Права юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин

За положеннями ч. 1 ст. 2 КАС України захисту в порядку цього процесуального закону від їх порушень з боку органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів, що здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, підлягають й права юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.

У зв’язку з вищенаведеним існує потреба у проведен­ні доктринального з’ясування особливостей та хоча б загальної класифікації видів суб’єктивних прав юри­дичних осіб приватного права (насамперед суб’єктів господарювання) у публічно-правовій сфері як об’єкта захисту в адміністративному судочинстві України. Ця проблематика також безпосередньо пов’язана з прак­тичним визначенням ними (цими суб’єктами) на вну­трішньодержавному рівні належної судової юрисдикції для захисту своїх прав та законних інтересів у разі їх порушень чи обмежень у відносинах з публічною адмі­ністрацією. Тобто йдеться про вирішення питань опе­ративної та найменш витратної реалізації юридичними особами права на доступ до правосуддя для вирішення правових спорів з суб’єктами владних повноважень, що виникають, наприклад, на практиці у ході реалізації останніми контрольних або реєстраційно-дозвільних повноважень. Це пов’язано з тим, що за українською системою судового устрою забезпечення правового по­рядку у відносинах при реалізації органами державної влади і місцевого самоврядування компетенції власни­ка від імені відповідно держави чи територіальної гро­мади за участю юридичних осіб приватного права, коли їх відносини засновуються на засадах вільного волеви­явлення та рівноправ’я (при договірному визначенні прав і обов’язків), становить предмет юрисдикції не ад­міністративних, а господарських судів та відбувається в порядку ГПК України.

Проблематика суб’єктивних прав юридичних осіб в публічно-правовій загалом і в адміністративно-пра­вовій сфері зокрема (тобто як суб’єктів адміністра­тивно-правових відносин) за обставин зміни завдань і функцій адміністративного апарату в умовах ринкової економіки в Україні є чи не найменш (у порівнян­ні з питаннями адміністративно-правового статусу людини й громадянина) дослідженою у вітчизняній юридичній науці. Разом з тим вона є чи не найсклад­нішою і особливо актуальною з огляду на те, що ефек­тивне і повне дотримання передбачених національ­ним правом комплексу конкретних індивідуальних прав суб’єктів господарювання у діяльності публічної адміністрації створює передумови для інвестиційної привабливості України у світі, дозволяє державі вико­нувати свої функції у соціальній, освітній, культурній та інших сферах.

П.С. Лютіков на початку 2012 р. відзначав, що «така категорія, як «юридична особа» (у значенні суб’єк­та адміністративного права) фактично не зустрічала­ся на шпальтах адміністративно-правової літератури радянської доби». Підбиваючи підсумки дослідження застосування цієї категорії в адміністративно-правовій літературі в 40—80 рр. XX століття, науковець робить висновок, що «вчені-адміністративісти у цей час зосе­реджували свою увагу, поряд з фізичними особами, на окремих різновидах цих суб’єктів права з максималь­ним акцентом на державних органах. При цьому, як правило, плюралістичності у поглядах не було. Усі дер­жавні підприємства, установи, організації, які часом виокремлювалися у тих чи інших джерелах, розгляда­лися у першу чергу як особливий різновид державних органів, певна ланка в системі державного апарату, а не як різновид юридичних осіб—суб’єктів адміністративно­го права в сучасному розумінні». «Проте реформатор­ські процеси, які охопили сферу публічного адміністру­вання в Україні, — пише далі науковець, — вимагають відходу від традиційних, домінуючих протягом трива­лого часу, доктринальних положень щодо юридичних осіб виключно як цивільно-правового інституту, і обу­мовлюють визнання їх як одного з провідних суб’єктів (учасників) адміністративно-правових відносин» [234, с.

Ґенезою поглядів щодо феномену юридичних осіб як суб’єктів адміністративного права займалася й інша українська дослідниця — Ю.А. Дорохіна. Так, у сво­їй дисертаційній праці на тему «Забезпечення прав юридичної особи в адміністративних провадженнях» (2010 р.) вченою було запропоновано виділяти два основних етапи розвитку інституту юридичної осо­би в адміністративно-правовій науці: «1) радянський (до кінця 90-х рр. XX ст.) — відмінною рисою яко­го була відсутність легального використання терміна й визначення юридичної особи, зосередження уваги лише на можливих різновидах суб’єктів — державних органів і недержавних суб’єктів; 2) новітній (з початку XXI століття і до цього часу) — з активним запрова­дженням визнання юридичної особи як самостійно­го суб’єкта адміністративного права, використанням терміна «юридична особа» в наукових і нормативних джерелах, оновленими поглядами на різновиди юри­дичної особи в адміністративно-правових відносинах» [235, с. 12—17]. Однак, хоча ця авторка і присвятила свою працю вивченню питань захисту прав юридичної особи в адміністративних провадженнях, різновидом в системі яких є й адміністративне судочинство, аналізу конкретних видів прав цих суб’єктів у сфері публіч­но-правових відносин (як об’єкта захисту в діяльності адміністративних судів) нею не проводилося, а лише відзначено необхідність закріплення їх переліку у про­цесі удосконалення КАС України.

Одним з перших у сучасній адміністративно-право­вій літературі нагальність докладної розробки вчення про публічні управлінські права юридичних осіб (при з’ясуванні питань кола об’єктів захисту компетентни­ми суб’єктами вирішення адміністративно-правових спорів) порушив на початку 2000-х рр. Є.Б. Лупарєв. При цьому у своїй статті «Поняття і ознаки адміністра­тивно-правового спору», опублікованій у 2002 р., автор відзначив, що «є підстави стверджувати, що юридична особа залежно від свого типу може бути наділеною різ­номанітними публічними правами... У їх діяльності по­єднуються як публічні управлінські права, так й корпо­ративні управлінські права та майнові права приватного характеру (які випливають з проваджуваної господар­ської або підприємницької діяльності)» [236, с.

Статус та види організацій як сторін адміністративних спорів досліджував у своїй монографії й О.Б. Зеленцов [204, с. 164]. Разом з тим вченим не проводився аналіз видів (за змістом) прав організацій у публічно-право­вій сфері як об’єкта судового захисту, а досліджува- лися тільки питання особливостей набуття ними пра- восуб’єктності в провадженнях з адміністративного розгляду таких спорів.

По суті аналогічний із вищезазначеним підхід (в кон­тексті лише набуття процесуальної правосуб’єктності) було застосовано й при розгляді питань правового ста­тусу юридичних осіб в адміністративному судочинстві України О.В. Бачуном. Натомість конкретних матері­ально-правових видів прав юридичних осіб, які можуть захищатися в адміністративних судах у відносинах з пу­блічною адміністрацією (навіть приблизного їх перелі­ку) ним не узагальнено. Так, науковець визначив, що «суб’єктами, які можуть мати адміністративну процесу­альну правоздатність, постають державні, комунальні та інші підприємства, юридичні особи, які здійснюють гос­подарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. Можливість набуття ними адміністра­тивної процесуальної правосуб’єктності ґрунтується на тому, що вони можуть бути учасниками публічно-пра­вових відносин з приводу, наприклад, реєстрації, опо­даткування, ліцензування тощо» [237, с. 62].

Ураховуючи чималу різноманітність видів організацій (юридичних осіб) як суб’єктів адміністративного права та мету й завдання їх утворення й діяльності, у сучас­ній адміністративно-правовій літературі аналіз питань участі цих суб’єктів права в публічно-правових відноси­нах головним чином зводиться до процедур проведення їх державної реєстрації, а також компетенції (повно­важень) або правосуб’єктності їхніх органів управлін­ня (адміністрації, керівників) [199, с. 249—252]. Так, в настільній книзі для суддів «Адміністративна юстиція України: проблеми теорії і практики», виданій Вищим адміністративним судом України, наголошується на тому, що «в адміністративних правовідносинах підпри­ємство бере участь, як правило, в особі свого керівника або інших суб’єктів управління даного підприємства».

При вирішенні порушених питань, на наш погляд, на увагу заслуговує те, що вказані у ч. 1 ст. 2 КАС України юридичні особи, чиї права та законні інтереси у сфе­рі публічно-правових відносин можуть захищатися від їх порушень, допущених в процесі реалізації владних управлінських функцій відповідними суб’єктами влад­них повноважень, становлять фактично значну за об­сягом і видами групу колективних (невладних в такому випадку) суб'єктів адміністративного права за класи­фікацією відомого вченого Д.М. Бахраха (поряд з ін­дивідуальними — громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни). А саме, Д.М. Бахрах у своєму під­ручнику з адміністративного права зауважував, що «ко­лективні суб’єкти адміністративного права — це органі­зовані, відокремлені, самоврядні групи людей, наділені правами вступати у відносини з іншими суб’єктами як єдине ціле, персоніфіковано» [238, с. 22, 23].

Поділяти суб’єктів адміністративного права на ін­дивідуальні і колективні пропонує у навчальному посібнику з адміністративного права України й ві­тчизняний вчений С.Г. Стеценко. Чимале практичне значення для з’ясування видів суб’єктів захисту сво­їх прав в публічно-правовій сфері в національному адміністративному судочинстві має, на наш погляд, проведена цим науковцем класифікація недержавних колективних суб’єктів адміністративного права: 1) ор­гани місцевого самоврядування; 2) об’єднання гро­мадян; 3) релігійні об’єднання; 4) суб’єкти підприєм­ницької діяльності [239, с. 124—133]. Очевидно, що за українським законодавством кожна із зазначених груп колективних суб’єктів права володіє значною мірою окремим і специфічним обсягом правосуб’єктності, є носіями різних за змістом і характером видів прав у публічно-правовій сфері (наприклад, політичні партії й громадські організації ставлять за мету своєї діяль­ності захист і реалізацію у відповідних випадках полі­тичних, громадянських, соціальних чи духовних прав громадян, підприємства — прав їх засновників еконо­мічного, підприємницького характеру).

Методологічне значення для вирішення питання типізації прав юридичних осіб у публічно-правовій сфері, які можуть захищатися в адміністративному су­дочинстві України, на нашу думку, має узагальнення, яке наведено в підручнику з адміністративного пра­ва, підготовленому кафедрою адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярос­лава Мудрого (за редакцією Ю.П. Битяка). А саме, у цьому виданні йдеться про те, що «чинне законодав­ство встановлює основи взаємовідносин підприємств і установ з державою (органами виконавчої влади), зокрема: порядок проведення державної реєстрації та обґрунтування її відмови; перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також порядок одержан­ня дозволу (ліцензії) для здійснення такої діяльності; здійснення оперативного та бухгалтерського обліку ре­зультатів роботи; ведення статистичної звітності. Не­залежно від форм власності, організаційно-правових форм підприємства й установи зобов’язані своєчас­но здійснювати природоохоронні заходи, спрямовані на зменшення та компенсацію негативного впливу їх діяльності на природне середовище, здоров’я й влас­ність людей. Відповідно до законодавства України вони несуть й відповідальність за додержання вимог і норм щодо охорони, раціонального використання та відновлення до рівня встановлених нормативів земель, вод, надр, лісів, інших природних ресурсів, а також за додержання встановлених нормативів викидів і ски­дання речовин, які забруднюють навколишнє природ­не середовище» [198, с. 115].

Згідно з чинним законодавством юридичними осо­бами є не лише підприємницькі та непідприємницькі товариства, організації, а й органи державної влади, органи місцевого самоврядування (основні види юри­дичних осіб публічного права; у переважній більшо­сті випадків відповідачі у справах адміністративної юрисдикції). У ст. 80 ЦК України юридичною осо­бою визначено організацію, створену і зареєстровану у встановленому законом порядку. Під терміном «ор­ганізація» в науці розуміють об’єднання фізичних осіб, що спільно реалізують програму або мету та діють на основі певних правил або процедур. Юридичну особу цивільний закон наділяє цивільною правоздатністю і дієздатністю, правом бути позивачем і відповідачем у суді [240, с. 103]. Дієздатність юридичних осіб в адмі­ністративному судочинстві виникає з моменту їх ство­рення (державної реєстрації) та припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців запису про припи­нення діяльності [241, с. 299].

Залежно від способу створення у ст. 81 ЦК України передбачено існування: 1) юридичних осіб приватного права (створюються на основі установчих документів відповідно до ст. 87 цього Кодексу). До них належать підприємницькі (господарські) товариства, виробничі кооперативи та ін., а також непідприємницькі товари­ства (профспілки, молодіжні та інші громадські орга­нізації, обслуговуючі кооперативи тощо); 2) юридичних осіб публічного права (створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади або ор­гану місцевого самоврядування). Цю групу становлять органи державної влади, органи місцевого самовряду­вання, державні та комунальні підприємства, установи, організації [240, с. 104—110].

Згідно з положеннями ст. 48 КАС України учасни­ками адміністративного судочинства (а саме, особами, які беруть участь у справах в статусі сторін, третіх осіб) можуть бути обидві зазначені вище категорії юри­дичних осіб (як публічного, так і приватного права). Зокрема, у ч. 3 цієї статті Кодексу передбачено, що здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права і обов’язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна про­цесуальна дієздатність), належить органам державної влади, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, їхнім посадовим і службовим особам, підприємствам, установам, орга­нізаціям (юридичним особам). При цьому привертає увагу те, що у вказаних нормах адміністративно-су­дового процесуального закону, як і у ч. 1 ст. 48 КАС України, при визначенні суб’єктів адміністративної процесуальної правоздатності категорія «юридичні особи» вживається в дужках після словосполучення «підприємства, установи, організації». Це дає підстави для висновку, що під терміном «юридична особа» у КАС України законодавець мав на увазі винятково ос­танніх (підприємства, установи, організації; при цьому форма їх власності не має значення). Такий же ви­сновок знаходимо і у навчальному посібнику з основ адміністративного судочинства та права за редакцією Р.О. Куйбіди та В.І. Шишкіна [190, с. 150]. Отже, саме із захистом прав підприємств, установ та організацій, а не належних суб’єктам владних повноважень пов’я­зав законодавець у ч. 1 ст. 2 цього Кодексу завдання адміністративного судочинства в Україні.

Наведене дає підстави для твердження, що позивача- ми—юридичними особами як суб’єктами захисту своїх прав та інтересів у публічно-правових відносинах у на­ціональному адміністративному судочинстві за чинним законодавством є підприємства, установи й організації усіх існуючих в Україні форм власності (приватної, дер­жавної, комунальної). Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, хоча і є юридичними осо­бами публічного права за цивільним правом, можуть звертатися до адміністративних судів (бути позивачами в справах адміністративної юрисдикції) тільки на ви­конання спеціально передбачених законом їх повнова­жень (п. 8 ч. 1 ст. 3, ч. 4 ст. 50 КАС України), а не для захисту своїх прав і законних інтересів, та є у розу­мінні термінології цього закону в будь-якому випадку виключно суб’єктами владних повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 Кодексу).

У ч. 1 ст. 62 ГК України надано визначення поняття «підприємство» як самостійного суб'єкта господарюван­ня, створеного компетентним органом державної вла­ди або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. За формою власності, як узагальнює П.С. Лютіков, в адміністративних правовідносинах бе­руть участь: а) приватні підприємства (діють на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарю­вання); б) підприємства колективної власності; в) кому­нальні підприємства (діють на основі власності терито­ріальної громади); г) державні підприємства (діють на основі державної власності); ґ) підприємства, засновані на змішаній формі власності (створені на базі об’єднан­ня майна різних форм власності) (ст. 63 ГК України) [242, с. 141].

Юридичні особи публічного права (державні і ко­мунальні підприємства) також можуть бути позива­чами в адміністративному судочинстві, захищати свої права та законні інтереси в публічно-правовій сфері в адміністративних судах і роблять це практично. Адже, по-перше, вони розпоряджаються майном, належним державі або територіальній громаді, під час здійснення своєї діяльності на праві господарського відання (ко­мерційні підприємства) або оперативного управління (некомерційні) (ч. 3 ст. 73, ч. 3 ст. 78 ГК України), є самостійними суб’єктами права, а по-друге, так само, як і приватні, й колективні підприємства перебувають у системі державного регулювання (реєстрації, ліцензу­вання, квотування) та контролю (податкового, митно­го, екологічного, санітарного, фітосанітарного та ін.).

Це підтверджується й практикою адміністративного судочинства. Як приклад можна назвати розглянуті Вер­ховним Судом України справи за позовами: державного підприємства «Свердловський ремонтно-механічний за­вод» до державної податкової інспекції у м. Свердловську Луганської області Державної податкової служби Укра­їни про визнання протиправним і скасування наказу про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки [243], державного підприємства «Добрянське лісове господарство» до Державної фінансової інспек­ції в Чернігівській області про визнання протиправним проведення позапланової виїзної перевірки в частині контролю за використанням та охороною лісів щодо законності рубки дерев та заготівлі деревини, а також скасування вимоги про усунення виявлених порушень [244], державного підприємства «Інформаційний центр» Мін’юсту до Рахункової палати України про визнання незаконними дій з проведення перевірки, а також від­сутності компетенції на проведення аудиту в частині ді­яльності, яка перебуває поза межами використання ко­штів державного бюджету [245], та ін.

Згідно з положеннями ст. 55 ГК України державні й комунальні підприємства, приватні та інші підприєм­ства, створені відповідно до цього Кодексу, інші юри­дичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку, ста­новлять одну групу суб'єктів господарювання. І тому в розумінні цивільного закону усі вони є підприємниць­кими організаціями, беруть участь у публічно-правових відносинах як наслідок забезпечення реалізації еконо­мічних прав (на підприємницьку діяльність) їх власни­ків (статті 41, 42 Конституції України).

Суб’єкти господарювання є основною складовою на­родногосподарського комплексу України, на сьогодні провідним об’єктом «втручального» публічного управ­ління й контролю, що провадяться в загальносуспільних інтересах. Державне регулювання підприємницької (гос­подарської) діяльності у сучасних умовах є додатковим механізмом саморегулювання ринку, спрямованим на коригування економічної поведінки в інтересах держави і суспільства [200, с. 267, 268]. Воно надає економічним відносинам, діяльності підприємств та інших суб’єктів господарювання організаційно-правового змісту і перед­бачає одночасно при виявленні правопорушень застосу­вання до них відповідних правових санкцій [246, с. 9—17].

У конкретних відносинах регулювання уповноваже­ними суб’єктами владних повноважень діяльності під­приємницьких організацій (на мікрорівні) виділяють дві основні правові форми державно-владного упоряд­кування економічної поведінки — управління та кон­троль [247, с. 31, 32].

Управління як правова форма державного регулюван­ня економіки сьогодні передбачає вирішення головним чином організаційних питань, зокрема надання пра­вового статусу суб’єктам господарювання та кордонів (меж) їх правомірної (допустимої) діяльності у спосіб прийняття нормативно-правових та індивідуальних ак­тів. У процесі його реалізації проводиться державна ре­єстрація цих суб’єктів, ліцензування відповідних видів їх господарської діяльності; встановлюються ліміти на використання природних ресурсів; ліцензуються і нада­ються квоти на зовнішньоекономічні операції; відбува­ється сертифікація і стандартизація продукції; регулю­ються ціни і тарифи; надаються інвестиційні, податкові та інші пільги, дотації, компенсації; формується дер­жавне замовлення тощо (ч. 2 ст. 12 ГК України).

Контроль у сфері державного регулювання економіки становить сукупність організаційно-технічних і право­вих заходів, спрямованих на визначення компетентни­ми органами влади (суб’єктами владних повноважень) ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності суб’єктів господарювання встановленим дер­жавою правилам, нормам, стандартам, виявлення по­рушень у їх господарській діяльності та вжиття заходів щодо їх усунення, у тому числі застосування відповід­них правових санкцій щодо припинення й відповідаль­ності [198, с. 306].

У ч. 3 ст. 19 ГК України передбачено здійснення державою контролю і нагляду за діяльністю суб’єк­тів господарювання у таких сферах: а) збереження та витрачання ними коштів і матеріальних цінностей, за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звіт­ності; б) за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою, розрахунко­вої та податкової дисципліни, вимог валютного зако­нодавства; в) з питань додержання державних цін на продукцію і послуги; г) непорушення антимонополь­но-конкурентного законодавства; ґ) за використанням і охороною земель; д) за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів; е) за безпекою виробництва і праці, додержанням законо­давства про працю; за пожежною, екологічною, сані­тарно-гігієнічною безпекою; дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності; є) за якістю і безпечністю їхніх продукції та послуг; ж) з пи­тань технологічної, економічної, екологічної та соці­альної безпеки.

Державний контроль за діяльністю підприємств й ін­ших суб’єктів господарювання реалізують спеціально утворені контролюючі органи. Серед них виділяють: державні інспекції, для яких провадження контрольних функцій є основним завданням; та органи виконавчої влади, які реалізують одночасно і контрольні, й управ­лінські (регулятивні) повноваження у відповідних сферах [248, с. 209-214].

Характер і обсяг державного контролю і у зв’язку з цим види прав юридичних осіб (підприємств), що мо­жуть порушуватися у відносинах з контролюючими органами та згодом зазнавати захисту в адміністратив­ному судочинстві, різняться залежно від типів та сфер економічної діяльності, яка провадиться суб’єктами господарювання. Перелік видів допустимої економіч­ної діяльності в Україні визначено у Класифікаторі ви­дів економічної діяльності (КВЕД) [249]. Разом з тим у низці сфер повноваження контролюючих органів мають міжгалузевий характер, тобто поширюються на всіх суб’єктів господарювання (наприклад, податковий, екологічний, санітарно-епідеміологічний, протипожеж­ний контроль, контроль дотримання законодавства про працю, з боку пенсійного фонду, різноманітних фондів загальнообов’язкового соціального страхування тощо). Правомірність проведення контрольних дій, їх трива­лість, періодичність, застосування за результатами ад­міністративних санкцій, заходів припинення чи запобі­гання будь-якими контролюючими органами (не тільки державними інспекціями) згідно з п. 1 ч. 2 ст. 17, п. 2 ч. 1 ст. 18 КАС України може становити предмет судо­вої перевірки за позовами підприємств та інших суб’єк­тів господарювання, поданих для захисту їхніх прав або законних інтересів.

За даними Національного реєстру контролюючих ор­ганів, який ведеться Федерацією роботодавців, наразі в Україні функціонує 70 видів таких органів з повно­важеннями в окремих галузях регулювання економіч­ної та інших аспектів діяльності суб’єктів господарю­вання [250].

Таким чином, права підприємств (суб’єктів господа­рювання), які можуть захищатися в адміністративному судочинстві України за критерієм особливостей харак­теру публічно-правових відносин, публічно-владної ді­яльності, в якій вони зазнають порушення, можна по­діляти на дві групи: 1) у сфері реалізації регулятивних функцій з боку уповноважених суб’єктів владних повно­важень (державної реєстрації підприємницької діяль­ності, ліцензування, сертифікації, квотування, держав­ного регулювання цін тощо); 2) у сфері провадження державного контролю їх господарської діяльності, у тому числі пов’язані з оскарженням проведення перевірок, застосування до них адміністративних санкцій та інших заходів примусу. За їх змістом суб’єктивні права вказа­них юридичних осіб є похідними від конституційного права громадян на власність та зайняття підприємниць­кою діяльністю, обумовлюються провадженням остан­ньої, тобто мають економічний характер, природу, на­даються суб’єктам господарювання з метою захисту їх власності, правомірних економічних інтересів, підпри­ємницьких свобод (ст. 1 Протоколу № 1 до ЄКПЛ).

Основні права суб’єктів господарювання (юридич­них осіб) у сферах: • державної реєстрації їх діяльності (у тому числі припинення) визначені у першу чергу Законом України «Про державну реєстрацію юридич­них осіб та фізичних осіб—підприємців» від 15 травня 2003 р. № 755-IV; • ліцензування господарської діяль­ності — у Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. № 1775-III; • ліцензування (квотування) зовнішньо­економічних операцій • у Законі України «Про зов­нішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. № 959-XII; • сертифікації продукції — у Законі Укра­їни «Про підтвердження відповідності» від 17 травня 2001 р. № 2406-III; • здійснення державного контролю за їх діяльністю — у законах України «Про основні за­сади державного нагляду (контролю) у сфері господар­ської діяльності» від 5 квітня 2007 р. № 877-V та «Про особливості здійснення державного нагляду (контро­лю) у сфері господарської діяльності щодо фізичних осіб—підприємців та юридичних осіб, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності» від 23 лютого 2012 р. № 4448-VI тощо.

Для з’ясування приблизного переліку основних видів прав суб’єктів господарювання, які можуть порушува­тися в публічно-правових відносинах, і як наслідок — захищатися в адміністративних судах, методологічне значення, на наш погляд, мають положення Класифіка­тора категорій адміністративних справ. Цей Класифіка­тор затверджений рішенням Ради суддів адміністратив­них судів від 31 жовтня 2013 р. № 114. Він призначений для потреб практичного визначення спеціалізації суд­дів (судових палат), ведення судової статистики, сис­тематизації та узагальнення судової практики в адмі­ністративних судах України [251]. Однак для наукової класифікації у певній мірі не сприяє те, що у цьому Класифікаторі види адміністративних справ типізовано головним чином за галузевим, а не суб’єктним крите­рієм, тобто за певними забезпечуваними адміністратив­ною юстицією сферами управління (разом як із спорів щодо захисту прав юридичних, так і фізичних осіб). Це у свою чергу обумовлює необхідність спеціального наукового виведення для потреб нашого дослідження тільки основних категоріїв прав юридичних осіб, наразі на цьому етапі — підприємств та інших суб’єктів госпо­дарювання.

Так, аналізуючи положення Класифікатора, за га­лузевою належністю можна виділити такі групи прав суб’єктів господарювання (підприємств, підприємниць­ких організацій), які можуть порушуватися у відноси­нах із суб’єктами владних повноважень і захищатися в органах адміністративної юстиції України, а саме, у сферах:

1) забезпечення громадського порядку та безпеки (розділ 3): — цивільного захисту і охорони праці (ря­док 3.5); — дорожнього руху, транспорту та перевезен­ня пасажирів (рядок 3.7); — обмежень на здійснення грального бізнесу (рядок 3.8);

2) реалізації державної політики в освіті, науці, куль­турі та спорті (розділ 4);

3) реалізації державної економічної політики (розділ 5), зокрема у відносинах щодо: — організації господарської діяльності (рядок 5.1): державної реєстрації юридич­них осіб; ліцензування певних видів підприємницької діяльності; нагляду (контролю) за нею; реалізації дер­жавної регуляторної політики; розроблення і застосу­вання національних стандартів, технічних регламентів та процедур оцінки відповідності; — митної справи, зовнішньоекономічної діяльності, спеціальних заходів щодо демпінгового та іншого імпорту (рядок 5.2); — за­хисту економічної конкуренції (рядок 5.3); — державно­го регулювання цін і тарифів (рядок 5.4); — управління об’єктами державної (комунальної) власності, у тому числі у зв’язку з передачею об’єктів права державної та комунальної власності; проведенням державних за­купівель (рядок 5.5); — реалізації спеціальних владних управлінських функцій у сферах (рядок 5.6): телекому- нікацій, радіочастотного ресурсу, поштового зв’язку, електроенергетики, енергозбереження, альтернативних джерел енергії, комбінованого виробництва електрич­ної і теплової енергії, житлово-комунального господар­ства, теплопостачання, питного водопостачання;

4) забезпечення сталого розвитку населених пунктів та землекористування (розділ 6): — містобудування; пла­нування і забудови територій; архітектурної діяльності (рядок 6.1); — землеустрою; державної експертизи зем­левпорядної документації; регулювання земельних від­носин (рядок 6.2);

5) охорони навколишнього природного середовища (роз­діл 7), зокрема щодо: — забезпечення екологічної без­пеки, у тому числі належного використання природних ресурсів, екологічної безпеки поводження з відходами (рядок 7.1); — особливої охорони природних територій та об’єктів, визначених законом (рядок 7.2);

6) адміністрування податків, зборів, платежів, а також контролю за дотриманням вимог податкового законодавства (розділ 8), зокрема у відносинах із: — реалізації податкового контролю (рядок 8.1); — пога­шення податкового боргу, у тому числі: передачі майна у податкову заставу; застосування адміністративно­го арешту майна; стягнення податкового боргу (ря­док 8.2); — адміністрування окремих податків, зборів, платежів: податку на прибуток підприємств; податку з доходів фізичних осіб; податку на додану вартість, його бюджетного відшкодування; акцизного податку та ін. (рядок 8.3) тощо;

7) реалізації публічної фінансової політики (роз­діл 9): — валютного регулювання і валютного контро­лю (рядок 9.1); — грошового обігу та розрахунків (ря­док 9.2); — бюджетної системи, державного боргу (рядок 9.3); — державного регулювання ринків фінансо­вих послуг (рядок 9.4), у тому числі: ринків банківських послуг; ринків страхових послуг; ринків інвестиційних послуг; спеціальних (вільних) економічних зон; опера­цій із цінними паперами; — здійснення контролю Ра­хунковою палатою, державного фінансового контролю, внутрішньої контрольно-ревізійної роботи (рядок 9.5);

8) реалізації публічної політики у сферах праці, зай­нятості населення та соціального захисту громадян (розділ 10), зокрема з відносин: — стягнення збору та обліку страхових внесків на загальнообов’язкове дер­жавне соціальне страхування (рядок 10.1); — управлін­ня, нагляду та інших владних управлінських функцій (призначення, перерахунку та здійснення страхових ви­плат) у сфері відповідних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування (рядок 10.2); — со­ціального захисту та забезпечення зайнятості інвалідів, інших категорій населення (рядок 10.3) тощо.

Наведений перелік основних видів прав суб’єктів го­сподарювання залежно від галузевої природи публіч­но-правових відносин, в яких вони гарантовані відпо­відними спеціальними нормативно-правовими актами, можуть порушуватися і як наслідок — захищатися в адміністративному судочинстві, засвідчує надзвичай­ну складність та масштабність поставлених перед на­ціональними адміністративними судами завдань. Це у свою чергу вимагає комплексності і різноплановості правових знань у суддів, які здійснюють правосуддя в адміністративних справах за участю юридичних осіб (підприємницьких організацій), необхідність постій­ного підвищення ними своєї професійної кваліфікації. З іншого боку, така комплексність завдань правового захисту одночасно вказує на суттєвий потенціал укра­їнського адміністративного судочинства як найбільш юридично значимого механізму гарантування розвитку національної економіки на ринкових засадах, добробу­ту громадян у країні, здатного незалежно і професійно обмежувати, припиняти прояви неправомірного впливу апарату публічного управління та контролю на сферу економічних (підприємницьких) свобод, налагоджува­ти правовий порядок у відносинах організації націо­нальної економіко-господарської моделі.

Згідно з даними судової статистики найбільшу част­ку в адміністративному судочинстві в Україні за учас­тю юридичних осіб становлять спори, що виникають у зв’язку з адмініструванням податків і зборів. Так, у 2013 р. окружними адміністративними судами (по пер­шій інстанції) розглянуто 91 130 справ із спорів з при­воду реалізації державної податкової політики (або 47% від усієї кількості). Приблизно стільки справ цієї ка­тегорії (97 521, або 47% від загальної кількості) було розглянуто і в 2012 р. [223].

Як зазначено вище, за положеннями ч. 1 ст. 2, ст. 48 КАС України свої права та законні інтереси в публіч­но-правових відносинах від їх порушень в діяльності суб’єктів владних повноважень можуть захищати в ад­міністративному судочинстві й установи. В науці ад­міністративного права під «установами» розуміють юридичних осіб, які утворюються для виконання не­виробничих (негосподарських) функцій в соціаль­но-культурній або адміністративно-політичній сферах для створення певних соціальних цінностей. Виділяють установи культури, освіти, охорони здоров’я, спорту тощо [198, с. 112, 113].

У ч. 3 ст. 83 ЦК України дано визначення поняття «установи» як організації, створеної однією або кіль­кома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їх­нього майна для досягнення мети, визначеної засно­вниками, за рахунок цього майна. І.М. Кучеренко у коментарі до цієї статті відзначає, що на відміну від то­вариства, де учасники мають право брати участь в його управлінні, засновник установи лише бере участь в її створенні (шляхом об’єднання (виділення) майна, яке передається їй для досягнення за рахунок цього майна певної мети) і не бере участі в управлінні нею. Поси­лання у ст. 86 ЦК на можливість установи здійсню­вати поряд з основною діяльністю і підприємницьку, зауважує вчена, дає підстави для висновку, що основна діяльність установи не має на меті отримання прибутку [240, с. 107].

Отже, установи, за деякими винятками, є неприбут­ковими (некомерційними) організаціями. Вони володіють майном на праві оперативного управління. Залежно від власника можуть бути державні, муніципальні та при­ватні установи.

Відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 83 ЦК України особливос­ті правового статусу окремих видів установ встановлю­ються законом. З цього випливає, що установи певних сфер діяльності здатні захищати в адміністративно­му судочинстві України свої права у публічно-право­вих відносинах, визначені спеціальними законами про них, нарівні з тими, що унормовані загальними поло­женнями законодавства в сферах державної реєстрації юридичних осіб, надання спеціальних дозволів (ліцен­зій) на певні види діяльності, здійснення державного контролю щодо них, а також суб’єктивні права, які на- буваються в конкретних правовідносинах із суб’єктами владних повноважень (наприклад при укладанні адмі­ністративних договорів) та порушуються в діяльності останніх.

Так, права і обов’язки архівних установ, у тому числі в публічно-правових відносинах із суб’єктами організації й контролю їх діяльності, визначені в Законі України «Про Національний архівний фонд і архівні установи» від 24 грудня 1993 р. № 3814-XII; науково-дослідних (науково-технічних) установ — у Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 р. № 1977-XII; установ з надання безоплатної пра­вової допомоги — у Типовому положенні про установи

3 надання безоплатної правової допомоги, затвердже­ному наказом Міністерства юстиції України від 28 бе­резня 2012 р. № 483/5 на розвиток положень Закону України «Про безоплатну правову допомогу».

Види установ (закладів) у сферах освіти, охорони здоров’я та соціального захисту в цілому системати­зовано у Переліку закладів і установ освіти, охоро­ни здоров’я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію і вислугу років, затвер­дженому постановою Кабінету Міністрів України від

4 листопада 1993 р. № 909 (із змінами). Зокрема, згід­но з цим нормативно-правовим актом у сфері освіти передбачено функціонування музичних і художніх шкіл, міжшкільних навчальних комбінатів, дитячих будинків, дитячих трудових та виховно-трудових ко­лоній, приймальників-розподільників для неповноліт­ніх, шкіл-клінік, загальноосвітніх, вищих, професій­но-технічних, дошкільних, позашкільних навчальних закладів, бібліотек, будинків дитини та ін.; у сфері охорони здоров’я — лікарняних, амбулаторно-поліклі­нічних закладів, лікувально-трудових профілакторіїв, закладів швидкої та невідкладної медичної допомоги, переливання крові, охорони дитинства, санаторно-ку­рортних закладів, установ з проведення лабораторних та інструментальних досліджень, діагностичних цен­трів, медико-соціальних експертних комісій, бюро судово-медичної експертизи тощо; у сфері соціального захисту — інтернатів для інвалідів, дітей-інвалідів, бу­динків престарілих та ін. Варто зазначити, що слово «заклад» в українській мові етимологічно означає різ­новид установ з певним штатом службовців і адміні­страцією, що працюють в галузях освіти, науки, куль­тури тощо [252, с. 342].

Установи, незважаючи на те, що не мають основною метою, як правило, отримання прибутку, є некомерцій- ними організаціями, як і підприємства та інші суб’єк­ти господарювання, також є об’єктами публічно-влад­ної організації їх діяльності (публічного управління), а саме — для набуття правосуб’єктності потребують дер­жавної реєстрації, у певних випадках мають отримувати дозволи, ліцензії, сертифікати чи проходити акредита­цію, а також підлягають контролю з боку відповідних суб’єктів міжгалузевого й галузевого державного контр­олю (податкових органів, органів Пенсійного фонду, пожежної інспекції, галузевих органів у сферах освіти, охорони здоров’я, культури, соціального захисту (коли їх діяльність провадиться у цих сферах) тощо). А тому їх права як об’єкт практичного захисту в адміністративно­му судочинстві за прикладом підприємств залежно від характеру діяльності суб’єктів владних повноважень, в якій вони зазнають порушення, можна поділяти на права у відносинах: 1) реалізації функцій публічно­го регулювання (зокрема, пов’язаних з державною ре­єстрацією, ліцензуванням, акредитацією їх діяльності, регулюванням цінової політики, вирішенням питань користування земельними ділянками тощо); 2) держав­ного контролю.

Так, як приклади захисту установами своїх прав у пу­блічно-правових відносинах із суб’єктами владних по­вноважень можна назвати розглянуті Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України справи за позовами: районної санітарно-епідеміологіч­ної станції до Державної інспекції з контролю за цінами про визнання незаконними та скасування рішення сто­совно застосування економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін [253]; учбово-оперативного гірничорятувального загону до Державної фінансової інспекції про скасування вимоги щодо виплати недо- отриманих працівниками сум заробітної плати [254]; Державного аграрного університету до сільської ради про визнання незаконною бездіяльності у вигляді не- розгляду клопотання про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки та зобов’язання її розглянути і надати дозвіл [255].

Іншими словами, незважаючи на те, що установи утворюються на відміну від підприємств здебільшего для сприяння, забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина, не пов’язаних з провадженням підприємницької діяльності, а освітніх, духовних, соці­альних, громадянських за змістом, це не виключає їх із сфери публічно-владних відносин (управління, контро­лю), і як наслідок — призводить до того, що вони також звертаються для захисту своїх прав та законних інтере­сів до адміністративних судів, є учасниками справ адмі­ністративної юрисдикції.

Згідно з положеннями підпунктів 3.4.1 і 3.4.7 пунк­ту 3.4 Державного класифікатора України «Класифі­кація організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004», затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 р. № 97, орга­нізаційно-правовими формами «організацій» є поряд з установами, закладами й об’єднання громадян. Останні за приписами частин 1 і 3 ст. 48 КАС України є но­сіями адміністративно-процесуальної правосуб’єктно- сті, можуть брати участь в адміністративних справах, оскільки є різновидом вжитого при цьому поняття «юридичні особи». Це підтверджується й аналізом ін­ших статей КАС України.

Так, у ч. 4 ст. 50 КАС України передбачається, що громадяни та їх об’єднання беруть участь у справах адміністративної юрисдикції за позовами суб’єктів владних повноважень з приводу: тимчасової заборони (зупинення) окремих видів або всієї діяльності таких організацій; їх примусового розпуску (ліквідації); обме­ження у праві на мирні зібрання (збори, мітинги, по­ходи, демонстрації тощо). Крім того, у статтях 172—178 Кодексу спеціально врегульовано особливості участі політичних партій та їх представників у справах, пов’я­заних з виборчим процесом та процесом референдуму, у ст. 183 — оскарження, у тому числі й громадськими об’єднаннями, обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів міс­цевого самоврядування, повідомлених про проведення таких заходів. Натомість за змістом п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України будь-які громадські об’єднання, що набули статусу юридичної особи (громадські організації, спіл­ки, профспілки, партії, молодіжні, релігійні та інші), вправі оскаржувати рішення (нормативно-правові акти та акти індивідуальної дії), дії та бездіяльність суб’єктів владних повноважень, коли ними зачіпаються або по­рушуються їхні права або законні інтереси.

Зараз правові та організаційні засади реалізації гро­мадянами права на свободу об’єднання, гарантованого Конституцією та міжнародними договорами України, порядок утворення, реєстрації, діяльності і припинення об’єднань громадян (громадських об’єднань) визнача­ються Законом України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 р. № 4572-VI. Згідно зі ст. 1 цього Закону громадське об'єднання — це добровільне об’єд­нання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволен­ня суспільних, зокрема економічних, соціальних, культур­них, екологічних та інших інтересів.

Громадські об’єднання можуть функціонувати у фор­мі громадських організацій (коли їх засновниками є лише фізичні особи) та громадських спілок (коли їх засно­вниками є юридичні особи приватного права; членами (учасниками) можуть бути як юридичні, так і фізичні особи). Ці організації можуть як мати статус юридич­них осіб (у цьому випадку вони підлягають державній реєстрації в загальному порядку), так і не мати його (легалізуються шляхом прийняття письмового повідом­лення уповноваженим органом з питань реєстрації гро­мадських об’єднань).

Суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення: 1) політичних партій; 2) ре­лігійних організацій; 3) непідприємницьких товариств, що утворюються актами органів державної влади, ін­ших державних органів, органів місцевого самовряду­вання; 4) асоціацій органів місцевого самоврядування та їх добровільних об’єднань; 5) саморегулівних орга­нізацій, організацій, які здійснюють професійне само­врядування; 6) непідприємницьких товариств (які не є громадськими об’єднаннями), утворених на підставі інших законів, — регулюються спеціальними законами. Положення Закону від 22 березня 2012 р. № 4572-VI на них не поширюються (ч. 2 ст. 2 цього Закону).

На відміну від суб’єктів господарювання права гро­мадських об’єднань, засади їх взаємовідносин з органа­ми влади спеціально системно урегульовані, зокрема, в розділі III Закону України «Про громадські об’єднан­ня». Так, у ст. 21 Закону № 4572-VI передбачено, що для здійснення своєї мети (цілей) громадське об’єднання має права: 1) вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі); 2) звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), за­явами (клопотаннями), скаргами; 3) одержувати у по­рядку, визначеному законом, публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації; 4) бра-

ти участь у порядку, визначеному законодавством, у розробленні проектів нормативно-правових актів, що видаються органами державної влади, органами міс­цевого самоврядування і стосуються сфери діяльності громадського об’єднання та важливих питань держав­ного і суспільного життя; 5) проводити мирні зібрання; 6) здійснювати інші права, не заборонені законом.

Права громадських об’єднань, встановлені у ч. 1 ст. 21 Закону України «Про громадські об’єднання», як свідчить їх аналіз, є головним чином правами, по­хідними від прав їхніх членів (передусім громадян) на суспільно-політичну активність, взяття участі у вирі­шенні питань державного і місцевого значення. Хоча за спрямованістю (кінцевою метою) вони можуть пе­редбачати й задоволення, колективний захист право­вих можливостей (прав та законних інтересів) своїх учасників різноманітного суспільно значимого галу­зевого змісту (економічного, соціального, культурно­го, екологічного та іншого залежно від мети (цілей) утворення громадського об’єднання). У зв’язку з цим права громадських об’єднань, які можуть захищатися в адміністративному судочинстві, у цілому можна на­звати правами, пов'язаними із захистом інтересів сво­їх членів. Це стосується й професійних спілок, метою утворення яких є захист трудових і соціально-еконо­мічних прав їх членів (ч. 1 ст. 2 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. № 1045-XIV).

Як приклади участі профспілок в адміністративно­му судочинстві для захисту прав своїх членів, можна назвати справи за позовами: Незалежної профспілки гірників до Управління Фонду соціального страху­вання від нещасних випадків на виробництві і про­фесійних захворювань України, Міністерства юстиції України про визнання недійсним нормативного акта [256]; національного форуму профспілок України до Національної комісії регулювання електроенергетики України про визнання протиправною та скасування постанови «Про затвердження роздрібних цін на при­родний газ, що використовується для потреб населен­ня» [257]; первинної профспілкової організації кому­нального підприємства «Облводоканал» Запорізької обласної ради до Національної служби посередництва і примирення про визнання протиправним та скасу­вання розпорядження про відмову в реєстрації колек­тивного трудового договору між найманими працівни­ками комунального підприємства та власником цього підприємства, зобов’язання провести реєстрацію цьо­го договору [258] тощо.

У практиці адміністративного судочинства в Україні мають місце й справи про захист громадськими еколо­гічними організаціями прав громадян у сфері екології. До цієї категорії справ належать такі, які, зокрема, роз­глядалися в адміністративних судах за позовами між­народної благодійної організації «Екологія-Право-Лю- дина» до: Кабінету Міністрів України про визнання протиправною та скасування постанови про надання в постійне користування ДП «НАЕК «Енергоатом» земельної ділянки у постійне користування [259], Мі­ністерства охорони навколишнього природного сере­довища України про визнання незаконною бездіяльно­сті у формі незабезпечення оприлюднення висновків державної екологічної експертизи на офіційному сайті Міністерства, зобов’язання оприлюднити такі висно­вки [260]; цього самого Міністерства про зобов’язання вжити заходів для виконання пп. 3, 5, 6 ч. 1, пп. 3 ч. 4, пп. 2, 3 ч. 5, пп. 1, 4 ч. 11, ч. 13, 14, 15, 16 Національно­го плану заходів з реалізації положень Кіотського про­токолу до Рамкової конвенції ООН про зміну кліма­ту, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2005 р. № 346-р [261], та ін.

У ч. 2 ст. 21 Закону України «Про громадські об’єд­нання» закріплено також права громадських об’єднань із статусом юридичної особи економічного (підприєм- нищъкого) характеру, якими володіють й підприємства та інші суб’єкти господарювання. Зокрема, при цьому передбачено у тому числі такі їх права: 1) бути учас­ником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства; 2) здій­снювати відповідно до закону тдприемницъку д1ялъшстъ безпосередньо, якщо це передбачено статутом гро­мадського об’єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає його меті (цілям) та сприяє її досягненню; 3) засновувати з метою досягнення своєї статутної мети (цілей) засоби масової інформації; 4) брати участь у здійсненні дер­жавної регуляторної політики тощо.

З огляду на вищезазначене ч. 3 ст. 23 Закону № 4572-VI вимагає від громадських об’єднань зі статусом юридич­ної особи та створених ними товариств, підприємств вести бухгалтерський облік, фінансову і статистичну звітність, бути зареєстрованими в органах державної податкової служби та сплачувати до бюджету обов’яз­кові платежі відповідно до закону. Також установлено можливість надання громадським об’єднанням, створе­ним ними юридичним особам (товариствам, підприєм­ствам) пільг, у тому числі у сфері оподаткування, на підставах та в порядку, визначених законами України. Отже, при здійсненні підприємницької діяльності гро­мадські об’єднання зі статусом юридичної особи так само є об’єктом державного контролю за їх господар­ськими операціями з боку відповідних контролюючих органів, як і підприємства, інші суб’єкти господарю­вання. А тому допускається захист ними своїх еконо­мічних прав, пов’язаних із свободою підприємництва і розпорядженням об’єктами власності, в адміністратив­ному судочинстві у разі їх порушень суб’єктами владних повноважень, у тому числі контролюючими органами. Адміністративні справи в цьому випадку розглядаються в тому самому порядку і з тими самими особливостями, що і спори за позовними заявами підприємств щодо оскарження рішень, дій, бездіяльності суб’єктів влад­них повноважень.

Політична партія відповідно до ст. 2 Закону України «Про політичні партії» від 5 квітня 2001 р. № 2365-III — це зареєстроване згідно із законом добровільне об’єд­нання громадян — прихильників певної загальнонаціо­нальної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політич­них заходах.

Права політичних партій унормовані в ст. 12 Зако­ну № 2365-III. Зокрема, їм гарантовано можливості: 1) вільно провадити свою діяльність у межах, передба­чених Конституцією України, цим Законом та іншими законами України; 2) брати участь у виборах Президен­та України, до Верховної Ради України, до інших орга­нів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповід­ними законами України; 3) використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформації; 4) підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими орга­нізаціями інших держав, міжнародними і міжурядови­ми організаціями, засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону; 5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, пода­вати допомогу у їх створенні.

Політичним партіям Законом № 2365-III гарантуєть­ся свобода опозиційної діяльності, зокрема: можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з пи­тань державного і суспільного життя; брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати кри­тичну оцінку дій і рішень органів влади, використо­вуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом; вносити до органів державної влади України та органів місцево­го самоврядування пропозиції, які обов’язкові для роз­гляду ними в установленому порядку. Втручання з боку останніх або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків за винятком випадків, передбачених законом згідно з ч. 4 Закону України «Про політичні партії» забороняється.

Політичні партії також перебувають у системі дер­жавного контролю. Контроль їх діяльності здійснюють: 1) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (лега­лізації) об’єднань громадян, інших громадських фор­мувань — за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту полі­тичної партії; 2) Центральна виборча комісія та окруж­ні виборчі комісії — за додержанням політичною пар­тією порядку участі у виборчому процесі (ст. 18 Закону № 2365-III).

Отже, політичні партії — це такі громадські об’єднан­ня, які створюються для реалізації та захисту політичних прав і свобод громадян України (їхніх членів). У зв’язку з цим в адміністративному судочинстві України вони бе­руть участь насамперед, крім як у справах, пов’язаних із застосуванням або усуненням обмежень у реалізації права на мирні зібрання, також й при розгляді спорів з виборчих правовідносин і відносин референдуму (стат­ті 172—177 КАС України). Так, за даними Єдиного дер­жавного реєстру судових рішень у ході парламентських виборів 2012 р. адміністративними судами було розгля­нуто близько 1400 справ за позовами політичних партій (суб’єктів виборчого процесу) або їхніх представників щодо оскарження рішень, дій, бездіяльності виборчих комісій.

Релігійні організації, як передбачено у ст. 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. № 987-XII, утворюються в Україні з метою задоволення релігійних потреб громадян спо­відувати і поширювати віру. До них належать релігій­ні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні на­вчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Ці об’єднан­ня громадян також беруть участь в адміністративному судочинстві, практично захищають в адміністратив­них судах свободу совісті і віросповідання та пов’язані з ними права їх членів. Зокрема, поширення набули справи щодо оскарження рішень суб’єктів владних по­вноважень про відмову у реєстрації статутів релігійних громад [262] або змін до них [263]; за позовами релігій­них громад (організацій) до органів влади про визнан­ня прав на культові споруди [264]; оскарження рішень щодо ненадання дозволів на проведення публічних богослужінь [265]; рішень про затвердження проектів землеустрою, надання земельних ділянок у користуван­ня [266] тощо.

З іншого боку, релігійні організації у своїй діяльно­сті зобов’язані дотримуватися, чинного законодавства. У зв’язку з цим, вони, як й інші юридичні особи, та­кож є об’єктом перевірок з боку відповідних уповно­важених органів управління та контролю. Так, адміні­стративними судами в Україні розглядалися справи за позовами: податкових органів про стягнення з релігій­них організацій сум податкової заборгованості [267]; релігійних організацій про визнання протиправними приписів державної інспекції сільського господарства щодо усунення виявлених порушень в землекористу­ванні [268] тощо.

Підсумовуючи вищенаведене, можна запропону­вати проводити класифікацію прав юридичних осіб у публічно-правовій сфері як об’єкта захисту в ад­міністративному судочинстві в Україні за чотир­ма критеріями: 1) залежно від характеру діяльності суб’єктів владних повноважень, в якій вони зазна­ють порушення; 2) залежно від змісту (природи) прав їх засновників або членів, на забезпечення реаліза­ції яких спрямовується функціонування юридичних осіб; 3) за галузевою управлінською належністю; 3) за суб’єктною належністю.

За характером діяльності суб'єктів владних повнова­жень, в якій вони зазнають порушення, можна виділяти права юридичних осіб, які захищаються в адміністра­тивних судах, у таких публічно-правових відносинах: а) у сфері реалізації регулятивних функцій управління (при проведенні державної реєстрації юридичних осіб, реєстрації змін та доповнень до їх статутів (положень), припиненні; ліцензуванні, наданні дозволів та інших документів на провадження певних видів діяльності; сертифікації їх продукції, робіт, послуг, акредитації; квотуванні зовнішньоекономічних операцій; державно­му регулюванні цін; наданні дозволів на злиття, пере­творення тощо); б) у сфері провадження контролю їх діяльності (податкового, фінансового, санітарно-епіде­міологічного, протипожежного, екологічного, антимо­нопольного ін.).

Залежно від змісту (природи) прав їх засновників або членів можна виділяти такі права, які захищаються в адміністративних судах юридичними особами у від­носинах із суб’єктами владних повноважень: а) еко­номічні (пов’язані з розпорядженням об’єктами влас­ності, на підприємницьку діяльність) — захищаються у першу чергу підприємствами та іншими суб’єктами господарювання (інколи — установами, громадськи­ми об’єднаннями, коли вони провадять комерційну діяльність); б) політичні — захищаються політичними партіями (права, пов’язані з виборами, референдума­ми тощо), деякими громадськими об’єднаннями (на­приклад, свобода мирних зібрань, право на внесення пропозицій і зауважень органам державної влади і міс­цевого самоврядування щодо їх роботи та ін.); в) куль­турно-духовні (право на освіту; на охорону здоров’я; свобода літературної, наукової, творчої діяльності; сво- бода релігії, віросповідання; на культурну та історичну спадщину та ін.) — за зверненнями насамперед установ (закладів освіти, культури), громадських організацій; г) соціальні — профспілками, деякими громадськими організаціями (наприклад, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, воїнів—інтернаціоналістів тощо); ґ) екологіч­ні — громадськими екологічними організаціями; д) ін­формаційні (право на доступ до публічної інформації, отримання інформації від органів державної влади і місцевого самоврядування) — головним чином політич­ними партіями, громадськими організаціями, засобами масової інформації тощо.

За галузевою управлінською належністю можна ви­діляти такі групи прав юридичних осіб (їх гарантії), які можуть порушуватися у відносинах із суб’єктами владних повноважень і захищатися в органах адміні­стративної юстиції України, а саме, у сферах: а) фор­мування представницьких органів влади, проведення виборів, референдумів, гарантування громадянських свобод; б) забезпечення громадського порядку та без­пеки; в) реалізації державної політики в освіті, науці, культурі та спорті; г) реалізації державної економічної політики; ґ) забезпечення сталого розвитку населе­них пунктів та землекористування; д) охорони навко­лишнього природного середовища; е) адмініструван­ня податків, зборів, платежів; є) реалізації публічної фінансової політики; ж) публічної політики у сферах зайнятості населення та соціального захисту громадян тощо.

За суб'єктною належністю прав, які становлять об’єкт захисту за позовами юридичних осіб: а) власні права юридичних осіб, які вони набувають з огляду на свій статус у конкретних публічно-правових відносинах (го­ловним чином захищаються підприємствами); б) права, пов’язані із захистом інтересів своїх членів (права, за­хист яких становить мету (цілі) утворення та діяльності громадських об’єднань) [269, с. 118—121].

2.4.