Захист прав та законних інтересів приватних осіб у публічно-владній сфері в правовій системі Європейського Союзу

Європейський Союз є одним з найпотужніших у світі в політичному та економічному плані наднаціональним утворенням, а з 1 січня 2009 р. — самостійним суб’єк­том права (згідно з Лісабонським договором).

Тим більше, що наявні у Європейському Союзі меха­нізми (визначені Договором про ЄС (TEU) і Договором про функціонування ЄС (TFEU) із змінами, внесеними до них Лісабонським договором від 13 грудня 2007 р.) захисту приватними особами (непривілейованими за­явниками) своїх прав і законних інтересів, порушених актами, діями або бездіяльністю органів чи посадових осіб Союзу, а також за певних умов й держав-членів при реалізації правових приписів права ЄС (насампе­ред, «вторинних» нормативно-правових актів — регла­ментів, директив, окремих рішень) мають характер го­ловним чином адміністративного судового оскарження, а комунітарне законодавство містить у переважній біль­шості адміністративно-правові норми, які стосуються здійснення регулятивних функцій ЄС як митного та валютного союзу, простору гарантування прав і свобод особи з питань, віднесених до компетенції загальних органів ЄС.

Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 3 Договору про функці­онування ЄС (TFEU) Союз має виключні повноважен­ня у таких сферах, як: а) митний союз; b) встановлення правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку; с) монетарний союз — для дер- жав-членів, валютою яких є євро; d) збереження мор­ських біологічних ресурсів в рамках спільної політики в сфері рибальства; е) спільна торговельна політика [111].

Спільними для Союзу та держав-членів є повноважен­ня, які стосуються таких головних сфер: а) внутрішній ринок; b) соціальна політика в аспектах, визначених у TFEU; с) економічна, соціальна та територіальна єдність; d) сільське господарство та рибальство (за винятком збе­реження морських біологічних ресурсів); е) довкілля; g) транспорт; h) транс’європейські мережі; і) енергетика; j) простір свободи, безпеки і справедливості; к) спільні проблеми безпеки у сфері охорони здоров’я в аспектах, визначених у цьому Договорі (ч. 2 ст. 4 TFEU).

Крім того, ЄС має право проводити діяльність у сфе­рах досліджень, технічного розвитку, співпраці з питань розвитку та гуманітарної допомоги, що, між тим, не має перешкоджати реалізації відповідних повноважень дер­жавами-членами, а також за принципом субсидіарності до національного рівня підтримувати, координувати і доповнювати дії держав-членів у таких галузях: а) охо­рона та зміцнення здоров’я людини; b) промисловість; с) культура; d) туризм; е) освіта, професійне навчання, молодь, спорт; f) цивільний захист; g) адміністративне співробітництво (ч. 3 ст. 4, ст. 6 TFEU).

У ст. 2 TEU визначено, що Союз засновано на цінно­стях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права й прав людини, зокрема і осіб, що належать до меншин. Союз надає громадянам ЄС (громадянам усіх держав-членів) єдиний простір сво- боди, безпеки і правосуддя без внутрішніх кордонів (ч. 2 ст. 3 цього Договору). У зв’язку з цим значне місце у пра­ві ЄС займають питання регулювання міграції, вільного пересування й працевлаштування, права брати участь у виборах до Європейського парламенту, свободи утворен­ня підприємств, оподаткування, конкуренції, соціально­го й пенсійного забезпечення громадян в інших країнах тощо. З огляду на це німецький вчений Армій Хатье ро­бить висновок, що право ЄС в своїй основній частині є публічним, насамперед адміністративним за характе­ром, правом [112], а в навчальній літературі зустрічаємо думку, що принаймні 2 з 4 форм позовів проти актів й заходів органів ЄС, які згідно з TFEU можуть подавати­ся до Суду Європейського Союзу, є адміністративними (міжустановчі позови; позови, подані державами-члена­ми; адміністративні позови, подані державами-членами; адміністративні позови з боку приватних осіб (звичайних людей і корпорацій; непривілейовані заявники) [113].

Адміністративне право ЄС складається з чималої кількості регламентів, які стосуються діяльності окре­мих інституцій Союзу та передбачають встановлення регулятивних норм у різних сферах управління згідно з компетенцією ЄС, які є обов’язковими для держав-чле- нів, визначають їх законодавчу і правозастосовну прак­тику. Тобто воно головним чином не є кодифікованим. Як відзначає Л.Л. Прокопенко, «лише деякі елементи європейського адміністративного права дістали вияв в основних договорах ЄС та вторинних законодавчих актах, виданих Комісією. У Договорі про заснування Європейської Спільноти (зараз Договір про функціо­нування ЄС) містяться такі найважливіші принципи адміністративного права, як право на судовий перегляд адміністративних рішень, прийнятих інститутами ЄС (ст. 230) або про зобов’язання щодо обґрунтування та­ких адміністративних рішень (ст. 253). Навпаки, існує значна кількість нормативно-правових актів, які сто­суються більш конкретних галузевих положень адміні­стративного права, які формують acquis communautaire» [114, с. 19, 20].

З огляду на зазначене практично беззаперечним серед вчених є те, що провідна роль щодо формування адмі­ністративного права ЄС, насамперед з позицій визна­чення головних засад процедур публічної адміністрації та дотримання при цьому прав приватних осіб (верхо­венства та прямої дії права ЄС, правової визначеності, процедурної справедливості, ефективного публічного управління, обґрунтованості і раціональності адміні­стративних рішень, відповідальності держав і установ ЄС за неправомірні адміністративні дії тощо), належить Суду Європейського Союзу, який повноважний тлума­чити первинне законодавство ЄС (договори і прото­коли до них) та перевіряти на предмет відповідності їм поточні закони (регламенти, директиви) та рішення (акти індивідуального характеру) інституцій ЄС, а за певних умов й держав-членів.

Так, як пише Ебергард Шмітд-Ассманн, «у своїх фор­мах прояву частково, як право на основі законодавчих актів, частково як суддівське право, адміністративне право Співтовариств має такі дві цілі.

Лісабонським договором до Договору про ЄС (TEU) були внесені зміни, згідно з якими визнано загально­обов’язкову дію Хартії основних прав Європейського Союзу (із змінами) від 7 грудня 2000 р. (за винятком Польщі і Великої Британії), яка спочатку мала деклара­тивний характер (ч. 1 ст. 6 TEU) [115].

У ст. 41 цієї Хартії визначено право кожної людини в межах ЄС на добре (ефективне) управління, яке стано­вить провідний принцип сучасного європейського адмі­ністративного права. Зокрема, при цьому встановлено, що кожна людина має право на розгляд та вирішення її справи неупереджено, справедливо і в розумний строк інститутами і органами ЄС. Це право включає у себе, зокрема, гарантії можливостей для кожної людини: бути почутою до того, як окремі заходи, які б її зачіпали бу­дуть реалізовані; на доступ до інформації про себе при дотриманні законних інтересів, конфіденційності, про­фесійної та комерційної таємниці; обов’язок адміні­стративних органів мотивувати свої рішення стосовно особи; на відшкодування збитків, завданих інститутами або службовцями ЄС при виконанні своїх повноважень, відповідно до загальних принципів законодавства дер- жав-членів; на звернення до інститутів ЄС і отримання від них відповіді на одній з офіційних мов договорів.

Крім того, у ст. 47 Хартії основних прав ЄС було закрі­плено за аналогією із статтями 6 і 13 ЄКПЛ право кожно­го на ефективні засоби правового захисту і на справедли­вий судовий розгляд. Зокрема, при цьому передбачено, що кожен, чиї права та свободи, гарантовані законодав­ством Союзу, були порушені, має право: на ефективні засоби правового захисту перед судом; на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, раніше встановленим законом; захищати себе будь-якими дозволеними засо­бами; на отримання юридичної допомоги, коли немає у своєму розпорядженні достатніх засобів.

Зазначені положення Хартії, як і основоположні пра­ва, гарантовані ЄКПЛ, що є загальними принципами права ЄС (ч. 3 ст. 6 TEU), визначають засади для звер­нення приватними особами для захисту своїх прав і за­конних інтересів, унормованих правом ЄС, до органів судової влади Європейського Союзу. Правовий статус і систему останніх визначено у ст. 19 TEU, а порядок формування й діяльності, підстави для звернення до них та компетенцію — у статтях 251—281 TFEU, а також у Протоколі № 3 «Про статут Суду ЄС», що є додатком до TFEU.

Варто відзначити, що вступ до ЄС нових членів, роз­ширення Європейського Співтовариства у попередні роки зумовило й реформування самого Суду ЄС, який був утворений у 1952 р. як Суд Європейського об’єд­нання вугілля та сталі. Значне перевантаження цього Суду зумовило започаткування роботи в 1988 р. додат­ково Суду першої інстанції в його структурі, який за чинною редакцією договорів є Судом загальної юрис­дикції (самостійним судом, який вирішує по першій інстанції більшість спорів, віднесених до юрисдикції Союзу) (GCEU). Крім того, у 2005 р. було утворено Європейський трибунал цивільної служби, який роз­глядає по першій інстанції всі спори службовців ЄС з інституціями та органами ЄС, які виникають у зв’язку з проходженням публічної служби в підрозділах останніх. Рішення Трибуналу підлягають апеляційному оскар­женню до GCEU. Суд ЄС (просто Суд) є судом касацій­ної інстанції по відношенню до рішень Суду загальної юрисдикції, а також розглядає як суд першої інстанції найбільш важливі справи, які стосуються усунення не­однозначності у застосуванні договорів та «вторинного» законодавства ЄС. Він може також приймати попередні рішення щодо правильного застосування законодавства ЄС за зверненням GCEU. Процедури діяльності Суду ЄС (усіх 3 судів) визначаються Протоколом № 3 до До­говору TFEU.

Л.М. Ентін відзначає, що у ЄС реалізована дворівнева система захисту прав та інтересів суб’єктів європейсько­го права (з боку судових інституцій ЄС і держав-членів).

Разом з тим норма права ЄС може мати пряму дію на національному рівні тільки у тих випадках, якщо вона може бути реалізована відповідними суб’єктами (коли встановлює їх конкретні права і обов’язки, має достат­ньо зрозумілий і несуперечливий характер, її застосу­вання не потребує видання іншої норми) [116, с. 34]. Передусім це стосується таких актів ЄС, як регламенти, оскільки директиви, як правило, містять визначення ці­лей та результатів, які мають бути досягнуті національ­ними органами влади без встановлення конкретних правил поведінки для приватних суб’єктів права. Якщо у національного суду держави-члена виникає сумнів у правильності розуміння нормативно-правового акта ЄС (договорів, протоколів до них, регламентів тощо), то він має право звернутися до Суду ЄС з преюдиційним запитом з метою отримання відповідного тлумачення його норм. Функцію конституційного суду Суд ЄС ви­конує і у разі надходження звернень про інтерпретацію «первинного» і «вторинного» acquis Communautaire від інституцій ЄС, а також при вирішенні питань відповід­ності TEU і TFEU міжнародно-правових договорів, які планується укласти ЄС з третіми країнами. Але цей Суд не може скасовувати й переглядати рішення національ­них судів держав-членів, які набрали законної сили, а також давати їм правову оцінку [116, с. 37].

Суди ЄС розглядають та вирішують тільки ті спори, які становлять предмет їх виключної юрисдикції, що закріплена у статтях 256—277 TFEU. Так, відповідно до додатку 1 до Протоколу № 3 до TFEU «Про статут Суду Європейського Союзу» Суд (трибунал) у справах державної служби здійснює юрисдикцію суду першої інстанції у всіх спорах між Союзом та його службов­цями відповідно до ст. 270 TFEU, в тому числі в спо­рах між усіма органами і агенціями та їх службовцями, вирішення яких належить до компетенції Суду ЄС. Остаточні рішення цього Суду можуть бути оскарже­ні протягом 2 місяців з дня повідомлення про них до Суду загальної юрисдикції.

Суд загальної юрисдикції (GCEU) у відповідності зі статтею 256 TFEU вирішує в порядку позовного про­вадження, в тому числі за зверненнями відповідних фізичних або юридичних осіб, справи, передбачені у статтях 263, 265, 268 та 272 цього Договору. Зокрема, це такі справи:

1) за зверненнями держав-членів, Європейського пар­ламенту, Ради або Комісії, Рахункової палати, Європей­ського центрального банку (ЄЦБ) та Комітету регіонів (для захисту їх прерогатив), фізичних або юридичних осіб (якщо рішення стосується їх безпосередньо та осо­бисто) про перегляд правомірності законодавчих актів, актів Ради ЄС, Європейської комісії та ЄЦБ, окрім ре­комендацій та висновків, актів Європарламенту, які мають на меті правові наслідки для третіх осіб (ст. 263 TFEU) (позови про анулювання нормативно-правових ак­тів інституцій ЄС);

2) про визнання такою, що порушує договори ЄС, бездіяльності Європейського парламенту, Європейської ради, Ради, Комісії або ЄЦБ, органів, служб або аген­цій Союзу за позовами держав-членів та інших установ ЄС; визнання неправомірною бездіяльності установ, органів, служб або агенцій Союзу щодо ненаправлення фізичній чи юридичній особі акта ЄС, крім рекоменда­ції або висновку (ст. 265 TFEU) (позови проти інститу­цій ЄС про бездіяльність);

3) спори, пов’язані з відшкодуванням фізичним або юридичним особам збитків, завданих при виконанні своїх повноважень інституціями або службовцями ЄС у зв’язку з незастосуванням або неправильним засто­суванням законодавства ЄС (ст. 268 TFEU) (позови про відшкодування збитків);

4) справи з контрактів, які регулюються публічним або приватним правом, укладених ЄС чи від його імені, якщо у них міститься відповідне арбітражне застережен­ня (ст. 272 TFEU) (позови з арбітражного застереження).

Суд справедливості (CJEU) розглядає по першій ін­станції лише найбільш важливі справи за позовами, як правило, привілейованих заявників (держав-членів, ін­ституцій ЄС), а також виконує функцію гаранта догово­рів ЄС (органу конституційної юстиції), коли перевіряє на предмет відповідності їм положення «вторинного» законодавства, проектів міжнародно-правових догово­рів ЄС. Він також усуває неоднакове застосування норм права ЄС в судовій практиці GCEU як при перегляді його рішень в порядку касації, так і за зверненнями самого цього Суду в порядку преюдиційної процедури. Так, до підсудності Суду (по першій інстанції) віднесе­но розгляд таких справ:

1) за зверненнями держав-членів, Європейської Ко­місії, в тому числі після розгляду цим органом відпо­відної скарги іншої держави-члена, про невиконання державою-членом зобов’язань за договорами ЄС (стат­ті 258-260 TFEU);

2) у спорах, пов’язаних із застосуванням актів, ухвале­них на основі договорів ЄС, що створюють європейське право інтелектуальної власності (сьогодні йдеться про утворення спеціального Патентного суду ЄС) (ст. 262 TFEU);

3) за зверненнями національного суду держави-чле- на з метою прийняття попереднього рішення стосовно тлумачення TEU і TFEU та чинності й тлумачення ак­тів установ, служб, агенцій Союзу (ст. 267 TFEU);

4) за запитом держави-члена, визначеної Європей­ською Радою або Радою, щодо правомірності акта, ух­валеного Європейською Радою або Радою відповідно до ст. 7 Договору TEU та лише з точки зору дотриман­ня при його прийнятті процедурних положень (ст. 269 TFEU);

5) виконання державами-членами зобов’язань за Ста­тутом Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) (за зверненням Ради директорів цієї установи); заходів, ухвалених Радою керівників ЄІБ (за зверненнями дер- жави-члена, Європейської Комісії або Ради директорів ЄІБ); виконання національними центральними банка­ми зобов’язань за договорами ЄС та Статутом ЄСЦБ та ЄЦБ (ст. 271 TFEU);

6) будь-яких спорів між державами-членами, що пов’язані з предметом TEU та TFEU, якщо сторони пе­редали його вирішення за спеціальною угодою (ст. 273 TFEU);

7) справи, пов’язані з перевіркою правомірності рі­шень, які передбачають обмежувальні заходи стосовно фізичних або юридичних осіб, ухвалені Радою ЄС на основі глави 2 розділу V TEU (в рамках реалізації за­ходів щодо спільної зовнішньої і безпекової політики) тощо.

Отже, приватні особи (фізичні та юридичні) можуть захищати свої права та законні інтереси, які виплива­ють з права ЄС, від їх порушень у публічно-правових відносинах при виконанні повноважень інституціями ЄС, їх посадовими особами чи у разі їх бездіяльно­сті, в тому числі такої, що призвела до заподіяння їм збитків, лише у спосіб передусім звернення до GCEU, який при цьому є органом адміністративної юстиції на рівні ЄС. Просто Суд є судом для привілейованих заявників (держав-членів, відповідних органів ЄС). При цьому в ч. 4 ст. 263 TFEU встановлено прави­ло, яке дозволяє кожній фізичній або юридичній осо­бі порушувати в GCEU провадження не лише про­ти будь-якого рішення органів ЄС, адресованого цій особі або яке стосується її безпосередньо та особисто (індивідуального акта), а й проти регуляторного (тоб­то нормативно-правового) акта, якщо він стосується її безпосередньо. Іншими словами, у Договорі TFEU закріплена формула індивідуального судового захи­сту, яка дозволяє приватним особам на відміну від ні­мецького адміністративного права оскаржувати певні нормативно-правові акти ЄС (регламенти, директиви тощо) за умови, коли вони поширюють свою дію на цих осіб та прямо обмежують чи порушують їх права й законні інтереси, гарантовані актами з вищою юри­дичною силою (договорами ЄС, Хартією основних прав чи певними регламентами).

Така конструкція locus standi (права бути позивачем у суді) передбачає допуск приватних осіб (за умови до­тримання вимоги адресного спрямування оскаржувано­го акта) до процесу забезпечення формальної законно­сті у сфері нормотворчої і правозастосовної діяльності інституцій ЄС і свідчить про те, що Договором TFEU передбачено «інтерес», а не «суб’єктивну» систему су­дового захисту у публічно-правовій сфері. Це наближує її до французької моделі адміністративної юстиції. І та­кий стан справ виглядає достатньо логічним з огляду на те, що органи правосуддя ЄС територіально розта­шовані у Люксембурзі та мовою провадження у них є французька.

Із вищенаведеного приводу Ебергард Шмітд-Ассманн пише, що «право оскарження, яке повинно бути надано індивідові щодо держав-членів при імплементації пра­ва ЄС, значно меншою мірою спрямовано на оцінку матеріальних інтересів, ніж це прийнято в німецькому праві. І хоча право ЄС також уникає популістських по­зовів, однак обмеження інтересів суб’єкта як підстава оскарження може спричинити навіть доволі неспеци­фічні загальні наслідки. Право оскарження включає всі випадки, в яких норми ЄС встановлюють однозначні і беззастережні зобов’язання держав-членів, які за сво­єю суттю здатні породити безпосередні правовідноси­ни між ними і особою. Це є моделлю «функціональної суб’єктивності». У такий спосіб громадянин ЄС своїми можливостями оскарження — в усякому разі дотепер, значною мірою сприяє дієвій імплементації права Єв­ропейських Співтовариств. Інтенсифікація захисту ос­новних прав, властивих праву ЄС, свідчить про те, що ці моделі в майбутньому зближуватимуться» [14, с. 41].

А. Вирозумська відзначає, що Договір про функціо­нування ЄС обмежує право на звернення до суду (locus standi) приватних сторін (непривілейованих заявників) на відміну від привілейованих (держав-членів, інститу­цій ЄС) при поданні позовів про анулювання норма­тивно-правових актів ЄС [117, с. 53]. При цьому відпо­відний регуляторний акт згідно з ч. 4 ст. 263 TFEU має безпосередньо стосуватися заявника (фізичної або юри­дичної особи), щоб надати право на його оскарження.

Із метою вирішення питань допуску до провадження у Суді ЄС заяв про оскарження приватними особами (корпораціями) актів багаторазової дії інституцій Сою­зу у практиці Суду запроваджено поняття «індивідуаль­на заклопотаність», зміст якого було вперше пояснено в рішенні у справі Плауманна (case 25/62 Plaumann & Co. v Commission of the European Economic Community [1963]) [118]. Правова позиція Суду щодо вирішення вищезазначених питань отримала назву тест Плауман­на. Зокрема, провадження у цій справі було розпочато на підставі позову одного з тридцяти німецьких імпор­терів, поданого на підставі статті 173 Договору про ЄЕС (чинного на той час), про скасування рішення Комісії від 22 травня 1962 р. про відмову ФРН в проханні част­ково призупинити справляння митних зборів з операцій імпорту мандаринів і клементинів з третіх країн, що не входили до Європейської Економічної Спільноти. Суд ЄС дійшов висновку, що назване рішення Європей­ської Комісії не стосувалося Плауманна особисто. Воно поширювалося на нього як на імпортера клементинів у зв’язку з комерційною діяльністю, яка «може здійсню­ватися в будь-який час будь-якою особою». І тому за­значене не дозволяє вирізнити заявника як особу, якої оскаржуване рі0ення стосується індивідуально.

Суть цього рі0ення Суду CC полягала в тому, що Пла- уманн не зміг довести, що він належав до «закритого» кола осіб, яких безпосередньо стосувалося оскаржуване рі0ення Свропейської Комісії. Та ознака, що він був імпортером клементинів не вирізняла його з-поміж ін- 0их членів тієї самої абстрактної групи, оскільки вона була «відкрита» (ексклюзивних прав на імпорт такого товару ні йому, ні ін0им особам не надавалося) [117, с. 54]. Отже, в рі0енні у справі Плауманна Суд CC визначив правову позицію, що «приватні особи можуть оскаржувати до цього Суду рі0ення органів CC норма­тивного характеру, якщо у них є індивідуальні ознаки осіб, які вказують на те, що таке рі0ення стосувалося винятково саме їх в силу тих чи ін0их обставин».

У літературі з права CC відзначається, що у зазна­ченій справі Суд встановив достатньо суттєві й суворі обмеження у реалізації приватними особами права на оскарження нормативних рі0ень Свропейської Комі­сії. Оскільки на практиці достатньо складно довести, що заявник (фізична або юридична особа) належить до закритого (обмеженого) кола (групи) осіб, яких це рі- 0ення стосується особисто [113].

Разом з тим у подаль0ій судовій практиці Суд СС став проявляти вже більшу гнучкість при визначенні допустимого позивача з числа приватних осіб у справах про анулювання нормативно-правових актів СС. Так, у рі0енні в справі Piraiki-Patriki and others v. Commission [1985] Суд СС визначив, що якщо непривілейовані заявники можуть довести на момент запровадження рі0енням відповідних заходів, що вони належать до певної «закритої» групи, то їх позови відповідають кри­терію прийнятності (ці особи мають locus standi) [119].

З часом Суд СС почав приймати до свого проваджен­ня деякі позови про оскарження приватними особами «справжніх регламентів» (законів СС), якщо вони без­посередньо стосувалися особисто заявників (передусім у сферах протидії демпінгу, державної допомоги, кон­куренції тощо) [117, с. 61].

Лібералізація суттєво обмежувальної позиції щодо права приватних заявників оскаржувати норматив­но-правові акти ЄС, сформульованої у справі Плау- манна, остаточно відбулася після прийняття Судом ЄС рішення у справі Codorniu SA v. Council [1994]. Суть позиції Суду при вирішенні цієї справи полягала в тому, що «хоча заходи і мають законодавчий характер (наприклад регулятивний), це не означає, що вони не можуть прямо чи індивідуально стосуватися інтересів непривілейованого заявника». Так, іспанська компанія Codorniu SA з 1924 р. використовувала торгову марку зі словом «cremant» (Gran Cremant de Codorniu). Радою ЄС було прийнято регламент, який надавав право ви­користовувати торгову марку з цим словом лише ком­паніям Франції та Люксембургу. Codorniu SA оскаржи­ла його. Приймаючи до розгляду позов, Суд виходив з того, що компанія-заявник, створена в іншій краї- ні-члені, виробляла і реалізовувала високоякісні ігристі вина з виноматеріалу, вирощеного в певному регіоні, задовго до прийняття зазначеного нормативно-право­вого акта, зареєструвала та використовувала у своїй країні торгову марку із словом «cremant». На цій під­ставі Суд ЄС дійшов висновку, що зазначене вирізняє заявника з-поміж інших компаній і що регламент пере­шкоджає Codorniu SA використовувати графічне зобра­ження своєї торгової марки [120]. Внаслідок цього Суд ЄС визнав можливість перегляду вказаного норматив­но-правового акта загального характеру.

Лісабонський договір мав на меті суттєво полегшити доступ до правосуддя в Суді ЄС для приватних осіб при оскарженні ними результатів нормотворчої діяльності інститутів ЄС з тим, щоб забезпечити більшу відпові­дальність останніх при виконанні своїх повноважень. У зв’язку з цим у ч. 4 ст. 263 TFEU було встановлено норму про те, що «будь-яка фізична або юридична особа може порушити провадження у Суді ЄС проти регуля­торного акта, який стосується її безпосередньо і навіть, якщо цей акт не призводить до виконавчих заходів».

Тлумачення терміна «регуляторний акт, який стосу­ється безпосередньо та не призводить до виконавчих за­ходів», який сьогодні визначає конструкцію locus standi для непривілейованих заявників при поданні позовів про анулювання нормативно-правових актів ЄС, Суд загальної юрисдикції надав у рішенні у справі Microban International Ltd and Microban (Europe) Ltd v. European Commission, прийнятому 25 жовтня 2011 р. [121]. Це рішення розглядається європейськими юристами як іс­торичне, таке, що значно розширює право на доступ до правосуддя в європейській судовій системі.

Підставами для судового розгляду у цій справі було те, що після запиту компанії Ciba Inc. триклозан (антимі­кробна речовина, що використовується в харчовій упа­ковці) був включений у «попередній список добавок», передбачений Директивою 2002/72 про пластмаси, які контактують з харчовими продуктами. Рішення Комі­сії про включення триклозану до зазначеного списку ґрунтувалося на результатах двох наукових експертиз (у 2000 р. — Наукового комітету з харчових продуктів, та у 2004 р. — Європейського органу з безпеки продуктів (EFSA). Тим не менше, у березні 2010 р. Європейська Комісія після відмови Ciba Inc. від свого запиту прийняла рішення, згідно з яким не включила триклозан у «пози­тивний список дозволених речовин у харчовій упаковці», що виключило можливість його використання на ринку.

Компанія Microban, яка займалася виробництвом і продажем харчових упаковок з використанням трикло­зану, оскаржила вищевказане рішення Комісії до GCEU. Приймаючи до розгляду цей позов, Суд загальної юрис­дикції зазначив, що стосовно поняття «безпосереднє від­ношення», вжитого у ч. 4 ст. 263 TFEU з метою визна­чення права непривілейованих заявників на оскарження регуляторних актів, то його слід розуміти так само, як згідно з ч. 4 ст. 230 колишнього Договору про утворен­ня ЄС. За прецедентним правом ця умова вимагає, щоб «по-перше, оскаржена міра (захід) безпосередньо (пря­мо) впливала на правове становище заявника і, по-друге, вона не залишала йому можливості діяти на свій розсуд». Аналізуючи вищезазначені обставини, GCEU дійшов висновку, що акт Комісії, який оскаржено у цій справі, становив безпосередній інтерес для Microban.

Суд загальної юрисдикції скасував оскаржене рішен­ня Комісії у справі з підстави недотримання процедур­них вимог при його ухваленні, встановлених правом ЄС. Зокрема, Суд визначив, що відмова Ciba Inc. від заявки на дозволи не могла розглядатися як достатня причина, щоб не застосовувати існуючих процедур ух­валення рішень, які стосуються управління ризиками включення чи невключения цієї речовини до дозволе­ного списку з тих підстав, що, по-перше, не очевидно, що заявник (Microban) був би у змозі домогтися пов­торного включення триклозану у дозволений список і, по-друге, також не очевидно, щоб позивач міг отрима­ти нову оцінку такої речовини в EFSA.

Після рішення у справі Microban, пише Альберто Алеманно, не розглядаються як риторичні заяви, що система засобів правового захисту на рівні ЄС є «пов- ною». Тепер ч. 4 у поєднанні з ч. 1 ст. 263 TFEU доз­воляє будь-якій особі (фізичній, юридичній) ініціювати порушення справи в суді загальної юрисдикції проти: 1) акта ЄС, виданого на адресу цієї особи (індивіду­ального акта); 2) законодавчого або іншого норматив­но-правового акта загального застосування, який має пряме відношення і стосується індивідуальних інтересів такої особи; 3) окремих актів загального застосування, зокрема нормативно-правових актів ЄС, які мають без­посереднє відношення до цієї особи і не тягнуть вжиття відповідних заходів (наприклад, актів делегування по­вноважень та здійснення у зв’язку з цим певних захо­дів). Такий підхід покликаний слугувати стимулом для інститутів ЄС здійснювати «відкрите, ефективне і на­лежне європейське управління», як це передбачено в ст. 298 TFEU, в їх нормотворчій діяльності [122].

Критерій «безпосередньої особистої спрямованості» (заінтересованості) та завдання правовим актом «фак­тичної шкоди» застосовується і при визначенні допу­стимості подання непривілейованими заявниками до GCEU й інших видів позовів, зокрема, про бездіяль­ність інституцій ЄС (ч. 3 ст. 265 TFEU), а також про відшкодування збитків (ст. 268 TFEU).

Так, згідно з ч. 3 ст. 265 TFEU будь-яка фізична або юридична особа може за умов, встановлених у попе­редніх частинах (тобто лише якщо вони попередньо зверталися до відповідної установи, органу, служби або агенції ЄС з проханням про вжиття належної дії, од­нак останні не зробили цього протягом 2 місяців від дати звернення) подати до GCEU скаргу на те, що установа, орган, служба або агенція ЄС не направили цій особі жодного акта, крім рекомендації або виснов­ку (документів консультативного характеру). Тобто за цією нормою TFEU непривілейовані заявники мають право на позов, якщо відповідна інституція ЄС не при­йняла у випадку, коли це вимагає та допускає acquis communautaire, рішення загальної дії або індивідуаль­ного акта, які б стосувалися такої особи.

А. Вирозумська зауважує, що проте Суд ЄС пом’як­шив обмежувальні умови цієї статті TFEU і визнав можливим подання юридичними та фізичними особа­ми позовів про бездіяльність навіть у випадках, коли інституція ЄС не прийняла рішення щодо третьої осо­би, але якби воно стосувалося безпосередньо таких осіб [117, с. 79]. Зазначена правова позиція, зокрема, була визначена в рішенні Суду першої інстанції у справі Empresa Nacional de Ursnio SA (ENU) v. Commission of the European Communities [1995] з огляду на необ­хідність збалансування права непривілейованих заяв­ників на подання позову про анулювання та позову про бездіяльність [123]. Оскільки у вищезазначених ви­падках, коли регуляторний правовий акт стосується їх безпосередньо та особисто і такі заявники вправі його оскаржувати за теперішньою ч. 4 ст. 263 TFEU, то вони повинні мати змогу подавати скаргу про бездіяльність відповідних органів ЄС, у разі неприйняття такого акту.

Разом з тим відповідно до ч. 3 ст. 265 TFEU приватні особи не можуть подавати позови про неприйняття рег­ламентів (актів виключно загального застосування, які ухвалюються на основі договорів за законодавчою про­цедурою трьох читань шляхом спільного голосування Європейським Парламентом та Радою за пропозицією Європейської Комісії (статті 288, 289, 294 TFEU). Така позиція була обґрунтована Судом ЄС у справі Holz and Willemsen v. Council and Commission [1974] тим, що не­можливо визначити зміст майбутнього регламенту (за­кону) та з’ясувати, чи стосувалися б його положення безпосередньо і особисто інтересів заявника [124]. При­ватні особи не можуть подавати також позови про без­діяльність у вигляді неприйняття Радою ЄС рекоменда­цій (ст. 292 TFEU) та висновків Економіко-соціального комітету та Комітету регіонів (ст. 304 TFEU), адже такі акти цих установ ЄС не мають загальнообов’язкового характеру (ст. 288 TFEU).

Рішення Суду ЄС про визнання неправомірною без­діяльності інституцій ЄС щодо неприйняття норма­тивно-правового чи індивідуального акта має деклара­тивний характер. У ньому Суд покладає на відповідача обов’язок прийняти необхідний акт. Якщо такий судо­вий припис не виконується, то допускається подання ще одного позову. Але якщо для приватної особи внас­лідок зазначеного буде завдана матеріальна шкода, то вона вправі подати позов про відшкодування збитків.

До категорії справ, які розглядаються GCEU за звер­неннями приватних осіб, належать справи за позовами про відшкодування збитків, завданих незастосуванням, неналежним або неправильним застосуванням норм права ЄС, насамперед, проте не виключно, інституція­ми і службовцями ЄС (ст. 268 TFEU). Наділення при­ватних осіб правом на подання позову про відшкоду­вання збитків є значною мірою компенсуванням тієї «слабкої» позиції, яку вони мають у системі перегляду законності нормативно-правових актів ЄС [117, с. 80].

Розрізняють позови про відшкодування збитків, які виникають з договірних та позадоговірних відносин ЄС. Позови про відшкодування збитків з договірної відпові­дальності передбачені ст. 273 TFEU. Згідно з цією стат­тею Суд ЄС має юрисдикцію розглядати справи, якщо у контракті, який регулюється публічним або приватним правом і укладеним Союзом або від його імені, зробле­но відповідне арбітражне застереження про вирішення можливого спору органом судової влади ЄС. Тобто тако­го роду позови виникають з контрактних правовідносин за участю ЄС або його інституцій. Однак, як зазначає Л.М. Ентін, число таких позовів не є значним, оскіль­ки, як правило, спори щодо виконання контрактних зобов’язань вирішуються на національному рівні та за законодавством відповідної держави-члена [116, с. 42].

GCEU має разом з тим виключну юрисдикцію щодо вирішення спорів про відшкодування приватним осо­бам збитків, завданих інституціями ЄС внаслідок недо- говірних відносин, реалізації чи неналежної реалізації своїх повноважень (ст. 268 TFEU). Метою цього по­зову на відміну від позову про анулювання є не ска­сування конкретного нормативно-правового акта ЄС, а відшкодування непривілейованим заявникам збитків, яких вони зазнали внаслідок здійснення своїх повно­важень владними суб’єктами права ЄС. При цьому за­явник має обов’язково вказати, яких збитків внаслідок цього він зазнав, та довести їх фактичний характер й причинно-наслідковий зв’язок між ними і неналежним виконанням своїх обов’язків органом, агенцією або по­садовою особою ЄС.

У справі Alfons Lbtticke v. Commission [1971] Суд CC визначив правову позицію, що CC несе відповідаль­ність, якщо: дія або бездіяльність може бути приписа­на CC (одній з його інституцій, СЦБ або державному службовцю); дія або бездіяльність інституцій CC, СЦБ або державних службовців є незаконною; збитки, зав­дані заявнику, є фактичними та вони існують (компен­сація покриває тільки збитки, які не перевищують зви­чайний економічний ризик, що нерозривно пов’язаний з діяльністю у певному секторі); має місце прямий при­чинно-наслідковий зв’язок між незаконною дією або бездіяльністю та збитками [125].

Згідно зі ст. 46 Протоколу № 3 «Про статут Суду СС» позови про відшкодування збитків можуть подаватися протягом 5 років з моменту настання події, яка спричи­нила їх. Незважаючи на те, що позов може подаватися щодо окремої інституції або службовця СС, відповідає за завдані збитки Свропейський Союз як юридична особа.

У разі подання позову про відшкодування збитків внас­лідок неправомірної діяльності інституцій СС позивач має довести, що це сталося через неналежне управління, зокре­ма у зв’язку з відсутністю нагляду за роботою службовців органу СС (при виконанні ними владних повноважень); нез’ясування всіх обставин справи перед прийняттям рі­шення; покладення в основу рішення неправильних да­них; ненадання інформації про підготовку рішення, коли відповідні процедури передбачають узгодження питань із заінтересованою стороною, тощо. Однак відповідальність за завдані збитки настає тільки тоді, коли інституція або службовець СС через їх навмисну вину чи очевидну недба­лість допустили в процесі реалізації своїх владних функцій неналежне управління. Помилка у фактичних обставинах при прийнятті рішення, коли виконавець діяв правильно, не обумовлює відшкодування шкоди.

У сфері нормотворчої діяльності СС несе відповідаль­ність за встановлення дискримінаційних по відношен­ню до приватних осіб норм права тільки, якщо таке порушення є надзвичайно суттєвим, межує із свавіл­лям. Так, у пунктах 5 і 6 рішення у справі Bayerische HNL Vermehrungsbetriebe GmbH & Co. KG and others v. Council and Commission of the European Communities [1978] Суд CC визначив, що «у даному випадку немає ніяких сумнівів у тому, що заборона на дискримінацію, викладена в абзацах 2 і 3 ст. 40 Договору та Регламен­ті № 563/76, насправді призначена для захисту особи. У разі такого порушення Спільноти несуть відповідаль­ність відповідно до критеріїв, викладених в прецедент­ному праві Суду. При цьому треба брати до уваги прин­ципи, викладені в правових системах держав-членів, які регулюють відповідальність державних органів за шкоду, заподіяну фізичним особам законодавчими заходами. Хоча ці принципи значно відрізняються від однієї краї- ни-члена до іншої, однак можна констатувати, що дер­жавні органи можуть тільки у виняткових випадках і в особливих обставинах нести відповідальність за вжиття законодавчих заходів, які є результатом вибору еконо­мічної політики... З цих міркувань випливає, що особи, які підпадають під дію економічної політики Спільно­ти та зазнають в розумних межах шкідливих впливів на свої економічні інтереси внаслідок відповідних законо­давчих заходів, не мають права отримувати компенса­цію, навіть коли ця міра була визнана недійсною» [126].

У рішенні у справі Brasserie du Prcheur SA v. Bundesrepublik Deutschland and The Queen v Secretary of State for Transport [1996] Суд CC при вирішенні питання допустимості фінансової відповідальності СС внаслідок прийняття неправомірних актів законодавчими органа­ми СС та держав-членів (при виконанні директив СС) застосував властиву німецькому праву теорію адресата. Зокрема, Суд СС визначив правову позицію, що СС несе відповідальність за збитки, завдані нормативним актом (регламентом тощо) за існування трьох умов: а) норма права, яку порушено, встановлювала особисті (індивідуальні) права; б) порушення має бути достатньо серйозним (законодавчі органи явно та серйозно вийш­ли за межі своїх повноважень); в) існує прямий при- чинно-наслідковий зв’язок між порушенням та збитка­ми, завданими особі» [127].

Європейський Союз також є належним відповідачем у справах за позовами про відшкодування збитків у разі, якщо вони настають внаслідок імплементації законо­давства ЄС на національному рівні (державами-члена­ми), і причиною такої шкоди є заходи органів Союзу. У справі Krohn & Co. Import-Export (GmbH & Co. KG) v. Commission of the European Communities [1986] Суд ЄС роз’яснив, що коли національні органи діють відповідно до вказівок інституцій ЄС, то неправомірність дій при­писується цим інституціям. Але якщо причиною завдан­ня збитків стали дії національних органів, то позов про їх відшкодування є прийнятним тільки у тому випад­ку, якщо будуть вичерпані всі заходи судового захисту, передбачені на рівні держави-члена. Вимога про вичер­пання національних заходів судового захисту не засто­совується, коли останні не встановлюють ефективного захисту особи та відшкодування завданих збитків [128].

Європейський Союз несе в судовому порядку відпо­відальність і за неправомірні дії та бездіяльність своїх службовців. Але відповідальність допускається лише, якщо вони не виконують або неналежно виконують свої обов’язки, порушують законодавство або діють нечес­но. Так, в рішенні у справі Claude Sayag and S.A. Zurich v. Jean-Pierre Leduc [1969] Суд ЄС визначив правову по­зицію, що керування транспортним засобом не вважа­ється дією під час виконання своїх обов’язків службов­цем ЄС. Суд постановив, що «тільки у форс-мажорних випадках чи за виняткових обставин, коли без викори­стання приватних засобів автотранспорту державного службовця Співтовариство не змогло б виконати свої завдання, таке використання може вважатися виконан­ням службових обов’язків в розумінні §2 ст. 188 Дого­вору про Євроатом» [129].

Із набранням чинності положень Лісабонського догово­ру, яким у ч. 1 ст. 6 Договору TEU було закріплено визнан­ня Союзом Хартії основних прав ЄС (2000 р.) та юридич­ну силу останньої на рівні з «первинним» законодавством (договорами про ЄС) Суд ЄС (насамперед GCEU) пере­творився на загальноєвропейську інстанцію гарантування основоположних прав і свобод людини в механізмі функ­ціонування інституцій ЄС та держав-членів, у тому числі став перевіряти на відповідність Хартії законодавчі акти Союзу. При цьому положення ЄКПЛ, а отже, й практика Європейського суду з прав людини, можуть використову­ватися Судом ЄС в процесі судочинства, судового захисту прав та свобод приватних осіб у взаємовідносинах з інсти­туціями ЄС як загальні принципи права (ч. 3 ст. 6 TEU).

Хартія основних прав ЄС є більш новим порівняно з ЄКПЛ документом. У зв’язку з цим, крім основних прав і свобод людини й громадянина, гарантованих конвен­ційною системою, що належать головним чином до груп громадянських і політичних, Хартія закріпила також до­датково й «нові покоління» прав людини, визнані в ході більш пізніх наукових дискусій й теоретичних розробок, а саме: солідарні (права працівників на соціальний за­хист і допомогу, на охорону здоров’я); інформаційні (на доступ до публічної інформації та даних про себе, захист персональних даних); екологічні (на охорону навколиш­нього середовища); на добре (ефективне) управління; захист прав споживачів; культурну, релігійну й мовну різноманітність; права інвалідів і дітей тощо. Зазначене дозволяє розглядати цей документ як більш сучасний, новітній й системний інструмент врегулювання осно­воположних прав і свобод людини й громадянина, орі­єнтир для розвитку національного конституційного та іншого правового регулювання. Прийняття Хартії мало на меті наблизити ЄС до громадян [130].

Як відзначає Айдан О’ніл, після 2009 р. (після визнан­ня загальнообов’язковості Хартії) Суд загальної юрис­дикції у чималій кількості рішень вже посилався на по­ложення цього правового акта з метою обґрунтування правових позицій при вирішенні справ, належних до його юрисдикції. Права, викладені в Хартії, розгля­даються останнім часом як відправна точка перевірки правомірності будь-якого законодавчого акта ЄС [131].

Останнім часом у практиці роботи GCEU набули поши­рення справи за позовами приватних осіб щодо судового захисту, визначеного ст. 41 Хартії права на добре (ефек­тивне) управління при прийнятті інституціями ЄС індиві­дуальних рішень, а за певних умов — і нормативно-право­вих актів, зокрема щодо гарантування кожній особі бути почутою при виданні правового акта, який її безпосеред­ньо стосується, права на доступ до публічної інформації, обов’язку адміністрації мотивувати свої рішення.

Так, у рішенні у справі French Republic v. People’s Mojahedin Organization of Iran [2011] GCEU захистив фун­даментальне право, визначене п. «а» ч. 2 ст. 41 Хартії, про гарантії кожній людині бути вислуханою до того, як окремі заходи, що стосуватимуться її, в тому числі негативно, бу­дуть вжиті інституціями або органами ЄС. Суд визначив, що відповідний орган перед прийняттям обмежувальних заходів (у цьому випадку йшлося про замороження акти­вів організації) має попередньо повідомити адресата задля того, щоб він міг виправити допущені помилки (правопо­рушення), отримавши необхідну інформацію [132].

У рішенні у справі AJD Tuna Ltd v. Direttur tal- Agrikoltura u s-Sajd and Avukat Generali [2011] у контексті вжитих надзвичайних заходів граничного регулювання вилову тунця й загальної політики ЄС щодо рибаль­ства Суд загальної юрисдикції встановив, що визначене у ст. 41 Хартії право особи попередньо бути почутою застосовується лише щодо конкретних управлінських рішень, а не актів загального застосування. Але засада обов’язкового мотивування адміністрацією своїх рішень (п. «с» ч. 2 ст. 41 Хартії, абз. 2 ст. 296 TFEU) стосу­ється її діяльності щодо прийняття як індивідуальних, так і нормативних актів органами ЄС. Зокрема, у пунк­тах 57—60 рішення у цій справі Суд зазначив, що ви­кладення причин, як того вимагає ч. 2 ст. 296 TFEU, має відповідати на питання і розкривати інформацію в чіткий і недвозначний спосіб, з чого виходять установи при вжитті заходів з тим, щоб дозволити заінтересова­ним особам з’ясувати причини таких заходів й для того, щоб суд міг їх переглянути. Досягнення критерію умо­тивованості рішення має оцінюватися не лише з пози­цій врахування у формулюванні усіх відповідних фактів, а й питань права, тобто правових норм, які регулюють відповідну ситуацію (відносини). У разі вжиття заходів загального характеру (прийняття нормативно-правового акта), викладення причин рішення може обмежувати­ся описом загальної ситуації, яка обумовила його при­йняття і спільних цілей, яких він має досягти [133].

У п. 87 спільного рішення у справі Fulmen and Mahmoudian v. Council [2012] Суд загальної юрисдикції визначив, що принцип ефективного судового захисту є загальним принципом права ЄС, який випливає із вихідних конституційних традицій держав-членів, за­кріплених у статтях 6 та 13 ЄКПЛ та у ст. 47 Хартії основних прав ЄС. Цей принцип означає, що влада ЄС повинна спілкуватися з відповідною організацією при вжитті обмежувальних заходів, наскільки це можливо, до прийняття такого рішення або принаймні якомога швидше після цього з тим, щоб заінтересована осо­ба могла в установлені терміни реалізувати право на пред’явлення позову. Дотримання цього зобов’язання має стосуватися й повідомлення особі підстав для за­стосування обмежувальних заходів щодо неї з тим, щоб вона могла захищати свої права в судах ЄС в найкра­щих умовах, а останні були у змозі здійснити перевірку законності зазначених заходів [134].

У справі Baris Акуь/ v. Germany [2012] Суд загаль­ної юрисдикції визнав необгрунтованими аргументи німецького уряду, який відмовив заявнику у визнанні його водійських прав, виданих у Чехії, з тих міркувань, що водій міг становити небезпеку для інших учасни­ків руху, оскільки допустив кілька дорожніх інцидентів у Німеччині. Органи влади ФРН мотивували своє рі­шення необхідністю гарантування прав інших осіб, ви­значених статтями 2, 3 і 17 Хартії (на життя, особисту недоторканність і право власності)[135].

Передбачене у статтях 20 і 21 TFEU і ч. 1 ст. 45 Хартії право (свобода) кожного громадянина ЄС вільно пере­суватися і проживати на території держав-членів діста­ло правозахисне тлумачення в рішенні GCEU у справі Petar Aladzhov v. Zamestnik direktor na Stolichna direktsia na vatreshnite raboti kam Ministerstvo na vatreshnite raboti [2011]. У цій справі Суд розглянув законність заборони відповідно до болгарського законодавства залишати те­риторію країни директору компанії через несплату по­даткових зобов’язань останньою. Вирішуючи цю спра­ву, Суд врахував положення Директиви 2004/38/ЕС, яка об’єднує в єдиний текст законодавство з питань права громадян ЄС та членів їх сімей переміщатися і вільно проживати на території будь-яких держав-чле­нів, і зазначив, що вимоги права на вільне пересування повинні тлумачитися державами-членами суворо, щоб їх обсяг не визначався в односторонньому порядку без жодного контролю з боку інститутів ЄС [136].

У цій справі було враховано прецедентну правову по­зицію, визначену в іншому рішенні з подібного питан­ня, а саме — у п. 34 рішення у справі Hristo Gaydarov v. Direktor na Glavna direktsia «Ohranitelna politsia» pri Ministerstvo na vatreshnite raboti [2011] про те, що відпо­відно до ст. 27(2) Директиви 2004/38/ЕС заходи, вжиті з міркувань державної політики або громадської безпеки повинні бути обґрунтовані. Вони повинні бути засно­вані виключно на особистій поведінці відповідної осо­би. А тому міркування органів влади Болгарії, засновані тільки на загальних положеннях законодавства, відірва­них від особливостей конкретної правової ситуації, не можуть бути визнані прийнятними [137].

Правова позиція Суду загальної юрисдикції ЄС щодо передбаченого в ч. 1 ст. 8 Хартії права кожної людини на захист її персональних даних (даних, які стосуються її особисто) була висловлена у справі Asociaciyn Nacional de Establecimientos Financieros de Crftdito (ASNEF) and another v. Spain [2011]. Суд дійшов висновку (π. 45 рі­шення), що реалізація в Іспанії Директиви про захист персональних даних мала дефекти. Такий захист було поширено тільки на інформацію, яка зберігалася у ба­зах даних держави, а не у приватних. У зв’язку з цим обробка даних у недержавних джерелах могла допуска­ти, що інформація, яка стосується приватного жит­тя суб’єкта даних, може у подальшому стати відомою третім сторонам або особам, для яких розкриття таких даних є недопустимим. Внаслідок цього відповідачу (Іспанії) було рекомендовано взяти до уваги зазначене серftозне порушення прав суб’єкта даних, гарантованих статтями 7 і 8 Хартії основних прав [138]. Захисту пра­ва особи на таємницю персональних даних стосувало­ся ft рішення Суду у справі Deutsche Telekom AG v. Bundesrepublik Deutschland [2011] [139].

Варто зазначити, що Євроπеftськиft Союз як надна­ціональна організація та самостшна юридична особа, не є стороною ЄКПЛ. А тому юрисдикція Євроπеft- ського суду з прав людини не поширюється на діяль­ність органів влади та службовців ЄС. Зокрема, ЄСПЛ не може переглядати на предмет непорушення ЄКПЛ ft рішення судів ЄС. Однак Суд Євроπеftського Союзу (усі три суди) при вирішенні справ, віднесених до ftого юрисдикції та які стосуються захисту основополож­них прав і свобод приватних осіб в діяльності установ, агентств та організацш ЄС, враховує відповідні правові позиції щодо тлумачення Конвенції зазначеного Висо­кого Суду [140]. Це, між тим, не виключає можливості існування різної практики обох зазначених вище євро- πеftських судових інституцш щодо захисту основопо­ложних прав і свобод приватних осіб, що веде до трива­ючої дискусії стосовно можливості приєднання ЄС до ЄКПЛ і запровадження допустимості перегляду рішень наднаціональних органів судової влади Європейським судом з прав людини. Однак вирішення цього питан­ня є можливим передусім після реформування самого ЄСПЛ, який є надзвичайно перевантажений скаргами після приєднання до конвенційної системи держав по­страдянського простору [141, с. 109—111].