§ 1.1. Актуальні проблеми правової охорони вод в Україні

Вода є унікальним елементом земної поверхні, і саме через наяв­ність великої кількості води нашу Землю ще називають «блакитною планетою». Незважаючи на таку кількість води, більша її частина міс­титься в океанах і морях, і тільки 0,6 % загальної кількості живильної вологи придатні для споживання людьми.

Держава опікується проблемами охорони та раціонального вико­ристання вод шляхом видання нормативно-правових актів, присвяче­них цій проблемі. Так, ЗУ «Про Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2010 рік»^[2] у п. 3.1.6 передбачав за­безпечення реалізації державної політики у сфері охорони та раціона­льного використання водних ресурсів. Цілями та очікуваними резуль­татами мали стати: запровадження механізмів управління водними ресурсами на засадах басейнового принципу управління і досягнення таких показників забруднюючих речовин, у разі надходження яких до Азовського і Чорного морів не відбуватимуться якісні негативні зміни стану морської екосистеми. Також у 2010 р. передбачалося розроб­лення проекту ЗУ «Про прибережну смугу морів».

В Україні на рівні закону затверджено Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року ^[3]. В них, зокрема, зазначено, що водокористування в Україні здійснюється переважно нераціонально, непродуктивні витрати води збільшуються, обсяг придатних до використання водних ресурсів внаслідок забруд­нення і виснаження зменшується.

За рівнем раціонального використання водних ресурсів та якості води Україна, за даними ЮНЕСКО, серед 122 країн світу посідає 95-те місце.

До того ж, за запасами доступної для використання води Україна не належить до водозабезпечених країн світу. На одного українця припадає 0,67 тис. м³ річного стоку, а за визначенням ЄЕК (Європей­ської економічної комісії) ООН, держава, водні ресурси якої не пере­вищують 1,5 тис. м³ на одного мешканця, вважається водонезабезпе- ченою. До речі, Україна посідає передостаннє місце щодо запасів пи­тної води на душу населення серед країн СНД ^[4].

Система державного управління в галузі охорони вод потребує невідкладного реформування у напрямку переходу до інтегрованого управління водними ресурсами. Функції управління в галузі охорони, використання і відтворення вод розподілені між різними централь­ними органами виконавчої влади, що призводить до їхнього дублю­вання, неоднозначного тлумачення положень природоохоронного законодавства та неефективного використання бюджетних коштів.

Питне водопостачання України майже на 80 % забезпечується вико­ристанням поверхневих вод. Екологічний стан поверхневих водних об'єктів і якість води в них є основними чинниками санітарного та епі­демічного благополуччя населення. Водночас більшість водних об'єктів за ступенем забруднення віднесені до забруднених та дуже забруднених.

Підземні води України у багатьох регіонах (АРК, Донбас, При­дніпров'я) за своєю якістю не відповідають нормативним вимогам до джерел водопостачання, що пов'язано передусім з антропогенним за­брудненням. Особливе занепокоєння викликає стан водопостачання сільського населення, оскільки централізованим водопостачанням забезпечено лише 25 % сільських населених пунктів України.

Забруднення води нітратами призводить до виникнення різнома­нітних захворювань, зниження загальної резистентності організму і, як наслідок, до підвищення рівня загальної захворюваності, зокрема, на інфекційні та онкологічні захворювання. Невідповідність якості питної води нормативним вимогам є однією з причин поширення ба­гатьох інфекційних та неінфекційних хвороб.

Крім забруднення вод зменшується їхній загальний обсяг у водо­сховищах. Так, зокрема, з кожним роком у АРК зменшуються обсяги питної води. Цю негативну тенденцію можна спостерігати на прикла­ді Партизанського водосховища, яке для Криму відіграє роль Байкалу за чистотою води, близькою за якостями до питної, тому, звісно, її небажано використовувати для зрошення. Перший заступник голови Республіканського комітету Криму з водогосподарського будівництва та зрошувального землеробства Едип Гафаров заявив, що в цьому во­досховищі ще у 2004 р. було 30 млн м³ води, а в 2010 р. - вже 20 млн м³. Однією з причин зниження обсягів води є санітарні скиди для наповнення Альмінського водосховища, із якого в подальшому вода використовується для зрошення земель. Таким чином, виникає загроза того, що не залишиться питної води, але разом із тим загост­рюється питання, де брати воду на зрошення. Незважаючи на вживані заходи, в Альмінському водосховищі також спостерігається зниження обсягів води. У 2004 р. в ньому знаходилось 5,5 млн м³, а в 2010 - вже тільки 1,5 млн м³, хоча невдовзі рівень води вдалося підняти ^[5].

Враховуючи дефіцит водних ресурсів в АРК, місцева влада та органи місцевого самоврядування беруть участь у розробці рекомен­дацій щодо реалізації інтегрованого управління водними ресурсами шляхом залучення усіх зацікавлених осіб через створення водних рад як нових органів самоорганізації населення ^[6].