Інтереси фізичних та юридичних осіб як об’єкт захисту в адміністративних судах

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 2, пунктів 6, 8, 11 ч. 1 ст. 3, частин 1 і 2 ст. 6 КАС України самостійним об’єк­том захисту в адміністративному судочинстві поряд з правами і свободами фізичних осіб, правами юридич­них осіб є й порушені при здійсненні органами держав­ної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами владних управлін­ських функцій на основі законодавства й їхні інтереси в сфері публічно-правових відносин.

З огляду на відсутність нормативного визначення у законодавстві поняття «інтерес» особи як об’єкта су­дового захисту доктринальне значення для практики захисту фізичними та юридичними особами правових прагнень, можливостей, які входять до його змісту, у судочинстві, в тому числі й адміністративному, має Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний за­коном інтерес), в якому надано офіційне тлумачення категорії «інтерес», яка вживалася в ч. 1 ст. 4 ЦПК України 1963 р., у вузькому значенні цього слова, у ло- гіко-смисловому зв’язку з суб’єктивними правами, як іншим об’єктом судового захисту [270].

В абз. 3 підп. 3.5 п. 3 мотивувальної частини цього Рішення органом конституційної юрисдикції визначе­но, що судовому захисту підлягає не будь-який інтерес особи, а виключно охоронюваний законом, законний ін­терес. Зокрема, пояснено, що «інтерес може бути як охоронюваним законом, правоохоронюваним, закон­ним, так і незаконним, тобто таким, що не захищаєть­ся ні законом, ні правом, не повинен задовольнятися чи забезпечуватися ними, оскільки такий інтерес спря­мований на ущемлення прав і свобод інших фізичних і юридичних осіб, обмежує захищені Конституцією та законами України інтереси суспільства, держави чи «всіх співвітчизників» або не відповідає Конституції чи законам України, загальновизнаним принципам права.

Про те, що захисту в адміністративному судочинстві підлягають не будь-які, а лише законні інтереси учасни­ків адміністративних правовідносин, на основі аналізу ч. 1 ст. 2 КАС України зазначив Верховний Суд Украї­ни у постанові від 10 квітня 2012 р. у справі за позовом АТ «Санофі-Авентіс Франція» до Міністерства охоро­ни здоров’я України про визнання протиправними та скасування наказів про державну реєстрацію (перере­єстрацію) лікарських засобів та внесення змін у реє­страційні матеріали. А саме, у ній найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції зазначив, що «визнання протиправним рішення суб’єкта владних повноважень можливо лише за позовом особи, права або законний інтерес якої порушені цим рішенням... За положеннями ч. 1 ст. 2 КАС України адміністративні суди захищають лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин» [271]. Тобто пред’явлення позову осо­бою для захисту непорушеного її права чи інтересу буде зловживанням нею правом на судовий захист та під­ставою для прийняття судового рішення про відмову в його задоволенні [272, с. 47—52].

У підп. 3.6 п. 3 мотивувальної частини Рішення від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 Конституційний Суд України визначив, що «і поняття «інтерес» (у вузько­му розумінні), і суб’єктивне право опосередковуються об’єктивним правом, гарантуються і охороняються дер­жавою тощо. Зокрема, і суб’єктивне право, і пов’яза­ний з ним інтерес є дозволами. Але перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге — простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Доз­волено все, що не забороняється законом».

На цій підставі у п. 1 резолютивної частини вказаного Рішення органом конституційної юрисдикції поняття «охоронюваний законом інтерес», яке вживалося в ч. 1 ст. 4 ЦПК України 1963 р. та інших законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права», роз’яс­нено як «прагнення до користування конкретним мате­ріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо неопосеред- кований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам».

Ця позиція Конституційного Суду України у цілому, на нашу думку, стосується змісту та особливостей ка­тегорії «інтерес» як одного з об’єктів захисту в адмі­ністративному судочинстві за положеннями ч. 1 ст. 2, частин 1 і 2 ст. 6 та інших КАС України. Специфікою при цьому є лише сфера порушення відповідних ле­гітимних прагнень фізичної або юридичної особи (не цивільно-правові, а публічно-правові відносини) та суб’єкта їх порушення — носія владних повноважень, що здійснює владні управлінські функції на основі за­конодавства [273, с. 58—66].

Варто зазначити, що у спосіб закріплення можливості захисту в адміністративному судочинстві приватними особами не лише їхніх прав, а й законних інтересів у сфері публічно-правових відносин законодавець нама­гався створити в Україні додаткові правові механізми забезпечення верховенства права і законності в діяль­ності апарату публічної влади, практично передбачити додатковий «резерв» для їх захищеності в публічному управлінні.

Крім того, унормування у КАС України можливості захисту фізичними та юридичними особами своїх за­конних інтересів у сфері публічно-правових відносин є й установленням своєрідного незалежного юридич­ного механізму гарантування «свобод» громадянського суспільства, широкого спектра допустимих, не врегу­льованих правовими заборонами і приписами варіан­тів соціально прийнятної поведінки приватних осіб (їх природних можливостей) в межах дії щодо них кон­ституційного принципу дозволено все те, що прямо не заборонено законом (ч. 1. ст. 19 Конституції України). Цей принцип виник як віддзеркалення об’єктивних потреб в утвердженні ідей свободи, демократії, прав людини. Як відзначає М.І. Матузов, вперше його було закріплено у статтях 4 і 5 Декларації прав людини і громадянина 1789 р., де було встановлено: «Здійснення природних прав людини обмежено лише тими межа­ми, які забезпечують іншим членам суспільства корис­тування цими самими правами. Закон вправі заборо­няти лише діяння, шкідливі для суспільства. Все, що не заборонено законом, то дозволено, і ніхто не може бути примушений робити те, що не встановлено зако­ном» [275, с.

Так, Вищий адміністративний суд України у постано­ві від 27 вересня 2012 р. у справі № К/9991/40179/12, поклавши в основу свого рішення положення ст. 19 Конституції України про те, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбаче­но законодавством, задовольнив позов ДП «Національ­на енергетична компанія «Укренерго» до Державної фінансової інспекції в Київській області, визнав про­типравним та скасував п. 2 вимоги контрольно-реві­зійного управління, яким було зобов’язано позивача ініціювати судовий позов до винних осіб, направлений на відшкодування збитків, завданих зайвим перераху­ванням коштів контрагентам. У постанові у цій справі суд касаційної інстанції визначив правову позицію, що «зі змісту розділу II Конституції України, ст. 6 ЄКПЛ, ст. 6 КАС України, ст. 3 ЦПК України, ст. 1 ГПК України вбачається, що звернення до суду за захистом порушених прав та інтересів є невід’ємним та гаран­тованим державою правом, а не обов’язком. З огляду на це, ніхто не може бути зобов’язаний скористатися своїм правом звернутися до суду для захисту своїх або державних інтересів. Таким чином, вимога відповідача, що була направлена в адресу Компанії із зобов’язанням останньої звернутися до суду з позовом про стягнення з невизначеного кола юридичних та фізичних осіб збит­ків, не ґрунтується на законі та є такою, що прийнята контрольно-ревізійним управлінням з перевищенням наданих йому повноважень. А це є підставою для задо­волення позовних вимог, оскільки такий спосіб захи­сту майнових інтересів держави не передбачено чинним законодавством» [276].

Вищенаведене рішення є прикладом адміністратив­ного судового захисту свобод економічної діяльності підприємства (вільного вибору варіантів поведінки у межах загальних дозволів, відсутності прямих заборон та приписів закону), які випливають із загального змі­сту положень ч. 1 ст. 19 Конституції України. Одно­часно цим свободам кореспондує обов’язок суб’єктів владних повноважень приймати свої рішення та вчи­няти дії тільки на основі законів України (ч.

Категорія «законні інтереси» особи як самостійний об’єкт судового захисту дістала нормативне закріплен­ня на вітчизняних теренах приблизно 90 років тому. А саме, вперше це було зроблено в ЦПК УРСР 1924 р., у якому містилися положення про можливість захисту в цивільному процесуальному порядку поряд з правами й законних інтересів особи.

Разом з тим ще в дореволюційній вітчизняній юридич­ній літературі відзначалася можливість захисту, зокрема в адміністративній юстиції, не лише суб’єктивних прав особи, а і її правоохоронних інтересів. Так, С.О. Корф у 1910 р. писав, що «вся історія другої половини XIX сто­ліття свідчить, що з інституту захисту прав адміністра­тивна юстиція все більше перетворювалася на інсти­тут захисту інтересів громадян. Це найбільш яскраво проявляється в італійському праві. Звичайно, це мало місце і в Росії, де адміністративна юстиція розвивалася з влади нагляду» [277, с. 447]. Далі вчений зауважував, що «адміністративна юстиція має своїм завданням за­хист прав та інтересів громадян». Однак підставою для адміністративного позову, на думку С.О. Корфа, могло бути допущення порушення адміністративним органом не будь-якого інтересу особи, а тільки «правоохорон­ного». Саме за ознакою захисту «правоохоронного ін­тересу» на відміну від «неправоохоронного» полягала, на його погляд, різниця між адміністративним позовом та скаргою до вищестоящої адміністративної інстанції. А саме, він писав: «Скарга до начальства може викли­катися порушенням будь-якого інтересу та може й не містити прохання про поновлення права, а про про­яв милості, захист такого, що не охороняється правом інтересу (наприклад, отримання податкових пільг, не передбачених прямо законом)... Питання про те, що може бути правоохоронним інтересом може вирішува­тися виключно на основі законодавства кожної окремої держави» [277, с. 497].

У 1923 р. про можливість захисту за допомогою адмі­ністративного позову не лише порушених прав грома­дян, а і їх інтересів писав відомий представник науки адміністративного права М.Д. Загряцков. Так, науко­вець відзначав, що «з того часу, коли порушення мети закону дає підстави для оскарження рішення, що ре- зюмується неправомірним за цією ознакою, на захист інтересів громадянина, навіть тих, які не належать до сфери його суб’єктивних прав, встає вся система зако­нодавства, даного правопорядку і, навіть, більше — вся сукупність правосвідомості епохи» [23, с. 25, 26].

В Адміністративному кодексі УРСР 1927 р. категорія «інтерес» вживалася у значенні загального об’єкта за­хисту за адміністративною скаргою (права, свободи та інтереси), а також в розумінні передумови для подання вказаної скарги. Зокрема, в абз. 1 ст. 521 встановлю­валося, що «скарги на дії місцевих адміністративних органів подають заінтересовані установи, організації та особи або до вищестоящого адміністративного органу, або до самого органу, дії якого оскаржують». У той же час далі йшлося про те, що «скарги можуть подавати також ті установи, організації, інтереси яких безпосеред­ньо не були порушені» [278, с. 44]. Тим самим фактично допускалося адміністративне оскарження дій місцевих органів влади будь-якими суб’єктами права, тобто не­обмеженим колом осіб, що започаткувало на вітчизня­них теренах практику «сутяжництва», поширену і сьо­годні [279, с. 12-18].

О.А. Колобовою сьогодні цілком небезпідставно, на наш погляд, обґрунтовується необхідність виділення як невід’ємного та юридично гарантованого державою елемента конституційно-правового статусу особи, по­ряд з її правами і свободами, також і законних інте­ресів. Це пояснюється тим, що «за існуючої ситуації конституційно-правового регулювання, реалізація за­конних інтересів особи деякою мірою все-таки гаран­тована: вони визначаються законодавцем самостійним об’єктом правової охорони (це випливаєє з конститу­ційних норм, у тексті яких категорія «законні інтереси» вживається поряд з правами людини і громадянина); у певних випадках юридичний обов’язок сприяє реа­лізації законних інтересів, атрибутивно не протистав­ляючись їм (обов’язок, встановлюючи певні рамки поведінки одних суб’єктів, дозволяє гарантувати права інших і похідні від них законні інтереси); конститу­ційно-правовою гарантією охорони законних інтересів слугують межі реалізації прав та інтересів; непрямими гарантіями реалізації законних інтересів особи є закрі­плення основних прав людини в Конституції, а також гарантій цих прав тощо» [280, с. 191].

На увагу заслуговує визначення О.А. Колобовою за­конного інтересу як юридично дозволеної поведінки, направленої на реалізацію прагнень, тобто як дозволу на правомірну поведінку. Це поняття, за визначенням автора, не встановлює конкретну міру і способи реалі­зації прагнень, становить собою незабороненість. Межі прояву законних інтересів окреслюються правовими приписами загалом і конституційно-правовими зокре­ма. Законні інтереси як юридична конструкція є пра­вовим засобом забезпечення значної частини інтересів особи, і тому їх ефективне конституційно-правове регу­лювання, направлене на оптимізацію реалізації закон­них інтересів особи, є необхідним для досягнення пе­редусім благополуччя кожної людини [280, с. 190—193].

Законні інтереси як один з елементів статусу учасни­ків правовідносин виділяються сьогодні й у податко­вому та деяких інших галузях права. Так, А.В. Швець визначає законні інтереси платників податків як само­стійну правову категорію, юридичні дозволи, які прояв­ляються у їхніх прагненнях до задоволення потреб, от­римання певних благ, а також можливості у необхідних випадках користуватися заходами державного захисту [281, с. 22—25]. С.А. Ядрихинський виділяє такі види законних інтересів платників податків: 1) на зменшен­ня податкових витрат, скорочення податкового тягаря, застосування спеціальних прийомів зменшення подат­кових зобов’язань правомірними способами і засобами в дозволених законом межах; 2) на стабільність еконо­мічного стану при здійсненні підприємницької діяль­ності, можливість планувати її з урахуванням реальних і потенційних податкових ризиків; 3) прагнення мінімі­зувати видатки при здійсненні по відношенню до ньо­го податкового контролю; 4) незловживання правами з боку податкових органів [282, с. 97—104].

Справами щодо захисту платниками податків своїх законних інтересів у відносинах з податковими органа­ми, коли останні порушують надані їм законодавством повноваження, виходять за їх межі (тобто зловжива­ють своїми правами), в адміністративному судочинстві України В.М. Кравчуком, зокрема, виокремлюються ті, які стосуються оскарження рішень-повідомлень за­значених суб’єктів владних повноважень, які ґрунту­ються на самостійно зроблених ними висновках про нікчемність правочинів (без дотримання при цьому ви­мог статей 203, 215, 216, 228 ЦК України про виключно судовий порядок визнання правочинів такими). А саме, вчений зазначає, що об’єктом захисту у таких справах «є інтерес позивача (платника податків), який полягає у прагненні до користування матеріальними і нематері­альними благами, зокрема правами, які виникли з до­говорів, укладених з контрагентами. Оскільки ці дого­вори є первинними документами, на підставі яких було сформовано валові доходи та витрати, а також сума по­даткового кредиту з податку на додану вартість, їх оцін­ка з боку податкового органу, як нікчемних, свідчить про невизнання прав, які випливають з вищенаведених договорів. А отже, це породжує спірність, правову не­визначеність як у відносинах між сторонами договорів, так і у податкових правовідносинах... Вказані інтереси виникають з передбачених законом підстав, є легальни­ми, а тому можуть бути самостійним об’єктом судового захисту» [283, с. 90—100].

Установивши у процесі перевірки правочин, який має ознаки фіктивного, податковий орган має, діючи в межах своїх повноважень, у таких випадках звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним. До набрання рішенням суду законної сили правочин вважається дійсним, оскільки саме це є змістом пре­зумпції, яка наведена в ст. 204 ЦК України. До цього часу податковий орган не може застосовувати наслідки недійсності правочину, зокрема і коригувати податкові зобов’язання, навіть якщо б у нього і були відповідні переконання. Здійснення таких дій не відповідає пов­новаженням податкового органу та способу їх реалі­зації, свідчить про перевищення компетенції та без­підставне втручання у приватні правовідносини. Такі висновки (правові позиції), зокрема, були визначені Вищим адміністративним судом України в ухвалі від 1 липня 2014 р. у справі № К/800/16983/14 за позо­вом ТОВ «АТБ-маркет» до СДПІ по роботі з велики­ми платниками податків у м. Дніпропетровську про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення [284]; постанові від 14 листо­пада 2012 р. у справі № К/9991/50772/12 за позовом ТОВ «ПВК «Будівельник» до ДПІ в Оболонському ра­йоні у м. Києві [285] та в низці інших.

У постанові від 18 березня 2014 р. в справі № 21-251 а13 за позовом ДПІ у Подільському районі м. Києва до ТОВ «БДО Лігал Україна» та ТОВ «Ековент 2000» про засто­сування наслідків нікчемного правочину та стягнення коштів у дохід держави Верховний Суд України визна­чив: «Законом України від 2 грудня 2010 р. № 2756-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Укра­їни у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу Укра­їни», який набрав чинності з 1 січня 2011 р., редакцію ст. 228 ЦК змінено. Внесеними змінами встановлено два окремі види недійсності правочинів: ті, що порушують публічний порядок і є нікчемними, та ті, що вчинені з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства, і є оспорюваними [недійсність яких прямо не встанов­лена законом, але одна із сторін або інші заінтересовані особи можуть заперечувати їх дійсність в судовому по­рядку на підставах, встановлених законом (ч. 3 ст. 215 ЦК України)]. Таким чином, у новій редакції ст. 228 ЦК передбачено, що правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, може бути визнаний недійсним судом. Також законодавець визначив наслідки визнання такого правочину недійсним» [286].

Отже, вирішення питання про захист в адміністра­тивному судочинстві інтересів приватних осіб у публіч­но-правових відносинах передбачає, зокрема, й з’ясу­вання правомірності втручання апарату публічної влади (суб’єктів владних повноважень) у приватні відносини, допустимість, з погляду існування заборон і приписів законодавства, застосованих до таких осіб (позивачів) обмежень у можливості діяти по своїй волі та у своїх правомірних (легальних з точки зору права) інтересах; та чи не суперечить, не уходить у протиріччя відповід­ний індивідуальний інтерес із публічними інтересами, які захищаються правом, належними відповідній гро­маді, державі чи суспільству [287, с. 323—325].

Одночасно предметом судового захисту в адміністра­тивній юстиції може бути не лише порушений (обме­жений) легальний інтерес конкретної приватної особи у діяльності суб’єктів владних повноважень (наприклад, шляхом неправомірного покладання відповідних не пе­редбачених законодавством або не у спосіб, визначе­ний ним, обов’язків), а й незабезпечене допустиме, в контексті загальної ідеології правової політики держави у різноманітних сферах публічно-правового регулюван­ня, звичайне (природне), таке, яке не суперечить пу­блічним інтересам й об’єктивному формальному праву, прагнення такої особи до користування певним благом у сфері економічних, політичних, соціальних, куль­турних, інформаційних чи інших суспільних відносин, реалізація якого потребує сприяння або навпаки не­втручання з боку відповідних органів влади (посадових осіб) [288, с. 22].

Наприклад, постановою Волинського окружного адміністративного суду від 2 червня 2011 р. (справа № 2а/0370/97/11) було задоволено позов ВАТ «Луцьке ремонтно-транспортне підприємство» до Волинської регіональної філії ДП «Центр державного земельно­го кадастру» щодо визнання протиправною відмови в державній реєстрації договорів оренди землі сільсько­господарського призначення. В основу мотивування ви­рішення цієї справи судом покладено офіційне тлума­чення категорії «права та інтереси юридичних осіб», яке було надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004. Зокрема, суд зазна­чив, що «позивач офіційно (в порядку, передбаченому чинним законодавством) звернувся до уповноваженого суб’єкта владних повноважень з вимогою про реєстра­цію договорів оренди землі з метою задоволення інди­відуальних потреб, а саме — прагнення скористатися правом на користування земельними ділянками для здій­снення господарської діяльності. Такі прагнення пози­вача самі по собі не суперечать чинному законодавству, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загальноправовим засадам». На цій підставі, в даній справі суд дійшов висновку, що «відмова відпові­дача у здійсненні державної реєстрації договорів оренди землі, що є одним із завдань та функцій Центру держав­ного земельного кадастру, вчинена в усній формі без надання офіційного рішення з роз’ясненням обґрунту­вання такої відмови, є протиправною, так як суперечить загальноправовим засадам і принципам» [289].

Законні інтереси як об’єкт захисту в адміністратив­ному судочинстві є не випадковою, а закономірною, такою, яка логічно випливає із змісту об’єктивного права вигодою (благом), отримання якої особа може з великою часткою вірогідності очікувати та домагатися й захищати її у відносинах із суб’єктами владних по­вноважень. За цією ознакою (критерієм невипадково- сті, закономірності) законні інтереси відрізняються від іншої відомої юридичній науці та достатньо близької за змістом категорії «правові рефлекси».

Уперше поняття рефлексу права було обґрунтова­но Р. Ієрінгом, який розглядав його як суть тієї ви­годи, яку отримують треті особи внаслідок здійснен­ня ким-небудь свого суб’єктивного права. Як приклад правових рефлексів науковець наводив такі ситуації: «гребля, збудована для захисту своєї ділянки від повені, надає сусіднім ділянкам ту саму послугу»; «годинник, укріплений годинникових справ майстром перед сво­їм магазином для реклами, допомагає всьому ділово­му кварталу перевіряти час»; «ліхтар, поставлений на вулиці біля міської управи, через вікна освітлює мою квартиру». В.М. Дурденевський на початку XX століття вважав вказані «рефлекси» не юридичною категорією, а «простими фактами, для права по суті байдужими». Однак вчений визнавав, що «якщо такий рефлекс, об’єктивуючись у світі людей, отримує форму тривало­го або правильно повторюваного стану, входить у звич­ку і, так би мовити, обростає гарантіями норм звичаю, то тоді заінтересовані особи можуть отримати «евен­туальне право». І гнучкий апарат французької адміні­стративної юстиції враховує його, легітимізує захист в адміністративному процесі. Але це вже не випадкова вигода, а вигода, так би мовити, нормована, те явище, яке Еллінек і Лабанд обґрунтували як «рефлекс об’єк­тивного права» [26, с. 78—95]. Тобто вже дореволюцій­ними вченими визнавалася можливість трансформації (перетворення) звичайних рефлексів (рефлексів права) на легітимні (охоронювані правом), зокрема внаслідок тривалого використання приватними особами певного випадково набутого блага, що з часом набувало ознак закономірності, звичаю ділового чи суспільного життя.

У сучасній німецькій адміністративно-правовій науці, відзначає І.А. Белозеров, під правовими рефлексами ро­зуміють фактичні, такі, які не мають юридичної форми, інтереси особи. Вони з огляду на концепцію захисної норми, не як суб’єктивні права, в адміністративному судочинстві не захищаються [40, с. 17—19]. Як приклад, що вже вище наводився в монографії, традиційно на­зивається неможливість оскарження у ФРН сусідом адміністративного акта, яким надається певна вигода у формі права користування тим чи іншим об’єктом іншому (дозвіл на забудову суміжної земельної ділянки тощо), коли це завдає йому (на його погляд) шкоди. Однак для німецької адміністративної юстиції не має значення, чи є отримана суб’єктом права вигода (благо) закономірною (у рамках реалізації особою своїх закон­них інтересів), чи випадковою (як простий рефлекс). Оскільки у ній захист і першої, і другої, як правило, є неможливим (крім екологічних інтересів необмеженого кола осіб екологічними організаціями за положеннями Орхуської конвенції).

Так, Ебергард Шмідт-Ассман пише, що «адміністра­тивне право, яке розглядає індивіда як автономну осо­бистість, мусить спочатку зважати на його інтереси в такому вигляді, в якому їх формулює суб’єктивний роз­суд. Інтереси, визначені їхнім носієм, можуть бути хиб­ними, вони можуть бути суб’єктивно перебільшеними і видаватися такими, що не можуть бути юридично схва­лені, — усе це проблеми, для вирішення яких правнича система мусить вжити відповідних заходів» [14, с. 171]. Далі вчений відзначає зростання в адміністратив­но-правовій науці у ФРН ролі групових інтересів, що зумовлює потребу осмислення їх легітимного статусу. А саме, він зауважує, що «участь спілок, наприклад, згідно з §§58—61 Федерального закону про охорону природи, вказує на потребу залучення суспільних сил до відповідальності державних органів та забезпечення загального добра» [14, с. 172].

Представник сучасної теорії права О.Б. Купцова ви­значає правові рефлекси як зиски, блага, які випадково виникають та не завжди зводяться до можливості здій­снення певних юридично значимих дій. Вчена погоджу­ється з Я.М. Магазінером та підтримує його позицію, за якою «рефлекси права становлять собою неочікувану (випадкову) вигоду для особи, але яка необхідно ви­пливає із забезпечення такого, що дійсно захищається, суб’єктивного права, із гарантування «чужої» юридич­но забезпечуваної потреби» [290, с. 90, 91]. У зв’язку з цим традиційним за положеннями вітчизняної юри­дичної науки є те, що правові рефлекси на відміну від законних інтересів не підлягають правовому захисту, в тому числі у судах. А саме, ще В.М. Дурденевський пи­сав, що «таку вигоду не можна захищати за допомогою скарги або позову» [26, с. 85].

У латиноамериканській адміністративно-правовій лі­тературі явище, відоме вітчизняній юридичній науці як «правові рефлекси», позначають терміном «прості ін­тереси». При цьому заслуговують на увагу наявні у ній погляди, що у трихотомії «індивідуальні права, законні інтереси і прості інтереси» відбувається послідовне по­ниження у ступені захисту з боку закону, судової влади відповідного об’єкта охорони. Августин Гордильо від­значає, що «різниця між законним і простим інтересом полягає в тому, що простий є загальним для всіх людей, а законний — належить категорії «визначених і обмеже­них» індивідів... Цілком може бути, що адміністративні заходи зачіпають всіх трейдерів, або всіх користувачів суспільних послуг тощо, проте не всі платники подат­ків або жителі конкретного муніципалітету належать до кола належних позивачів (це поняття не поширюється до розмірів «національного співтовариства»). У зв’яз- ку з цим іноді виникають труднощі, щоб вказати осіб, які мають право на судовий захист, тому що інтерес поступово знижується по відношенню до категорії ба­гатьох людей. Інтерес, щоб підлягати судовому захисту повинен бути «особистим і прямим». Але не можна ка­зати, що заявник повинен мати дуже особистий інтерес у справі та у винятковому сенсі, так як це наближає до гіпотези суб’єктивних прав, або що інтерес має існува­ти негайно і очевидно» [47].

У цілому вищенаведена думка стосується та є при­йнятною і для українського адміністративного судо­чинства. Адже категорія «порушені інтереси фізичних та юридичних осіб у публічно-правових відносинах» є оціночною, потребує встановлення, об’єктивації та до­ведення наявності на відміну від суб’єктивних прав з метою адміністративного судового захисту в кожному конкретному випадку. Це передбачає необхідність на­лежного обґрунтування позивачем наявності у нього того чи іншого законного інтересу, порушеного суб’єк­том владних повноважень, як особистої цінності, що потребує адміністративного судового захисту у спосіб подання позову, а також відповідної розумової діяльно­сті суду (при з’ясуванні питання допустимості захисту заявленої позовної вимоги, встановлення існування та­кого, що випливає з приписів законодавства, прагнен­ня особи до користування певним благом та факту його протиправного порушення як передумови застосування засобів адміністративного судового захисту). Очевид­но, що така оціночна діяльність є достатньо складною і значною мірою пронизаною суб’єктивними чинника­ми. А це у свою чергу обумовлює те, що справи про захист порушених інтересів приватних осіб у публіч­но-правових відносинах в практиці адміністративного судочинства України трапляються значно рідше, ніж про поновлення, забезпечення відповідних суб’єктив­них (безпосередньо визначених розгалуженим адміні­стративним або іншими галузями законодавства) прав. Крім того, показники задоволення заявлених позовних вимог у перших є значно нижчими, якщо не казати, що майже незначними.

У той же час на відміну від країн Латинської Америки в Україні реалізовано індивідуально-приватну організа­ційну модель адміністративної юстиції (як і в переваж­ній більшості країн Європи (Франція, Італія, Німеччи­на та ін.). Це виключає захист у ній простих інтересів, благ, які випадково з’являються в особи внаслідок ре­алізації своїх суб’єктивних прав третьою стороною, на­віть якщо і останні виникають для достатньо великої групи осіб (дифузних, а також солідарних інтересів). Інститут позову популярної дії (Actio popularis), який передбачає захист колективних прав або інтересів не­обмеженого кола осіб (інтересів суспільства в цілому) у відносинах з публічною адміністрацією за заявою тре­тьої (безпосередньо не задіяної у спірних правовідно­синах) сторони (на відміну від Аргентини, Венесуели, Бразилії тощо) [291], в адміністративному судочинстві України відсутній. Разом з тим, як відзначає Рафаель Баделл Мадрід, навіть «хоча у Венесуелі і визнається можливість судового захисту колективних та дифузних інтересів (інтересів, що виходять за межі правового поля конкретної людини), вона слугує лише способом легітимізації доступу до адміністративної юрисдикції. Ці справи є головним чином проявом загальних тен­денцій спроб громадськості контролювати дії уряду, але ймовірність успіху у них є достатньо невисокою. Для ініціювання судового захисту дифузних та колективних інтересів громадськості у публічно-правовій сфері у Ве­несуелі активна роль відводиться насамперед інституту омбудсмена» [72].

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 6 КАС України пра­во на судовий захист шляхом звернення до адміністра­тивного суду в порядку, встановленому цим Кодексом, має кожна особа (фізична чи юридична), яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси. Тобто йдеться про можливість захисту в адміністратив­ній юстиції України саме власних (прямо і безпосеред­ньо належних) суб’єктивних правових можливостей по­зивача, а не третіх осіб.

Процесуальним правом на звернення до адміністра­тивного суду для захисту «чужих» прав, свобод та ін­тересів згідно зі ст. 60 КАС України наділяються про­куратура, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місце­вого самоврядування, фізичні та юридичні особи, але лише у випадках, спеціально передбачених законом, тобто коли на них прямо законодавчо покладається обов’язок вжити відповідних заходів для захисту охо- ронюваних прав чи законних інтересів особи, не здат­ної це зробити самостійно. Однак цими суб’єктами не можуть подаватися адміністративні позови для захисту прав, свобод та інтересів невизначеного кола осіб, а тільки конкретних. Крім того, в адміністративних спра­вах вони мають не матеріальний, а суто процесуальний інтерес, зумовлений нагальністю ефективного вико­нання ними, як правило, службових функцій. Ці особи не є позивачами у матеріально-правовому розумінні.

Найбільш поширеними практично є випадки подання адміністративних позовів в інтересах інших осіб про­курорами. Зазначене зумовлюється виконанням про­куратурою покладеної на неї п. 2 ст. 121 Конституції України функції представництва в суді інтересів грома­дянина (у випадках, визначених законом).

О.В. Анпілогов з цього приводу зазначає, що «проку­рор за положеннями національного законодавства упов­новажений брати участь та ініціювати розгляд адміні­стративними судами справ з тим, щоб захистити у такий спосіб права, свободи та законні інтереси громадянина, не здатного зробити це самостійно через матеріальний, фізичний стан, похилий вік або з інших поважних при­чин, від їх порушень суб’єктами владних повноважень (статті 60, 61 КАС України, ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру»)» [211, с. 30]. «Згідно з наказами Генераль­ного прокурора, — відзначає автор, — пріоритетним у реалізації представницької функції прокурорами в адмі­ністративному судочинстві є захист соціальних та майно­вих прав неповнолітніх, інвалідів, людей похилого віку, осіб, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, трудових прав громадян, які неспроможні самостійно їх захистити або реалізувати процесуальні повноваження» [211, с. 64]. Натомість, резюмує вчений, «повноважень захищати в адміністративному судовому процесі України інтереси невизначеного кола осіб, зокрема подавати по­зови про захист виборчих, екологічних, соціальних, спо­живчих та інших солідарних прав й інтересів громадян України, прокурор не має» [211, с. 40].

Отже, в адміністративному судочинстві України мо­жуть захищатися лише порушені у публічно-право­вих відносинах законні інтереси конкретної фізичної або юридичної особи, а не дифузні чи прості інтереси (правові рефлекси). Наведене значною мірою унемож­ливлює необгрунтоване втручання у процес реалізації своїх функцій органами публічної адміністрації шляхом пред’явлення популістських позовів особами, які не є учасниками відповідних спірних правовідносин, а для досягнення власних політичних чи інших цілей, в тому числі так званими «групами тиску». У спосіб визначен­ня такої моделі locus standi виключається можливість підміни адміністрації судами, управлінцям створюються умови для ефективної роботи на основі закону, гаранту­ється реалізація принципу поділу державної влади.

Разом з тим зазначене не виключає допустимості пред’явлення громадськими об’єднаннями (організаці­ями, спілками, асоціаціями тощо), політичними парті­ями як особами, наділеними адміністративною проце­суальною право- та дієздатністю (ст. 48 КАС України), адміністративних позовів для захисту інтересів своїх членів у певній суспільній сфері, солідарне обстоюван­ня яких становить мету та завдання їх утворення та ді­яльності. Зокрема, як відзначалося вище, в ч. 1 ст. 1 Закону України «Про громадські об’єднання» вста­новлено, що громадським об’єднанням є добровільне об’єднання фізичних та/або юридичних осіб приватно­го права для здійснення та захисту прав і свобод, за­доволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів. Приклади з практики захисту громадськими екологічними орга­нізаціями в адміністративних судах екологічних прав й інтересів громадян наводилися в монографії вище.

У діяльності органів адміністративної юстиції України існує також досвід захисту за зверненням фізичних осіб до них інтересів як їх власних, так й інтересів інших осіб з визначеного кола (групи), наприклад, мешканців певного населеного пункту, мікрорайону тощо чи пев­ної категорії людей. Наприклад, постановою Дніпро­петровського апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2012 р. було задоволено позов адвоката гро­мадянина Ж. і зобов’язано Державну службу України з лікарських засобів розглянути питання про анулюван­ня ліцензії на роздрібну торгівлю лікарськими засобами TOB «Фармастор» у зв’язку із нестворенням необхідних умов для доступу до аптек для фізичних осіб з обмеже­ними можливостями [292].

Ворошиловський районний суд м. Донецька у по­станові від 30 січня 2012 р. у справі № 2а-5089/1 за позовом батька учениці визнав протиправним та ска­сував рішення Донецької міської ради про ліквідацію Донецької загальноосвітньої школи № 111, прийняте, незважаючи на заяви мешканців Петровського району міста (батьків, дітей та вчителів школи) про недоціль­ність цього та без обговорення вказаного рішення з на­селенням. Суд зазначив, що «оскаржене рішення було прийнято відповідачем в порушення Закону України «Про загальну середню освіту», оскільки не було врахо­вано думку батьків дітей, які навчалися у школі № 111, що заперечували проти її закриття та переведення дітей до інших шкіл». Ліквідована школа, як установив суд, була у доброму стані на відміну від школи № 101, до якої було запропоновано перевести дітей та вчителів. При вирішенні цієї справи суд послався також на ст. 53 Конституції України про право кожного на освіту та на Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 р., ратифіковану постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 р., якою встановлюється першочергове забезпечення інтересів дитини всіма державними і при­ватними установами при прийнятті ними рішень [293].

Таким чином, хоча в КАС України це прямо не ви­значається, але з його положень у взаємозв’язку із нор­мами матеріального права (що встановлюють права та обов’язки таких суб’єктів права) фактично випливає можливість захисту колективних (солідарних) інтересів (належних їхнім членам) відповідними громадськими об’єднаннями, асоціаціями, партіями, а також група­ми осіб (множинність на стороні позивача) або осо­бами, зокрема, коли вони порушують питання захисту за допомогою адміністративного позову безпосередньо та індивідуально належних їм законних інтересів, які збігаються з інтересами відповідної групи (організації). Тобто множинні (колективні) інтереси, а за певних умов й суспільні загалом від їх порушень з боку суб’єктів владних повноважень внаслідок неправомірного при­йняття ними рішень, вчинення дій чи бездіяльності, захищаються в адміністративному судочинстві України опосередковано у спосіб задоволення позовних вимог з метою захисту прав або законних інтересів конкретної фізичної чи юридичної особи (останніми є, як правило, громадські об’єднання, партії), наділеної адміністра­тивною процесуальною право- та дієздатністю згідно зі ст. 48 КАС України.

Питання захисту законних інтересів особи у публіч­но-правових відносинах, як правило, постає у разі ви­конання публічною адміністрацією своїх дискреційних повноважень, діяльності в межах вільного адміністра­тивного розсуду, коли закон надає суб’єкту управління, виходячи з його поглядів на шляхи забезпечення більш ефективного виконання повноважень, можливість ви­бору варіанту поведінки (правозастосування). Тобто у такому випадку на суб’єкт владних повноважень об’єк­тивним правом не покладається виконання у відно­синах з приватними особами конкретного обов’язку, в тому числі з метою забезпечення реалізації того чи іншого суб’єктивного права такої особи, і у зв’язку з цим праводомагання такої особи набуває форм та ознак законного інтересу.

Подібну думку знаходимо у Є.Б. Лупарєва. Вчений, зокрема, з цього приводу пише, що в сфері вільних по­вноважень, які дозволяють органам публічної адміні­страції з кількох варіантів рішень обрати такі, що більш відповідали б життєвому випадку і нормі, яка підлягає застосуванню, мова має йти про захист саме законного інтересу, а не права приватної особи [205, с. 188].

Дискусія про адміністративний розсуд (Verwaltungser- messen) як про самостійну правову категорію, відзначає І.А. Белозеров, розпочалася в Німеччині на тлі розвит­ку теорії правової держави. В епоху розвитку конститу­ціоналізму неможливо було більше стримувати врегу­лювання законодавством сфери виконавчої діяльності. У зв’язку з цим наукою державознавства було обґрунто­вано принцип, що «адміністрація повинна дотримува­тися закону, але законодавець не повинен створювати основу для кожної її дії» [294].

Використання вільних повноважень (розсуду), як правило, допускається в ситуаціях, коли відсутня мож­ливість чи необхідність урегулювати певні суспільні відносини конкретним правилом поведінки для органів публічної влади з огляду на те, що питання, які вини­кають, можуть потребувати їх вирішення з урахуван­ням багатьох обставин. За певних умов право суб’єкта публічної адміністрації обирати той чи інший варіант поведінки може бути наслідком упущень (недопрацю- вань) законодавця чи недоліків юридичної техніки [204, с. 187], тобто за прецедентною практикою ЄСПЛ бути результатом прийняття неякісних законів, порушення вимог правової визначеності [295, с. 53—56].

Так, у рішенні у справі McLeod v. the United Kingdom від 23 вересня 1998 р. Суд зазначив, що «якість кон­кретного закону... вимагає, щоб закон був доступним для заінтересованої особи і формулювання було достат­ньою мірою чітким, аби заінтересована особа могла, отримавши в разі необхідності юридичну консультацію у справі, передбачити з розумним для даних обставин ступенем визначеності ті наслідки, котрі може викли­кати конкретна дія. Проте такі наслідки не потребують передбачування з абсолютною впевненістю, оскільки це могло би спричинити надмірну жорсткість підхо­ду» [296, с. 16].

«Визначення дискреційних повноважень, якими на­ділені органи державної влади в сфері основополож­них прав, у спосіб, що фактично робить ці повнова­ження необмеженими, відзначив ЄСПЛ у §128 рішення у справі «Свято-Михайлівська парафія проти України» від 14 червня 2007 р., суперечило б принципу верхо­венства права. Відповідно, закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко ви­значати спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання (див. серед інших рішень: Amann v. Switzerland [GC], № 27798/95, ECHR 2000-V, §55-63) [297].

Право органів публічної адміністрації діяти на влас­ний розсуд, зазначає А.М. Школик, є в усіх європей­ських країнах. Дискреційні дії адміністративних органів є щоденною та цілком природною практикою їх функ­ціонування [12, с. 114]. Існує воно, як слушно зауважує М.К. Закурін, і за законодавством України. Дискреці­йними повноваженнями, за визначенням цього автора,

є можливості адміністрації діяти за власним розсудом в межах закону, застосовувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окре­мо є відносно правильними (законними) [298].

Здійснюючи дискреційні повноваження, адміні­стративні органи можуть суттєво порушувати права та законні інтереси приватних осіб. З метою недопу­щення цього, гарантування верховенства права на єв­ропейському просторі Комітетом міністрів Ради Єв­ропи 11 березня 1980 р. було прийнято спеціальну Рекомендацію R (80)2 з питання стандартів реалізації зазначених повноважень [299]. Рекомендація містить низку принципів, якими повинні керуватися адміні­стративні органи, в тому числі України, при прийнятті рішень в рамках наданого їм законом вільного розсуду (можливості обрання варіанту поведінки). Зокрема, ад­міністративний орган при реалізації таких повноважень повинен: 1) не мати інших цілей, ніж ті, для яких пов­новаження було надано; 2) дотримуватися об’єктивнос­ті та неупередженості, беручи до уваги при прийнятті рішення тільки факти, які стосуються певної справи;

3) дотримуватися принципу рівності перед законом шляхом запобігання несправедливій дискримінації та однакового ставлення до особи де-факто та де-юре;

4) підтримувати відповідний баланс між будь-якими несприятливими наслідками, які його рішення може мати для прав, свобод або інтересів осіб, і цілями, які він переслідує (принцип пропорційності); 5) приймати рішення протягом строку, який є розумним з огляду на питання, про яке йдеться; 6) послідовно застосову­вати будь-які загальні адміністративні вказівки, беручи до уваги водночас конкретні обставини справи; 7) на­давати доступ до адміністративних вказівок приватним особам тощо [12, с. 114—116].

Дотримання вищезазначених принципів при пе­ревірці за адміністративним позовом правомірності рішень, дій, бездіяльності суб’єктів владних повно­важень адміністративними судами загалом допускає, і більш того, зобов’язує їх до цього ч. 3 ст. 2 КАС України. Тим самим, з одного боку, в Україні створе­но процесуальне підґрунтя для забезпечення непору- шення органами влади та їхніми посадовими особами вимог застосування вільного розсуду при здійсненні своїх повноважень, що є одним із стандартів сучасної публічної адміністрації за критеріями Ради Європи, а з іншого — практично уможливлюється захист націо­нальними органами адміністративної юстиції ймовір­но порушених при цьому законних інтересів певної фізичної або юридичної особи.

Загалом захист законних інтересів приватних осіб за їхніми позовами до суб’єктів влади (при реалізації ос­танніми своїх дискреційних повноважень) пов’язаний із встановленням судом обставин непорушення меж вільного розсуду, визначених законом, та принципів ефективного урядування, передбачених у Рекоменда­ції R (80)2 Комітету міністрів Ради Європи та у ч. 3 ст. 2 КАС України. У протилежному випадку це буде порушенням вимог конституційної засади поділу дер­жавної влади, втручанням у сферу виключних повно­важень виконавчих органів. Разом з тим, враховуючи компетенцію національних адміністративних судів (ч. 1 ст. 2, ст. 17 КАС України), не можна виключати і допу­стимості перевірки ними за позовами заінтересованих осіб обставин: неправомірного невикористання вільного розсуду (наприклад, притягнення до відповідальності контролюючим органом за забруднення водойми лише одного підприємства, хоча робить це кілька, або не- застосування альтернативної санкції адміністративної відповідальності, коли це було б більш правильним); неправильного застосування адміністративного розсуду або зловживання ним (наприклад, прийняття рішення про видворення за межі держави іноземця, який вчи­нив дрібну крадіжку). Це має місце в практиці німець­ких адміністративних судів [12, с. 116].

Як приклад захисту приватними особами своїх закон­них інтересів у випадках прийняття суб’єктами влади своїх рішень в межах вільного розсуду (адміністратив­ної дискреції) можна назвати справи про оскарження учасниками зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) дій та рішень митних органів щодо самостійного об­рання останніми методів визначення митної вартості товарів при проведенні їхнього митного оформлення (інших, як перший — за ціною договору щодо товарів, які імпортуються (вартістю операції). Верховним Су­дом України у справах зазначеної категорії неодноразо­во формулювалася правова позиція про протиправність дій, рішень митниць щодо застосування інших методів визначення митної вартості (як за ціною договору щодо товару) без послідовного використання попередніх та без обґрунтування неможливості їх застосування, як це встановлювалося в ч. 5 ст. 266 MK України (2002 р.) а на сьогодні визначається в ст. 57 MK України 2012 р.

Так, у постанові від 11 лютого 2013 р. у справі № 21-440а12 найвищий судовий орган в системі су­дів загальної юрисдикції в Україні зазначив, що «ана­ліз положень статей 265, 266 MK України, Порядку декларування митної вартості товарів, які переміщу­ються через митний кордон України, та подання відо­мостей для її підтвердження, затвердженого постано­вою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 р. № 1766, а також постанови Уряду від 9 квітня 2008 р. № 339 «Про затвердження Порядку здійснення митно­го контролю за правильністю визначення митної вар­тості товарів» дає підстави вважати, що митні органи мають виключну компетенцію в питаннях перевірки та контролю правильності обчислення декларантом митної вартості. Разом з тим дискреційні функції мит­них органів мають законодавчі обмеження у випадках незгоди із задекларованою митною вартістю. До них, зокрема, належить процедура консультацій між мит­ним органом та декларантом з метою обґрунтовано- го вибору підстав для визначення митної вартості та обов’язок послідовного вибору методів, призначених для цього (від першого до шостого)» [300].

Отже, за практикою Верховного Суду України, якщо митниця не проводить з підприємством необхідних кон­сультацій з метою обґрунтованого вибору підстав для визначення митної вартості імпортного товару (коли не погоджується із застосуванням методу визначення митної вартості за ціною договору щодо товару), як це передбачено в MK України, не витребує додаткових до­кументів на підтвердження задекларованої митної варто­сті, то її дії по митному оформленню чи картки-відмови тощо визнаються у судовому порядку такими, що вчине­ні поза межами дискреційних повноважень, протиправ­ними. У справах вказаної категорії відбувається захист суб’єктами ЗЕД своїх законних інтересів у вигляді, як правило, стягнення зайво сплачених митних платежів (податків і зборів) при митному оформленні товарів.

З урахуванням того, що «дискреційні функції Фонду державного майна як органу влади щодо відмови у при­ватизації державного майна на етапі, коли рішення про останню вже прийнято, досить жорстко обмежені в зако­нодавчому порядку», Верховний Суд України у постанові від 3 грудня 2008 р. у справі № 21-32во08 скасував поста­нову суду касаційної інстанції і залишив у силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, якими було за­доволено позов ТОВ «Герцог Люк», в частині визнання незаконним пункту 18 наказу Фонду державного майна № 101 про виключення орендованого підприємством майна з переліку об’єктів державної власності, які підля­гають приватизації. При цьому Верховний Суд України виходив з того, що «віднесення підприємства, частина майна якого раніше визначена до приватизації, до числа таких, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, на підставі подзаконного акта — поста­нови Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2004 р. № 1734 — не належить до передбачених законом підстав відмови у приватизації. Оскільки в Законі дається ви­значення терміна «об’єкти, що мають загальнодержавне значення» (ч. 2 ст. 5 Закону № 2163-XII), ототожнення його судом касаційної інстанції з терміном «підприєм­ства, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави», є безпідставним» [301].

У постанові від 17 січня 2012 р. № К-22848/10 у справі за позовом ТОВ «Нібулон» до капітана Миколаївського морського торговельного порту А. Вищий адміністра­тивний суд України визнав правомірним видання від­повідачем в межах його дискреційних повноважень роз­порядження, яким було заборонено заходження судна, розміри якого були завеликими для безпечного проход­ження акваторією порту, а також відмовлено в наданні лоцманських послуг для проведення цього судна у зв’язку з потенційною небезпекою для судноплавства. Це рішен­ня обґрунтовано тим, що «відповідно до підпункту 3.1.2 Правил плавання і лоцманського проведення суден у пів­нічно-західній частині Чорного моря, Бузько-Дніпров- сько-лиманському (БДЛК) та Херсонському морсько­му каналах (ХМК), затверджених наказом Міністерства транспорту та зв’язку України від 1 серпня 2007 р. № 655, можливість входу в БДЛК і ХМК суден, розміри яких є більшими від нормативних, розглядається капітаном від­повідного порту в кожному випадку окремо з урахуван­ням стану судна, гідрометеорологічних умов, буксирно­го забезпечення, визначення інших необхідних заходів для забезпечення безпеки судноплавства і погоджується з лоцманською службою ДП «Дельта-лоцман». Наведена правова норма встановлює повноваження капітана порту приймати рішення про надання дозволу на проходження суден, які, за загальним правилом, не мають права такого проходження». Суд визначив, що «виходячи з того, що капітаном дотримано порядок прийняття оскаржувано­го рішення, який належним чином регламентований, і в цьому випадку не може йтися про порушення принципу законності або визначеності регулювання суспільних від- носин, колегія судців вважає, що не може перебирати на себе повноваження капітана із суб’єктивного оцінювання ризиків безпеки судноплавства і у зв’язку з цим вважати оскаржуване рішення протиправним» [302].

Інтереси фізичних або юридичних осіб у публічно-пра­вових відносинах як об’єкт адміністративного судового за­хисту необхідно відрізняти від іншої категорії — «юридич­ного інтересу» (заінтересованості) як передумови права на подання адміністративного позову. Під останньою розумі­ється сукупність юридичних фактів, що можуть вказувати як на порушення законного інтересу, так і суб’єктивного права особи та як наслідок — обумовлювати виникнення у неї процесуального права на звернення до суду з метою їх захисту, відновлення [303]. К.М. Кобилянський визна­чає юридичний інтерес у змісті права особи на захист в адміністративному суді як передбачену законом потребу в отриманні судового рішення як акта правосуддя, праг­нення до захисту порушеного або оскарженого права або охоронюваного законом інтересу [304, с. 10].

Поняття «юридичного інтересу» (заінтересованості) належить до одного з найбільш дискусійних в проце­суально-правовій теорії. Окремі дослідники виділяють у ньому як матеріально-правовий, так і процесуаль­но-правовий аспекти. Так, М.А. Вікут пов’язує мате­ріально-правовий зміст юридичного інтересу з можли­вістю надання стороні судовим рішенням позитивного правового результату у спірних матеріальних правовід­носинах, а процесуальний — з обумовленням ним права на участь у справі в статусі сторони [305, с. 10]. Р.Є. Гу­касян юридичний інтерес визначає лише як процесуаль­ний інтерес, протилежний інтересу, який охороняєть­ся законом (матеріальному інтересу), та суб’єктивному праву, що опосередковує такий інтерес. При цьому вчений, на наш погляд, цілком правильно відзначає, що «юридичний (процесуальний) інтерес може існува­ти лише при наявності матеріально-правового інтересу (предмета судового захисту)» [306, с. 46].

Ми поділяємо точку зору Р.Є. Гукасяна, оскільки ви­никнення права на позов (процесуального права) згід­но з пунктами 6 та 8 ст. 2 КАС України законодавець пов’язав з фактом порушення матеріально-правових особистих цінностей заявника (його прав, свобод або інтересів) та прагненням останнього захистити їх, по­новити в адміністративному процесуальному судовому порядку. Натомість порушення суб’єктивних прав й(чи) законних інтересів приватної особи суб’єктом владних повноважень є не тільки юридичним фактом матеріаль­но-правового, а одночасно й процесуального значення. Адже воно безпосередньо призводить до виникнення у «постраждалої» особи права на пред’явлення адмі­ністративного позову для захисту зазначених матері­ально-правових цінностей. Тобто матеріально-правова категорія «законного інтересу» (як об’єкта адміністра­тивного судового захисту) є тісно пов’язаною з понят­тям «юридичного інтересу». Це обумовлюється тим, що порушення першого призводить до появи у приватної особи другого, тягне виникнення у неї процесуального права на адміністративний позов.

Підсумовуючи вищезазначене, можна резюмувати, що законним інтересом як об’єктом захисту в адміністра­тивному судочинстві є проста, але цілком закономір­на (невипадкова) юридична дозволеність та одночасно фактична матеріально-правова можливість фізичних або юридичних осіб користуватися певним благом або прагнути цього, що випливає із змісту об’єктив­ного права (його принципів, загального змісту), тобто є правомірною, легальною та не є забезпеченою вста­новленням конкретного юридичного обов’язку суб’єк­тів владних повноважень сприяти цьому, але порушена (обмежена) у діяльності останніх та в той же час гаран­тована процесуальною можливістю (правом) вказаних («постраждалих») осіб на звернення до адміністратив­них судів з позовами для захисту вказаної певної інди­відуальної цінності, блага [307, с. 44—48].