Релігійні організації як суб’єкти адміністративного права

Релігійні організації є одним із найбільш специфічних інститутів громадянського суспільства і, відповідно, видів громадських фор­мувань. Його особливість полягає в тому, що він концептуалізується не на соціально-економічних або культурних правах, а на природ­ному, невідчужуваному та непорушному праві особи на свободу совісті.

Відповідно, адміністративно-правовий статус релігійних орга­нізацій значною мірою відрізняється від інших видів громадських формувань.

Стаття 15 Основного Закону зазначає, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичного, економічного та іде­ологічного різноманіття. У свою чергу, ст. 35 закріплює право кож­ного на свободу світогляду та віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. До того ж, Конституція встановлює найважливіший принцип і гарантію діяль­ності релігійних організацій - відокремленість церкви в Україні від держави. Це положення не передбачає відсутності будь-яких відно­син між церквою та державою, воно означає, що держава не може втручатись у внутрішню діяльність церкви, а також не може нада­вати церкві повноважень для виконання публічних функцій (напр., як право професійних спілок вирішувати трудові спори або як право молодіжних організацій брати участь у розробленні державної полі­тики); у свою чергу, церква зобов’язується ніяк не впливати на внут­рішню організацію держави, зокрема не брати участі у політичних партіях, не фінансувати виборчі кампанії, не висувати кандидатів до органів державної влади тощо.

Законодавство про свободу совісті та релігійні організації склада­ється з міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, Конституцією України, Законом Укра­їни «Про свободу совісті та релігійні організації» та іншими норма­тивно-правовими актами.

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про свободу совісті та релігій­ні організації» релігійні організації утворюються з метою задово­лення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми стату­тами (положеннями).^[CCXI] Зазначена стаття також встановлює виключ­ний перелік видів релігійних організацій, ними є: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються із вищезазначених релігійних організацій. Деяких елементів переліку за своєю сутністю безпідставно віднесено зако­нодавцем до громадських формувань (напр., монастирі або духовні навчальні заклади), оскільки вони не становлять об’єднання фізич­них та юридичних осіб приватного права, взагалі не є об’єднаннями, проте визнаються законодавцем релігійними організаціями. Таку недосконалість понятійно-категоріального апарату можна пояснити прикладною спрямованістю переліку та всього Закону, бажанням законодавця узагальнити правовий статус цих суб’єктів, а також уникнути повторів у формулюванні нормативних приписів.

Важливою організаційно-правовою особливістю цього виду гро­мадських формувань є те, що їх можна поділити на первинних та похідних. Первинними є релігійні громади і релігійні центри та управління, оскільки лише вони можуть створювати усі інші різно­види релігійних організацій.

Релігійною громадою є місцева релігійна організація віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного за­доволення релігійних потреб. Відповідно до чинного законодавства членом релігійної громади може бути будь-яка особа незалежно від віку, сфери діяльності чи інших ознак. Проте релігійна громада у своєму статуті може самостійно визначити вимоги до членів.

До того ж, згідно з принципом самоврядності держава надає ре­лігійним громадам право підпорядковуватись будь-якому релігій­ному центру або управлінню, що діє як на території України, так і за її межами. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. У випадку, якщо частина громади не згодна з рішенням про зміну підлеглості, вона має право утворити нову гро­маду. При цьому, повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим. Таким чином, релігійні грома­ди, на відміну (напр., від громадських об’єднань, можуть не здій­снювати державну реєстрацію, якщо вони не бажають отримувати статус юридичної особи.

Оскільки законодавець не надає дефініції поняття «релігійний центр або управління», слід зазначити, що ним є керівна установа системи органів управління церкви певної релігії або конфесії, котра відповідно до закону набула статусу юридичної особи приватного права та уповноважена статутом визначати напрями діяльності підлеглих громадських організацій, а також здійснювати впоряд­кування та врегулювання внутрішньо церковного життя шляхом видання настанов. Прикладом релігійного центру є Київська патрі­архія Української Православної Церкви Київського Патріархату, а релігійного управління - Духовне управління мусульман України.

Порядок утворення релігійних організацій є подібним до вже розглянутого порядку заснування громадських об’єднань. Важли­вою відмінністю є те, що релігійна організація, яка входить або є складовою частиною релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в держа­ві, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов’язана у свої повній назві відображати приналежність до такої релігійної організації.

Дещо відрізняється від інших видів громадських формувань та­кож і порядок реєстрації релігійних організацій. Так, для реєстрації релігійної громади громадяни у кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастополь­ської міських державних адміністрацій, а в APK - до Ради міністрів APK. У свою чергу, всі інші види релігійних організацій здійснюють державну реєстрацію у Міністерстві культури та інформаційної по­літики України^[CCXII].

Стосовно процедури припинення релігійних організацій слід за­значити, що відповідно до ст. 16 Закону діяльність релігійної органі­зації може бути припинено у добровільному порядку та у примусово­му. Примусовий порядок припинення здійснюється лише на підставі рішення суду у випадках, якщо релігійною(а) організацією(я): 1) вчи­нено дії, що порушують принцип відділення церкви від держави, право особи на свободу совісті, а також правила користування май­ном, яке є власністю держави, громадських організацій або грома­дян; 2) поєднує обрядову чи проповідницьку діяльність із посяган­нями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи; 3) систематично порушує встановлений законодавством порядок проведення пуб­лічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо); 4) спонукає громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій.

Відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігій­ні організації» суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації у порядку позовного провадження, передба­ченого Цивільним процесуальним кодексом України, за заявою ор­гану, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, або прокурора (ч. 5 ст. 16). Це положення є певним архаїзмом і не відповідає нормам сучасного процесуально­го законодавства, оскільки відповідно до ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що вини­кають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у по­рядку іншого судочинства.¹ У свою чергу, КАС України зазначає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб’єктові законом^{[CCXIII] [CCXIV]. У випадку примусового припинення ре­лігійної організації статус позивача набуває суб’єкт державної реє­страції, який, відповідно, є суб’єктом владних повноважень. До того ж, право на подання позову суб’єктом владних повноважень прямо передбачено ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Таким чином, справи щодо припинення релігійних ор­ганізацій повинні розглядатись (і фактично розглядаються) у рамках адміністративного судочинства.}

Щодо прав релігійних організацій, то їх можна поділити на три групи:

1) у сфері господарювання: право для виконання своїх статут­них завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, рес­тавраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також благодійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи; право на будівництво культових та інших будівель, на проведення їх реставрації та ремонту; право на прибуток від виробничої діяльності та на інші доходи підприємств релігійних організацій; право засновувати підприємства для випус­ку богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення;

2) пов’язані з реалізацією конституційного права на свобо­ду світогляду і віросповідання: право засновувати й утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані у тій чи іншій релігії (місця паломництва); право на придбання, володіння й використання релігійної літератури мо­вою на свій вибір, а також інших предметів і матеріалів релігійного призначення; право виготовляти, експортувати, імпортувати і роз­повсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літера­туру та інші інформаційні матеріали релігійного змісту;

3) у культурно-освітній сфері, а також право здійснювати благодійну діяльність: право утворювати товариства, братства, асоціації, інші об’єднання громадян для здійснення благодійництва, вивчати та розповсюджувати релігійну літературу та провадити іншу культурно-освітню діяльність; право здійснювати благодійну діяльність і милосердя як самостійно, так і через громадські фонди.

7.6.