4.4 Специфіка правового статусу унітарних приватних підприємств в системі підприємницьких юридичних осіб приватного права

Впродовж періоду незалежності в Україні проходив процес активного формування системи юридичних осіб приватного права, які мають на меті отримання прибутку і мають право розподілу його між учасниками.

Правовий статус таких юридичних осіб не є належним чином визначений, на що неодноразово наголошувалось у доктрині цивільного та господарського права.

Приватне підприємство не можна визначити як позбавлене наукової уваги, оскільки проблематика його правового статусу на практиці викликала та продовжує викликати його популярність у науковій сфері. Питаннями дослідження приватних підприємств займалися провідні учені у галузі цивільного та господарського права. Зокрема, В.І. Борисова розглядала підприємство у своїх працях в розрізі трактування його як об’єкта цивільних прав [44]. Аналогічний спектр наукових пошуків щодо підприємства в якості єдиного майнового комплексу здійснено у працях А.А. Герц [112], С.В. Кривобок [333]. Проблеми подвійності системи юридичних осіб, повязані із наявністю ГК України із передбаченою ним системою підприємств досліджували І.В. Спасибо-Фатєєва [578, с. 10; 576, с. 691]. В.М. Кравчук [327, с. 50-52; 325, с. 103-108], І.М. Кучеренко [364, с. 193-205; 360, с. 199-203]. В розрізі господарсько-правової природи статус приватного підприємства досліджувався М.Г. Ісаковим (дисертаційне дослідження на тему «Правовий статус підприємства як суб’єкта господарювання») [257]. Розмежування конструкцій унітарного приватного підприємства та товариства однієї особи проводилося Ю.Ю. Акіменко [5, с. 8]. Розробкою правової моделі приватних підприємств займалися провідні учені-господарники: Ю.Б. Бек, О.А.

Беляневич, О.М. Вінник, В.М. Коссак, В.С. Щербина, В.І. Цікало, Ю.М. Юркевич та ін. Праці вказаних учених стали основою для підготовки та видання науково- практичних коментарів до ГК України [117; 414].

Однак проблеми правового регулювання статусу приватних підприємств на разі не є остаточно вирішеними і їх наявність спричиняє прийняття на практиці доволі неоднозначних рішень, аналіз яких примушує нас знову і знову звертатися до окреслених питань.

Починаючи розглядати дискусійні аспекти доктринального визначення приватних підприємств, в першу чергу, слід звернути увагу на проблему, яка уже набула дещо риторичного характеру. Йдеться про різні концепції стосовно застосування поняття «підприємство» у законодавстві. Усім відомою є тривала у науці дискусія, спричинена тим, що ЦК України визначив підприємство в якості цілісного майнового комплексу як об’єкт цивільних правовідносин, так як згідно із ст. 191 «підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів». У той же час, ГК України визначає підприємство як суб’єкт правовідносин, оскільки у ст. 62 міститься визначення його як самостійного суб’єкта господарювання, створеного компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК України та іншими законами. Аналіз змісту ст. 55 ГК України дозволяє стверджувати, що законодавець визначає підприємства як юридичні особи, створені відповідно до норм цього кодексу.

Концепція ЦК України стосовно визначення підприємства як об’єкта правовідносин також не відзначається абсолютною послідовністю. Як підкреслює В. А. Другова, включення до складу підприємства прав вимоги, боргів та низки виключних прав дає підстави вважати, що у ст. 191 ЦК України, по суті, міститься визначення підприємства як суб’єкта цивільних прав, оскільки і права вимоги, і борги, і виключні права можуть належати тільки суб’єктам права.

Як зазначає В.І. Борисова, «намагаючись знайти точки дотику з ГК, ЦК відносить до юридичних осіб публічного права державні та комунальні підприємства, основою виникнення яких є публічно-правові акти, які водночас визначають і внутрішню сторону відносин цих юридичних осіб. У випадках, коли юридичні особи публічного права стають учасниками цивільних відносин, на них, якщо інше не буде встановлено законом, поширюються правила ЦК. Однак, публічні юридичні особи як учасники цивільних відносин мають спеціальну правоздатність, що відповідає меті їх створення. Тому статус цих організацій як учасників цивільного обороту буде в значній мірі формальним» [44]. Викладене засвідчує той факт, що ЦК України, задекларувавши відмову від використання терміну «підприємство» в якості суб’єкта правовідносин, не до кінця витримав запланований підхід, що, безумовно, лише поглибило проблематику подвійності застосування означеного терміну у законодавстві.

У літературі зверталась увага на полісемію, пов’язану із використанням терміна «підприємство». Протягом багатьох десятиліть закон та доктрина визначали підприємство як суб’єкт права, тобто юридичну особу, яка виступає в цивільному обороті, має права та обов’язки, несе цивільну відповідальність. Визнання підприємства як цілісного майнового комплексу, тобто об’єктом права, ввело полісемію терміна «підприємство», оскільки виникла ситуація подвійного його значення. Можна погодитися з тим, що термінологічну схожість об’єкта та суб’єкта права треба розглядати як законодавчу ваду, яка служить перепоною для розуміння фундаментальної ідеї законодавця [11, с.

Існування підприємства водночас в якості суб’єкта права, який, реалізуючи правоздатність, набуває суб’єктивні права і обов’язки, несе юридичну відповідальність, і в якості об’єкта права, тобто майнових і немайнових благ, щодо яких суб’єкти права вступають у правовідносини, можна пояснити, на думку В.І. Борисової, лише виходячи із того, що підприємство - це економічна категорія [44, с. 12-13]. В одному руслі із В.І. Борисовою формується позиція В. М. Махінчука, про те, що підґрунтя різного розуміння сутності поняття «підприємство» знаходиться в різних підходах цих кодифікованих актів, оскільки «ГК України має на меті врегулювати суспільні відносини, виходячи з кінцевої мети - створення певного матеріального блага. За такої умови, дійсно, підприємство є достатнім утворенням для здійснення певних господарських завдань. Натомість ЦК України не має на меті регулювання відносин з виготовлення певного блага, якщо ці відносини не стосуються двох правосуб’єктних осіб. Тому, із позиції цивільного права, підприємство не є суб’єктом правовідносин. Навпаки, суб’єкти - фізичні і юридичні особи можуть володіти кількома підприємствами, які здійснюють різну виробничу діяльність, проте у правовідносинах від їхнього імені виступає саме власник цих майнових комплексів» [399, с. 52-53]. Саме визначення підприємства в якості об’єкта цивільних правовідносин є пріоритетним у доктрині цивільного права, зазначаютьс учені (А.А. Герц [112, с. 5], В.М. Махінчук [401, с. 103]). Вказане підтверджується також ученими у галузі господарського права. Зокрема, Ю.М. Юркевич наголошує на тому, що «на сьогоднішній день господарське законодавство майже усіх розвинених європейських держав відносить майнові комплекси підприємства до об’єктів права. Аргументація цього висновку полягає в тому, що носіями, які утворювали підприємство майнових прав і обов’язків являється юридична особа, в першу чергу як однойменний суб’єкт. Комерційна організація будь-якої організаційно-правової форми може мати один або декілька майнових комплексів (підприємств)» [666, с.

Пріоритетність викладеної вище позиції щодо трактування підприємства в якості об’єкта правовідносин визначає наявність у доктрині пропозицій щодо необхідності вилучення із законодавства положення про приватні підприємства як організаційно-правову форму юридичних осіб та узгодження усіх актів цивільного законодавства з положеннями ЦК України, згідно з якими підприємство є об’єктом прав, а не суб’єктом правовідносин [420, с. 5].

У той же час, аналіз унітарних приватних підприємств свідчить про те, що конструкція їх правового статусу, по суті, визначає наявність окремої організаційно-правової форми підприємницьких юридичних осіб приватного права, якісно відмінної від інших. Ігнорувати наявність такої організаційно- правової форми ми не можемо, відповідно, постає завдання дослідження конструкції унітарних приватних підприємств та удосконалення її на основі застосування цивілістичних положень.

Чи можемо ми на сьогодні вести мову про завершену та досконалу цивільно-правову модель приватних підприємств у законодавстві чи доктрині? Вочевидь, що ні. Оскільки ГК України, відповідно до тверджень І. В. Спасибо- Фатєєвої [568, с. 29], порушуючи принципи системності суб’єктів правовідносин, відносить поняття юридичної особи не до родових понять, а до видових, то і норми його оминають цілий спектр питань, пов’язаних із регулюванням правового статусу приватних підприємств: правосуб’єктність, правовий статус засновника (учасника), специфіку створення та припинення діяльності, правовий режим майна тощо. Невизначеність цих питань спостерігається і у вітчизняній доктрині. Як наслідок, виникають труднощі із відокремленням цієї організаційно- правової форми юридичних осіб приватного права від інших. В цьому контексті знову ж таки доречно звернутися до праць І. В. Спасибо-Фатєєвої, яка ставить питання про те, чи є приватні підприємства окремою організаційно-правовою формою юридичної особи, що не підпадає під поняття товариства? Адже не всі класифікації, запропоновані в ГК України, надають можливість стверджувати про існування інших організаційно-правових форм юридичних осіб. Немає жодних підстав вважати, що такою формою буде унітарне і корпоративне підприємство, або орендне, або іноземне підприємство, підприємство з іноземними інвестиціями та деякі інші. Всі вони за своєю правовою природою можуть бути віднесені до однієї з двох видів організаційно-правових форм юридичних осіб згідно зі ст. 83 ЦК України [579, с. 66]. Ми уже наголошували на тому, що більшість виокремлених у ГК України видів підприємств на мають в своїй основі правових характеристик, які б дозволили віднести їх до самостійних організаційно- правових форм. Єдина правова конструкція підприємств, яку відповідно до вказаних критеріїв можна ідентифікувати як самостійну організаційно-правову форму підприємницьких юридичних осіб приватного права - це унітарні приватні підприємства. Однак таке твердження потребує більш розгорнутої аргументації.

Зокрема, серед критеріїв, які знаходяться в основі класифікації організаційних форм підприємств, передбаченої ст. 63 ГК України, на нашу думку, лише один має правовий характер - спосіб утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні. На основі цього критерію підприємства поділяються на унітарні та корпоративні. Не зважаючи на термінологічну відмінність, із корпоративними підприємствами на практиці не виникають ґрунтовні проблеми щодо правової регламентації їх статусу, адже згідно із ч. 5 ст. 63 ГК України корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб [116]. Таким чином, корпоративні підприємства «вписуються» за своєю правовою природою у систему юридичних осіб приватного права, передбачену ЦК України. Навіть коли йдеться про «інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб», можемо стверджувати про належність до них досліджуваних раніше ФГ чи то наукових парків, враховуючи констатований нами за результатами наукових розвідок їх класичний корпоративний характер. Однак ситуація кардинально змінюється, коли йдеться про унітарні підприємства. Згідно із ч. 4 ст. 63 ГК України унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який призначається (обирається) засновником (наглядовою радою такого підприємства у разі її утворення), керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника [116]. Яка організаційно-правова форма унітарного підприємства, заснованого на приватній власності засновника? Очевидно, що воно може створюватися у вигляді підприємницької юридичної особи приватного права. Однак стверджувати однозначно, що воно належать до якоїсь із загальновідомих її організаційно-правових форм достатньо складно. Жодних правових параметрів статусу такого підприємства ГК України не передбачає, вводячи таким чином теоретиків та практиків у стан глибоких роздумів. Ч. 6 ст. 63 ГК України передбачає, що особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Стосовно унітарних приватних підприємств, от ці «інші законодавчі акти» відсутні. Вказане визначає, так би мовити, «незавершеність» такої правової конструкції та спонукає до розвідок, пов’язаних із «доукомплектацією» організаційно-правової форми унітарних приватних підприємств.

На недоліки визначень унітарних та корпоративних підприємств вказує у своїх працях І.В. Спасибо-Фатєєва. Констатуючи в якості легального критерію розмежування цих підприємств спосіб створення та формування статутного капіталу, ученою підкреслюється, що унітарними при цьому є підприємства, що створюються одним засновником, який формує статутний капітал, не розподілений на частки, а корпоративними - підприємства, створювані, як правило (?), двома або більше засновниками на підставі об’єднання майна та/або їх підприємницької чи трудової діяльності, спільного управління справами шляхом корпоративних прав. Недоліками таких визначень, сформованими ученою, є той факт, що в основу розмежування досліджуваних понять покладено не лише заявлений, але й інші критерії. Не дивлячись на таку неузгодженість, зрозуміло, що в унітарному підприємстві нема корпоративних прав, а в корпоративному - вони є. При цьому, невирішеним залишається питання про товариства однієї особи, адже поділу статутного капіталу нема, а корпоративні права є [578, с. 262-263]. Викладені зауваги спонукають до подальших розвідок у сфері притаманності корпоративних правовідносин унітарним підприємствам у тому вигляді, у якому вони сформувалися у чинному законодавстві.

Саме обставина, пов’язана із відсутністю належно розробленої правової моделі унітарних підприємств, стала одним із факторів, які спричинили у свій час відмову ЦК України від вказаної організаційно-правової форми. Хоча ця відмова має доволі опосередкований характер, враховуючи наявність у нормах ЦК України посилань на державні та комунальні підприємства в якості юридичних осіб приватного права (ч. 2 ст. 167 ЦК України передбачає можливість держави створювати юридичні особи публічного права - державні підприємства, ч. 2 ст. 169 ЦК України передбачає можливість держави створювати юридичні особи публічного права - комунальні підприємства). Не зважаючи на викладені опосередковані положення, як зазначала І. М. Кучеренко, ЦК України не допускає існування унітарних підприємницьких юридичних осіб приватного права. Розробники ЦК України вирішили питання унітарних приватних підприємств таким чином: немає унітарних підприємств - немає проблеми [357, с. 17].

Але проблема збереглася. Означені організаційно-правові форми де-факто існують і продовжувати ігнорувати їх достатньо складно. Невизначеність специфіки правового статусу приватних підприємств спричиняє на практиці застосування доволі неоднозначних механізмів його врегулювання. Яскравим підтвердженням цього є прийняте Конституційним Судом України рішення від 19.09.2012 року № 17-рп/2012 у справі за конституційним зверненням ПП «ІКІО» щодо офіційного тлумачення ч. 1 ст. 61 СК України, згідно із якою об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту щодо вирішення питання про те, чи є статутний капітал та майно приватного підприємства об’єктом права спільної сумісної власності подружжя [497]. Конституційний Суд України дійшов висновку, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільного майна подружжя, є об’єктом їх спільної сумісної власності. Прийняте рішення, на нашу думку, викривлює принцип самостійності та майнової відокремленості юридичної особи [209, с. 61]. Очевидним є те, що майно приватного підприємства та майно фізичної особи - засновника не є тотожними за змістом, оскільки підприємство та фізична особа - засновник є різними суб’єктами правовідносин.

Прийняття КСУ наведеного рішенням, зазначає О.В. Дзера, може мати негативні наслідки й іншого характеру, адже визнання вкладу (частки) внесеного до статутного капіталу корпоративного чи унітарного приватного підприємства одним з подружжя, формально надає другому з них можливостей вимагати надання йому здійснення корпоративних чи інших управлінських прав. Врешті, воно не ґрунтується на достатніх доктринальних засадах і не усуває колізій між підприємницьким і сімейним законодавством, а відтак може створювати відповідні перепони у розвитку підприємництва. У будь-якому разі досліджувані відносини вимагають подальшого їх врегулювання, в процесі якого обов’язково необхідно враховувати, що подружжю майно може належати не лише на засадах права власності, а й за зобов’язальними правовідносинами. Тобто воно може бути в одних випадках об’єктом права спільної сумісної власності, в інших - об’єктом права вимоги, що далеко не завжди враховується в цивілістичній доктрині, законотворчій та судовій практиці. Щоб уникнути таких негативних наслідків доцільно було законодавчо закріпити в ст. 61 СК України норму, яка б передбачала визнання вкладів до статутного капіталу спільним майном подружжя, і надавала тому з подружжя, який не є учасником, засновником, акціонером, право вимагати від іншого подружжя відповідної грошової компенсації та частини одержаних останнім доходів від використання їх спільного майна. Така конструкція правового режиму зазначеного майна не створювала б перешкод у здійсненні корпоративних прав одним з подружжя та врахувала б належно майнові інтереси другого з подружжя [149, с. 47]. Вважаємо, що пропозиція ученого є ефективним та юридично грамотним механізмом усунення означених проблем. Окрім того, О.В. Дзера, пропонуючи викладений шлях виходу із складної теоретико-прикладної проблеми, відштовхується, на нашу думку, від загальних канонів доктрини корпоративістики, адже саме конструкція корпоративних правовідносин та корпоративних прав особи дозволяє якісно вирішити досліджувані питання.

Усі наведені фактори в сукупності перетворили приватне підприємство на, так би мовити, «чемодан без ручки» - і викинути шкода і нести важко. Прихильники моністичної класифікаційної системи юридичних осіб приватного права, які мають право розподіляти прибуток між учасниками, на основі виключно використання конструкцій товариства та установи, наголошують на потребі трансформації приватного підприємства у товариство однієї особи. Як зазначає В. М. Махінчук, що стосується організаційно-правової форми юридичної особи усіх форм та видів підприємств, як і суб’єктів інших форм господарювання, інших організаційних форм приватного підприємства, то тут вона повністю повинна лягати у прокрустове ложе організаційно-правових форм юридичних осіб, передбачених ЦК України (тобто - вписуватися у конструкції товариства чи то установи. В даному випадку - товариства) (курсив - А. В. Зеліско) [401, с. 114-115]. М.В. Оприско також в унісон із вказаним ученим обґрунтовує необхідність вилучення із законодавства положення про приватні підприємства як організаційно-правову форму юридичних осіб та узгодити всі акти цивільного законодавства з положеннями ЦК України, згідно з якими підприємство є об’єктом прав, а не суб’єктом правовідносин [420, с. 5].

Однак чи вирішить такий крок усі поставлені питання? Адже і конструкція товариства однієї особи відзначається неоднозначністю. Безумовно, що в останні роки правове регулювання такої юридичної особи перейшло на якісно новий рівень. Проте і далі проблемними на практиці залишаються окремі аспекти функціонування товариств однієї особи, наприклад, смерть їх єдиного засновника (учасника).

Таким чином, на нашу думку, не потрібно категорично заперечувати існування тих організаційно-правових форм підприємницьких юридичних осіб приватного права, які де-факто склалися у вітчизняному законодавстві. Тим паче, що правове регулювання означених юридичних осіб, згідно із канонами ринкової економіки, має мати першочерговим завданням запропонувати потенційному засновнику підприємницької юридичної особи приватного права достатній за обсягом набір її альтернативних організаційно-правових форм, щоб засновник мав можливість обрати ту із них, яка у найбільшій мірі відповідатиме його індивідуальним приватним інтересам.

Як було уже нами вище зазначено, цілком очевидно, що до приватних підприємств, встановлених ГК України, можна віднести масу різних підприємств, виділених на основі інших класифікаційних рівнів. Однак вони не є окремими організаційно-правовими формами, відмінними від тих фундаментальних, що передбачені ЦК України. Аналіз ГК України дозволяє стверджувати, що лише один вид передбачених ним підприємств претендує на автономність організаційно-правової форми - це приватне унітарне підприємство. Ознаки такого підприємства свідчать про те, що це мала би бути за своєю природою класична конструкція унітарної підприємницької юридичної особи приватного права - юридичної особи, заснованої на основі вільного ініціативного волевиявлення єдиного засновника (учасника) щодо її утворення шляхом передання у власність юридичної особи майнового вкладу засновника. Підприємницька сутність такої юридичної особи, відображена у меті отримання прибутку, визначає наявність цілком природних при цьому зобов’язальних відносин між юридичною особою та засновником (учасником). Вони проявляються в першу чергу у тому, що між засновником (учасником) та юридичною особою зберігається правовий зв’язок майнового характеру, який, на нашу думку, слід ідентифікувати як відносини участі, притаманні і для юридичних осіб корпоративного типу. Визначення унітарного підприємства у ГК України свідчить про характерну для нього правову взаємопов’язаність засновника (учасника) та юридичної особи за рахунок виникнення комплексу майнових та немайнових прав [226, с. 231]. Такі права наближені за змістовим навантаженням до прав, що іменуються корпоративними.

Очевидно, що у тому значенні, в якому унітарність вживається в ГК України при визначенні унітарних підприємств, вона не може розглядатися як антагоніст корпоративності. При протиставленні цих понять варто виходити із концепції, застосованої у ЦК України, за якої при створенні унітарної юридичної особи засновники об’єднують їх майно для певної мети (не пов’язаної із їх приватним інтересом щодо права на отримання частини прибутку, оскільки установи непідприємницькі юридичні особи), не беручи при цьому участі в управлінні нею (таке трактування унітарності подається виходячи із положень ч. 3 ст. 83 ЦК України, які визначають поняття установи). У тому ж значенні, в якому подано в ГК України унітарне приватне підприємство, його можемо ідентифікувати як утворення із корпоративним устроєм, принципово відмінне від традиційних організаційно-правових форм господарських товариств.

Викладене призводить до потреби розширеного тлумачення корпоративності - вона полягає не лише у наявності союзу осіб (як це відбувається у товариствах), а й у наявності майнового правового зв’язку між засновниками (учасниками) та юридичною особою. Отже, корпоративність апріорі є притаманною для унітарних приватних підприємств як і для будь-якої підприємницької юридичної особи приватного права. Виходить, унітарне приватне підприємство за свою правовою сутністю ідентичне змісту конструкції «товариство». Водночас, можемо стверджувати про якісну відмінність унітарних приватних підприємств від товариств, що визначає їх автономність як організаційно-правової форми.

Так за якими ж ознаками потрібно розмежовувати конструкції корпоративних та унітарних юридичних осіб? Однозначно, що потрібно детальніше з’ясувати якісні характеристики «унітарності», адже наявність відносин участі в приватних підприємствах дозволяє стверджувати про їх належність до корпоративних юридичних осіб. Вирішення окресленого питання стане передумовою для переосмислення змістового навантаження корпоративності та унітарності як понять, що знаходяться в антагоністичному зв’язку, тобто є такими, що суперечать один одному. Реалізацію сформованого завдання доречно здійснювати на основі комплексного розгляду правових параметрів родового поняття організаційно-правової форми підприємницької юридичної особи приватного права, рухаючись шляхом аналізу питань, пов’язаних із порядком створення унітарного підприємства, формування його майна, правового режиму майна, сукупності прав та обов’язків засновника такого підприємства тощо.

Як уже нами зазначалося вище, ч. 3 ст. 63 ГК України передбачає одним із критеріїв розмежування унітарних та корпоративних підприємств порядок утворення (заснування). На основі аналізу частин 4 та 5 ст. 63 ГК України, у науці господарського права формується висновок, що «унітарне підприємство створюється одним, а корпоративне підприємство двома чи декількома засновниками за їх спільним рішенням на основі договору» [117, с. 126]. Варто відзначити дискусійність такого твердження, адже не потребує жодної додаткової аргументації встановлена у ЦК України, а також у спеціальних нормативних актах (як-от, Законі України «Про акціонерні товариства») можливість створення АТ, ТОВ та ТЗДВ однією особою, при чому як фізичною, так і юридичною особою, за винятком обмежень, передбачених чинним законодавством. В цьому аспекті варто абсолютно підтримати твердження Ю.Б. Бека, що створення підприємства одним засновником не є єдиним критерієм визначення унітарного типу підприємства, до уваги необхідно брати й інші критерії, зокрема, розподіл статутного капіталу, порядок управління підприємством, порядок розподілу доходів та ін. Так, зазначає учений, відповідно до Закону України «Про господарські товариства», товариство з обмеженою відповідальністю може створюватися однією особою, однак є корпоративним товариством [25, с. 78].

Отже, означена відмінність між унітарним та корпоративним підприємством вимагає деякого уточнення. Її сутність, на нашу думку, полягає у дещо іншому. Створення унітарного підприємства, виходячи із аналізу ст. 63 ГК України, не передбачає можливості засновника долучати до нього в подальшому інших осіб так, як це встановлено для товариства однієї особи. Як справедливо зазначається у теорії корпоративістики товариство не має одного учасника, а складається із одного учасника (принцип незалежності господарського товариства від кількості учасників, сформований Ю.Ю. Акіменко) [5, с. 12], тобто у будь-який момент особа має право прийняти до складу товариства нових учасників, не змінюючи при цьому організаційно-правової форми юридичної особи. Комплексно такого роду відмінності констатовані Ю.Ю. Акіменко при розмежуванні господарського товариства однієї особи від унітарного підприємства: останньому не притаманні складеність статутного капіталу, можливість зміни кількісного складу учасників товариства без проведення реорганізації, та принцип незалежності господарського товариства від кількості його учасників [5, с. 12].

Розглядаючи порядок створення унітарних приватних підприємств, неможливо ігнорувати той факт, що ГК України застосовує до особи, що створює його термін «засновник», не трансформуючи означений його статус після державної реєстрації підприємства. Як зазначала І.М. Кучеренко, «застосування терміна «засновник» визначене обачністю, оскільки жоден нормативних акт України не встановлює, як змінюється статус засновника унітарного підприємства після його реєстрації [364, с. 195].

Такі законодавчі норми є підставою для твердження про відсутність в унітарному підприємстві відносин участі. Саме тому особа йменується законодавцем лише як «засновник», а не як «учасник». Зокрема, у науці господарського права зазначається, що «важливою ознакою унітарних підприємств є наявність лише засновника» [414, с. 120]. Застосування подібного роду правового механізму характерним є для тих юридичних осіб приватного права, для яких притаманною є відсутність відносин участі - установ, які створюються згідно із ЦК України як непідприємницькі юридичні особи. В установі засновник не наділяється жодними правомочностями майнового чи то організаційного характерну щодо установи, створеної ним.

На нашу думку, такий висновок щодо унітарних приватних підприємств відзначається деякою дискусійністю. Так, законодавець не використовує щодо особи, яка створила унітарне підприємство термін «учасник», водночас, визначення унітарного підприємства, подане у ч. 4 ст. 63 ГК України свідчить про те, що особа, створивши таке підприємство шляхом виділення майна, формування статутного капіталу та затвердження статуту, розподіляє доходи від діяльності, бере участь в управлінні діяльністю підприємства безпосередньо або через керівника, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. При чому, формулювання ст. 63 не дозволяє стверджувати про заборону особі отримувати частину прибутку від діяльності підприємства. Відповідно, конструкція правового зв’язку, який виникає між особою та унітарним підприємством, яке вона створила, нагадує традиційні відносини участі, характерні для юридичних осіб корпоративного типу. У зв’язку із цим виникає питання про те, наскільки коректно такого роду підприємство визначати як унітарне? Справді, має місце окрема специфічна організаційно-правова форма юридичної особи підприємницького характеру діяльності із корпоративністю устрою особливого характеру, пов’язаною із неможливістю поділу статутного капіталу підприємства на частки внаслідок єдиного засновника (учасника).

Основні питання щодо приватних підприємств правового характеру, які виникали і продовжують виникати на практиці, як підкреслювала у свій час І. М. Кучеренко - це що входить до спадкової маси: майно приватного підприємства, статутний капітал чи саме підприємство; як засновники приватних підприємств можуть уступити свої права іншим особам - шляхом відчуження статутного капіталу, майна підприємства чи самого підприємства? [357, с. 17] Вважаємо, що саме встановлена нами притаманність для приватних підприємств відносин участі, і, як наслідок - встановлення особливого правового зв’язку майнового характеру між засновником і підприємством дозволяє вирішити цілком однозначно усі підняті практичні проблеми функціонування таких юридичних осіб. Адже при їх вирішенні потрібно виходити саме із приватноправових доктринальних основ інституту юридичних осіб, враховуючи, що саме останнє поняття є фундаментальною родовою категорією і у сфері приватних підприємств.

Для аргументування наявності відносин між учасником та самою юридичною особою у випадку унітарного підприємства доцільно взяти до уваги аргументацію учених щодо наявності такого роду відносин у товариствах однієї особи. Зокрема, Ю.Ю. Акіменко, досліджуючи товариства однієї особи через призму їх організаційної єдності, зазначає, що організаційна єдність в таких товариствах слід розуміти як певний механізм формування правових зв’язків у системі правових відносин, що виникають у зв’язку з діяльністю юридичної особи. При цьому кількісний склад такої єдності значення не має, оскільки суть полягає не в кількості людей, а у відносинах, що виникають в рамках юридичної особи [5, с. 8]. Звичайно, що досліджувані нами підприємства та товариства однієї особи є різними організаційно-правовими формами юридичних осіб приватного права, але принцип формування внутрішніх правових відносин між учасником (засновником) та юридичною особою аналогічний.

Як уже нами неодноразово зазначалося, при формування корпоративного взаємозв’язку між засновником (учасником) та юридичною особою відбувається передання першим у власність останньої вкладу та набуття взамін корпоративних прав. Для з’ясування чи має місце у випадку унітарних підприємств такий же ж механізм, потрібно здійснити детальний розгляд правового режиму майна унітарних приватних підприємств.

На наявності ґрунтовних проблем із визначенням правового режиму майна приватного підприємства наголошує Ю.Б. Бек. Ученим визначено, що у науковій літературі зазначається можливість приватного унітарного підприємства мати майно на праві приватної власності, господарського відання тощо. Згідно із ч. 2 ст. 133 ГК України, майно суб’єктів господарювання може бути закріплено на будь-якому праві відповідно до умов договору з власником майна. Однак, відповідно до ч. 1 ст. 136 ГК України, право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником, з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Проте для приватних підприємств ні кодексом, ні іншими законодавчими актами таких випадків не встановлено. Тому Ю.Б. Беком цілком обґрунтовано констатовано, що приватне підприємство може мати майно на таких правових режимах, які встановлюються відповідно до умов договору з власником майна [25, с. 78].

Продовжуючи розвивати викладені твердження, вважаємо, що останні є цілком природні для будь-яких підприємницьких юридичних осіб приватного права, які створюються відповідно до волевиявлення засновників, які і визначають форму вкладу до юридичної особи. Виходячи із загальних положень про форму вкладу особи до товариства, передбачених ч. 2 ст. 115 ЦК України (жодних перешкод для такої аналогії, на нашу думку, немає, оскільки унітарні приватні підприємства та товариства, як нами констатовано на основі дослідження, відзначаються корпоративністю устрою та підприємницькою правовою природою), може стверджувати, що вкладом засновника можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові та інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом [624]. Таким чином, засновник, створюючи унітарне приватне підприємство, має право передати йому у вклад не лише майно (передаючи його таким чином у власність підприємству - юридичні особі), а й право користування належним йому майном. Вказане віднаходить своє відображення і у працях учених у сфері господарського права. Зокрема. Ю.М. Юркевич, досліджуючи правовий режим приватних підприємств, відзначає, що «правовий режим майна приватного підприємства повинен бути закріплений засновником у статуті. При цьому засновник не може передати якусь частину майна підприємству у власність, а якусь - у господарське відання. Засновник має право, наділяючи приватне підприємство майном на праві власності, передати окреме індивідуально визначене майно підприємству у користування. У такому випадку внеском засновника до статутного капіталу буде не саме майно, а майнове право [665, с. 127].

Питання викликає не лише правовий режим, на якому передає засновник вклад до унітарного підприємства, але й формування статутного капіталу. З цього приводу В.І. Цікало зазначає, що приватне підприємство може створюватися і діяти як унітарне, якщо у його статутному капіталі не визначається частка засновника. Унітарне приватне підприємство, створюється, як правило, одним засновником, за винятком тих випадків, коли засновниками унітарного приватного підприємства є суб’єкти права спільної власності. Якщо ж у статутному капіталі підприємства визначається частка засновника, воно стає корпоративним. При створенні корпоративного підприємства, його засновники повинні сформувати статутний капітал [635, с. 195-196]. Аналіз останнього твердження дозволяє стверджувати про необов’язковість формування статутного капіталу в унітарних підприємствах. Отже, викладене свідчить про потребу вирішення двох питань: по-перше, механізму визначення частки засновника у статутному капіталі; по-друге, взагалі обов’язковість такого капіталу для унітарних підприємств. З приводу першого, у теорії господарського права визначається, що головною особливістю унітарних підприємств є неможливість поділу майна підприємства за внесками (частками) [414, с. 120]. Означена характеристика є цілком логічною, враховуючи те, що лише одна особа може створювати унітарне підприємство і, відповідно, лише в однієї особи виникає правовий зв’язок із створюваним ним підприємством. Відсутність поділу капіталу на частки спричиняє проблематику визначення об’єкта права власності засновників (учасників) унітарного підприємства [364, с. 198]. Станом на сьогодні, вважаємо, що доктрина і практика дійшли до того стану, щоб сприйняти застосування до таких правовідносин конструкцій корпоративного права. Доктринальні положення корпоративного права є підставою стверджувати те, що обсяг корпоративних прав засновника (учасника) визначається обсягом його вкладу до статутного капіталу. Використовуючи конструкції корпоративістики для досліджуваних підприємств, можемо припустити, що обсяг корпоративних прав особи визначається 100 відсотками статутного капіталу. Таким чином, ми приєднуємося до позиції провідних учених-корпоративістів про те, що корпоративні права є об’єктом права власності засновників (учасників) юридичних осіб із корпоративністю устрою [65, с. 41]. Варто підкреслити також те, що висновок про те, що корпоративні права можуть бути об’єктом права власності та досліджуваних підприємствах віднаходить своє відображення у працях провідних учених-корпоративістів [325, с. 107]. Викладене пояснює механізм управління засновником (учасником) підприємства безпосередньо або за допомогою призначеного ним керівника і, відповідно, вирішення нею питань розподілу прибутку підприємства. Таким чином, порядок реалізації належних їй майнових та організаційних прав визначається нею одноособово в межах, визначених законом та установчим документом - статутом підприємства, який затверджено тим же ж засновником.

Друге питання, яке вимагає дослідження - це обов’язковість створення статутного капіталу в унітарних підприємствах. Формулювання законодавства дозволяє припускати науковцям, що формування статутного капіталу в унітарних приватних підприємствах не обов’язкове. Одним із аргументів на користь такого твердження вважається відсутність визначення частки засновника (учасника) у капіталі підприємства. В той же час, не можна заперечувати той факт, що статутний капітал є первинним джерелом формування майна підприємства, відповідно, його відсутність ставить під сумнів ідентифікацію підприємства в якості підприємницької юридичної особи приватного права. В.М. Кравчук зазначає, що питання обов’язковості формування статутного капіталу для юридичної особи є найбільш дискусійним. Видається, зазначає учений, що питання про обов’язковість чи не обов’язковість статутного капіталу для юридичної особи може розглядатися у фактичній і юридичній площині, як є і як треба. Оцінюючи ті чи інші суспільні явища, маємо виходити не з того, якими вони є на цей час, а з того, якими вони повинні бути. Теза про те, що існування юридичних осіб, зокрема, комерційних, можливе без статутного капіталу, відповідає чинному законодавству, яке таку ситуацію допускає. Але можна піднятися над чинним законодавством і сприймати його не як догму, а як засіб регулювання певних відносин, яким воно насправді є. Якщо проаналізувати цю проблему з позиції доцільності збереження такої ситуації, то, на погляд В.М. Кравчука, ніякої користі для суспільства вона не має. Інакше кажучи, законодавство слід корегувати у напрямі встановлення вимог щодо обов’язкового формування статутного капіталу для всіх підприємницьких юридичних осіб [330, с. 501]. Вважаємо за доцільне підтримати позицію В.М. Кравчука з приводу обов’язковості статутного капіталу для будь-якої підприємницької юридичної особи приватного права, в тому числі, і для унітарних приватних підприємств.

Застосування до унітарних приватних підприємств конструкції корпоративних прав вимагає з’ясування питань щодо узгодження інтересів засновника (учасника) унітарного підприємства, інтересів самого підприємства в якості юридичної особи та її кредиторів. У розрізі поставленого питання виникає потреба розкриття механізму відповідальності унітарного приватного підприємства за зобов’язаннями і відмежування її від відповідальності засновника. З цього приводу І.М. Кучеренко наголошувала, що «цей момент регулювання статусу досліджуваної юридичної особи взагалі не регулюється законодавчими актами. Якщо законодавчими актами не встановлена відповідальність засновника юридичної особи за її борги, то він її не несе. Зазначена концепція не є новою, і цілком відповідає загальним принципам існування юридичної особи і наявності в неї майна, яке відокремлене від майна її засновника. Але життя ставить більш складні питання, на які сьогодні ми відповіді не знаходимо у законодавчих актах» [364, с. 197]. Варто зазначити, що розмежування відповідальності засновника та унітарного приватного підприємства - юридичної особи логічне і виходить із ч. 3 ст. 96 ЦК України - учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом [624]. У той же час, сама конструкція приватного унітарного підприємства, враховуючи відсутність обмежень у законодавстві щодо кількості таких підприємств, які можуть створюватися однією і тією ж особою (а засновником їх може бути як фізична, так і юридична особа), на нашу думку, є сприятливим підґрунтям для недобросовісного відокремлення майна засновника для уникнення відповідальності за зобов’язаннями. Тобто виникають питання того ж роду, які поставали стосовно товариств однієї особи до встановлення у законодавстві обмежень на їх створення однією і тією ж особою засновника. Якщо виходити із встановленої нами корпоративної природи досліджуваних підприємств, то, припустимо, є законодавчі механізми звернення стягнення на вартість корпоративних прав, належних боржнику. Однак, в даному випадку корпоративні права особи визначатимуться стовідсотковим розміром статутного капіталу підприємства. Звичайно, що статутний капітал не є усім майном підприємства, а лише одним із джерел його формування. Водночас, застосовуючи аналогію щодо правових механізмів розрахунку із учасником, який виходить із складу товариства внаслідок розрахунку із ним у зв’язку із зверненням стягнення на його частку, то особі виплачується вартість майна юридичної особи, пропорційна розміру її частки у статутному капіталі (тобто, розміру корпоративних право особи), можна стверджувати про проблематичність такого стягнення. Адже інтереси кредиторів самого підприємства як юридичної особи в даному випадку абсолютно не будуть забезпечуватись. У зв’язку із цим знову ж таки повертаємось до проблематики, піднятої у свій час І.М. Кучеренко щодо ідентифікації в якості об’єкта права власності статутного капіталу підприємства [364, с. 198]. Отже, обсяг належних особі корпоративних прав, які визначатимуть об’єкт, на який може бути звернено стягнення становитиме вартість статутного капіталу підприємства. Означена специфіка визначає потребу уточнення іще одного аспекту: засновник (учасник) унітарного приватного підприємства не може скористатися повноцінним правом на вихід, яке виникає у засновника (учасника) класичної корпоративної юридичної особи, адже обсяг його корпоративних прав визначається абсолютним розміром статутного капіталу. Таким чином, вихід особи із приватного унітарного підприємства підміняється її правом прийняти рішення про ліквідацію підприємства. В такому разі засновник (учасник) підприємства буде мати право отримати, окрім вартості статутного капіталу підприємства, так звану ліквідаційну квоту - залишок майна підприємства після розрахунку із усіма кредиторами у процесі ліквідаційної процедури. Таким чином, у тому вигляді, у якому унітарне приватне підприємство передбачене у ГК України, вона де-факто є «мутованим» видом юридичної особи корпоративного типу, відповідно, до його статусу для забезпечення повноцінної регламентації можуть застосовуватися конструкції, притаманні для корпоративістики, а саме: наявність правового майнового зв’язку між особою засновника та підприємством, який проявляється в наявності у першої корпоративних прав; наявність в особи засновника статусу учасника після державної реєстрації підприємства, адже володіючи корпоративними правами, вона управляє діяльністю, має право розподіляти прибуток, отримуючи його частину в результаті такого розподілу тощо. Водночас, специфіка унітарного приватного підприємства, пов’язана із тим, що обсяг прав засновника де-факто визначається стовідсотковим розміром статутного капіталу вимагає передбачення у законодавстві пов’язаних із цим особливостей унітарних приватних підприємств: обмеження щодо кількості створення таких підприємств одним і тим же ж засновником; неможливості виходу особи із такого підприємства, оскільки даний механізм підміняється процедурою прийняття рішення про ліквідацію підприємства; особливості звернення стягнення на корпоративні права особи, пов’язані із встановленням її об’єкта права власності, що визначається лише розміром статутного капіталу підприємства; права засновника підприємства на отримання, окрім вартості статутного капіталу, при прийнятті рішення про ліквідацію так званої ліквідаційної квоти - залишку майна підприємства після розрахунку із усіма кредиторами.

З приводу доцільності збереження унітарних приватних підприємств у доктрині існує позиція, спрямована на критичне ставлення щодо збереження таких юридичних осіб. Зокрема, такої позиції дотримувалася у своїх працях І.М. Кучеренко, яка зазначала, що «не є прибічником існування унітарних підприємств зокрема та підприємств загалом як окремої організаційно-правової форми юридичної особи, але якщо ГК України закріпив такі види юридичних осіб, то, напевно, він мав би чітко визначитися з тим, що є об’єктом права власності засновників такого підприємства. Без такого визначення не можна говорити про повноцінне існування унітарного підприємства як організаційно-правової форми підприємницьких юридичних осіб приватного права» [364, с. 198]. Вказана концепція віднайшла своє відображення і у сучасних наукових працях, наприклад, дослідженнях В.М. Махінчука [401, с. 103], М.В. Оприска [420, с. 5] та ін.

Яким чином вирішується проблема із застосуванням у законодавстві досліджуваного унітарного приватного підприємства у інших країнах? Однозначно, що звернення до досвіду зарубіжних держав дозволить сформувати нам об’єктивну картину щодо подальших шляхів усунення існуючих у нормативних актах неоднозначностей щодо термінології. Варто відзначити, що дана специфічна організаційно-правова форма є притаманною в основному для постсоціалістичних держав і саме аналіз їх законодавства привертає до себе увагу в цьому аспекті. І перше, що потрібно підкреслити за результатами такого порівняльного розгляду, це те, що законодавство держав, які активно прогресували останні роки в напрямі реформування правової системи для активізації економічного розвитку, це тенденція до відмови від такої організаційно-правової форми підприємницьких юридичних осіб приватного права. Зокрема, ЦК Республіки Грузія користується фрагментарно поняттям «підприємство», зокрема, ст. 117 ЦК - містить це поняття в контексті видів афілійованих господарських товариств. Однак в Грузії спеціальним нормативним актом, який регулює підприємницькі юридичні особи приватного права є Закон Грузії «Про підприємців», який використовує у своїх нормах термін «підприємство», однак у ст. 2 у переліку суб’єктів підприємницької діяльності жодне приватне підприємство не згадується [468]. Цивільний кодекс Республіки Молдова також не використовує такої організаційно-правової форми юридичної особи, ведучи мову лише про господарські товариства та кооперативи [628]. Підприємницький кодекс Республіки Казахстан (ч. 3 ст. 23) [435] відсилає до Цивільного кодексу Казахстану, ст. 34 якого передбачає в переліку комерційних юридичних осіб, окрім господарських товариства та кооперативів, лише державне підприємство [629].

У той же час, попри існуючу у доктрині критику унітарного приватного підприємства, ми не можемо ігнорувати їх наявність та належність їх до окремої організаційно-правової форми підприємницьких юридичних осіб приватного права. Правова конструкція досліджуваної юридичної особи, як уже нами було встановлено, є якісно відмінною від інших існуючих організаційно-правових форм юридичних осіб. При формуванні ж пропозицій щодо подальшої долі унітарних приватних підприємств, варто виходити із того, що чинне законодавство в умовах ринкової економіки має пропонувати потенційному засновнику набір альтернативних організаційно-правових форм, опираючись на які, він зможе обрати ту, яка у найбільшій мірі відповідає його приватному індивідуальному інтересу. Із такого погляду правова конструкція такої організаційно-правової форми юридичної особи, яка на сьогодні іменується як «унітарне приватне підприємство», заслуговує на увагу.

На основі вищевикладених положень можемо зробити висновок , що у вітчизняному законодавстві має місце окрема специфічна організаційно-правова форма юридичної особи підприємницького характеру діяльності - унітарне приватне підприємство, яке фактично характеризується корпоративністю устрою особливого характеру, пов’язаною із неможливістю поділу статутного капіталу підприємства на частки внаслідок єдиного засновника (учасника).

Аргументовано, що з моменту державної реєстрації унітарного приватного підприємства засновник набуває статусу учасника, виходячи із того, що особа, створивши таке підприємство шляхом виділення майна, формування статутного капіталу та затвердження статуту, розподіляє доходи від діяльності, бере участь в управлінні діяльністю підприємства безпосередньо або через керівника, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Відповідно, конструкція правового зв’язку, який виникає між особою та унітарним підприємством, яке вона створила, є, по суті, відносинами участі, характерними для юридичних осіб корпоративного типу.

Застосовувані до так званих «унітарних приватних підприємств» доктринальні положення корпоративного права є підставою стверджувати те, що обсяг корпоративних прав засновника (учасника) визначається обсягом його вкладу до статутного капіталу. Використовуючи конструкції корпоративістики для досліджуваних підприємств, можемо припустити, що обсяг корпоративних прав особи визначається 100 відсотками статутного капіталу. Порядок реалізації належних їй майнових та організаційних прав (які де-факто є корпоративними) визначається нею одноособово в межах, визначених законом та установчим документом - статутом підприємства, який затверджено тим же ж засновником.

Специфіка унітарного приватного підприємства, пов’язана із тим, що обсяг прав засновника де-факто визначається стовідсотковим розміром статутного капіталу вимагає передбачення у законодавстві пов’язаних із цим особливостей унітарних приватних підприємств: обмеження щодо кількості створення таких підприємств одним і тим же ж засновником; неможливості виходу особи із такого підприємства, оскільки даний механізм підміняється процедурою прийняття рішення про ліквідацію підприємства; особливості звернення стягнення на корпоративні права особи, пов’язані із встановленням її об’єкта права власності, що визначається лише розміром статутного капіталу підприємства; права засновника підприємства на отримання, окрім вартості статутного капіталу, при прийнятті рішення про ліквідацію так званої ліквідаційної квоти - залишку майна підприємства після розрахунку із усіма кредиторами.