<<
>>

4.1 Правовий статус виробничих кооперативів як підприємницьких юридичних осіб приватного права

У сучасній суспільній правосвідомості сформувалося сприйняття кооперативів в якості атавістичних породжень соціалістичного простору і процеси позбавлення цих стереотипів проходять надзвичайно повільно.

Водночас, непопулярність кооперативів на практиці визначається неоднозначністю їх правового регулювання: невідповідністю норм ЦК України та Закону України «Про кооперацію», а також наявністю спеціальних нормативних актів, окремі із яких регулюють діяльність кооперативів залежно від сфери їх діяльності, а не від їх організаційно-правової форми (наприклад, Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію»). ГК України взагалі визначає кооперативи в якості підприємств колективної власності, що суперечить Конституції України (глава 10 ГК України). Варто погодитися із А.М. Вартаняном, що неоднозначність регулювання виробничих кооперативів характерна для постсоціалістичних держав, у яких збереглися нав’язані планово-адміністративною економікою стереотипи [62, с. 98]. Наведені передумови проблем регламентації правового статусу виробничих кооперативів характерні, в тому числі, і для України. Розвиток законодавства ЄС відбувається в кардинально протилежному напрямі, адже основною його ознакою є прагнення до уніфікації. З цієї метою було прийнято Регламент Ради ЄС від 22 липня 2003 року про статут Європейського кооперативного товариства [187, с. 61; 188, с.188].

Звертаючись до стану дослідження кооперативних юридичних осіб, варто вказати на праці таких учених, як: В.І. Борисова, О.М. Вінник, І.М. Кучеренко, В.І. Семчик, І.В. Спасибо-Фатєєва та ін. Наукові розробки наведених учених комплексно охоплюють проблеми регулювання кооперативів. Стосовно ж спеціального дослідження виробничих кооперативів, то варто назвати працю Р.В. Мавліханової «Виробничі кооперативи як суб’єкти цивільного права» (2005 р.), В.О. Коверзнева «Господарсько-правовий статус виробничих кооперативів» (2012 р.) та ін.

Як бачимо, спеціальні дослідження виробничих кооперативів саме в якості підприємницьких юридичних осіб приватного права, нечисленні. Водночас, активні соціально-економічні трансформації суспільних відносин вимагають повернення до наукових розвідок у сфері регулювання цих утворень з метою позбавлення їх атавістичних постсоціалістичних проявів та надання їм ознак ефективних форм для ведення підприємницької діяльності.

Відповідно до положень ЦК України лише виробничі кооперативи належать до підприємницьких юридичних осіб приватного права. В науковій літературі наявною є позиція, яка критикує належність виробничих кооперативів до підприємницьких юридичних осіб. Критики вважають, що таким чином викривлюється його правова природа як виду кооперативної організації і не відображається соціальна сутність такої юридичної особи [2, с. 72; 439, с. 25]. На перший погляд, варто констатувати той факт, що справді виробничі кооперативи не можна однозначно ідентифікувати як «класичну» конструкцію підприємницького товариства. Перешкодою для цього є такі притаманні для виробничих кооперативів конститутивні ознаки, як: залежність отримання частини прибутку від особистої трудової участі, а не від розміру паю; наявність неподільного фонду, яким кооператив не може розпоряджатися і у випадку його ліквідації передає його іншій кооперативній організації [197, с. 14; 198, с. 194]. Водночас, специфіка виробничих кооперативів не може бути достатньою підставою для виключення їх із переліку підприємницьких юридичних осіб приватного права.

Спрямованість юридичної особи на отримання прибутку для розподілу його між учасниками (в даному випадку, членами) не нівелює її соціальної природи. Адже функціонування в сфері підприємництва сприяє зростанню рівня економіки в цілому, а тому має масштабний соціальний ефект. У той же час, діяльність кооперативу спрямована на задоволення, в першу чергу, інтересів членів кооперативу (в тому числі, інтересу щодо отримання частини прибутку), а тому має соціальний ефект індивідуального характеру.

Як зазначається у доктрині Республіки Чехія - соціальна природа кооперативів, незважаючи на їх підприємницький характер діяльності, проявляється у підтримці інтересів своїх членів [696, с. 234; 182]. Такий підхід свідчить про застосування в європейській практиці до виробничих кооперативів загальних механізмів, характерних для підприємницьких корпоративних юридичних осіб.

З’ясовуючи належність окремих організаційно-правових форм кооперативів до підприємницьких юридичних осіб приватного права, варто вказати на суперечливість ст. 26 Закону «Про кооперацію», згідно із якою загальна сума виплат на паї не може перевищувати 20% доходу, визначеного до розподілу [478]. Тобто, законодавець передбачає обмеження розподілу доходу кооперативу між членами для усіх видів кооперативів. Така норма породжує кілька проблемних питань як теоретичного, так і прикладного значення: 1) виходячи з цього положення, можемо стверджувати про можливість часткового розподілу доходу між членами тих кооперативів, які ЦК України відносить до непідприємницьких юридичних осіб - споживчих і обслуговуючих кооперативів. Серед ідентифікуючих ознак досліджуваних нами юридичних осіб визначено можливість розподілу чистого прибутку між учасниками, а отже, жодної мови про наявність якихось обмежень не може бути. Варто керуватись законами елементарної логіки: підприємницька юридична особа - розподіляє чистий прибуток між учасниками, а непідприємницька - не розподіляє. В цьому плані варто погодитися із Ю.Г. Басіним, який вважає, що головним критерієм розмежування підприємницьких та непідприємницьких юридичних осіб є можливість розподілу чистого доходу між учасниками юридичної особи [21, с. 9].

Відповідно, виробничі кооперативи слід трактувати в якості класичних підприємницьких юридичних осіб приватного права із корпоративною правовою природою. На належність виробничих кооперативів до корпорацій зазначає і доктрина та практика зарубіжних держав [11, с. 55-59; 181]; 2) друга проблема, яка виникає, полягає в тому, що ст.

26 Закону «Про кооперацію» щодо обмеження виплат на паї двадцятьма відсотками доходу, визначеного до розподілу, є загальною нормою, без встановленого винятку щодо виробничих кооперативів. Очевидним є те, що означений Закон повинен враховувати належність останніх до підприємницьких юридичних осіб приватного права та передбачати відповідні особливі норми щодо них, зокрема, ремарки про те, що обмеження розподілу доходу щодо виробничих кооперативів не застосовуються. Отже, варто критично оцінити ст. 26 Закону України «Про кооперацію» як таку, яка не може застосовуватися до виробничих кооперативів - підприємницьких юридичних осіб приватного права.

І.М. Кучеренко зазначала, що прийняття Закону України «Про кооперацію» давало підстави для сподівання, що він стане системним нормативним актом, який визначить загальні принципи регулювання системоутворюючої організаційно-правової форми кооперативних товариств, а також специфіку правового становища окремих видів організаційно-правових форм кооперативних товариств. Проте аналіз положень цього Закону не дає підстав для такого висновку, оскільки його норми не враховують запроваджений ЦК України поділ товариств на підприємницькі і непідприємницькі [359, с. 76].

В тій редакції, у якій діє на сьогодні Закон «Про кооперацію», він є непридатним для ефективного регулювання статусу виробничих кооперативів. Відповідно, основне навантаження в цьому плані виконує ЦК України та ГК України, норми яких не передбачають усіх особливостей функціонування цих кооперативів. Таким чином, виникає потреба розробки правової моделі регламентації виробничого кооперативу саме в якості підприємницької юридичної особи з метою відображення означеної моделі в Законі «Про кооперацію», який повинен виходити із диференціації особливостей правової регламентації кооперативів залежно від їх підприємницької чи непідприємницької сутності. На потребі затвердження нової редакції означеного закону наголошували уже провідні вітчизняні учені, наприклад, І.М.Кучеренко [364, с.

141].

Підкреслений нами підприємницький характер діяльності виробничих кооперативів спонукає звернутися до питання про місце їх у системі підприємницьких юридичних осіб приватного права. Встановлена ЦК України належність виробничих кооперативів, поряд із господарськими товариствами, до підприємницьких товариств зумовлює поверхневе враження про їх спорідненість, що абсолютно не відповідає дійсності. З цього приводу Р.В. Мавліхановою зазначено, що «корпоративна природа кооперативів призводить до того, що інколи їх ототожнюють із товариствами з обмеженою відповідальністю та рідше із закритими акціонерними товариствами. Тому сприяє поява квазіорганізаційних форм підприємництва, внутрішній перехід від кооперативістських засад організації виробничої діяльності до загальнотоваристських» [392, с. 58]. Заперечуючи імовірність існування таких припущень, І.М. Кучеренко обґрунтовує самостійність поняття «кооператив», ідентифікуючи його як самодостатнє системоутворююче поняття, що є рівноцінним поняттю «товариство», однак відмінним від нього за своїм змістом. Як системоутворююча організаційно- правова форма господарське товариство, зазначає І.М. Кучеренко, відрізняється від кооперативів тим, що в ньому існує статутний (складений) капітал, який поділений на частки (акції) [364, с. 23]. Вважаємо за доцільне підтримати сформовані ученою висновки в якості таких, що мають вагоме доктринальне значення. Універсальність застосування у світовій законодавчій практиці не лише конструкції (типу) товариства, але й кооперативу була обширно аргументована нами у першому розділі дослідження (п. 1.3.). Зазначимо іще раз, що

законодавство ЄС використовує цю конструкцію як родову, відносячи питання виникнення окремих організаційно-правових форм кооперативів до національного законодавства країн-учасниць. Специфіка типу «кооператив» визначається цілим комплексом правових параметрів, сформованих нами у п. 1.3. Означені параметри визначають потребу виведення кооперативів за межі типу «товариство» в якості спеціальної конструкції.

Аргументовані нами положення щодо виведення виробничих кооперативів за межі господарських товариств спричиняють потребу доктринального та законодавчого аналізу послідовності закріплення притаманних виробничим кооперативам ознак з метою приведення їх у відповідність до сучасних соціально- економічних реалій.

Звернення до наукової доктрини свідчить про наявність численних варіантів ознак кооперативу. Наприклад, Я.З. Гаєцька-Колотило, розглядаючи особливості кооперативів, формує такі їх ознаки, як: членський характер об’єднання зусиль; відкритість членства, тобто свобода входження в кооператив, виходу з нього при умові дотримання основних статутних вимог; самофінансування, майнова відповідальність членів; самодіяльність і самоуправління; демократичний характер управління, рівність членів кооперативу (прийняття рішень за принципом: 1 член кооперативу - 1 голос), змінність і виборність керівництва; обов’язкова трудова участь членів кооперативу або участь у його господарських операціях тощо [107, с. 75]. Аналіз їх змісту свідчить про те, що більшість із них не має правового змісту, а тому не належать до тих правових характеристик, що визначають організаційно-правову форму кооперативу. Ознаки кооперативу виділяє О.В. Старцев: є юридичною особою; утворюється фізичними та/або юридичними особами; засновники кооперативу добровільно об’єднуються на основі членства; кооператив утворюється для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреба його членів; діє на засадах самоврядування; діє на основі статуту [582, с. 102]. Одні із цих ознак знову ж таки не мають правового характеру, а не дозволяють відокремити таку юридичну особу з-поміж інших організаційно-правових форм.

Ознаки виробничого кооперативу, які мають правовий характер, виділяє О.М. Вінник, відносячи до них, серед інших, такі: створення на добровільних засадах; безпосереднє здійснення виробничо-господарської діяльності; наявність статусу юридичної особи; наявність єдиного установчого документа - статуту; функціонування з метою отримання прибутку; корпоративний устрій з визначенням мінімальної кількості членів; обов’язкова участь членів у виробничо-господарській діяльності; розподіл прибутку залежно від трудової участі тощо [97, с. 3-5; 98, с. 238]. Однозначно, що наведені ознаки є конститутивними для виробничих кооперативів, визначаючи їх статус в іпостасі юридичної особи. Ознаки правового характеру, що властиві досліджуваним юридичним особам, виокремлюються також І.В. Спасибо-Фатєєвою, В.І. Борисовою та О.Р. Кібенко, які відносять до них: здійснення підприємницької діяльності; наявність розділеного на частки (паї) майна, сформованого за рахунок внесків членів кооперативу; колегіальний характер управління; обов’язковий зв’язок членів із кооперативом трудовими правовідносинами; участь членів кооперативу в розподілі отриманого прибутку; обов’язкова наявність статутного та резервного фондів [563, с. 132]. І.М.Кучеренко, виходячи із аналізу норм ЦК України, наголошує на притаманності виробничим кооперативам таких ознак: обов’язок брати трудову або іншу участь в діяльності; розподіл прибутку між членами кооперативу залежно від трудової чи іншої участі; право членів кооперативу на пай; покладення субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями виробничого кооперативу на його членів у порядку, визначеному законом та статутом [364, с. 145]. Здійснений огляд наукових характеристик виробничих кооперативів, запропонованих провідними вітчизняними ученими, свідчить про очевидну специфіку цих юридичних осіб і потребу формування повної картини ознак виробничих кооперативів з метою віднайдення критеріїв виокремлення їх в системі підприємницьких юридичних осіб приватного права.

Розгляд спеціального Закону «Про кооперацію» дозволяє стверджувати, що цей нормативний акт лише вказує на існування виробничих кооперативів, однак не визначає спеціальних їх ознак в якості окремої організаційно-правової форми [6, с. 150]. Проте, цей Закон дає можливість визначити ознаки, які відмежовують кооперативи від інших підприємницьких юридичних осіб приватного права.

В розрізі нашого дослідження потрібно акцентувати увагу на відсутності спеціальних ознак виробничого кооперативу саме в якості підприємницької юридичної особи приватного права. Йдеться про назрілу потребу модифікації виробничих кооперативів в напрямі пристосування до сучасних соціально- економічних реалій в іпостасі спеціальної конструкції для ведення бізнесу із високим рівнем особистісних елементів. В цьому аспекті вважаємо за доцільне підтримати твердження Т.Е. Абової, яка відмічає, що якщо в некомерційних організаціях переважають політичні, ідеологічні, соціальні цілі, то у кооперативах - господарські, комерційні [1, с. 65; 2, с. 71].

Про наявність тенденції застосування до виробничих кооперативів механізмів правового регулювання, притаманних господарським товариствам, свідчить практика Європейського Союзу. Зокрема, Регламент Ради ЄС «Про статут Європейського кооперативного товариства (ЄКТ)» допускає застосування за аналогією права, яке регулює акціонерні товариства, до Європейського кооперативного товариства (наприклад, ч. 6 ст. 4 Регламенту про оцінку майнових вкладів до товариства, ч. 1 ст. 4 Регламенту про можливість створення кількох класів паїв тощо) [492].

Звертаючись до тих характеристик виробничих кооперативів, які визначають особливий їх правовий статус, в першу чергу, варто розкрити питання створення та функціонування цих юридичних осіб на основі інституту членства. І.М. Кучеренко кваліфікує таку ознаку в якості неспецифічної для кооперативів, оскільки вона характерна для багатьох непідприємницьких юридичних осіб [364, с. 128]. Як нами уже зазначалося в п. 1.1., комплексний аналіз ЦК України та Закону України «Про кооперацію» свідчить про специфічну правову природу відносин членства. Означена специфіка проявляється перш за все у особистій трудовій участі в виробничій діяльності кооперативу, що зумовлює ускладнений механізм майнових вкладів до юридичної особи, а також процедури набуття та

припинення членства.

Ст. 11 Закону України «Про кооперацію» та ч. 3 ст.98 ГК України передбачають, що «вступ до кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви. Особа, яка подала заяву про вступ до кооперативу, вносить вступний внесок і пай у порядку та розмірах, визначених його статутом. Рішення правління чи голови кооперативу про прийняття до кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами його членів. Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначається статутом кооперативу». Означений механізм прийняття до членів кооперативу критикується провідними ученими. Зокрема, І.М. Кучеренко наголошувала на тому, що приймати рішення про вступ до кооперативу повинен один орган управління, без схвалення іншим органом управління [356, с. 237]. Вважаємо за доцільне підтримати учену щодо забезпечення мобільності механізму набуття членства у кооперативі. Слід відзначити, що саме в такому напрямі рухається законодавство ЄС. А саме, Регламент Ради ЄС «Про статут європейського кооперативного товариства» у ст. 14 передбачає, що набуття членства в ЄКТ затверджується органом управління або виконавчим органом. Кандидати, яким відмовлено у членстві, можуть звернутися до загальних зборів, які проводяться після подання заявки на членство [492]. Тобто спрощений порядок прийняття у члени кооперативу виглядатиме таким чином: рішення про вступ до членів приймає голова кооперативу в якості виконавчого органу. Особи ж, яким відмовлено у прийнятті до членів кооперативу, можуть звернутися із оскарженням рішення голови до загальних зборів кооперативу.

Продовжуючи аналізувати механізм набуття членства особою, потрібно виходити із того, що виробничий кооператив є корпоративною юридичною особою, до того ж, підприємницькою. Враховуючи вказане, основою членства у ньому є майнова участь осіб. Закон України «Про кооперацію» передбачає, що підставою виникнення в особи статусу члена кооперативу є внесення вступного внеску та паю у порядку та розмірах, визначених у статуті (ч. 1 ст. 11 Закону). Легальне визначення вступного внеску міститься в ст. 1 Закону і полягає у тому, що це грошовий чи інший майновий неповоротний внесок, який зобов’язана сплатити особа у разі вступу до кооперативної організації. Як бачимо, законодавець диспозитивно підходить до форми вступного внеску: вона може бути будь-яка, як грошова, так і майнова. На нашу думку, з огляду на те, що саме вступні внески формують неподільний фонд кооперативу, який має доволі таки специфічний правовий режим, формування його із внесків не грошового характеру, є недоцільним. З метою забезпечення ефективності та оперативності створення і функціонування виробничого кооперативу, вважаємо за доречне встановити положення, згідно із яким вступні внески повинні сплачуватися у винятково грошовій формі. Навряд чи таке положення ускладнить створення кооперативу, адже розмір вступних внесків на практиці є незначний. Іще одне питання, яке законодавець обходить мовчанням - це строк, протягом якого сплачується вступний внесок. Практика європейських держав, законодавство яких пройшло оновлення у зв’язку із вступом в ЄС, виходить із того, що цей строк має становити 15 днів з часу проведення установчих зборів (Комерційний кодекс Республіки Словакія, Закон Республіки Чехія «Про підприємницькі корпорації») [685; 692; 692].

Вирішуючи це питання, варто враховувати неповоротність вступного внеску. Як наслідок, очевидним є те, що сплата його повинна відбуватися ще до скликання установчих зборів кооперативу, на яких має затверджуватися список його членів. Адже внесення особи до такого списку, очевидно, вимагає певних правових підстав. До того ж, грошова форма вступних внесків дозволить застосовувати ефективно п. 4.2. Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, згідно із яким передбачено відкриття спеціального рахунку для формування в тому числі і неподільного фонду до державної реєстрації кооперативу [254].

Стаття 11 Закону «Про кооперацію», визначаючи особу, яка набуває членства в кооперативі, передбачає внесення нею також паю у порядку та розмірах, визначених у статуті. В цьому плані варто вказати на суперечливість цієї норми і положень ЦК України, які у ч. 2 ст. 165 встановлюють імперативний обов’язок члена виробничого кооперативу внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, - протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу. Виходячи з цього, статутом можна змінити лише строк внесення залишку визначеного у статуті розміру пайового вкладу протягом певного періоду після державної реєстрації кооперативу. Практика держав ЄС, зокрема, норми Закону Республіки Чехія «Про підприємницькі корпорації», допускає можливість прийняття рішення установчими зборами про встановлення в статуті обов’язку сплати частини пайового внеску, що залишилася, протягом трьох років [699; 700]. Видається, що строк в один рік, визначений для сплати паю, є більш оптимальним, оскільки завершення першого року діяльності кооперативу і затвердження річної фінансової звітності вимагає стабільності майнової бази кооперативу з огляду на потребу здійснення виплат на паї. Означені твердження співпадають із пропозиціями вітчизняних науковців [283, с. 4].

На нашу думку, встановлення імперативної вимоги щодо часткового формування пайового фонду до державної реєстрації кооперативу відповідає уніфікаційним тенденціям регулювання формування майна підприємницьких юридичних осіб приватного права. Враховуючи те, що пай члена кооперативу формується не в момент вступу до його складу, а протягом встановленого у законі чи то в статуті періоду, виникає питання реалізації ним своїх корпоративних прав до фактичної сплати пайового внеску в обумовленому в статуті розмірі. Вирішуючи це питання на основі кваліфікації виробничих кооперативів як підприємницьких юридичних осіб приватного права із корпоративним устроєм, видається за доцільне вдатися по аналогії до законодавства щодо ТОВ, учасники якого сплачують свої внески протягом одного року з дня його державної реєстрації. До завершення строку сплати внеску в повному обсязі учасник (в даному випадку член кооперативу) здійснює свої права на основі розміру паю, заявленого в статуті. Саме із таких положень виходить судова практика щодо здійснення корпоративних прав учасниками ТОВ до завершення року, виділеного для повної сплати внеску [450]. У мотивувальній частині рішення Конституційного Суду України від 05.02.2013 № 1-рп/2013 підкреслено імперативність норм, якими «передбачено дії, які належить вживати господарському товариству в разі невнесення (неповного внесення) учасниками своїх вкладів до закінчення встановленого річного строку, зокрема, загальні збори учасників приймають одне з таких рішень: про виключення зі складу товариства тих учасників, які не внесли (не повністю внесли) свої вклади, та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про зменшення статутного капіталу та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про ліквідацію товариства. Отже, господарський суд, визначаючи повноважність загальних зборів, не має законних підстав для неврахування голосів учасників, які не сплатили або неповністю сплатили вартість своїх часток протягом одного року з дня державної реєстрації товариства» [498].

Потрібно зазначити на те, що судова практика вирішення корпоративних спорів за участю виробничих кооперативів виходить із застосування до таких організаційно-правових форм напрацьованих правових механізмів регулювання відносин в господарських товариствах [509; 510; 511].

При цьому варто відзначити той факт, що про здійснення корпоративних прав, пов’язаних із отриманням частини прибутку, апріорі не йдеться, адже їх реалізація можлива лише за результатами затвердження фінансового звіту за перший рік діяльності (до завершення кого і мають бути повністю оплачені внески) загальними зборами із наступним прийняттям ними рішення про розподіл прибутку між учасниками. Якщо ж особа не виконає свій обов’язок щодо сплати паю в повному обсязі у встановлені законом чи статутом строки, то загальні збори членів кооперативу можуть прийняти рішення про виключення її з кооперативу в якості такої, яка не виконала свого обов’язку щодо сплати вкладу до юридичної особи. Така підстава визначена серед підстав припинення членства в кооперативі у ст. 13 Закону України «Про кооперацію». Враховуючи викладену концепцію порядку сплати пайових внесків, засновану на нормах ч. 2 ст. 165 ЦК України, дискусійним слід визнати положення ч. 2 ст. 21 Закону України «Про кооперацію», згідно із яким розмір паю члена кооперативу залежить від фактичного його вкладу до пайового фонду. Це положення суперечить встановленій у ст. 165 ЦК Україні можливості члена кооперативу внести більшу частину пайового вкладу протягом року з дня державної реєстрації кооперативу і ставить обсяг корпоративних прав члена кооперативу в залежність від фактично внесеного розміру пайового вкладу (оскільки саме розмір паю визначає обсяг корпоративних прав члена кооперативу). Крім того, ч. 2 ст. 21 Закону «Про кооперацію» не відповідає ч. 1 цієї ж статті, оскільки згідно із останньою пай кожного члена кооперативу формується за рахунок разового вкладу або часток протягом певного періоду. Таким чином, положення ст. 21 Закону України «Про кооперацію» стосовно залежності розміру паю члена кооперативу від фактичного його вкладу, слід визнати таким, що заслуговує на вилучення з метою приведення у відповідність до норм ЦК України та до ч. 1 цієї ж статті.

Чинне законодавство, яке визначає правовий статус виробничих кооперативів, диспозитивно вирішує питання щодо можливої форми пайових вкладів їх членів. Ст. 2 Закону України «Про кооперацію» визначає, що пай здійснюється шляхом передачі кооперативу майна, в тому числі, грошей, майнових прав, а також земельної ділянки. Ст. 21 ж цього Закону передбачає, що майнові вклади оцінюються у грошовій формі. Враховуючи передбачену законодавцем імовірність внесення членами кооперативу пайових вкладів у не грошовій формі, а також аргументовану нами вище належність виробничих кооперативів до підприємницьких юридичних осіб приватного права, вважаємо за доцільне стверджувати про необхідність застосування для їх регулювання механізмів, притаманних для класичних підприємницьких утворень. Йдеться не про руйнацію соціальної природи кооперативу, а про забезпечення ефективності і прибутковості його діяльності, і як наслідок - задоволення потреб його членів.

На основі викладених положень, вважаємо за можливе стверджувати про ефективність застосування до виробничих кооперативів розроблених нами у попередньому параграфі універсальних закономірностей моделювання статусу господарських товариств, а саме: встановлення спеціального порядку внесення не грошових вкладів до капіталу юридичної особи. Відповідно, встановлено потребу законодавчої регламентації порядку оцінки таких вкладів, який поєднуватиме диспозитивну можливість встановлення також оцінки на основі домовленості засновників юридичної особи у поєднанні із імперативним положенням стосовно межі відходження від ринкової вартості не грошового внеску - 10% в сторону збільшення чи то зменшення вартості внеску. Наступний аспект порядку внесення не грошових вкладів - обов’язок внесення не грошових вкладів до державної реєстрації кооперативу. Саме така пропозиція обґрунтована нами була у сфері регулювання господарських товариств на основі досвіду зарубіжних держав європейського простору. Враховуючи означений досвід, дані щодо такого вкладу доречно встановлювати в засновницькому договорі про створення кооперативу (притаманність якого для будь-якої підприємницької юридичної особи приватного права обґрунтовувалася нами у попередньому розділі), який нотаріально посвідчується. Якщо вклад у формі нерухомого майна, яке реєструється у кадастрі нерухомості, інвестиційний внесок розглядається як внесений тоді, коли засновник на основі письмової заяви передає такий вклад так званому адміністратору внесків, а кооператив уже в якості правонаступника набуває право власності на це майно в результаті реєстрації цієї передачі в кадастрі нерухомого майна після створення товариства. Якщо ж йдеться про вклад у формі рухомого майна, то право в адміністратора виникає на основі фактичної його передачі. Означений порядок врегулювання внесення вкладів до державної реєстрації юридичної особи встановлений у параграфі 59 Комерційного кодексу Словакії і зарекомендував себе як ефективний для прикладного його застосування, а тому пропонується для імплементації у чинне законодавство [296].

Закон України «Про кооперацію» у ст. 14 встановлює також інститут асоційованого членства. Якщо проаналізувати права асоційованого члена кооперативу, то вони дещо подібні до прав вкладників командитного товариства, які також не мають права на управління товариством, але мають право на отримання вкладу як при виході, так і при ліквідації товариства (ст. 137 ЦК України). Фактично, асоційовані члени виконують функції інвесторів [466]. Враховуючи означений зміст асоційованого членства, у науковій літературі мають місце пропозиції перейменувати асоційоване членство у інвестиційну участь [283, с. 4]. Видається за доцільне припустити, що проблеми регулювання асоційованого членства у виробничих кооперативах знаходяться не в руслі термінології, а тому її заміна не вирішить їх.

Варто відзначити те, що до існування асоційованого членства у науковій літературі відносяться неоднозначно. Сформувалися дві позиції, пов’язані із критикою або із схваленням його використання в кооперативах. Представником критичного ставлення до асоційованого членства у кооперативах є Р.В. Мавліханова, яка вказує, що за таких умов кооперативи втрачають власні ідентифікаційні ознаки і соціальну спрямованість, унаслідок чого мало відрізняються від приватних компаній [392, с. 62, 92; 390, с. 278; 391, с. 157]. Аналогічну позицію займає Я.З. Гаєцька-Колотило. Учена пропонує визначити максимальну квоту участі асоційованих членів [107, с. 116]. Потрібно зазначити, що обмеження кількості асоційованих членів у кооперативах практикується в окремих європейських державах. Наприклад, абз. 2§ 8 Закону ФРН «Про виробничі і господарські кооперативи» встановлює, що кількість членів- інвесторів не повинна призводити до блокування рішень, які приймаються кваліфікованою більшістю у 2/3 голосів [180, с. 34]. Отже, законодавство ФРН надає право таким членам голосувати на загальних зборах і саме в силу цього наданого їм права встановлює максимальну квоту членів із статусом асоційованих. Чинне законодавство України, як ми уже з’ясували із аналізу ст. 14 Закону «Про кооперацію», надає асоційованим членами лише право дорадчого голосу. Проте, видається за доцільне все ж таки виходити із принципу співрозмірності кількості членів кооперативу із асоційованими членами, враховуючи певні їх привілеї майнового характеру (як-от, переважне право на отримання паю при ліквідації кооперативу), а тому квоти стосовно кількості асоційованих членів виробничого кооперативу можуть встановлюватися в статуті.

На противагу наведеній позиції заперечення асоційованого членства в кооперативах, у доктрині наявна позиція щодо його схвалення. Зокрема, І.М. Кучеренко наголошує на тому, що цей інститут виник у зв’язку із тим, що Закон «Про кооперацію» щодо виробничих кооперативів закріплює обов’язкову участь членів кооперативу у виробничій діяльності і не допускає можливості членства юридичних чи фізичних осіб, які беруть тільки майнову участь. Водночас, як підкреслює учена, асоційоване членство дає можливість залучення від не членів кооперативу коштів без їх оподаткування [364, с. 136]. В.О. Коверзнев, трактуючи асоційоване членство в якості інвестиційної участі, визначає ефективність цього інституту при неможливості окремих членів продовжувати особисту трудову участь у його діяльності з об’єктивних причин [283, с. 5]. Видається за потрібне відзначити позитивність такої моделі трансформації статусу члена в кооперативу на статус асоційованого члена з огляду на сприяння її мобільності функціонування кооперативів.

Вважаємо за доцільне приєднатися до позиції учених, які аргументують доцільність застосування інституту асоційованого членства у досліджуваних юридичних особах. Обґрунтовуючи припустимість застосування у виробничих кооперативах асоційованого членства, первинно потрібно виходити із їх правової природи - підприємницької. На нашу думку, високий ступінь дискусійності цього питання притаманний для непідприємницьких кооперативів, у яких справді важко поєднати непідприємницький характер діяльності із механізмом залучення інвестицій. Стосовно ж виробничих кооперативів, їх успішна підприємницька діяльність є запорукою забезпечення потреб членів, задля яких вони вступали у кооператив [231, с. 62].

Продовжуючи аргументувати доцільність використання асоційованого членства у виробничих кооперативах, варто враховувати також практику ЄС. Зокрема, можливість визнання членами кооперативних товариств юридичних осіб передбачає Регламент Ради ЄС «Про статут Європейського кооперативного товариства» (ч. 1 ст. 14): якщо закони держави-члена, в яких ЄКТ мають зареєстроване місцезнаходження, таке дозволяють, статут може передбачати, що особи, які не використовують або не виробляють товари та послуги ЄКТ, можуть бути прийняті в якості членів-інвесторів [492].

При позитивному ставленні до застосування асоційованого членства у виробничих кооперативах уваги потребує той факт, що Закон України «Про кооперацію» не встановлює порядок його набуття, відносячи вирішення цього питання до статуту (ч. 3 ст. 14 Закону). Вважаємо, що особливий статус асоційованих членів потребує диференціації порядку набуття ними членства від загальних положень відповідного характеру. В цьому плані варто враховувати положення знову ж таки європейського законодавства. Йдеться про ч. 1 ст. 14 Регламенту Ради ЄС, який встановлює особливий порядок набуття асоційованого членства - його набуття підлягає затвердженню загальними зборами або будь- яким іншим органом, якому загальними зборами або статутом було делеговане таке право. Отже, якщо врахувати запропонований нами вище порядок вступу до кооперативу, то можемо стверджувати про наявність двох процедур: для членів кооперативу - шляхом прийняття відповідного рішення виконавчим органом у поєднанні із можливістю особи, якій відмовлено у членстві, звернутися до загальних зборів кооперативу; для асоційованих членів - шляхом прийняття відповідного рішення виконавчим органом з наступним обов \'язковим затвердженням такого рішення загальними зборами. Таким чином, процедура набуття асоційованого членства буде складнішою.

Серед специфічних ознак виробничого кооперативу, які визначають його відособлене місце у системі підприємницьких юридичних осіб приватного права, варто вказати на правовий режим його майна. Згідно із ч. 3 ст. 100 ГК України, для здійснення господарської та іншої діяльності виробничий кооператив за рахунок власного майна формує відповідні фонди [116]. І якщо ст. 100 ГК України серед таких фондів зазначає лише на пайовий та неподільний, то ст. 20 Закону України «Про кооперацію», окрім вказаних, передбачає також резервний та спеціальний фонди.

Призначення резервного фонду відповідно до Закону полягає у забезпеченні покриття можливих втрат (збитків) товариства, призначення ж спеціального фонду Законом чітко не визначено, вказано лише, що такий фонд використовується за рішенням органів управління кооперативу. Варто відзначити той факт, що Закон «Про кооперацію» встановлює занадто складну систему фондів кооперативів. З цього приводу І. М. Кучеренко відмічено, що Закон досить докладно регулює порядок формування фондів кооперативу. Крім цього, ці фонди іноді не несуть ніякого правового навантаження [361, с. 298]. Вважаємо за доцільне підтримати позицію ученої щодо надмірної зарегульованості фондів у кооперативах.

Підкреслюючи специфіку виробничого кооперативу, потрібно вказати на те, що якщо в господарських товариствах учасники шляхом внесення вкладів до останнього, формують статутний капітал, то у виробничому кооперативу шляхом сплати його членами внесків, що іменуються паями, формується пайовий капітал.

Якщо звернутися до визначень статутного капіталу в літературі з наміром співвіднести його правову природу із пайовим фондом кооперативу, то варто навести позицію В. М. Кравчука, який зауважує, що статутний капітал є не майном юридичної особи, а джерелом його утворення. Учений визначає його як сукупність внесків засновників, призначених для забезпечення діяльності створеної ними юридичної особи [330, с. 497]. Аналогічне визначення статутного капіталу обґрунтовується О. С. Янковою [678, с. 9].

На підґрунті вказаного, можемо констатувати спорідненість статутного капіталу та пайового фонду, які виступають джерелами формування майна юридичної особи і є правовою основою участі або членства особи, оскільки визначають належні їй корпоративні права. Означене твердження відображає легальне визначення пайового фонду у ст. 1, 20 Закону України «Про кооперацію» в якості майна кооперативу, що формується з пайових внесків членів кооперативу і є одним із джерел формування майна кооперативу, розмір якого може змінюватися. Звертаючись до етимології поняття «пайовий фонд», вважаємо, що, з огляду на процедуру його формування і правову природу останнього, доречнішим буде застосування поняття «пайовий капітал» кооперативу, який виступатиме основою формування майна кооперативу.

Аналогічні етимологічні трансформації, на нашу думку, варто застосовувати і до ще одного достатньо специфічного відокремленого капіталу кооперативу. Йдеться про передбачений чинним законодавством неподільний фонд. Правова природа останнього, на відміну від пайового, не йде у жодне порівняння із статутним капіталом. Адже означений фонд відповідно до ст. 2 Закону «Про кооперацію» формується за рахунок вступних внесків, які є неповоротними та відрахувань від доходу кооперативу і не підлягає розподілу між пайовиками. Такий фонд згідно із ст. 2, 20 Закону є обов’язковим. Означений фонд кваліфікують у доктрині в якості специфічної властивості саме кооперативів [422, с. 31; 129, с. 528; 424, с. 88]. Учені аргументують потребу такого фонду спрямованістю його на стабілізацію діяльності кооперативу. Наведена концепція трактування мети створення неподільного фонду відтворюється на міжнародному рівні. Зокрема, в резолюції Міжнародного Кооперативного Альянсу [703].

Водночас, серед науковців наявною є критична позиція щодо такого фонду в кооперативах. Як зазначає І.М. Кучеренко, на перший погляд існування такого фонду забезпечувало б інтереси членів кооперативу у випадку припинення членства в кооперативі чи звернення стягнення на пай члена кооперативу за його власними зобов’язаннями. Але, враховуючи ст. 29 Закону «Про кооперацію», яка передбачає, що майно неподільного фонду у випадку ліквідації кооперативу за рішенням ліквідаційної комісії передається іншій кооперативній організації, виходить, що призначення цього фонду не захист інтересів членів кооперативу, а інших кооперативних організацій. Відповідно, І.М. Кучеренко вважає, що призначення такого фонду полягає в тому, щоб зберегти майно кооперативу у разі припинення членства та виплати паю членам кооперативу чи його спадкоємцям [364, с. 140]. На нашу думку, означена критика ст. 29 Закону України заслуговує на підтримку. Якщо стосовно непідприємницьких кооперативів механізм передачі неподільного фонду іншим кооперативним організаціям виглядає природно, то стосовно виробничих кооперативів в якості підприємницьких юридичних осіб - така ситуація видається, щонайменше, нелогічною.

Окрім того, своє призначення в якості стабілізаційного капіталу неподільний фонд не може ефективно виконувати за умов відсутності у Законі України «Про кооперацію» його розміру у співвідношенні із пайовим капіталом кооперативу, а також порядку відрахувань доходів кооперативу до неподільного фонду. На практиці імовірною є ситуація формального формування неподільного фонду за рахунок мінімальної суми вступних внесків, а також символічного відсотку прибутку кооперативу, який до нього відраховуватиметься. Викладене логічно призводить до висновку про встановлення певних мінімальних відрахувань прибутку до цього фонду. Слід наголосити на тому, що законодавство окремих держав передбачає такі положення. Наприклад, ст. 235 Комерційного кодексу Республіки Словакія встановлює не лише положення про відрахування до неподільного фонду кооперативу не менше 10% прибутку, визначеного для розподілу, але й розмір цього фонду у співвідношенні до пайового капіталу - не менше 10 % вартості останнього. Таким чином, законодавець орієнтує на суму вступного внеску - 10% пайового внеску члена кооперативу [688]. Накладаючи можливість встановлення такого механізму на вітчизняні норми законодавства, та враховуючи встановлену у Законі України «Про кооперацію» неповоротність вступних внесків в разі відмови особі у вступі до кооперативу, вважаємо за недоцільне імперативно визначати орієнтовний розмір вступного внеску. Водночас, на нашу думку, є потреба встановити у Законі відсотковий розмір частини прибутку кооперативу, який відраховуватиметься до неподільного капіталу кооперативу.

Слід відзначити те, що законодавство ЄС також виходить із специфічного режиму розподілу залишку майна при ліквідації кооперативу: чисті активи повинні бути розподілені відповідно до принципу незацікавленого розподілу. До чистих активів Директива Ради ЄС відносить ті активи, які залишилися після виплати всіх сум заборгованості перед кредиторами та повернення членам їх пайових внесків до капіталу (ст. 75) [492]. Але потрібно враховувати те, що визначення чистих активів в даному випадку не відповідає поняттю неподільного фонду. Якщо виходити із поняття чистих активів, передбаченого у ст. 75 Регламенту, то їх розмір не є фіксований. Фактично - це залишок активів, якого може і не залишитися після розрахунку із усіма кредиторами. Таким чином, можемо стверджувати, що інститут неподільного фонду у законодавстві України та чисті активи європейського кооперативного товариства при його ліквідації є абсолютно різними механізмами.

Національне законодавство окремих європейських держав виходить із того, що активи неподільного фонду кооперативу з метою використання загальнокорисних завдань, передаються общині, на території якої знаходиться кооператив (§92 Закону ФРН «Про виробничі та господарські кооперативи») [180]. Як бачимо так звана «загальна корисність» проявляється у передачі майна територіальним громадам. З позицій логіки означена концепція більш адекватніша, аніж передача активів неподільного фонду іншій кооперативні організації, обраній за незрозумілими нікому критеріями.

Стабілізаційна функція неподільного капіталу кооперативу буде ефективно виконуватися для покриття кредиторських зобов’язань його при ліквідації за умови нестачі іншого майна. Лише якщо після розрахунку із усіма кредиторами кооперативу залишилися активи неподільного капіталу, тоді загальні збори можуть прийняти рішення про подальшу їх долю за принципом незацікавленого розподілу.

Сприймаючи за основу висловлену у науці тезу про надмірну кількість фондів у кооперативі (висловлену І.М. Кучеренко, як зазначалося нами вище [364, с. 139]), вважаємо за потрібне стверджувати, що підприємницькій корпоративній природі виробничих кооперативів відповідає створення пайового капіталу в якості складеного капіталу кооперативу, а також неподільного капіталу, призначенням якого, в першу чергу, має бути стабілізація майна кооперативу в разі виключення чи то вибуття членів із його складу, а також розрахунок за кредиторськими зобов ’язаннями у разі нестачі майна кооперативу. Стосовно ж принципу не розподілення певного сегменту майна кооперативу між його членами, то доцільнішим, на нашу думку, є імплементація механізму, розробленого європейською практикою - принципу незацікавленого розподілу активів кооперативу, які залишилися після розрахунку із усіма кредиторами кооперативу та із його членами. Спрямованість таких активів має визначатися на основі рішення загальних зборів кооперативу при прийнятті рішення про ліквідацію. Такий механізм відповідатиме соціальній природі кооперативів, принципу незацікавленого розподілу певної категорії активів кооперативу, також не вступатиме у суперечність із інститутом приватної власності підприємницьких юридичних осіб.

Особливе місце виробничих кооперативів в системі підприємницьких юридичних осіб приватного права, окрім розкритих вище характеристик, визначається також змістом корпоративних прав їх членів. При чому, така специфіка проявляється як у немайнових, так і майнових правомочностях членів кооперативу. Звертаючись до першої із них, потрібно відзначити притаманний лише для кооперативів принцип визначення кількості голосів членів під час проведення загальних зборів кооперативу. У Регламенті Ради ЄС «Про статут європейського кооперативного товариства» означений принцип передбачений у ст. 59 і звучить як: кожен член ЄКТ має один голос, незалежно від кількості паїв, якими він володіє. Ст. 15 Закону України «Про кооперацію» встановлює, що кожний член кооперативу чи уповноважений кооперативу має один голос, і це право не може бути передане іншій особі. Така вказівка має імперативний характер, відповідно, не може бути змінена статутом. Означена специфіка немайнових корпоративних прав членів кооперативу є правовим проявом соціальної їх природи. Неоднозначність трактування на практиці викликає формулювання ст. 15 Закону «це право не може бути передано іншій особі». Наведений нормативний акт не визначає можливості голосування на зборах через представника, що, на фоні вказаного вище положення, може розумітися як заперечення такої можливості. Водночас, при неможливості особистої присутності членів кооперативу на зборах з поважних причин, відсутність можливості обрати собі представника із належно оформленими повноваженнями останнього, відображатиметься на діяльності кооперативу. Адже при таких обставинах відсутність належного кворуму загальних зборів (більше половини членів) спричиняє паралізацію діяльності кооперативу, що є вкрай негативним, враховуючи підприємницьку його природу. Пропозиція щодо встановлення у законодавстві норм щодо можливості представництва інтересів членів кооперативу на загальних зборах віднайшла своє відображення у господарсько- правовому дослідженні В.О. Коверзнева [282, с. 84; 283, с. 6]. Підтримуючи висловлену концепцію представництва членів кооперативу, вважаємо, що видається за доцільне доповнити ст. 15 Закону положенням про можливість члена кооперативу обрати собі представника за умов неможливості його особистої присутності на зборах з поважних причин.

Принцип голосування «1 член - 1 голос», безумовно, є демократичним механізмом прийняття рішення загальними зборами. Водночас, він не виключає можливості голосування окремих членів проти прийнятого більшістю рішення. Факт незгоди члена кооперативу із рішеннями, позитивно прийнятими загальними зборами, якщо вони стосуються найважливіших питань діяльності кооперативу, спричиняє потребу забезпечення його інтересів. На жаль, чинний Закон України «Про кооперацію» не містить таких механізмів. На противагу йому, європейське законодавство більш детально прописує управлінські механізми у кооперативному товаристві, сприяючи його ефективному регулюванню. Наприклад, ст. 15 Регламенту Ради ЄС передбачає, що кожний член кооперативу, який голосував проти внесення змін до статуту, з причин: введення нових обов’язків стосовно платежів; істотного розширення існуючих обов’язків; збільшення періоду повідомлення про вихід з товариства на строк, більший ніж п’ять років, може заявити про свій вихід протягом двох місяців після ухвалення рішення загальними зборами. Наведений механізм незгоди із рішенням більшості відображає корпоративний устрій управління такими юридичними особами та є одним із способів захисту членами кооперативу своїх прав та інтересів. З огляду на такі аргументи, вказаний механізм незгоди із рішенням загальних зборів заслуговує на законодавчу імплементацію при регулюванні управління виробничим кооперативом.

Складний корпоративний устрій виробничого кооперативу зумовлює включення додаткових способів забезпечення належної реалізації прав та інтересів його членами. Саме тому чинне законодавство передбачає для них дворівневу систему корпоративного управління, яка проявляється у можливості створення наглядової ради в якості спеціалізованого органу, покликаного діяти в інтересах членів кооперативу. Як зазначає П.М. Коршунов, дворівнева система управління визначить розподіл сфер впливу, що сприятиме більш чіткому розмежуванню між виконавчим і контролюючим органами повноважень [306, с. 30]. Таким чином, можемо стверджувати про поширення на кооперативи іще однієї універсальної закономірності моделювання статусу підприємницьких юридичних осіб приватного права - формування наглядової ради з метою контролю за діяльністю виконавчого органу та забезпечення інтересів учасників або членів (див. п. 3.1.). Потрібно зазначити, що законодавство окремих європейських держав (наприклад, ФРН, Республіки Чехія) передбачає обов’язковість створення у кооперативі ревізійної комісії в якості органу, контролюючого діяльність правління в інтересах членів кооперативу. Відповідно, створення наглядової ради не передбачається. Зокрема, така комісія уповноважена перевіряти усю діяльністю кооперативу, його органів управління, розглядати скарги його членів. Для реалізації цих завдань ревізійна комісія може бути присутньою на засіданнях правління та інших органів управління. Вона також моніторить фінансову звітність, а також має право вимагати скликання зборів членів кооперативу або ж скликати їх самостійно [695]. Можна зробити висновок, що повноваження та призначення ревізійної комісії в Чехії істотно відрізняються від вітчизняного: є значно ширшими і передбачають спрямованість діяльності такої комісії, в тому числі, в інтересах членів кооперативу. Згідно ж із Законом України «Про кооперацію» ревізійна комісія (або ж ревізор) створюються винятково за фінансово-господарською діяльністю кооперативу (ст. 18 Закону). З огляду на викладені аргументи, концепція існування наглядової ради в кооперативі не втрачає своєї актуальності.

Повертаючись до наглядової ради, потрібно зазначити, що наявність такого органу управління встановлюється ст. 17 Закону України «Про кооперацію». Перше, що потребує уваги - це термінологічна неузгодженість вказаної норми, так як нею передбачено створення спостережної ради. В даному випадку варто відзначити доцільність технічного узгодження термінології в чинному законодавстві України. Згідно ст. 15 Закону утворення такої ради в кооперативі має виключно диспозитивний характер та і то лише для кооперативів із чисельністю членів більше 50 осіб. Потрібно відзначити той факт, що кількісний критерій, який визначає обов’язковість створення в різних державах різний. Наприклад, законодавство ФРН виходить і кількості у 20 осіб і більше (§9 абз. 1 Закону ФРН «Про промислові та господарські кооперативи») [306, с. 32]. На нашу думку, наявність наглядової ради у виробничому кооперативі має бути встановлена на рівні необхідності її функціонування в кооперативі із певною кількістю членів. При цьому, видається імовірним припустити, що варто виходити із подібних положень стосовно інших підприємницьких юридичних осіб приватного права. Наприклад, згідно із ч. 2 ст. 51 Закону України «Про акціонерні товариства» в акціонерних товариствах з кількістю акціонерів - власників простих акцій 10 осіб і більше створення наглядової ради є обов’язковим. У товаристві із кількістю акціонерів - власників простих акцій 9 осіб і менше у разі відсутності наглядової ради її повноваження здійснюють загальні збори [479].

В сфері майнових корпоративних прав специфіка належних членам виробничого кооперативу правомочностей проявляється в особливому порядку розподілу доходів між ними. Варто зазначити, що реалізація ними такого права супроводжується певною суперечливістю законодавчих положень з цього приводу. Зокрема, ч. 4 ст. 165 ЦК України та ч. 1 ст. 95 ГК України визначають, що прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу. Отже, розмір частини прибутку зумовлюється обсягом трудової участі в кооперативі. Варто вказати на те, що Закон України «Про кооперацію» виходить із іншої концепції. Ст. 12 Закону визначає серед основних прав членів кооперативу право на одержання кооперативних виплат та виплат на паї. Відповідно, законодавець визначає дві категорії виплат: залежно від розміру паю особи та залежно від обсягу участі у трудовій діяльності. Про таку диференціацію свідчить і ст. 26 Закону, згідно із якою кооперативні виплати - це частина доходу, що розподіляється за результатами фінансового року між членами кооперативу пропорційно їх участі в господарській діяльності кооперативу у порядку, визначеному рішенням вищого органу управління кооперативу. А виплати на паї здійснюються на паї членам кооперативу і розмір їх встановлюється рішенням загальних зборів членів кооперативу після відрахувань обов’язкових коштів на формування і поповнення його фондів. В цьому плані слід підкреслити також суперечливість норм ГК України, у ст. 96 якого серед принципів діяльності виробничого кооперативу визначений принцип розподілу доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу (курсив - А.В. Зеліско). Тобто ст. 95 та 96 ГК України містять різні концепції розподілу прибутку між членами кооперативу.

На нашу думку, враховуючи корпоративну природу виробничих кооперативів, варто виходити із того, що відповідний вступ до його складу супроводжується виникненням в особи корпоративних прав, в основі яких знаходиться право на отримання частини прибутку від діяльності юридичної особи. Підставою цього права є пай, в обмін на який було набуто корпоративні права. Тому розподіл прибутку між членами кооперативу, в першу чергу, повинен здійснюватися в межах їх корпоративних прав, тобто шляхом виплат на паї. При чому, мається на увазі винятково розмір паю у межах пайового капіталу кооперативу. Очевидним є те, що активи неподільного фонду кооперативу не входять до тих сум, на які нараховуватимуться виплати. В цьому аспекті, безумовно, варто погодитися із І.М. Кучеренко, якою зазначалося, що не можна встановлювати однакові принципи при регулюванні майнових відносин для учасників господарських товариств і членів виробничих кооперативів, які, мабуть, і створюють зазначений вид юридичної особи з метою отримувати прибуток від своєї праці, а не від вкладених капіталів [358, с. 157].

Розподіл прибутку між членами кооперативу в межах їх корпоративних прав, тобто шляхом виплат на паї, є загальним механізмом розподілу прибутку, притаманним підприємницькій юридичній особі приватного права і зумовлений корпоративністю її устрою. З огляду на вказане варто ще раз наголосити на дискусійності положення ч. 3 ст. 26 Закону «Про кооперацію»: «Загальна сума виплат на паї не може перевищувати 20 відсотків доходу, визначеного до розподілу». Таке обмеження нівелює підприємницьку природу виробничих кооперативів, а тому в цій нормі варто зазначити, що «дане обмеження не застосовується до виробничих кооперативів, які є підприємницькими юридичними особами приватного права».

Кооперативні виплати, що виплачуються члену пропорційно його участі в господарській діяльності, є специфічним механізмом, притаманним лише для кооперативу і мають виплачуватися паралельно із виплатами на паї. При цьому законодавець вирішує диспозитивно порядок визначення розміру таких виплат, відносячи його визначення до компетенції загальних зборів членів кооперативу. Критерії такого розподілу, на нашу думку, потребують уточнення. Р.В. Мавліхановою зазначається, що члени виробничого кооперативу мають подвійний правовий статус: «член кооперативу та найманий працівник, що знаходиться у трудових відносинах із самим кооперативом» [392, с. 91; 393, с. 296]. Якщо виходити із вище зазначеного, то кожен член кооперативу має укладений із ним трудовий договір, який визначає розмір його заробітної плати, яка належить до виплат, відмінних від попередніх. Потрібно підкреслити самостійність правового статусу члена кооперативу в якості найманого працівника, що визначає дискусійність існуючої позиції трактування особистої трудової участі членів кооперативу в якості їх внеску до кооперативу [455, с. 385].

Такий висновок підтверджується і ч. 4 ст. 26 Закону «Про кооперацію»: «кооперативні виплати та виплати на паї до оплати праці не належать». Заробітна плата залежить від характеру праці особи і розмір її визначається в трудовому договорі. І, якщо припустити, що кожен член кооперативу працює у ньому на основі трудового договору і постійно є працевлаштований у ньому, то наскільки коректним буде встановлення різного розміру кооперативних виплат таким членам кооперативу?Викладене дозволяє стверджувати про те, що особи, працевлаштовані в кооперативу на основі трудового договору беруть рівну трудову участь у його діяльності, відповідно, розмір їх кооперативних виплат має бути рівним. Водночас, на нашу думку, при диференціації розміру кооперативних виплат варто враховувати строк, протягом якого особа пропрацювала у кооперативі. Подібного роду положення відображені, наприклад, у ч. 2 ст. 233 Комерційного кодексу Республіки Словакія [688, с. 202]. Вказане положення заслуговує на імплементацію у ст. 26 Закону України «Про кооперацію» «Кооперативні виплати та виплати на паї».

Повертаючись до зробленого нами висновку про самостійність статусу члена кооперативу в якості найманого працівника, потрібно знову ж таки вказати на більш детальну регламентацію подвійності статусу членів виробничого кооперативу в Комерційному кодексі Словакії. Зокрема, йдеться про визначення ч. 2 ст. 226 цього кодексу можливості встановлення у статуті положень, які регулюють трудову діяльність членів кооперативу. Однак, вони не повинні суперечити трудовому законодавству [688, с. 198]. Очевидною є доцільність передбачення у нормах стосовно виробничих кооперативів України можливості прописати у статуті особливості трудової діяльності їх членів, із застереженням щодо відповідності трудовому законодавству (в першу чергу - це заборона погіршення правового становища члена кооперативу в якості найманого працівника). Враховуючи соціальну природу виробничих кооперативів, їх статут може передбачати додаткові вигідні умови трудової діяльності членів, порівняно із чинним трудовим законодавством.

Викладене дає підстави зробити висновок про те, що члени виробничого кооперативу отримують три категорії виплат: 1) виплати на паї, що залежать від розміру паю; 2) кооперативні виплати, розмір яких, за умови наявності у членів укладених трудових договорів, є рівним; 3) заробітна плата, порядок виплати якої встановлений трудовим договором і регулюється трудовим законодавством. Розподіл ж прибутку між членами виробничого кооперативу здійснюється залежно від розміру їх паю (паїв), а також залежно від обсягу трудової участі в кооператив в вигляді кооперативних виплат. Відповідно, ч. 4 ст. 165 ЦК України потребує викладу в такій редакції: «Прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до розміру їх паїв, а також їх трудової участі. Порядок визначення розміру кооперативних виплат членам кооперативу встановлюється в статуті». Відповідних змін потребує також ч. 1 ст. 95 ГК України.

Ідентифікація виробничого кооперативу в якості підприємницької юридичної особи приватного права, визначає потребу імперативних положень щодо підстав, за наявності яких прибуток між членами кооперативу не може розподілятися, зокрема, не може бути прийняте відповідне рішення загальними зборами членів кооперативу. Саме в розрізі окресленої проблеми можемо стверджувати про застосування до виробничих кооперативів механізмів, притаманних підприємницьким юридичним особам. Йдеться про наявність чистих активів - різниці між сукупною вартістю активів та пасивів товариства у вигляді кредиторських зобов’язань, яка визначається за результатами звітного фінансового року. Вказана ознака, на нашу думку, повинна бути передумовою для можливості прийняття загальними зборами виробничого кооперативу рішення про розподіл прибутку між його членами. В цьому плані потрібно ще раз підкреслити, що особлива соціальна природа досліджуваних утворень проявляється у особливостях корпоративних прав їх членів, і жодним чином не повинна перекреслювати належність цих юридичних осіб до підприємницьких.

Одним із проблемних аспектів регламентації статусу виробничих кооперативів, засвідчених і доктриною і практикою, є відповідальність їх членів за зобов’язаннями кооперативу. Йдеться про очевидну невідповідність ЦК України та спеціального Закону України «Про кооперацію». Природу такої суперечності найбільш вичерпно проаналізувала І.М. Кучеренко у своїй монографії [364, с. 140]. При цьому, виходячи із положень наукової праці ученої, можемо констатувати, відзначену нею потребу наявності субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями кооперативу для тих із них, які належать до непідприємницьких юридичних осіб.

З приводу суперечливості норм ЦК України та Закону України «Про кооперацію» щодо означеного питання, І.В. Спасибо-Фатєєва відзначає, що, враховуючи правило про те, що діє закон, який набув чинності пізніше, можна вказати на те, що перевагу в цьому питанні має ЦК, і члени кооперативу мають нести відповідальність по боргах кооперативу. Проте у зв’язку з тим, що розмір цієї відповідальності в законі не встановлено, то реально залучити членів кооперативу до відповідальності по його боргах поки що не уявляється можливим [561, с. 29-36].

Критично до субсидіарної відповідальності членів виробничого кооперативу за його зобов’язаннями відноситься Р.В. Мавліханова. Нею відзначається, що оскільки у ст. 27 Закону України «Про кооперацію» про субсидіарну відповідальність не вказується, то ч. 2 ст. 163 ЦК України, а також відповідну ст. 108 ГК України варто вилучити [392, с. 98].

Підтримуючи критику імперативності субсидіарної відповідальності членів виробничого кооперативу за його зобов’язаннями, варто відзначити той факт, що законодавство окремих європейських держав використовує диспозитивний механізм встановлення субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями кооперативу у його статуті. Наприклад, Закон Німеччини «Про виробничі та господарчі кооперативи» передбачає, що відповідальність членів кооперативу встановлюється в статуті. Вона може бути необмежена, в межах певної суми чи відсутньою (абзац 3 параграф 6). Необхідність сплати додаткових пайових внесків може бути передбачена в статуті у разі порушення справи про неплатоспроможність кооперативу, якщо вимоги кредиторів повністю не задоволені. В такому разі члени кооперативу зобов’язані здійснювати доплати в майнову масу, що розподіляється у справі про неплатоспроможність, в необмеженому розмірі чи в межах визначеної суми. Якщо статутом визначена певна сума доплат, то розмір відповідальності не повинен бути меншим суми паю (параграф 119 Закону) [180]. Означений механізм, будучи проявом диспозитивності регулювання питання відповідальності членів виробничого кооперативу за його зобов’язаннями, заслуговує на особливу увагу з огляду на можливість його імплементації у чинне законодавство.

За результатами такого поєднання ми дійшли висновку, що в основі виокремлення виробничого кооперативу в якості особливої по відношенню до інших підприємницьких юридичних осіб приватного права організаційно- правової форми є такі ідентифікуючі критерії: порядок набуття та припинення членства в кооперативі; правовий режим майна кооперативу; корпоративні права членів кооперативу. Це три індикатори, які визначають специфіку виробничого кооперативу в системі підприємницьких юридичних осіб приватного права.

На основі вищевикладених положень нами запропонована концептуальна модель регулювання статусу виробничих кооперативів: 1) отримала розвиток позиція учених щодо спрощеного порядку прийняття до членів виробничого кооперативу - рішення про прийняття приймає виконавчий орган, а в разі відмови - претендент у члени може звернутися до загальних зборів кооперативу; 2) аргументовано встановлення законодавчого положення, згідно із яким вступні внески повинні сплачуватися у винятково грошовій формі; 3) стверджується про встановлення в законодавстві строку формування пайового капіталу протягом одного року з моменту державної реєстрації кооперативу; 4) запропоновано механізм реалізації корпоративних прав членами кооперативу до моменту повної сплати паю за аналогією із судовою практикою у сфері регулювання господарських товариств - до завершення строку сплати внеску в повному обсязі член кооперативу здійснює свої права на основі розміру паю, заявленого у статуті; 5) аргументовано потребу існування у виробничому кооперативі інституту асоційованого членства в якості інвестиційного механізму; 6) обґрунтовано потребу встановлення розміру неподільного фонду у співвідношенні із пайовим капіталом кооперативу - не менше 10 відсотків пайового капіталу; 7) констатовано потребу застосування до виробничих кооперативів обов’язковості наявності чистих активів (різниці між сукупною вартістю активів та пасивів товариства у вигляді кредиторських зобов’язань, яка визначається за результатами звітного фінансового року) в якості передумови прийняття загальними зборами виробничого кооперативу рішення про розподіл прибутку між його членами; 8) обґрунтовано доцільність диспозитивного регулювання обсягу відповідальності членів виробничого кооперативу за його зобов’язаннями у статуті кооперативу

У той же час, обґрунтовано доцільність збереження тих правових параметрів, які визначають соціальність кооперативів і відображаються у змісті корпоративних прав їх членів: спеціальний принцип голосування (1 член - 1 голос); інститут кооперативних виплат; сплата членських внесків; відсутність права на ліквідаційну квоту (оскільки активи, які залишились після ліквідації кооперативу спрямовуватимуться на основі рішення загальних зборів).

Запровадження наведеної моделі правового регулювання виробничих кооперативів в якості підприємницьких юридичних осіб визначає потребу трансформації спеціального Закону України «Про кооперацію» в напрямі диференціації статусу кооперативів, які належать до підприємницьких та до непідприємницьких юридичних осіб приватного права.

<< | >>
Источник: ЗЕЛІСКО АЛЛА ВОЛОДИМИРІВНА. ПІДПРИЄМНИЦЬКІ ЮРИДИЧНІ ОСОБИ ПРИВАТНОГО ПРАВА ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН. Івано-Франківськ, Київ - 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме 4.1 Правовий статус виробничих кооперативів як підприємницьких юридичних осіб приватного права:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -