щоб потерпілий був проти своєї волі учасником провадження, тільки погіршувала ситуацію із його пси­хологічним станом.

На думку розробників КПК України, проблема визнання потерпілим постановою полягала у вадах менталітету працівників кримінальної юсти­ції, які були проти припущень. Річ у тому, що прагнення до встановлення істини у питаннях матеріального права на ранніх етапах кримінального провадження невиправдане та навіть шкідливе для реалізації прав гро­мадян, які розраховують на отримання статусу потерпілого. Тобто особи часто не визнавались потерпілими, адже, на думку слідства, рішення з процесуальних питань не могли ухвалюватись в умовах неочевидності^[23].

Розробники КПК України 2012 року неодноразово повторювали, що стосовно особи, яка стверджує, що їй кримінальним правопорушенням заподіяно шкоду, має діяти презумпція заподіяння шкоди (так само, як щодо обвинуваченого - презумпція невинуватості).

Сьогодні ж на практиці момент виникнення статусу потерпілого є дискусійним питанням для слідчих і прокурорів. Зважаючи на інертну практику КПК України 1960 року, вони продовжують наполягати на необхідності прийняття процесуального рішення - винесення постано­ви про визнання особи потерпілою. Наразі ж у КПК України не перед­бачено такого процесуального рішення, адже особа набуває статусу потерпілого автоматично.

Згідно з чинним КПК України «формальне» рішення може бути лише про відмову у визнанні особи потерпілою за наявності підстав вважати, що шкоду особі не завдано. Таке рішення оформлюється по­становою відповідно до ч. ч. 5 - 7 ст. 110 КПК України, а сама постанова може бути оскаржена до слідчого судді (п. 5 ч. 1 ст. 303 КПК України).

На практиці визнання потерпілим також оформлюється пам'ят­кою про права, що є своєрідним аналогом постанови про визнання. Іншими словами, пам'ятка про права - процесуальний документ, який засвідчує, що особа набула статусу потерпілого (хоча вона набула його значно раніше - з моменту подання заяви про вчинення злочину).

Незважаючи на «добровільність» отримання особою статусу по­терпілого, наявні способи процесуального примусу до надання свід­чень. Наприклад, потерпілого можуть визнати свідком, якщо йому ві­домі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню. При цьому відмінність між статусом потерпілого та свідка полягає, се­ред іншого, у тому, що надавати пояснення і свідчення для потерпілого є правом, а для свідка - обов'язком, за невиконання якого передбачено юридичну відповідальність.

Приватне обвинувачення

Окремий порядок ініціювання провадження наявний для криміналь­них правопорушень приватного обвинувачення (ст. 477 КПК України). Кримінальні провадження стосовно таких правопорушень можуть роз­починатися виключно на підставі заяви, повідомлення особи про кримі­нальне правопорушення. Тобто така заява чи повідомлення має над­ходити безпосередньо від потерпілої особи, а провадження не може розпочинатись за чужою заявою чи з ініціативи слідчого/прокурора.

Таке обмеження свідомо запроваджене законодавцем з метою зменшення кількості випадків зловживань з боку органів досудового

РОЗДІЛ 1.

ЗАЛУЧЕНІСТЬ ПОТЕРПІЛИХ ДО ПРОЦЕСУ РОЗСЛІДУВАННЯ ТА СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ розслідування, а саме: щоб унеможливити випадки, коли вони ініціюва­ли кримінальне провадження, а потім примушували потерпілих надава­ти необхідну згоду.

У справах публічного обвинувачення кримінальне провадження «рухає» засада публічності процесу, тобто потреба протидії конкрет­ним кримінальним правопорушенням у загальносуспільних інтересах. Тому відмова потерпілого від претензій до обвинуваченого, а отже, і від участі у провадженні, не має для руху справи вирішального значення, бо формування, формулювання, порушення і підтримання державно­го обвинувачення покладається на компетентний державний орган - прокуратуру^[24].

У випадку ж приватного обвинувачення усе залежить від волі потер­пілої особи, яка на будь-якому етапі може відмовитись від своєї участі, що призводить до закриття кримінального провадження. Або ж, навпаки, прокурор може відмовитись від підтримання публічного обвинувачення, і це завдання перейде до потерпілого, який стає «квазіобвинувачем».

Значну частину кримінальних правопорушень у формі приватного обвинувачення було виключено у зв'язку із внесенням змін до ст. 477 КПК України Законом України від 06.12.2017 № 2227-VIII (реалізація положень Конвенції РЄ про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству). Однак частина таких правопорушень зали­шилась, наприклад: легкі тілесні ушкодження чи тілесні ушкодження середньої тяжкості без обтяжуючих обставин. Серед правників то­читься дискусія щодо питання, чи доцільно взагалі здійснювати еко­номію ресурсів органів досудового розслідування у злочинах проти життя і здоров'я людини. Адже розслідування таких злочинів стано­вить суспільний інтерес та потребує ефективного розслідування з боку держави.

Особливості визнання родичів жертви злочину потерпілими

У ч.

членів сім'ї такої особи. У цьому випадку потерпілим визнається особа з-поміж близьких родичів або членів сім'ї, яка подала заяву про залучен­ня її до провадження як потерпілого, а за клопотанням - потерпілими може бути визнано кілька осіб.

Варто зауважити, що чинним КПК України суттєво розширено визна­чення терміна «близькі родичі та члени сім'ї» порівняно із минулим про­цесуальним законом. Якщо раніше під це визначення підпадали лише 8 категорій осіб, то зараз їх чисельність додатково збільшилась до 19 ка­тегорій (п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК України). Цей перелік вичерпний, інші особи брати участі у справі як потерпілі не можуть.

Те саме стосується особи, яка перебуває у стані, який унеможлив­лює подання нею відповідної заяви (тяжкий стан здоров'я, перебуван­ня в реанімації тощо). Після того, як особа, яка перебувала у стані, що унеможливлював подання нею відповідної заяви, набуде здатності ко­ристуватися процесуальними правами, вона може подати заяву про за­лучення її до провадження як потерпілого (ч. 6 ст. 55 КПК України).

Практика

На практиці дискусійним є момент набуття особою статусу потерпі­лого. Хоча КПК України проголошує цим моментом подання заяви про вчинення кримінального правопорушення, під час інтерв'ю більшість слідчих і прокурорів назвали таким моментом саме вручення пам'ят­ки про права потерпілого.

C------------------------------------------------------------------------------------------------- \

Адвокат потерпілого:

«Я особисто стикався багато разів зі слідчими, коли вони каза­ли, що потерпіла особа фактично може користуватися своїми пра­вами й нести обов'язки потерпілого з моменту вручення пам'ятки потерпілого, а не з часу подання заяви».

с---------------------------------------------------------------------------------------------------

Адвокат потерпілого:

«Я погоджуюся з колегами, що у Кодексі чітко не визначено, з якого моменту особа може користуватися своїми правами. Хоча це має значення при оскарженні дій, коли кримінальне провадження закривається. Раніше це була постанова, її можна було показати. У мене є постанова - я потерпілий».

Під час проведення інтерв'ю та фокус-груп висловлювалися й інші думки: потерпілий набуває статусу з моменту вчинення кримінального правопорушення стосовно нього (як тільки йому завдано шкоду), з мо­менту внесення відомостей до ЄРДР або навіть з моменту винесення по­станови про визнання потерпілим, що взагалі не передбачено чинним КПК України.

На останньому випадку варто зупинитись детальніше. Дійсно, КПК України дає змогу слідчому, прокурору виносити процесуальні рішення у формі постанови, які не передбачені Кодексом, якщо вони вважають це за необхідне (ч. 3 ст. 110 КПК України). Такі постанови виносяться на розсуд слідчого, прокурора, тобто це належить до їхніх дискреційних по­вноважень.

На практиці прикладом таких процесуальних рішень є постанова про визнання потерпілим. Вказана постанова прямо не передбачена КПК України, але практика її винесення наявна в окремих регіонах. Якщо така практика є прийнятною серед слідчих такого району або області, то так роблять всі, а якщо ж ні, то не роблять і дивуються, коли про таке вказують їхні колеги з інших регіонів. Водночас в інтерв'ю всі слідчі схо­дяться на тому, що це - просто аналог постанови, яка була передбачена попереднім КПК України 1960 року. На їхню думку, така постанова пра­вового значення для самого потерпілого немає.

Зазначена практика є відображенням запиту самих потерпілих - ча­сто люди хочуть мати хоч якийсь документ, який підтверджує, що їхнє кримінальне провадження розслідується. Ймовірно, цю постанову бу­дуть використовувати в цивільному судочинстві або у відносинах з орга­нами влади, проте жодної преюдиційної сили (вирішальної для якогось питання) вона немає. Тобто це питання менталітету, ставлення до писа­них документів.

ґ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------ \

Прокурор:

«У нас в усіх випадках виноситься постанова про залучення як потерпілого слідчим. Ця практика взялась зі старого КПК».

\> г-------------------------------------------------------------------------------------------------- \

Слідчий поліції:

«Є колеги, які розділяють тезис, що статус набувається з мо­менту вчинення кримінального правопорушення. Другі говорять, що з моменту подання заяви. Треті вказують, що тільки після вру­чення пам'ятки про процесуальні права. Де золота середина?».

„Інформуємо про те, що ваші клопотання не можуть бути розглянуті, тому що такий-то являється по матеріалах кримінального провадження свідком, а відтак, не має права заявляти клопотання в порядку Тому ваші клопотання долучено. Їх не задоволено. І одночасно інформуємо, що кримінальне провадження закрито три місяці тому”».

Висновки

1. Нечіткість моменту набуття статусу. Хоча у КПК України й прого­лошено, що потерпілий набуває своїх прав з моменту подання заяви/ повідомлення про вчинення кримінального правопорушення, більшість слідчих і прокурорів вважають цим моментом вручення пам'ятки про права потерпілого.

2. Неоднозначні практики визнання потерпілим. Продовжуючи практику КПК України 1960 року, деякі слідчі та прокурори досі виносять постанови про визнання потерпілим, що прямо не передбачено чинним КПК України. Хоча слідчому, прокурору дозволено виносити процесу­альні рішення у формі постанови, які не передбачені Кодексом, у разі, якщо вони вважають це за необхідне;така постанова не має жодних юридичних наслідків для потерпілого.

3. Значення визнання статусу. Невизнання статусу потерпілого пе­решкоджає реалізації всіх його прав, насамперед оскаржити рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, зокрема оскаржити постанову про закриття кримінального провадження.

4. Зволікання з визнанням статусу. Зволікання з визнанням статусу потерпілого негативно впливає на його психологічний стан у зв'язку з усвідомленням потерпілим того, що держава відмовляється визнавати кримінальне правопорушення, завдану йому шкоду. Як наслідок, потер­пілий зневірюється у подальшому розслідуванні.

Рекомендації

1. Дотримуватися концепції «автоматичного набуття статусу потерпі­лого» з моменту подання потерпілим заяви/повідомлення про вчинен­ня кримінального правопорушення, передбаченої чинним КПК України. Не зволікати із врученням потерпілому пам'ятки про права та процесу­альним підтвердженням її статусу в кримінальному провадженні.

2. Сформувати та розвинути дисциплінарну практику притягнення до відповідальності слідчих, прокурорів за безпідставне закриття кри­мінального провадження, якщо таку безпідставність доведено під час службового розслідування. Особливу увагу приділити випадкам безпід­ставного закриття кримінального провадження, насамперед відкритого на виконання ухвали слідчого судді.

3. Припинити поширені сьогодні практики прийняття слідчими суд­дями рішень щодо скасування постанов про закриття кримінального провадження, обумовлені не обґрунтованим внутрішнім переконанням, а страхом скасування апеляційною інстанцією протилежного рішення.

1.3.