4.2 Особливості правового статусу наукових парків як корпоративних об’єднань академічної і вузівської науки

Відсутність уніфікованої системи підприємницьких юридичних осіб приватного права в законодавстві України зумовлює проблему ідентифікації правової природи окремих із них. Тенденція до прийняття спеціальних нормативних актів стосовно окремих видів юридичних осіб, за умови відсутності вказівки на їх існування в загальних нормах, як-от: положеннях ЦК та ГК України, визначає гостру потребу верифікації їх правової характеристики в якості підприємницьких юридичних осіб приватного права.

Побудова системи інноваційної інфраструктури знаходиться на сьогодні в стадії розробки та апробації, що зумовлює потребу глибинного доктринального аналізу теоретичних та практичних аспектів діяльності юридичних осіб із інноваційним характером функціонування. Потрібно вказати на доцільність твердження Н.С. Кузнєцової про те, що системне і послідовне оновлення цивільного законодавства має ґрунтуватися на серйозних, глибоких дослідженнях фундаментальних цивілістичних конструкцій, імплементації у національну приватноправову систему європейських стандартів [350, с.

В переліку наукових парків, яким МОН погодило рішення про створення наявні ті, які створені в організаційно-правовій формі ТОВ. Із 16 наукових парків, поданих на сайті МОН, половина створена у формі ТОВ. Інша половина містить у найменування вказівку лише на належність до наукового парку. Означене свідчить про невизначеність практики стосовно організаційно-правової форми досліджуваних юридичних осіб. Тлумачення норм Закону «Про наукові парки», здійснене представниками МОН в період набрання чинності останнім нормативним актом, виходить із того, що необхідно обов’язково враховувати вимоги закону, що встановлені до наукового парку. Це може бути і підприємство, і господарське товариство, і об’єднання господарських товариств» [656]. З цього приводу варто відзначити той факт, що чинний Закон України «Про наукові парки» не вказує на те, що останні створюються в одній із організаційно-правових форм існуючих в законодавстві господарських товариств чи в будь-яких інших легальних організаційно-правових формах, отже однозначні підстави для реєстрації наукових парків в формі господарських товариств відсутні. У той же час, стосовно інших юридичних осіб інноваційного типу законодавство безпосередньо вказує на створення їх в певних, існуючих в законодавстві, організаційно-правових формах. І якщо ст. 1 Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» у визначенні технопарку не містить окресленої інформації [469], то Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів, затверджене Постановою КМУ від 22 травня 1996 р.

Таким чином, дослідження статусу наукових парків варто здійснювати у двох площинах: 1) пов’язаній із аналізом особливостей правового статусу наукових парків для проведення ідентифікації їх в якості окремої організаційно- правової форми підприємницьких юридичних осіб приватного права; 2) пов’язаній із моделюванням правових параметрів наукових парків відповідно до конститутивних положень інституту юридичних осіб.

Форма наукових парків є ефективним способом реалізації засновницького волевиявлення ВНЗ IV рівня акредитації або наукової установи з метою забезпечення самофінансування. Вказана об’єктивна обставина визначена реформою у сфері вищої освіти та науки, спрямованою на автономізацію ВНЗ IV рівня акредитації та наукових установ та виведення їх на рівень ринкових відносин. Надання ж статусу юридичної особи науковим паркам є способом забезпечення майнової відокремленості ВНЗ IV рівня акредитації та наукових установ від створюваних ними юридичних осіб, відповідно, зменшення ризиків втрат в результаті участі таких суб’єктів в наукових парках.

Включення наукового парку до системи підприємницьких юридичних осіб приватного права знаходиться у площині питання про те, чи це є окрема організаційно-правова форма. Вирішення його потребує звернення до дефініції останнього поняття. Зміст поняття «організаційно-правова форма» є доктринальним, саме тому став популярним об’єктом досліджень для вітчизняних та зарубіжних цивілістів. Зокрема, учені вважають, що означене поняття відображає: особливості правового статусу юридичної особи (С.Е. Жилінський) [167, с. 94]; характеристику внутрішніх відносин (К.Ю. Тотьев) [604, с. 62-67]; закріплену нормами права модель юридичної особи, що визначається її істотними ознаками (В.М. Кравчук [326, с. 31]) тощо. З цього приводу І.М. Кучеренко зазначено, що організаційно-правова форма характеризується сукупністю взаємопов’язаних і встановлених в законі ознак, яка дає підставу у зовнішньому прояві вирізняти один вид юридичної особи від іншого [364, с. 18]. Застосовуючи системний підхід, К.О. Кочергіна формулює визначення організаційно-правової форми підприємницьких товариств в якості системи урегульованих у законодавстві трьох типів відносин, а саме: відносин, що виникають в середині підсистеми «засновників/учасників» між її системно-структурними елементами засновниками/учасниками з приводу створення, функціонування та припинення господарського товариства як організації; відносин, що виникають в середині підсистеми «юридична особа» з приводу взаємодії її структурних елементів - правоздатність, правовий режим майна, порядок управління; відносин, що виникають між названими підсистемами з приводу функціонування та припинення господарського товариства, як юридичної особи, включаючи межи і порядок відповідальності [314, с. 7; 316, с. 122]. На основі проаналізованих концепцій можемо стверджувати про пріоритетність у вітчизняній доктрині позиції щодо трактування організаційно-правової форми в якості комплексу правових параметрів, які визначають особливості правового статусу юридичної особи.

Закон України «Про наукові парки» у ст. 1 на легітимному рівні визначив дефініцію «науковий парк» як юридичну особу, що створюється з ініціативи вищого навчального закладу та/або наукової установи шляхом об’єднання внесків засновників для організації, координації, контролю процесу розроблення і виконання проектів наукового парку [480]. Виходячи із закріпленого в Законі визначення, наукові парки є самостійним суб’єктом права - юридичною особою, яка характеризується такими ознаками, як: створення і реєстрація у встановленому законом порядку; можливість мати цивільну право- і дієздатність; право бути позивачем і відповідачем в суді; наявність організаційної єдності; можливість нести самостійно майнову відповідальність; здатність виступати від свого імені в цивільному обороті [630, с.88].

Визначення наукового парку як юридичної особи, що створюється шляхом об’єднання внесків засновників для організації, координації, контролю процесу реалізації інноваційних проектів, дозволяє стверджувати про наявність у засновників наукового парку права участі у ньому. А це означає, що для них характерними є ознаки, притаманні для товариств. Водночас, наведена в ст. 1 мета наукового парку не дозволяє безпосередньо стверджувати про його підприємницьку правову природу. Для вирішення цього питання потрібно здійснити комплексний аналіз спеціального закону. Конкретизація мети створення наукового парку здійснена в ст. 3 Закону, відповідно до якої вони створюються для комерціалізації результатів наукових досліджень і їх впровадження на вітчизняному та закордонному ринках (курсив — А.В.

В науковій літературі наявні пропозиції трансформації наукових парків в непідприємницькі організації [268]. З цього приводу варто відзначити, що

створення непідприємницької організації передбачає задоволення певного роду немайнових потреб учасників, стосовно ж інноваційних юридичних осіб, то сама природа інновацій в якості новостворених і/або вдосконалених конкурентоздатних технологій, продукції або послуг, а також організаційно- технічних рішень виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і/або соціальної сфери (ст. 1 Закону «Про інноваційну діяльність» [474]), визначає природну спрямованість такої діяльності на комерціалізацію досягнутих результатів, інакше вона позбавлена буде сенсу. А оскільки комерціалізація досягнутих результатів проявляється, в першу чергу, у наявності прибутку і інтересу в учасників до отримання його частини, то видається за доцільне стверджувати про іманентно притаманну для наукових парків підприємницьку правову природу.

Водночас, окремі ознаки наукових парків в розрізі сфери їх функціонування набувають особливого характеру. Зокрема, правова природа наукових парків визначає пріоритетність публічних інтересів, яка проявляється у встановлених ст. 4 Закону функціях наукового парку [480].

Варто відзначити те, що спрямованість приватноправових механізмів на забезпечення публічних інтересів є закономірним явищем в сучасних суспільних умовах і відповідають загальноприйнятим доктринальним підходам з приводу неможливості, та й недоцільності, проведення чіткого поділу між приватним та публічним правом. З цього приводу Г.Ф. Шершеневичем було відзначено, що така відмінність, встановлена історично і стійко підтримувана, скоріше

усвідомлюється інстинктивно, аніж засновується на чітких ознаках [650, с. 40]. Домінуючою у сучасній доктрині є позиція стосовно оптимального

співвідношення публічних і приватних інтересів у науці та практиці, оскільки лише за таких умов буде забезпечений належний розвиток суспільства [63, с. 9; 637, с. 32; 518, с. 53; 522, с. 31; 433, с. 77; 661; 640, с. 110; 432, с. 82]. І.М. Жаровська підкреслює, що публічний інтерес зводиться до простої суми приватних інтересів. Від реалізації публічних інтересів залежить факт існування суспільства, а тому реалізація публічного інтересу визначає передумови реалізації приватних інтересів [165, с. 33]. Таким чином, модель правової регламентації наукових парків відзначається значним рівнем акумуляції публічних інтересів, однак останній фактор жодним чином не впливає на ідентифікацію наукових парків в якості підприємницьких юридичних осіб приватного права. Приналежність до юридичних осіб приватного права, на думку О.І. Зозуляк, визначається за такими елементами їх цивільно-правового статусу, як мета та предмет їх діяльності, правовий режим майна, специфіка управління, обсяг правоздатності, особливості відповідальності за власними зобов’язаннями [247, с. 103]. Вважаємо за доцільне приєднатися до висловлених тверджень у розрізі дослідження правової природи наукових парків.

Водночас, значна питома вага публічного інтересу у сфері інноваційної діяльності визначає підвищений рівень державного регулювання наукових парків, який проявляється в комплексі особливостей правового статусу цих юридичних осіб. В першу чергу, йдеться про специфічний порядок створення парку. Згідно із ч. 1 ст. 7 Закону «Про наукові парки» рішення про створення наукового парку приймається його засновниками за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері науки та інновацій (таким органом є МОН). Як зазначає Р.Б. Шишка, уповноважений орган державної влади вивчає в кожному окремому випадку необхідність та можливість створення такої юридичної особи, виявляє відповідність юридичної особи, що створюється, іншим значущим факторам [652; 627, с. 115]. Критерії, за якими МОН визначає відповідність юридичної особи статусу наукового парку можна сформувати, виходячи із аналізу переліку документів, які подаються при його створенні до МОН. Зокрема, для погодження рішення про створення наукового парку подаються: проекти установчих документів парку; перелік пріоритетних напрямів діяльності наукового парку; дані про наукові результати, реалізація яких забезпечить розвиток наукового парку; відомості про засновників наукового парку, наявну та потенційну виробничу, інженерну, транспортну і соціальну інфраструктури, що будуть використовуватися в діяльності наукового парку (ч. 3 ст. 7). Порядок погодження рішення про створення наукового парку, затверджений Постановою КМУ 3 лютого 2010 року у п. 4 встановлює, що МОН у п’ятиденний строк з дня подання документів, розглядає їх і проводить перевірку відповідності документів вимогам, установленим законодавством [444].

Розглядаючи порядок створення наукових парків, варто відзначити той факт, що, у зв’язку із особливими вимогами до засновників цих юридичних осіб, дозвільність їх виникнення набуває подвійного характеру. Йдеться про ст. 7 Закону «Про наукові парки», згідно із якою у разі, якщо засновниками наукового парку є суб’єкти господарювання державної або комунальної власності, що здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління, рішення про участь таких засновників у заснуванні наукового парку приймається за погодженням з відповідними органами, в управлінні яких перебуває державна або комунальна власність, закріплена за такими суб’єктами господарювання.

Дозвільний порядок створення наукових парків, а також специфіка їх правового статусу, зумовлена акумуляцією публічних інтересів у сфері функціонування, визначає створення цих юридичних осіб лише шляхом заснування. У теорії цивілістики заснування визнається створенням юридичної особи вперше на основі вільного волевиявлення засновників та без застосування правонаступництва. Таким чином, можемо стверджувати про неможливість реорганізації існуючих юридичних осіб в науковий парк. При цьому потрібно підкреслити, що Закон «Про наукові парки» не містить вказівки на вказану обставину, в силу чого виникає потреба уточнення означених імперативних обмежень щодо створення наукових парків у його нормах.

Значна питома вага публічних інтересів у сфері функціонування наукових парків визначає специфіку правоздатності таких утворень. ЦК України, в якості загального правила, встановлює універсальну правоздатність юридичних осіб,

зазначаючи у ст. 91, що юридична, особа здатна мати такі ж права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Однак аналіз правового статусу окремих видів юридичних осіб свідчить про наявність у них спеціальної правоздатності. Наприклад, правовий статус наукових парків визначається спеціальною метою їх створення - реалізацією інноваційних проектів для комерціалізації інноваційних продуктів та впровадження їх на вітчизняному і закордонному ринках. Вказаним фактором визначається застосування щодо наукових парків так званих «пріоритетних напрямів діяльності» [473; 481]. Означені напрями, фактично, становлять межі

правоздатності парків та встановлюються у проекті наукового парку, який є пакетом документів, що визначає процедуру і комплекс необхідних заходів щодо розроблення, створення та реалізації інноваційного продукту чи інноваційної продукції і містить дані про матеріально-технічні, фінансові, кадрові ресурси, необхідні для виконання науковим парком та його партнерами проекту наукового парку. Таким чином, можемо ще раз вказати на притаманність для наукових парків конструкції спеціальної правоздатності.

Вказане підтверджується ст. 6 Закону, відповідно до якої у рамках діяльності наукового парку не допускається здійснення таких видів діяльності як торговельно-посередницька діяльність, надання послуг побутового призначення, виробництво і переробка підакцизних товарів та інших, що не відповідають меті наукового парку. Тому можна стверджувати, що для наукових парків притаманною є спеціальна правоздатність, яка визначається та зумовлюється метою, задля здійснення якої їх було створено. Фактично, саме інноваційний характер діяльності наукового парку визначає його спеціальну правоздатність.

Одним із правових параметрів, які визначають відокремленість форми наукових парків у системі підприємницьких юридичних осіб приватного права є, безумовно, вимога щодо спеціального суб ’єктного складу засновників. Згідно із ст. 1 Закону «Про наукові парки» засновниками наукового парку є вищий навчальний заклад IV рівня акредитації (далі - ВНЗ) та/або наукова установа та інші юридичні особи, що уклали засновницький договір про створення наукового парку. Таким чином, першим рівнем обмеження кола засновників є вимога стосовно включення до їх складу виключно юридичних осіб. Визнання в якості засновників парку лише юридичних осіб є характерним механізмом для учасників спеціалізованої інноваційної діяльності (ст. 1 Закону «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків», п. 2 Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів) [469; 438].

Саме статус юридичної особи в засновників наукового парку дозволятиме, на нашу думку, забезпечити відповідну наявну та потенційну виробничу, інженерну, транспортну і соціальну інфраструктури, що будуть використовуватися в діяльності наукового парку. Без такої інфраструктури науковий парк не буде в змозі реалізувати мету, задля якої він створюється - розвиток інноваційної діяльності та комерціалізації результатів наукових досліджень для впровадження їх на вітчизняному та закордонному ринках. Окрім того, потрібно враховувати, що умова забезпечення вказаної інфраструктури засновниками парку є необхідним критерієм, наявність якого є підставою для надання дозволу МОН на створення технопарку. Таким чином, обмеження кола можливих засновників наукового парку виключно юридичними особами відповідає специфіці діяльності таких утворень.

Водночас, згідно із імперативними законодавчими положеннями, серед юридичних осіб-засновників обов’язково має бути вищий навчальний заклад IV рівня акредитації (далі - ВНЗ) та/або наукова установа. Така вимога є другим рівнем обмеження кола засновників наукового парку. Варто відзначити той факт, що встановлена законодавством можливість ВНЗ виступати в якості засновників наукових парків із підприємницьким характером діяльності свідчить про те, що ВНЗ став, на думку Н.О. Давидової, повноправним учасником ринкових відносин, оскільки цінність диплому закладу визначається рівнем його престижності [143, с. 122]. Окреслена тенденція виступає відображенням загального спрямування державної політики на автономізацію, в тому числі, фінансову, ВНЗ, що передбачено в Національній стратегії розвитку освіти в Україні на 2013 - 20121 роки [484]. Як зазначає Н.О. Давидова, економічна автономія ВНЗ в сучасних умовах передбачає поширення різних форм залучення та розподілу коштів, здатність до самофінансування і диверсифікацію джерел надходження коштів тощо [142, с. 91]. Таким чином, створення наукових парків є одним із шляхів забезпечення самофінансування ВНЗ.

Виходячи з аналізу ст. 1, зокрема, понять «засновники наукового парку» та «науковий парк», можна зробити висновок, що законодавець виділяє окрему категорію «засновників наукового парку» та «ініціаторів створення наукового парку» [192, с. 125]. Коло ініціаторів створення є вужче, ніж коло засновників наукового парку, оскільки першими можуть бути лише вищий навчальний заклад та/або наукова установа, в той час як засновниками, окрім того, можуть виступати «інші юридичні особи, що уклали засновницький договір про створення наукового парку». Виокремлюючи ініціаторів створення наукового парку та його засновників, законодавець не вказує на відмінності у їх правовому статусі та не врегульовує під час створення наукових парків, в якості окремого етапу, порядку «ініціювання їх створення».

Отже, правова форма «ініціативи створення» законом не визначається. Більше того, виходячи із комплексного розгляду положень спеціального нормативного акта, зробити висновок про правове підтвердження статусу ВНЗ та/або наукового установи в якості саме «ініціатора створення» неможливо, адже згідно із ст. 7 рішення про створення наукового парку приймається його засновниками за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері науки та інновацій. Якщо звернутися до теорії корпоративістики, ініціативна стадія створення юридичної особи виділяється окремими науковцями. Зокрема, В.М. Кравчук відзначає, що на ініціативній стадії відбувається «обдумування» мети, заради якої створюється юридична особа, формується партнерська команда, розробляється бізнес-план майбутньої підприємницької діяльності та ін. На цьому етапі ще не здійснюється жодних юридичних дій, вона проходить, у так би мовити, позаправовій сфері [330, с. 224]. Вважаємо за необхідно погодитися із ученим щодо знаходження відносин ініціативності створення поза межами правової регламентації, оскільки відсутні правові способи оформлення саме такої участі у створенні. Тому підтвердити факт наявності ініціативи саме ВНЗ або наукової установи щодо створення наукового парку з позицій правових неможливо. ВНЗ чи то наукова установа приймають рішення про створення парку нарівні із іншими юридичними особами, які виступають його засновниками. Більше того, очевидним є те, що означена ініціатива може виходити від будь-кого із засновників, оскільки законодавство не вимагає підтвердження її наявності в конкретного із них. Відповідно, визначення наукового парку в якості такого, який створюється саме «з ініціативи ВНЗ та/або наукової установи» не має правового характеру.

Мабуть, вводячи у визначення поняття наукового парку положення про його «створення з ініціативи вищого навчального закладу та/або наукової установи», законодавець мав на увазі зробити наголос на тому, що вказані категорії засновників є обов’язковими при створенні наукових парків.

Для запобігання такого двоякого трактування змісту ст. 1 Закону доречніше було б вилучити з поняття наукового парку словосполучення «створюються з ініціативи...», прописавши окремо положення, згідно з яким при створенні наукових парків обов’язковою є участь вищого навчального закладу IV рівня акредитації та/або наукової установи [190, с. 91]. Тим більше, що в Законі передбачена окрема ст. 13 «Особливості статусу вищого навчального закладу або наукової установи - засновника наукового парку», яка не містить запропонованих положень.

Водночас, зміст однієї із частин ст. 1 Закону «Про наукові парки» дає підстави стверджувати, що саме ВНЗ та/або установа визначають специфіку діяльності наукового парку, оскільки пріоритетні напрями діяльності наукового парку мають відповідати галузевому профілю та/або спеціалізації ВНЗ та/або наукової установи (які є базовими елементами наукового парку). Варто відзначити те, що форма наукового парку є одним із ефективних шляхів розвитку автономності статусу ВНЗ та наукових установ в сучасних соціально-економічних реаліях. З цього приводу О.Д. Крупчан наголошує на тому, що «на сучасному етапі функціонування наукової установи вкрай важливо не лише вирішити завдання щодо проведення якісного й досконалого наукового дослідження, а й економічного забезпечення діяльності галузі відповідно до реальних потреб внаслідок диверсифікації джерел фінансування. Слід зауважити, що бюджетне фінансування відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» передбачає такі рівні базового та програмно-цільового фінансування, яке на сьогодні не відповідає належному забезпеченню достатніми матеріальними умовами для ефективної самостійної творчої діяльності, збереженню престижу професії наукового працівника, систематичному залученню талановитої молоді до наукових досліджень та можливостям підвищення кваліфікації наукових працівників» [342, с. 4]. Таким чином, учений констатує, що інноваційна діяльність для ВНЗ та наукових установ є способом забезпечення самофінансування та саморозвитку.

Ч. 5 ст. 13 Закону «Про наукові парки» встановлює іще одне обмеження для реалізації ВНЗ чи науковою установою свого засновницького права - вони можуть бути засновниками одного наукового парку. Варто відзначити, що у науковій літературі має місце достатньо критичне ставлення до означеного положення, зокрема, О.В. Куцурубова-Шевченко наголошує на тому, що навряд чи можна визнавати достатньою можливість ВНЗ бути засновником лише одного наукового парку на закладених в чинному законі умовах. Враховуючи, що кожен ВНЗ має багато кафедр, кожна з яких має свої напрями наукової діяльності в рамках визначеної спрямованості і вагомі напрацювання за різногалузевим використанням, постає дилема щодо правового режиму на об’єкт інтелектуальної власності, який буде внесено в статутний капітал і інші об’єкти інтелектуальної власності ВНЗ, які він може запропонувати в подальшому партнерам парку. Якщо б науковий парк створювався як об’єднання без формування статутного капіталу, то всі об’єкти інтелектуальної власності на однакових умовах були б пропозиціями для партнерів [353, с. 11; 354, с. 310]. Підтримуючи проблематику обмеження створення ВНЗ лише одного наукового парку з огляду на різнобічність наукових спрямувань його структурних підрозділів, дискусійним, на нашу думку, потрібно визнати пропозицію створення наукового парку без формування статутного капіталу. Враховуючи те, що саме статутний капітал здійснюватиме фіксацію розподілу часток між засновниками, відповідно, обсяг корпоративних прав, а також те, що науковий парк є підприємницькою юридичною особою приватного права, яка створюється шляхом об’єднання майнових внесків засновників, викладена пропозиція викривлюватиме сутність такого утворення в якості корпоративного.

Із правової позиції пріоритетність ВНЗ та/або наукової установи проявляється у специфіці їх правового статусу в якості засновника (учасника) парку. Закон України «Про вищу освіту» у ст. 1 визначає, що ВНЗ - це окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей [485]. Означене визначення ВНЗ свідчить про перманентно притаманну йому інноваційну діяльність, незалежно від його форми власності. В результаті, можемо зробити висновок, що специфіка діяльності наукового парку відповідає галузевому профілю та/або спеціалізації будь-якого ВНЗ без визначених у законодавстві обмежень. Стосовно наукових установ Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» визначає їх як юридичну особу незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, утворену в установленому законодавством порядку, для якої наукова та/або науково-технічна діяльність є основною (п. 16 ст. 1 Закону) [486]. Таким чином, стосовно наукових установ критерій відповідності їх спеціалізації чи галузевого профілю діяльності наукового парку набуває вагомого значення з огляду на те, що не кожна наукова установа може спеціалізуватися у сфері інноваційної діяльності, на відміну від ВНЗ. Отже, правові можливості ВНЗ та наукових установ щодо набуття статусу засновника наукового парку відмінні.

Закон визначає обмеження вищих навчальних закладів та/або наукових установ бути засновниками, зокрема, вони можуть бути засновниками лише одного наукового парку. Такого роду обмеження зумовлюються специфікою участі ВНЗ та/або наукових установ у наукових парках - лише за рахунок майнових прав інтелектуальної власності.

Встановлюючи імперативну вимогу щодо наявності серед засновників наукового парку саме ВНЗ чи то наукових установ, законодавець виходив із того факту, що їх діяльність безпосередньо пов’язана із процесом створення і використання об’єктів права інтелектуальної власності. При чому стосовно ВНЗ законодавство визначає чітко вимогу наявності у нього лише IV рівня акредитації. Дослідники у сфері права інтелектуальної власності підкреслюють, що рівень акредитації впливає як на підстави виникнення права інтелектуальної власності, так і на вирішення питання щодо визнання того чи іншого результату наукової роботи працівника ВНЗ до «службового» об’єкта права інтелектуальної власності. Таким чином, в разі зацікавленості ВНЗ першого чи другого рівня акредитації в набутті майнових прав інтелектуальної власності на науковий результат працівника, останній повинен укласти із ним - творцем - відповідний договір. У разі ж наявності у ВНЗ четвертого рівня акредитації на об’єкт права інтелектуальної власності, створений працівником у зв’язку із виконанням трудового договору, поширюється режим так званих «службових» об’єктів права інтелектуальної власності. При цьому варто враховувати, що такий режим поширюється лише на такі результати творчої діяльності, як об’єкти авторського права, винаходи, корисні моделі, топографії інтегральних мікросхем, промислові зразки, сорти рослин/породи тварин [421, с. 13]. У всіх цих випадах право інтелектуальної власності ВНЗ є залежним від права інтелектуальної власності особи творця, тобто ВНЗ є похідними суб’єктами права інтелектуальної власності [653, с. 23].

Положення Закону України «Про наукові парки» свідчать про специфічність правового статусу вищого навчального закладу та/або наукової установи в якості засновників (учасників) наукового парку. Зокрема, в якості внесків останніх до статутного капіталу виступають нематеріальні активи (майнові права на об’єкти інтелектуальної власності) (ч. 3 ст. 13 Закону). Нами вище зазначалося, що ВНЗ є похідним суб’єктом права інтелектуальної власності, а тому володіє відповідними майновими правами на основі договору про їх передання закладу чи то на основі створення об’єкта права інтелектуальної власності працівником шляхом виконання ним трудового договору. Саме тому законодавець у ст. 13 визначає, що передача такого вкладу здійснюється в порядку, визначеному законом. Означений порядок залежить від правової підстави виникнення в ВНЗ майнових прав інтелектуальної власності. Адже відповідно до ч. 2 ст. 429 ЦК України майнові права на об’єкт авторського права і (або) суміжних прав, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором (п. 24 Постанови Пленуму ВСУ №5 «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав») [447]. Як зазначає О.С. Яворська, за своєю правовою природою договір між роботодавцем та працівником є цивільно-правовим договором про розподіл майнових прав інтелектуальної власності між ними у зв’язку із створенням службового твору [670, с. 56]. Таким чином, ВНЗ та/або наукова установа в разі спільної належності майнових прав інтелектуальної власності їм із працівником, який створив відповідний об’єкт, зобов’язані діяти відповідно до укладеного договору, а якщо майнові права інтелектуальної власності належать їм спільно, то ВНЗ чи установа мають отримати згоду працівника - творця об’єкта права інтелектуальної власності, оскільки, як ми уже з’ясували, ВНЗ є похідним суб’єктом у цих правовідносинах.

Специфіка об’єкта вкладу ВНЗ чи установи визначає також специфіку порядку його внесення. З цього приводу В.М. Кравчук зауважив, що законом передбачена спеціальна форма розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Йдеться про ст. 1107 ЦК України, яка встановлює, що розпорядження майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на основі договорів (ліцензійного договору, договору про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, договору про передання виключених прав інтелектуальної власності тощо), які укладаються у письмовій формі [330, с. 516; 333, с. 166]. Специфічна природа прав на об’єкти інтелектуальної власності зумовлює виокремлення особливої групи договорів щодо розпорядження нематеріальними благами [338, с. 146; 674, .с 276]. Такого роду договори передбачають передачу іншій стороні права використання об’єкта інтелектуальної власності. Л.В. Зіничем, при дослідженні особливостей передання прав на об’єкти промислової власності підкреслюється, що саме ліцензійний договір найбільшою мірою забезпечує реалізацію прав усіх сторін договору, захищає інтереси право володільця та іншої сторони договору. Виражаючи приватні інтереси, договір не залишається осторонь і публічних інтересів, адже дає можливість суспільству та державі ознайомитись та використовувати у національному виробництві нові технологічні досягнення [238, с. 49]. Викладене підтверджується практикою Вищого господарського суду, згідно із якою у разі внесення майнового права до статутного капіталу юридичної особи, окрім зазначення про це в установчому договорі, необхідне укладення окремого договору про передання виключного права, а у випадках, передбачених законом, - також і державна реєстрація такого окремого договору (п. 5.1.) [448].

Адекватність оформлення внесення прав на об’єкти промислової власності договорами про відступлення (передачу) виключних прав або ліцензійними угодами досліджувала у своїй дисертації Ю.Є. Атаманова, якою було встановлено, що вони не повинні використовуватися як підстави участі правами промислової власності у статутних фондах (капіталах) господарських товариств у зв’язку з неврахуванням при цьому корпоративної природи таких відносин, але правові конструкції зазначених договорів у модифікованій формі мають використовуватися як істотні умови даного роду участі [17, с. 6]. Видається за доцільне погодитися із викладеними твердженнями, зазначивши, що умови передачі такого роду об’єктів мають бути встановлені в договорі, спрямованому на створення наукового парку - засновницькому договорі. Перманентну притаманність цих договорів організаційній стадії створення підприємницьких юридичних осіб приватного права було констатовано нами у попередніх розділах.

Окрім того, такий вклад вимагає обов’язкового проведення його оцінки. Досліджуючи проблематику оцінки вкладів у формі майнових прав інтелектуальної власності до господарських товариств, В.М. Кравчук наголошує на тому, що відповідно до ч. 2 ст. 115 ЦК, грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці. Ця норма не вимагає взагалі встановлення порядку оцінки вкладів, тим більше не вимагає цього робити в установчих документах. Тобто учасники є вільними в оцінці своїх вкладів. Однак виникає питання: як саме має бути висловлена згода учасників товариства? Найперше потрібна згода усіх учасників чи більшості з них. Хто робить оцінку вкладу, з якою погоджуються або не погоджуються учасники і чи можуть вони встановлювати свою оцінку? Закон не встановлює критеріїв, якими повинні були б керуватися учасники під час оцінки вкладів. Це дуже важливий момент, адже ніщо не забороняє учасникам оцінювати майно, так би мовити, «зі стелі». Ця недосконалість вітчизняного законодавства викликає багато нарікань. Основна небезпека такої оцінки полягає у тому, що товариство може одержати вклад за вартістю, яка явно не відповідає його економічній цінності. Такий штучно сформований капітал називають «дутим» [333, с. 166]. Можемо із впевненістю стверджувати про імовірність існування усіх підкреслених учених проблем і при формування статутного капіталу наукового парку. Водночас, враховуючи імперативно визначений обов’язок внесення такого вкладу особливим засновником - ВНЗ чи науковою установою, доречним є врегулювати наведені питання, не полишаючи їх суто на розсуд засновників парку. З огляду на вказане вважаємо за доцільне застосовувати при оцінці таких вкладів під час створення наукового парку експертний порядок її здійснення, передбачений Законом «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» [472]. Відповідно, виникає потреба встановлення в Законі України «Про наукові парки» положення про те, що оцінка майнових прав інтелектуальної власності в якості вкладу ВНЗ чи наукової установи здійснюється згідно із Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність».

Вважаємо, що означена конструкція відповідає природі внесення такого вкладу до наукового парку ВНЗ чи науковою установою, яка відзначається певною специфікою. Закон України «Про наукові парки», на жаль, не визначає порядку внесення майнових прав інтелектуальної власності ВНЗ чи то науковою установою. Водночас, на нашу думку, імперативна вимога щодо саме такої форми вкладу з боку вказаної категорії засновників, безперечно, визначає таку потребу.

Згідно із загальними положеннями корпоративного права, при участі у створенні корпоративної юридичної особи засновник втрачає право власності на вклад і отримує взамін корпоративні права. Тобто, відбувається, як зазначає І.В. Спасибо-Фатєєва, своєрідний об’єктообмін [304, с. 193]. У той же час, чинне законодавство передбачає можливість внесення в якості вкладу лише окремих прав, наприклад, права користування майном. Ю.Є. Атаманова із цього приводу зазначає, що на момент свого виникнення корпоративна юридична особа може мати у своєму активі права промислової власності на одному з двох правових титулах: (а) на підставі володіння виключними правами в результаті їх відступлення (передачі) засновником або (б) на підставі згоди засновника- правоволодільця надати право використання належного йому інтелектуального продукту у діяльності майбутнього господарського товариства [17, с. 6]. З’ясовуючи правовий титул, який знаходитиметься в основі внесення майнових прав інтелектуальної власності в якості вкладу до капіталу наукового парку, варто виходити із того, що ч. 4 ст. 13 Закону України «Про наукові парки» встановлює: у разі ліквідації наукового парку за рішенням засновників або на підставі рішення суду, в тому числі про визнання наукового парку банкрутом, майнові права на об’єкти інтелектуальної власності, створені за рахунок бюджетних коштів, не включаються до складу ліквідаційної маси і повертаються вищому навчальному закладу та/або науковій установі, що вносили їх до статутного капіталу парку. В розрізі аналізованої нами норми постає питання про статус держави у цьому випадку, за рахунок коштів якої були створені об’єкти права інтелектуальної власності. При вирішення окресленої проблематики, на нашу думку, варто виходити із аргументованих ученими у сфері права інтелектуальної власності, зокрема, Н.І. Рязановою, положень про те, що ні орган державної влади, ні держава не є суб’єктами права інтелектуальної власності. На основі викладеного ученими стверджується доцільність закріплення у законодавстві можливості правоволодільців прав на об’єкти інтелектуальної власності, створені за рахунок коштів державного бюджету, самостійно розпоряджатися своїми майновими правами, зокрема, шляхом укладення ліцензійних та інших видів договорів, внесення їх у статутний капітал юридичної особи [515, с. 11, 120; 514, с. 17].

Водночас, виходячи із специфіки правового режиму об’єктів права інтелектуальної власності, створених за рахунок коштів державного бюджету, встановленого у ст. 13 Закону, можемо зробити висновок, що при створенні об’єктів інтелектуальної власності за рахунок бюджетних коштів, такого роду вклад не переходить до власності юридичної особи, засновником якої є ВНЗ чи наукова установа, оскільки останньою передається лише право користування майновими правами інтелектуальної власності.

На нашу думку, така правова конструкція передачі вкладу до парку має бути зумовлена не долученням до створення об’єктів права інтелектуальної власності державних коштів, а особливою правовою природою цих об’єктів загалом. Відповідно, правова конструкція передачі вкладу до наукового парку повинна бути універсальною та визначатися похідним правовим статусом ВНЗ чи то наукової установи в якості суб’єктів права інтелектуальної власності.

Тому вважаємо, що специфіка такого вкладу, враховуючи, що ВНЗ чи наукова установа є похідними суб’єктами права інтелектуальної власності, полягає у тому, що до статутного капіталу наукового парку передаються лише правомочності користування майновими правами інтелектуальної власності. Вклад не переходить у власність юридичної особи, засновник передає їй лише права користування визначеним об’єктом. Відповідно, при ліквідації юридичної особи такому учаснику має бути повернено його вклад. Вказане надає підстави стверджувати про доцільність визначення в законодавстві положення про те, що «у разі ліквідації науково парку, в тому числі шляхом визнання його банкрутом, об ’єкти інтелектуальної власності не включаються до складу ліквідаційної маси і повертаються вищому навчальному закладу та/або науковій установі, що вносили їх до статутного капіталу парку». Таким чином, особливий правовий режим вкладів ВНЗ чи наукових установ до наукового парку поширюватиметься не лише на об’єкти інтелектуальної власності, створені за рахунок бюджетних коштів, а й на ті із них, що створювалися із залученням коштів із інших джерел. Таке положення, до того ж, забезпечуватиме рівність правомочностей усіх ВНЗ, незалежно від форми власності, в якості засновників (учасників) наукового парку, не нівелюючи наявності особливого правового зв’язку між юридичною особою та її засновником (учасником), для позначення якого, підкреслюється В.А. Васильєвою, застосовується термін «корпоративне право», як різновид майнового права [77, с. 11].

Визначення наукового парку, подане у ст. 1 Закону, а також комплексний розгляд усіх норм означеного акта, в тому числі норм, пов’язаних із виникнення в засновників парку комплексу майнових та немайнових прав, свідчить про корпоративну природу досліджуваної юридичної особи. Відповідно, беручи участь у створенні парку, засновники поєднуються із ним відносинами участі, набуваючи в результаті сплати вкладів корпоративних прав майнового та немайнового характеру. З цього приводу В.А. Васильєвою зазначено, що безтілесна річ, якою виступає майнове право, є провідником вартості, яка отримується бенефіціаром за зроблену інвестицію. Така правомочність дає можливість частину корпоративної власності трансформувати в індивідуальну, пов’язану із отриманням частини прибутку від діяльності юридичної особи. Таким чином, підкреслює учена, корпоративна власність постає в якості гібридної, такої, яка не володіє речовою природою і носить інтегрований характер. Це вартісна субстанція, яка є достатньо латентною і правовий режим якої здебільшого визначається організаційно- правовою формою юридичної особи [81, с. 38].

Розкритий нами на основі доктринальних позицій сучасних учених корпоративний характер наукових парків визначає наявність в їх засновників із моменту державної реєстрації юридичної особи відносин участі і, як наслідок, наявності статусу учасника і сукупності корпоративних прав, що випливають із цього статусу. Водночас, законодавець із цього приводу доволі таки непослідовний. Такий висновок ми можемо сформувати на основі аналізу Закону «Про наукові парки». Ч. 2 ст. 9 Закону, визначаючи перелік корпоративних прав, вказує на їх належність саме «засновникам» парку. Аналогічний термін вживається в наступних статтях Закону. Зокрема, ч. 1 ст. 11 зазначає, що «загальні збори засновників наукового парку», ст. 13 передбачає положення щодо особливостей статусу ВНЗ або наукової установи - «засновника наукового парку». Закон «Про наукові парки» оперує лише поняттям «засновник», в той час як ЦК України користується поняттям «засновники (учасники)» юридичної особи. Адже засновники наукового парку з моменту його державної реєстрації набувають статусу учасників, і саме в учасників наукового парку виникає сукупність прав, пов’язаних із участю у ньому та передбачених ст. 9 Закону. Поняття «засновник» використовується в ЦК України стосовно установ у зв’язку з відсутністю засновників права участі у них. Адже відповідно до ст. 83 ЦК засновники установи не беруть участі в управлінні нею, об’єднуючи лише своє майно для досягнення мети. Однак аналіз Закону «Про наукові парки» дає змогу стверджувати про наявність в засновників наукового парку права участі у ньому. Такий висновок можна аргументувати: по-перше, ст. 11 Закону, відповідно до якої вищим органом управління є загальні збори засновників, що свідчить про участь засновників в управлінні науковим парком; по-друге, ст. 9 Закону, згідно з якою засновники наділяються певними майновими (право одержувати частину прибутку) та організаційними (право одержувати інформацію про діяльність наукового парку) правами. Отже, в даному випадку доречніше застосовувати термін «засновники (учасники) наукового парку». Як бачимо, Закон «Про наукові парки» не враховує основних концептуальних підходів до регламентації інституту юридичних осіб, передбачених ЦК України. Відповідно, ст. 9 Закону доречніше подавати у такій редакції: «Статус учасників наукового парку»; ст. 13 Закону - «Особливості статусу вищого навчального закладу або наукової установи - учасника наукового парку» тощо. Означені пропозиції не слід трактувати як прояв схоластики, оскільки йдеться про доктринальні положення інституту підприємницьких юридичних осіб приватного права, заснованих на основі відносин участі і, як наслідок - наявності статусу учасників в осіб, які створили таку юридичну особу.

Участь у науковому парку має наслідком виникнення у його засновників сукупності прав та обов’язків. Слід вказати на наявність деяких неточностей стосовно правової регламентації цього питання в Законі України «Про наукові парки». По-перше, ст. 9 Закону «Статус засновників наукового парку» мала б, виходячи із поняття правового статусу, передбачати сукупність прав та обов’язків, тому що найпоширенішим в літературі є визначення правового статусу як системи законодавчо встановлених та гарантованих державою прав, свобод, законних інтересів і обов’язків особи [592, с. 119]. Положення ж ст. 9 містять лише сукупність прав засновників, оминаючи увагою коло обов’язків.

По-друге, непослідовність законодавця стосовно корпоративної природи наукових парків проявляється у фрагментарній регламентації корпоративних прав, які виникають в їх учасників. Зокрема, ч. 2 ст. 9 Закону з-поміж правомочностей, що входять до складу корпоративних прав учасників, виділяє лише такі: 1)право добровільно вийти з наукового парку на умовах і в порядку, визначених статутом наукового парку, із збереженням взаємних зобов’язань та укладених договорів з іншими суб’єктами господарювання; 2) право одержувати від наукового парку в установленому порядку інформацію, пов’язану з його діяльністю; 3) право одержувати частину прибутку від діяльності наукового парку в порядку, встановленому статутом наукового парку.

Виходячи із визначення корпоративних прав, поданих у ст. 167 ГК України, до них входять правомочності на участь особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами [116]. Наведені у законодавстві правомочності у доктрині також прийнято визначати як основні, що притаманні учасникам будь-якої юридичної особи корпоративного типу і встановлюються цивільним та господарським законодавством (В.М. Кравчук [330, с. 181], І.Б. Саракун [520, с. 30; 521, с. 88], С.С. Кравченко [324, с. 3]). Досліджувана нами ст. 9 Закону вказує лише на деякі правомочності, що входять до складу прав учасників наукового парку, не зазначаючи, наприклад, їх право брати участь в управлінні науковим парком, право на отримання частини активів при ліквідації парку тощо. Окрім того, ст. 9 Закону не вказує на те, що інші права учасників можуть бути встановлені в установчих документах. Жодного положення із цього приводу Закон України «Про наукові парки» не містить.

Окремі із наведених у ст. 9 Закону правомочності викликають деякі зауваження щодо формулювання. Одним із них є право виходу із наукового парку «із збереженням взаємних зобов’язань та укладених договорів з іншими суб’єктами господарювання». Очевидно, йдеться про договори про партнерство, визначені у ст. 1 Закону, згідно із якою це договір між науковим парком і суб’єктами господарювання щодо умов участі суб’єктів господарювання у процесі розроблення та виконання проектів наукового парку. Отже, стороною цих договорів є безпосередньо науковий парк, який, маючи статус юридичної особи, є самостійним учасником цивільних правовідносин. Виходячи із доктринальних положень інституту юридичних осіб, учасники не відповідають за зобов’язаннями юридичної особи, а остання не відповідає за зобов’язаннями учасників. Таким чином, в учасників жодних зобов ’язань за такими договорами не існує. Означене положення не відповідає основним положенням інституту юридичних осіб, а тому заслуговує на вилучення із ст. 9 Закону. Окрім того, встановлюючи право учасників на вихід, законодавець повинен враховувати обмеження цього права стосовно ВНЗ/наукових установ, оскільки вихід останніх має мати результатом ліквідацію наукового парку. Відповідне положення доцільно передбачити в досліджуваному нормативному акті.

Статус ВНЗ та/або наукової установи в якості учасника парку також визначається дещо фрагментарно. Законодавець вказує на особливість їх прав при ліквідації парку - майнові права на об’єкти інтелектуальної власності, створені за рахунок бюджетних коштів, не включаються до складу ліквідаційної маси і повертаються вищому навчальному закладу та/або науковій установі, що вносили їх до статутного капіталу наукового парку. При чому ідентифікувати таке положення в якості уніфіковано відображаючого специфіку корпоративних прав ВНЗ чи то наукової установи ми не можемо, оскільки йдеться виключно про об’єкти інтелектуальної власності, створені за рахунок бюджетних коштів. (проблемність цього положення була розкрита нами вище). Також законодавець визначає іще одну особливість корпоративних прав ВНЗ чи наукових установ. Згідно із ч. 6 ст. 13 Закону вони здійснюють контроль за діяльністю наукового парку, щорічно заслуховують звіти про його діяльність. На фоні відсутності загальних положень про участь учасників, в тому числі ВНЗ та наукових установ, в управління парку, механізм здійснення означеного вище контролю однозначно потребує конкретизації, оскільки в такому стані як він є в нормі закону, реалізація його достатньо проблематична. Оскільки ми можемо припустити, що обсяги правомочностей щодо участі в управлінні науковим парком у ВНЗ чи в наукових установ та в інших учасників наукового парку - різні, то потрібно чітко окреслити у чому полягає ця різниця. Враховуючи загальні положення корпоративного управління, варто відзначити, що право на заслуховування щорічного звіту виконавчого органу мають усі учасники юридичної особи, враховуючи той факт, що загальні збори, зазвичай, скликаються не менш як один раз на рік. Яким чином відбуватиметься процедура звітування саме перед ВНЗ чи науковою установою незрозуміло: в межах загальних зборів чи в окремому порядку? Якщо виходити із принципу надання ВНЗ чи науковій установі особливих повноважень, пов’язаних із контролем за діяльністю виконавчого органу, то видається, що положень щодо лише річного звіту виконавчого органу недостатньо. За таких умов означені контролюючі повноваження мають декларативний характер. Ефективний механізм реалізації таких правомочностей, очевидно, вимагає застосування дворівневої системи корпоративного управління, за якої відбувається створення також органу управління наглядового характеру, який діятиме в інтересах учасників парку.

Закон України «Про наукові парки», на нашу думку, повинен містити у ст. 9 та ст. 13 правомочності, пов’язані із участю учасників в управлінні науковим парком, принципом розподілу голосів між учасниками тощо. Безумовно, що в якості контраргументу на висловлене може бути вказівка на можливість визначення цих питань в установчих документах. Водночас, конститутивну модель реалізації корпоративних прав щодо участі в управлінні доречно визначати на нормативному рівні, враховуючи констатовану опосередковано законодавцем їх специфічність та відмінність у різних категорій учасників (ВНЗ/наукових установ та інших юридичних осіб). Лише на основі цих положень засновники (учасники) наукового парку можуть деталізувати означені правомочності на локальному рівні.

Основою діяльності наукових парків в якості підприємницьких юридичних осіб приватного права є установчі документи. Ст. 5 Закону України «Про наукові парки» в ч. 1 передбачає, що науковий парк створюється та діє на основі засновницького договору та статуту. Вказане дещо розходиться із положенням ЦК України, в якому, як зазначають науковці, в якості загального правила установлено, що кожна юридична особа створюється на основі лише одного установчого документа [622, с. 77]. І справді, відповідно до ч.2 ст. 87 ЦК України установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Звичайно, що формулювання статті ЦК «якщо інше не встановлено законом» дозволяє у спеціальних законах передбачати інші положення. Однак розробники ЦК України недаремно відмовилися від так званої «подвійності» установчих документів товариств. Доцільність такого кроку достатньо аргументована у сучасній доктрині. Зокрема, П.П. Черевко у своєму дисертаційному дослідженні переконливо доводить, що юридична особа не може діяти на підставі двох установчих документів [638, с. 7; 639, с. 254].

Адже якщо законодавчо передбачено наявність статуту як установчого документа, то саме він є основою діяльності наукового парку. Варто погодитися із Ю.М. Крупкою, що статут є локальним нормативно-правовим актом, який визначає правовий статус юридичної особи і на підставі якого вона діє. Статут набирає чинності з моменту державної реєстрації юридичної особи [413, с. 30].

Призначення ж засновницького договору в даному випадку повинно бути спрямоване на регулювання організаційних відносин між засновниками під час створення наукового парку. Вказаний висновок підтверджується нормами того ж Закону «Про наукові парки», відповідно до ч. 2 ст. 5 якого у засновницькому договорі про створення наукового парку визначаються зобов’язання засновників створити науковий парк, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умов передання науковому парку майна та нематеріальних активів засновників з урахуванням особливостей, встановлених Законом. Як бачимо, засновницький договір вміщує положення, що стосуються впорядкування відносин між засновниками щодо створення наукового парку (до моменту його державної реєстрації). Такий засновницький договір не має природи установчого документу, оскільки з моменту державної реєстрації діяльність наукового парку здійснюється на основі статуту [193, с. 293]. Отже, засновницький договір є цивільно-правовим договором між засновниками, спрямованим винятково на виникнення нового суб’єкта права. Саме тому в ст. 5 Закону доцільно визначити, що науковий парк діє на основі статуту, вказавши, відповідно, у ст. 7 «Створення наукового парку», що під час створення наукового парку між засновниками укладається засновницький договір, який не є установчим документом, та передбачивши вимоги до змісту такого договору.

Згідно із ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Ч. 3 цієї ж статті передбачає, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи. Таким чином, відповідно до доктрини цивілістики, дії органів юридичної особи або її представників у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи [412, с. 148]. Стосовно наукових парків однойменний Закон встановлює у ст. 10, що до органів управління парками належать загальні збори та виконавчий орган, функції яких визначаються статутом. Наступні статті нормативного акта містять лише загальні декларативні положення стосовно загальних зборів та виконавчого органу, не встановлюючи виключної компетенції загальних зборів парку, їх кворуму, порядку скликання, проведення, визначення механізму голосування на них тощо. Водночас, констатована цим же ж Законом специфіка статусу ВНЗ зумовлює припущення про специфіку участі ВНЗ чи наукової установи в загальних зборах. Видається за логічне вказати на доцільність надання їм пріоритетного права щодо скликання позачергових загальних зборів, визнання загальних зборів правомочними лише за умови присутності представників такого учасника із особливим правовим статусом тощо. Закон України «Про наукові парки» обходить мовчанням питання правомочності скликаних загальних зборів. Видається за доцільне припустити, що вирішення цього питання має відбуватися шляхом врегулювання його в установчих документах. Водночас, наявність особливого статусу у ВНЗ чи наукової установи в якості засновника (учасника) без якого діяльність парку неможлива, вимагає, на нашу думку, встановлення у нормах Закону положення, згідно із яким загальні збори правомочні за умови участі у них ВНЗ чи наукової установи, стосовно ж квоти інших юридичних осіб - учасників парку, то вона може визначатися на рівні статуту парку.

Передбачені у ч. 6 ст. 13 Закону контролюючі повноваження ВНЗ чи наукових установ зумовлюють потребу встановлення механізмів підзвітності їм виконавчого органу або ж створення спеціального контролюючого органу управління, на зразок наглядової ради у господарських товариствах. Однак усі окреслені аспекти законодавець обходить мовчанням. Встановити ж усі ці положення в статуті, не маючи при цьому жодної конститутивної легальної моделі регуляції механізмів управління науковим парком, неможливо.

Досліджуючи статус наукових парків крізь призму належності їх до юридичних осіб приватного права, особливу увагу слід звернути на правовий режим їх майна. Адже, виходячи із доктринальних положень інституту юридичних осіб, наукові парки характеризуються майновою відокремленістю. Враховуючи констатований нами вище корпоративний устрій парку, основним джерелом формування його майна виступає статутний капітал. В.М. Кравчук розкриває правову сутність статутного капіталу через такі його ознаки: початково статутний капітал формується засновниками юридичної особи; розмір статутного капіталу обов’язково фіксується в установчому документі; розмір статутного капіталу виражається в грошах незалежно від того, яке саме майно було внеском; розмір внесків до статутного капіталу визначає обсяг належних учаснику корпоративних прав; статутний капітал може бути змінений лише за рішенням вищого органу юридичної особи; статутний капітал є одним із джерел утворення майна юридичної особи. В.М. Кравчук наголошує, що статутний капітал є одним із центральних понять корпоративного права. Участь у створенні статутного капіталу є первинним способом набуття корпоративних прав і практично всі операції з корпоративними правами так чи інакше пов’язані із статутним капіталом [330, с. 498]. Формуючи уніфіковане визначення статутного капіталу,

О.С. Янкова визначає його як зареєстрований у встановленому законом порядку та закріплений в установчих документах грошовий еквівалент майна, яке повинне бути передане підприємству у власність, у вигляді внесків для забезпечення його господарської діяльності та як сплата його учасниками отримуваних ними майнових прав [678, с.6].

Ч. 2 ст. 21 Закону «Про наукові парки» визначає, що статутний капітал парку поділений на частки між засновниками відповідно до розміру їх вкладу. Водночас, деяке здивування викликають положення ч. 1 тієї ж статті, згідно із якими для виконання статутних завдань науковий парк може створювати статутний фонд... Видається за доцільне вказати, що такий диспозитивний підхід до можливості створення статутного капіталу суперечитиме природі парку в якості підприємницької юридичної особи приватного права, заснованої на відносинах участі. Формування статутного/складеного капіталу, як зазначає Н.С. Бутрин, є обов’язковою умовою при створенні господарського товариства, оскільки їх установчі акти повинні закріплювати його розмір, склад, частки учасників, порядок формування та зміни тощо [60, с. 74]. Аналогічні аргументи знаходяться в основі обов’язковості статутного капіталу для функціонування наукового парку.

Особливу правову природу статутного капіталу визначила у свої працях І.В. Спасибо-Фатєєва. Ученою констатовано, що статутний капітал не існує окремо як об’єкт цивільного права, він є лише бухгалтерсько- правовим засобом ... не підлягає відчуженню як такий. Не можна позначати: право власності на статутний капітал. Не можна на нього звертати стягнення. В той же час, статутний капітал поділений на частки, а значить його частка має мати такий же правовий режим, як і ціле, тобто весь статутний капітал. Якщо так, то за законами логіки і частка не може бути об’єктом права власності, не може відчужуватися, тобто знаходитися в обороті [562, с. 9]. Таким чином ученою відзначається пріоритетність застосування поняття «корпоративні права» в якості оборотоздатного об’єкта та підкреслюється значення статутного капіталу для визначення обсягу корпоративних прав учасників.

Підтримуючи позицію провідних учених-корпоративістів, вважаємо, що саме статутний капітал є тією конструкцією, яка фіксує пропорційність внесених до парку часток засновниками і, відповідно, обсяг належних їм корпоративних прав. Таким чином, статутний капітал є перманентно притаманний для наукового парку і є одним із джерел формування його майна.

Закон України «Про наукові парки», подібно до законодавства у сфері господарських товариств, встановлює плюралістичний підхід щодо форми внесків до статутного капіталу. Ч. 3 ст. 21 визначає, що вкладом до статутного капіталу наукового парку можуть бути гроші, цінні папери та інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку. Сприймати таке положення слід із застереженням щодо спеціального статусу ВНЗ чи наукових установ, вклади яких мають імперативно визначену форму - майнові права інтелектуальної власності. Означена вище плюралістичність форм вкладів інших засновників, окрім ВНЗ чи наукових установ, зумовлює проблематику того ж роду, що і при формуванні статутного капіталу господарських товариств - порядок внесення вкладів. Спеціальний Закон щодо наукових парків взагалі не містить норм щодо строків сплати вкладів засновників. Імовірно, ці питання мали би вирішуватися в засновницькому договорі парку. На нашу думку, врегулювати відносини щодо сплати вкладів до наукового парку, враховуючи їх належність до підприємницьких юридичних осіб корпоративного типу, можливо із застосуванням запропонованих нами механізмів щодо господарських товариств. Доцільною є диференціація порядку сплати вкладів залежно від їх форми: не грошові вклади сплачуються до державної реєстрації юридичної особи, що особливо актуальним є саме для наукових парків. Адже дозвіл на їх створення видається уповноваженим органом державної влади із врахуванням критерію наявності відповідного матеріально-технічного забезпечення інноваційної діяльності; грошові вклади можуть сплачуватися протягом року з державної реєстрації парку, якщо відповідні положення передбачені у засновницькому договорів внаслідок спільної домовленості засновників.

Чинне законодавство не встановлює мінімального розміру статутного капіталу, що, в принципі, відповідає загальнодержавній політиці, спрямованій на спрощення умов ведення бізнесу. Водночас, встановлені у Законі «Про наукові парки» положення щодо не включення у ліквідаційну масу вартості майнових прав інтелектуальної власності, створених за рахунок державних коштів, а також аргументована вище доцільність поширення такого механізму на будь-які майнові права інтелектуальної власності, які виступатимуть вкладом ВНЗ чи то наукової установи до статутного капіталу, потребують встановлення додаткових способів гарантування інтересів кредиторів парку. Адже науковий парк не лише є підприємницькою юридичною особою, а й здійснює інноваційну діяльність із високим рівнем ризику недосягнення потрібного результату реалізації інноваційного проекту. З огляду на вказані аргументи, на нашу думку, видається за імовірне застосування до наукових парків відповідних механізмів, розроблених у сфері регламентації господарських товариств, зокрема, наявності належних економічних показників діяльності в вигляді чистих активів - різниці між сукупною вартістю активів та пасивами юридичної особи у вигляді кредиторських зобов’язань. Вказане положення у законодавстві європейських держав виконує функцію тесту на платоспроможність, що є способом гарантування інтересів кредиторів взамін встановлення мінімального розміру статутного капіталу юридичної особи. З позиції економічного вчення величина власного капіталу підприємства (чистих активів) характеризує його платоспроможність та кредитоспроможність, забезпеченість коштами для покриття власних зобов’язань [585, с. 13]. Власний капітал є важливим критерієм ефективності економічної діяльності юридичної особи. Його динаміка свідчитиме про якість фінансового менеджменту [34, с. 23; 56, с. 146].

Ст. 21 Закону «Про наукові парки» передбачає диспозитивний підхід щодо формування не лише статутного, але й інших фондів - для виконання статутних завдань науковий парк може створювати статутний і резервний фонди, фонд підтримки інноваційної діяльності та інші фонди, не заборонені законодавством України. Наведене положення можна оцінювати двояко. З одного боку диспозитивний підхід до формування фондів є позитивним в плані відходу від надмірної зарегульованості створення різного роду фондів в юридичній особі, як це, наприклад, властиво для кооперативів і є, фактично, даниною адміністративно-плановій системі радянського періоду і не відповідає сучасним соціально-економічним умовам. З іншого боку, варто враховувати специфіку статусу наукових парків, які займаються розробкою та впровадженням інновацій, які, за своєю правовою природою відзначаються надзвичайно високим ступенем ризику настання збитків та відсутності очікуваного розміру прибутків. Викладені аргументи, у поєднанні із підприємницьким характером діяльності наукових парків, дозволяють стверджувати про необхідність створення резервного фонду парку для покриття імовірних збитків. Закон України «Про наукові парки», вказуючи на можливість створення резервного фонду, не передбачає порядку його формування, в тому числі, розміру відрахувань до нього. Таким чином, на практиці імовірність створення у науковому парку резервного фонду знижується до майже нульового рівня.

В теорії економічних наук резервний капітал є сумою резервів, створених відповідно до чинного законодавства або установчих документів, за рахунок нерозподіленого прибутку підприємства. Створений резервний капітал може бути використаний на покриття збитків та пов’язаних із ними зобов’язань і захистить підприємство від банкрутства в умовах економічної кризи, спаду виробництва та реалізації продукції [106, с. 305]. Інформація про величину резервного капіталу в балансі юридичної особи має надзвичайне значення для зовнішніх користувачів бухгалтерської звітності, що розглядають резервний капітал як запас фінансової міцності юридичної особи. Недостатня величина резервного капіталу свідчить або про недостатність прибутку або про використання резервного капіталу на покриття збитків [260, с. 95]. Варто погодитися із А.М. Кадацькою, що резервний капітал - це так зване запасне фінансове джерело, що створюється як гарантія безперебійної роботи підприємства і дотримання інтересів третіх осіб. Наявність такого фінансового джерела додає останнім впевненість у погашенні підприємством своїх зобов’язань. Чим більше резервний капітал, тим більша сума збитків може бути компенсована і тим більшу можливість маневру одержує керівництво підприємства при подоланні збитків [280, с. 193].

На основі усіх наведених положень можемо стверджувати про доцільність встановлення в Законі «Про наукові парки» норми про створення резервного фонду для покриття імовірних збитків парку внаслідок відсутності очікуваних результатів реалізації інноваційних проектів. В цьому плані варто погодитися із Ю.М. Крупкою, який наголошує на тому, що резервний (страховий) фонд має цільове призначення, його кошти використовуються лише на покриття непередбачуваних збитків [413, с. 79]. Стосовно ж порядку та розмірів відрахувань до резервного фонду, можемо звернути увагу на аналогічні положення стосовно господарських товариств. Зокрема, ст. 14 Закону України «Про господарські товариства», що резервний фонд створюється у товаристві в розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного капіталу. Розмір щорічних відрахувань до резервного фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5 відсотків суми чистого прибутку [465]. Н.М. Воськало зазначає, що для господарських товариств означена величина резервного капіталу показує максимальну величину розміру збитків, які може отримати товариство, щоб величина чистих активів не стала меншою від величини статутного капіталу і відповідно не призвела до необхідності його зменшення. На думку ученого, величина відрахувань до резервного капіталу, за винятком обов’язкового розміру, визначеного законодавством, має закріплюватись рішенням зборів учасників підприємства після затвердження річного фінансового звіту підприємства і питання про розподіл прибутку та створення резервного капіталу має бути в порядку денному [106, с. 305].

Варто відзначити той факт, що законодавство не містить єдиного уніфікованого підходу щодо розміру резервного фонду та відрахувань до нього. Зокрема, ст. 19 Закону «Про акціонерні товариства», на відміну від вищевказаного Закону «Про господарські товариства», встановлює, що резервний капітал акціонерного товариства формується у розмірі не менше ніж 15 відсотків статутного капіталу товариства шляхом щорічних відрахувань від чистого прибутку товариства або за рахунок нерозподіленого прибутку. До досягнення встановленого статутом розміру резервного капіталу розмір щорічних відрахувань не може бути меншим ніж 5 відсотків суми чистого прибутку товариства за рік [479]. Обираючи доцільним для наукових парків порядок формування резервного фонду, варто вказати на те, що його розмір не менше 25 відсотків статутного капіталу може бути обтяжливим для парку навіть при отриманні позитивних результатів від інноваційних розробок. Видається за доцільне припустити, що більшим рівнем оперативності та пристосованості для ведення підприємницької діяльності відзначається порядок формування резервного фонду, встановлений для акціонерних товариств - розмір не менше 15 відсотків статутного капіталу та щорічними відрахуваннями у розмірах, встановлених статутом, але не менше 5 відсотків від чистого прибутку до досягнення встановленого статутом розміру резервного фонду.

Отже, враховуючи підприємницьких правовий характер наукового парку, його корпоративний устрій, можемо зробити висновок, що цій юридичній особі є перманентно притаманний статутний капіталу; враховуючи ж інноваційний характер діяльності парку - для нього характерною має бути імперативність створення резервного фонду у розмірі, не менше 15 відсотків статутного капіталу.

Комплексність дослідження правового режиму майна наукових парків вимагає з’ясування іще одного аспекту, пов’язаного із його власністю. Йдеться про майнові права на технології та об’єкти права інтелектуальної власності, створені під час виконання проектів наукового парку, які згідно із ч. 3 ст. 17 Закону «Про наукові парки» є «власністю наукового парку та/або його партнерів, окрім випадків, передбачених законом». Таким чином, потрібно розмежовувати майнові права інтелектуальної власності, які є вкладом ВНЗ чи наукової установи до наукового парку та майнові права інтелектуальної власності, створені в результаті діяльності наукового парку на основі інноваційних проектів. Правовий режим їх, очевидно, відмінний. Стосовно останніх, варто виходити із статусу партнерів наукового парку, які згідно із ст. 1 Закону «Про наукові парки» є суб’єктами господарювання, що уклали з науковим парком договір про партнерство. Таким чином, категорія «партнери» є відмінною від категорії «учасники». Відносини партнерів та наукового парку мають класичний договірний характер, а тому, можемо припустити, що саме договір про співробітництво має визначати правовий режим створених на основі інноваційних проектів майнових прав інтелектуальної власності. Видається, що означена умова має бути істотною для спеціальної конструкції договору про партнерство із науковим парком.

Водночас, констатована нами на початку дослідження акумуляція публічних інтересів при регламентації наукових парків, зумовлює імовірність обмеження права власності наукових парків та їх партнерів стосовно створених об’єктів права інтелектуальної власності. Зокрема, згідно із ч. 4 ст. 17 Закону України «Про наукові парки» центральний орган виконавчої влади, у сфері управління якого перебуває вищий навчальний заклад або наукова установа, може обмежити в порядку, встановленому законом, майнові права на використання і розпорядження технологій та об’єктів права інтелектуальної власності, створених із залученням державних коштів, у разі якщо технологію та/або об’єкт права інтелектуальної власності: віднесено до сфери національної безпеки і оборони держави; визнано такими, що мають використовуватися в публічних інтересах; доведено до промислового використання та реалізації готової продукції виключно за рахунок державних коштів.

У зазначених вище випадках, науковий парк та/або його партнери мають право використовувати технологію та/або об’єкт права інтелектуальної власності, створений із залученням державних коштів, для власних потреб, якщо інше не визначено центральним органом виконавчої влади, у сфері управління якого перебуває вищий навчальний заклад або наукова установа.

Специфіка статусу наукового парку, яка визначає дозвільний порядок його створення, зумовлює також специфіку його припинення. Ст. 23 Закону «Про наукові парки» імперативно визначає, що припинення наукового парку здійснюється виключно шляхом його ліквідації за рішенням засновників або на підставі рішення суду. Реорганізація наукового парку забороняється. Для аргументації причин встановлення у законодавстві окреслених імперативних положень варто звернутися до сутності реорганізації як такої. А.С. Довгерт зазначає, що для багатьох поколінь радянських юристів було аксіомою те, що юридична особа припиняється двома шляхами: через реорганізацію та ліквідацію. Розробники проекту ЦК не вживають термін «реорганізація» насамперед тому, що не всі способи реорганізації (зокрема виділ) мають наслідком припинення юридичної особи. Тому з метою уніфікації правової термінології термін «реорганізація» не вживається у тому значенні, до якого юристи вже звикли [285, с. 133].

Як відзначає Б.Б. Черепахін, при реорганізації відбувається заміна суб’єкта правовідносин та перехід усієї сукупності прав і обов’язків, що належать товариству, яке припиняється. Таке правонаступництво визначається також в цивілістиці як універсальне, під час якого сукупність прав та обов’язків, що належать юридичній особі, переходить до правонаступника (правонаступників) як єдине ціле [640, с. 312; 642, с. 11]. Проте потрібно відзначити той факт, що сучасна наука не володіє одностайною концепцією трактування правової природи реорганізації. Частина учених схиляється до позиції, що реорганізація завжди є припиненням юридичної особи і заснуванням нової, з переходом до останньої прав та обов’язків, інші - що реорганізацією є припинення юридичної особи з переведенням прав і обов’язків до іншої, треті - що реорганізацією є організаційні заходи, в результаті яких змінюється суб’єктний склад ринку, тобто припиняються раніше діючі і (або) виникають нові підприємства, четверті, виходячи з того, що припинення юридичної особи, яка реорганізується, не є метою реорганізації, що проводиться, дотримуються точки зору, що реорганізація - це спосіб консолідації або поділу майна (бізнесу) учасниками юридичної особи на підставі їх суб’єктивних інтересів [298, с. 9; 591, с. 14].

Враховуючи висловлені протиріччя, що виникають у результаті доведення та/або спростування того чи іншого розуміння інституту реорганізації в цілому, Л.В. Сіщук зазначає, що реорганізацію слід розглядати крізь призму сукупності ознак, які притаманні даному правовому явищу, не ототожнюючи таку процедуру тільки зі зміною організаційно-правової чи майнової складової як кваліфікуючої ознаки реорганізації. [541, с. 32].

Визначені форми припинення юридичних осіб шляхом реорганізації можуть здійснюватися у їх поєднанні, зокрема, злиття, приєднання, поділ можуть поєднуватися із перетворенням як зміною організаційно-правової форми. Специфіка ж наукового парку, пов’язана із особливим суб’єктним складом (ВНЗ чи наукова установа серед засновників) зумовлює неможливість перетворення його в іншу організаційно-правову форму підприємницьких юридичних осіб в силу спеціальної правоздатності ВНЗ або ж наукової установи. Наприклад, згідно із ч. 3 ст. 27 Закону України «Про вищу освіту» вищий навчальний заклад може бути засновником (співзасновником) інших юридичних осіб, які провадять свою діяльність відповідно до напрямів навчально-науково-виробничої, інноваційної діяльності вищого навчального закладу та/або забезпечують виконання його статутних завдань [485]. Згідно із п. 6 ст. 7 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» наукові установи у встановленому законом порядку можуть бути засновниками вищих навчальних закладів, друкованих засобів масової інформації, наукових видавництв, наукових журналів та наукових видань. Ст. 7 п. 14. того ж Закону встановлює, що для забезпечення завершення науково- дослідних або дослідно-конструкторських робіт, підготовки проектно- конструкторської документації під час створення нових видів продукції або технологічних процесів у структурі наукової установи, вищого навчального закладу може утворюватися дослідне виробництво [486]. Наведені положення унеможливлюють функціонування інших, окрім наукових парків, підприємницьких юридичних осіб приватного права із ВНЗ чи науковою установою у складі їх засновників (учасників). Таким чином, можемо стверджувати про цілком логічну відмову законодавця від можливості створення чи то припинення наукового парку шляхом реорганізації.

У розрізі дослідження порядку ліквідації наукових парків, увагу звертає на себе той факт, що спеціальний нормативний акт не містить порядку прийняття такого рішення, як і будь-якого рішення учасниками взагалі. Враховуючи особливість статусу одного із учасників парку - ВНЗ чи наукової установи, очевидним є те, що його волевиявлення має бути обов’язково наявне. Водночас, яка кількість голосів інших учасників парку має бути наявна для прийняття рішення про ліквідацію парку? Відповіді на це питання немає ні законодавство ні практика його застосування, якої в силу нечисленності наукових парків та нетривалості їх існування, фактично, немає. Ч. 1 ст. 110 ЦК України встановлює, що юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також інших випадках, передбачених установчими документами. Таким чином, виходячи із загальних положень ЦК України, можемо зробити висновок, що законодавець у плані вирішення цих питань, відсилає нас до установчих документів. Стосовно ж норм Закону України «Про наукові парки», виходячи із ст. 11 Закону, яка передбачає, що вищим органом управління є загальні збори, можемо зробити висновок про належність останніх до уповноваженого на прийняття рішення про ліквідацію парку органу управління. Вважаємо, що серед повноважень загальних зборів наукового парку, визначених у ч. 2 цієї ж статті необхідно встановити перелік виключних їх повноважень, до яких, в тому числі, віднести прийняття рішення про ліквідацію наукового парку. Специфіка правового статусу наукового парку повинна визначати потребу прийняття такого рішення винятково шляхом кваліфікованої більшості учасників (учасники, які в сукупності володіють не менш, як 75 відсотками голосів). Окрім того, особливий правовий статус ВНЗ чи наукової установи в якості учасників парку повинен визначати необхідність наявності їх голосу при прийнятті такого рішення.

Розгляд окреслених питань свідчить про те, що законодавець не забезпечив послідовності у законодавчому врегулюванні діяльності наукових парків, оскільки ЦК України та Закон України «Про наукові парки» не містять єдиного концептуального підходу до правового статусу вказаного виду юридичних осіб, що стане важливою перешкодою у їх ефективному функціонуванні та реалізації поставлених перед ними завдань. Відповідно, постає потреба імплементації у норми Закону України «Про наукові парки» положень, які б відображали послідовно статус цих суб’єктів в якості юридичних осіб, спрямованих на отримання прибутку для розподілу його між учасниками. В розрізі запропонованого шляху удосконалення регламентації діяльності наукових парків, потрібно згадати про існуючу у господарсько-правовій доктрині розроблену концепцію прийняття кодифікованого акта у сфері інноваційних правовідносин, який включатиме також і наукові парки. Таку концепцію обґрунтовують такі учені, як: В.М. Тихий, Н.М. Мироненко, Д.В. Задихайло, Ю.Є. Атаманова, О.М. Давидюк. Вказаними ученими обґрунтована доцільність включення до Інноваційного кодексу до розділу 4 «Суб’єкти інноваційної діяльності та учасники інноваційних відносин» пункту, пов’язаного із науковими парками, зокрема, правовими засадами їх правового статусу, договору про партнерство, майновими відносинами та фінансуванням парків [595, с. 16-22; 177, с. 22-27; 18, с. 27-33; 144, с. 33-36].

На основі усіх викладених положень нами аргументовано самостійність організаційно-правової форми наукових парків в системі підприємницьких юридичних осіб приватного права, а також здійснено спробу моделювання правового статусу наукових парків, виходячи із критеріїв його установчих документів, правового режиму майна, корпоративних прав їх учасників тощо. Видається за доцільне стверджувати, що запропонована концепція буде ґрунтуватися на доктринальних положеннях інституту юридичних осіб та сприятиме послідовності регламентації його статусу.