§ 2. Особливості інституту державного кредиту

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»^[78] саме Кабінет Міністрів України обслуговує державний борг України, приймає рішення про випуск облігацій державних внутрішніх та зовнішніх позик, державних грошово-речових лотерей. Згідно з ч. 2 ст. 16 Бюджетного кодексу України право на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх запозичень належить державі в особі члена Кабінету Міністрів України, відповідального за формування та реалі­зацію державної бюджетної політики, або особи, яка виконує його обов’язки за дорученням Кабінету Міністрів України. Кабінет Міні­стрів України визначає умови здійснення державних запозичень, у тому числі вид, валюту, строк та відсоткову ставку державного запозичення.

Призначення державного кредиту виявляється насамперед у тому, що він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресур­сів.

Слід зауважити, що державний кредит як фінансово-правова кате­горія виконує три функції: розподільчу, регулюючу та контрольну. Так, через розподільчу функцію забезпечується формування централізова­них грошових фондів держави або їх використання на принципах строковості, платності, зворотності та забезпеченості. Будучи пози­чальником, держава мобілізує додаткові кошти для фінансування сво­їх витрат, тобто державні позики є основним джерелом фінансування бюджетного дефіциту і посідають друге місце (після податків) у фор­муванні доходів бюджету. Сутність регулюючої функції державного кредиту виявляється у тому, що, вступаючи в кредитні відносини, держава впливає на стан грошового обігу, рівень відсоткових ставок на ринку грошей і капіталів, виробництво та зайнятість. Контрольна функція державного кредиту органічно переплітається з контрольною функцією фінансів. Однак вона має свої специфічні особливості, по­роджені особливостями даної категорії: 1) ця функція тісно пов’язана з діяльністю держави і станом централізованого фонду грошових ко­штів; 2) охоплює рух вартості в двосторонньому порядку, оскільки передбачає повернення та відшкодування одержаних коштів; 3) здій­снюється не тільки фінансовими структурами, а й кредитними устано­вами.

Основна форма державного кредиту - державні позики, які харак­теризуються тим, що тимчасово вільні кошти національного населен­ня, підприємств і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію облігацій, казначейських зобов’язань та інших видів державних цінних паперів. Облігація - найбільш по­ширений вид державних цінних паперів^{[80] [81] [82]. Вона становить державне боргове зобов’язання і надає право її власникові після закінчення певного строку одержати суму боргу і проценти. Казначейські зобов’язання (векселі) мають характер боргового зобов’язання, спря­мованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Виплата доходу здійснюється у формі процентів. Казначейськими зобов’язаннями, як правило, оформлюються короткострокові позики (іноді середньостро- кові - казначейські ноти)3.}

Казначейські позики як форма державного кредиту виражають від­носини з надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної влади та управління за рахунок бюджетних коштів на умовах строковості, платності та зворотності. Відносини по лінії каз­начейських позик не є аналогом банківського кредитування, оскільки на відміну від госпрозрахункових банківських структур органи державної влади та управління надають фінансову допомогу на інших умовах і з іншою метою. Казначейські позики видаються на пільгових умовах, які стосуються строків і відсоткових ставок. Вони можливі у випадку фінан­сових труднощів підприємств і господарських організацій через їх особ­ливе становище на ринку або погіршення економічної ситуації в країні. Казначейські позики не мають комерційної мети, а є засобом підтримання життєво важливих для народного господарства економічних структур'.

У свою чергу у ст. 1 Закону України «Про Національний банк Укра­їни» використовується термін «казначейські зобов’язання», під яким слід розуміти боргові цінні папери, що емітуються державою в особі їїупов­новажених органів, розміщуються виключно на добровільних засадах серед фізичних та юридичних осіб, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету та дають право на одержання фінансового доходу або інші майнові права відповідно до умов їх випуску.

Окремо виділяють міжнародний державний кредит, що являє собою сукупність відносин, в яких держава виступає на світовому фінансо­вому ринку в ролі позичальника або кредитора. Ці відносини одержу­ють форму державних зовнішніх позик. Як і внутрішні позики, вони надаються на умовах повороткості, строковості та платності. Сума одержаних зовнішніх позик із нарахованими відсотками включається в державний борг країни. Країнам, у яких спостерігаються значні еко­номічні і фінансові труднощі, зовнішні позики можуть надаватися на пільгових умовах. Зазначимо, що державні позики є основною формою державного кредиту. Так, класифікацію державних позик можливо здійснити за такими критеріями^{[83] [84]:}

1) за формою. Розрізняють державні позики, що оформлюються підписними зобов’язаннями або надаються на підставі угод (безоблі- гаційні) та забезпечені випуском цінних паперів (облігаційні);

2) залежно від місця розміщення позик. Поділяють на внутрішні, які використовуються на внутрішньому фінансовому ринку (надають­ся юридичними і фізичними особами даної країни) та зовнішні, які надходять ззовні від урядів, юридичних та фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій;

3) за правом емісії. Розрізняють державні та муніципальні (місце­ві) позики. Державні позики випускаються центральними органами держави. Надходження від них спрямовуються до Державного бюдже­ту. Місцеві позики випускаються місцевими органами і спрямовують­ся до відповідних місцевих бюджетів;

4) за характером використання цінних паперів. Вирізняють ринко­ві та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов’язання) ринкових позик вільно купуються, продаються та перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних папе­рів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати;

5) залежно від установлення забезпеченості. Державні позики по­діляються на заставні та беззаставні. Заставні позики відображають один із головних принципів кредитування - матеріальної забезпече­ності.

6) відповідно до строку погашення заборгованості. Розрізняють короткострокові (строк погашення до одного року), середньострокові (від одного до п’яти років), довгострокові (понад п’ять років);

7) за характером виплати доходу. Державні позики поділяються на відсоткові, виграшні та дисконтні. За відсотковими позиками дохід виплачується у вигляді позикового відсотка. При виграшних позиках (облігаціях) дохід одержується у момент виграшу. Дисконтні позики характерні тим, що державні цінні папери купуються з певною зниж­кою, а погашаються за номінальною вартістю. Зазначена різниця фор­мує дохід кредитора;

8) за характером погашення заборгованості розрізняють одноразо­ву виплату і виплату частинами. У разі погашення частинами можуть застосовуватися три варіанти: 1) позика погашається рівними части­нами протягом декількох років; 2) позика погашається щоразу нарос­таючими сумами; 3) щоразу сума зменшується;

9) залежно від зобов’язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права дострокового погашення. Право достро­кового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінан­совому ринку.

Джерелами погашення державних позик можуть бути:

— доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти;

- додаткові надходження від податків;

- економія коштів від зменшення видатків;

- емісія грошей;

- залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).

Найбільш реальним джерелом погашення державних позик є до­ходи, одержані від інвестування запозичених коштів. Емісія грошей є неефективним джерелом погашення боргу, оскільки внаслідок неї інфляція знецінить кошти, повернені державою кредиторам. Рефінан­сування погашення старих боргів за рахунок випуску нових позик веде до постійного зростання загального розміру державного боргу.

Іншу сторону суб’єктів даних відносин становлять кредитори - юридичні та фізичні особи, іноземні держави та організації. Причому в даному випадку, мабуть, може йтися про спеціальний характер подіб­них суб’єктів, оскільки ними будуть не всі юридичні або фізичні осо­би, а тільки ті, які розмістили тимчасово вільні грошові кошти, котрі вони надали у формі внутрішньої державної позики.

Визначивши об’єкт і суб’єктів правовідносин, необхідно зупи­нитися ще на одному істотному моменті характеристики інституту державного кредиту: методі правового регулювання. Відносини публічного кредиту, публічні боргові зобов’язання виникають ви­ключно з метою задоволення публічних інтересів. Саме тому від­носини публічного кредиту не пов’язуються з діяльністю, орієнто­ваною на одержання прибутку з підприємницької діяльності тери­торіальних утворень, а виступають однією з форм фінансової ді­яльності^{[85] [86].}

Дійсно, юридичні та фізичні особи на добровільній основі купують державні цінні папери, здійснюють внутрішні позики, але навряд чи в цьому випадку можна ставити знак рівності між подібними відноси­нами і диспозитивними. Відносини державного кредитування (йдеть­ся про внутрішній кредит) диспозитивні на стадії виникнення, але подальший їх розвиток, реалізація, припинення не регулюються до­говірними умовами та методами. Придбання державних цінних паперів є добровільним, але всі умови кредитних відносин визначені державою в безумовному, односторонньому порядку (термін, платність, види, підстави припинення та зміни). Позичальник визначає умови позики і кредитори не можуть їх коригувати.

Кредитори (юридичні та фізичні особи), добровільно вступив­ши в стосунки державного кредиту, зобов’язані виконувати всі умови позики. Аргументованою є позиція, що, на відміну від пра­вовідносин по банківському кредиту, суб’єкти у відносинах дер­жавного кредиту є нерівноправними, бо основним методом регу­лювання правовідносин по державному кредиту є метод державно- владних велінь і державі належить функція управління державним боргом. Часові рамки дії правовідносин у сфері державного кре­диту в односторонньому порядку встановлюються позичальником (державою)¹.

Незважаючи на специфіку методу регулювання, всі правовідноси­ни в галузі державного кредиту мають державно-владний характер. Тому потребують додаткової аргументації положення, що характери­зують державний кредит як комплексний правовий інститут. Виходячи з характеру однорідних правовідносин, публічно-правового методу (хоча і дещо специфічного) - це фінансово-правовий інститут. При­родно, слід мати на увазі комплексне законодавство, комплексні акти. Однак розмежування системи права і системи законодавства є зрозу­мілим і не вимагає подальшої деталізації.

Таким чином, фінансово-правові відносини у галузі державного кредиту характеризуються такими рисами:

1) залучені державою тимчасово вільні грошові кошти юридичних осіб йдуть на певну мету - зменшення бюджетного дефіциту;

2) укладенню угоди про державну позику передує прийняття за­кону про Державний бюджет на поточний рік, яким деталізуються розміри та інші умови позики;

' Финансовое право [Текст]: учебник / О. Н. Горбунова, М. В. Карасева, Ю. А. Крохина; отв. ред. Н. И. Химичева. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Юристь, 1999.-С. 468.

3) держава виступає в грошових відносинах як позичальник і гарант боргу;

4) держава в односторонньому порядку визначає умови позики^[87].

мммі Контрольні питання

1. Поняття державного кредиту.

2. Значення державного кредиту.

3. Підстави формування державних позик.

4. Відмінність державного і банківського кредитів.

5. Зміст і місце інституту державного кредиту.

6. Об’єкт, суб’єкти та метод регулювання при державному кредитуванні.