висновки

Людина належить своєму століттю та своїй расі навіть тоді, коли бореться проти свого століття та своєї раси.

Ж. Ренан

Наукове завдання, яке полягає у встановленні антрополого- методологічних засад дослідження прав людини в філософії права, було розв'язане через з'ясування поняття та різновидів антропологічних підходів і виявлення деяких їх евристичних можливостей у дослідженні прав людини.

Антропологічні дослідницькі підходи - це засновані на ви­сновках певних видів антропології світоглядні ідеї про природу та сутність людини, які визначають особливості виявлення, до­бору і систематизації науковцем досліджуваних фактів, а також їх інтерпретації та оцінки.

Оскільки в історії вчень про людину однозначного погля­ду на людину сформовано не було, то не може бути вироблено і єдиного антропологічного погляду на права людини, а відтак й уніфікованого антропологічного підходу до їх дослідження. Зо­крема тому можна виділити низку різновидів антропологічних дослідницьких підходів. Так, ці підходи можна класифікувати залежно від: 1) виду антропології, здобутки якої використову­ються у дослідженні (з огляду на її поділ на наукову (основним різновидом якої є соціокультурна), філософську та релігійну): філософсько-антропологічний; соціально-антропологічний і релігійно-антропологічний (останній, своєю чергою, може кон­кретизуватись залежно від виду релігії та від домінування в ній доктринальної чи діяльнісної орієнтації); 2) змістової спрямова­ності дослідження', екзоантропний і езоантропний; 3) типу пра- ворозуміння дослідника', позитивістсько-правовий і природно- правовий; 4) філософських понять і категорій, на яких грунту­ється антропологічний дослідницький підхід', можна виділити, зо­крема, потребовий, аксіологічний, комунікативний, символічний, герменевтичний, синергетичний; 5) кількісного складу! суд 'єкта, який виступає об’єктом антропологічного аналізу, індивідуа­лістичний і колективістський; 6) філософсько-світоглядної по­зиції дослідника стосовно загального співвідношення матерії та свідомості', ідеалістичний (об'єктивний і суб'єктивний) та матеріалістичний; 7) змісту наукового підгрунтя інтерпретації досліджуваних явищ', біологізаторський, соціологізаторський і трансценденталістський.

Застосування антропологічних дослідницьких підходів у філософії права задля встановлення особливостей людинорозу- міння в юриспруденції дало змогу дійти висновку про те, що "людина у праві" має два образи: правової людини і людини юридичної, яким відповідають образи правової та юридичної особистостей.

Правова людина - це людський індивід, якому з огляду на його природу притаманні вроджені правові якості (природні, невід'ємні, основоположні права), що є найважливішою складо­вою загальносоціального права. А юридична людина - це люд­ський індивід, який у процесі соціалізації здатний сприймати, реалізувати та трансформувати право як спеціально-соціальне (державно-вольове, юридичне, "позитивне ) явище, що є еле­ментом сформованої у певному суспільстві культури.

Поняттям "правова особистість'’ охоплюється правова лю­дина як її носій та притаманні такій людині природні права, що уможливлюють її життєдіяльність. Поняття “юридична особис­тість” відображає ті соціально зумовлені якості, характеристи­ки юридичної людини, які закріплені у спеціально-соціальному (юридичному, "позитивному) праві конкретного історичного типу. Юридична особистість - це юридична людина та стійка система її соціально значущих якостей, наданих і забезпечува­них суб'єктом юридичної правотворчості, котра [система] відо­бражає рівень свободи цієї людини та межі її відповідальності у певному суспільстві.

Філософсько-антропологічний підхід дає змогу утвердити уявлення про державу і здійснюване нею юридичне регулю­вання як про інструменти забезпечення умов для реалізації, охорони та захисту людських прав. Евристичні можливості цього підходу у дослідженні прав людини виявились в обґрун­туванні на його основі того, що у суб'єктивістських концеп­ціях екзистенціалізму створення людиною соціальних (в тому числі юридичних) норм, закріплення у них положень про люд­ські права розглядаються, зокрема, як: 1) спроба уможливити та "продовжити'’ буття людини (М.Гайдеґґер, К.Ясперс), надати їй "свободу на”, а приреченості бути вільною - певних соці­альних меж (Ж.-П.Сартр); 2) засіб подолання обмеженості люд­ської природи, відвернення самогубства, заохочення людської істоти до "бунту”, який є передумовою виникнення нових прав (А.Камю); 3) спроба визначення ступеня відповідальності біо- соціальних індивідів за перетворення світу і засіб обмеження проявів людського зла (Г.Марсель).

Через посередництво цього підходу вдалося дійти висновку про те, що у суб 'активістських концепціях персоналізму, з одного боку, природними правами людини визнаються ті, творцем яких вважається вона сама, з огляду на усвідомлення нею своєї приро­ди (М.Бердяев, Е.Муньє), а, з іншого, - уможливлюється визна­ння того, що необхідними для індивіда можливостями є лише ті, котрі даровані Богом і відкривають шлях до Нього (Л.Шестов).

Використання філософсько-антропологічного дослід­ницького підходу дало змогу також встановити, що, згідно з суб 'єктивістсько-об 'єктивістськими концепціями німецької антропологічної школи, тільки завдяки духовному началу лю­дини стає можливим її мирне співіснування з іншими людьми (М.Шелер). Людська ж нормотворчість виявляється "природ­ною штучністю”, оскільки людина, яка нездатна породжувати норми та регулювати свої відносини зі світом у природному стані, в суспільстві примушена створити і зберігати "маску”, частиною якої є норми про людські права (Г.Плеснер); ці норми - ідеальні виразники вродженої інстинктивної схильності біо- соціального індивіда до взаємності, імперативи свідомості, які доповнюють недостатність інстинктів людини та спрямовані на збереження рівноваги й рівноправності у системі людських від­носин (А.Гелен).

Віднесення до філософсько-антропологічних об'єктивіст­ських концепцій визнається невиправданим, якщо виділяти, по­ряд з філософсько-антропологічним дослідницьким підходом, підхід соціально-антропологічний. Адже через посередництво останнього уможливлюється "об'єктивне" пізнання природи та сутності людини і визначення її прав або як явища з "плю­ралістичною" природою, зумовленою функціонуванням прав у різних типах суспільств і, відповідно, визнанням різної їхньої цінності (структуралізм), або як у певному сенсі фікції, якщо діяльність людини детермінована умовами її існування, підпо­рядкована об'єктивним нормам, інститутам, що адаптують люд­ську істоту до життя у соціумі та контролюють, регулюють і спрямовують її активність (фізикалізм, біхевіоризм).

Згідно з соціально-антропологічним підходом, пізнання соці­альної сутності права неможливе без встановлення його зв'язків з тим соціальним середовищем, у якому це право функціонує. Ев­ристичні можливості цього підходу в дослідженні прав людини виявились у тому, що його застосування допомогло виявити іс­торичну тенденцію до раціонального пошуку відмінностей між людьми, до їх поділу на групи, який часто спричиняв і спричи­няє між ними конфронтацію, протистояння, іноді - смертельну ворожнечу. З огляду на це обґрунтовано позицію, згідно з якою всю історію розвитку людини можна вважати історією розвитку дискримінації людей людьми, а також історією боротьби з такою дискримінацією, одним з дієвих засобів подолання якої у сучас­ному світі слугує концепція природних прав людини. Однак цю концепцію не можна назвати універсальним засобом, оскільки нерідко вона сама використовується як новий критерій поділу людей, їхніх спільнот, зокрема на тих, хто її підтримує, та тих, хто має інше бачення людських можливостей (перші виступають у ролі дискримінаторів, другі - у ролі дискримінованих).

Завдяки такому підходу констатовано, з одного боку, що пра­ва людини як один із засобів боротьби з насильством є одночас - но одним із засобів насильства над самою людиною хоча б тому, що утвердження праволюдинної ідеології в історії людства до­сить часто пов'язувалося із силовими методами здійснення вла­ди, внаслідок застосування яких людина страждала. До того ж, будь-яке право, будь-яка можливість передбачає наявність меж. І формальне закріплення меж (обсягу) прав людини - крім того, що дає змогу забезпечити безперешкодну реалізацію цих прав, - водночас вчиняє у певному сенсі насильство над людським інди­відом, обмежуючи сферу прояву його індивідуальності. У такий спосіб держава намагається, зокрема, убезпечити суспільство від внутрішнього насильства, від порушень прав інших суб'єктів (у тому числі людей). З іншого боку, сучасна тенденція до все біль­шого об'єктивування, позитивного закріплення прав у національ­них і міжнародних документах нормативного та ненормативного характеру є проявом наполегливого намагання людини створити для себе новий чи оновити застарілий набір соціальних умов з метою провадження певної діяльності.

З позиції соціокультурної антропології право є регулятором поведінки людей, сутність якого зумовлюється його "пропис­кою у конкретному соціумі та "віддзеркаленням особливос­тей "другої природи (культури) представників цього суспіль­ства. "Інститути культури (у тому числі держава, об'єктивне юридичне право, права людини) мають на меті захистити лю­дину від неї самої. Санкціонування у соціумі прав людини та забезпечення ним їх реалізації, охорони і захисту є одним із за­собів стандартизації людської поведінки, а самі права - одним із стандартів цієї поведінки й одним із критеріїв її оцінки як правомірної у тому соціальному середовищі, в якому ці права визнані. Водночас зауважено, що ці інститути, зокрема права людини, у сучасному суспільстві виступають одним із засобів людської соціалізації. Залежно від специфіки механізмів соціалі­зації виділено різні способи засвоєння біосоціальним індивідом упродовж його життя прав людини (як, до речі, й обов'язків): психологічні (імпринтінг, екзистенційний натиск, наслідуван­ня, ідентифікація, рефлексія) та соціально-педагогічні (тради­ційний, інституційний). Кожен з цих способів може призводити і до негативних наслідків, наприклад, у формі неправильного відображення у свідомості особи тих чи інших прав та їх меж, внаслідок чого людина, соціалізуючись в одному суспільстві, може стати, так би мовити, заручником, жертвою цієї соціалі­зації, особливо за умов іншого соціокультурного середовища.

Аналіз проявів сучасних глобальних міжкультурних впли­вів послужив основою для висновку про те, що навряд чи ви­правдано розглядати культури Сходу крізь призму європейсько- американських цінностей (як, до речі, й оцінювати Захід цінніс­ними мірками Сходу). Адже образ індивідуалістичної людини Заходу навряд чи колись стане цінністю культури Сходу, в якій сформувався власний образ людини - істоти, яка не може по­рушити встановлений "вищими силами’’ порядок, з огляду на що повинна підпорядковуватися суспільним ініціативам.

Саме застосування соціально-антропологічного дослід­ницького підходу дало змогу обґрунтувати можливість по­слаблення протистояння різних культур за умови відмови від глобальної стандартизації змісту й обсягу прав людини. Така стандартизація є, по-перше, проявом невпевненості людства у своєму мирному майбутньому (котра насправді вже призводить до немирного теперішнього), а по-друге, проявом непримирен­ності деяких народів з тим, що всі суспільства розвиваються у процесі самоорганізації, і бажання цих народів взяти участь в "окультурюванні” інших заради здобуття для "окультурювачів” нових матеріальних благ, причому часто якраз під гаслом тур­боти про права людини.

Релігійно-антропологічний підхід допомагає не тільки піз­навати природу і сутність людини та явищ, які безпосередньо з нею пов’язані, у тому числі її прав, крізь призму священних книг і релігійних вчень, а й здійснювати таке пізнання з ура­хуванням висновків різновидів наукової, зокрема соціокуль- турної, антропології. Евристичні можливості цього підходу у дослідженні прав людини було виявлено через з’ясування осо­бливостей антропологічної інтерпретації прав людини в іуда­їзмі, християнстві (на прикладі католицької конфесії) й ісламі. Сформульовано загальний висновок про те, що деякі релігійні інтерпретації прав людини вступають у суперечність з їх світ­ським трактуванням, а частина людських прав у досліджуваних релігіях або ототожнюється з обов'язками людини, або ж веде з них свій початок.

Застосування цього підходу дало змогу встановити, що іуда­їстське праворозуміння ґрунтується на ідеї природного права, яке передбачає поглинання особистості соціумом і визнання особис- тісної цінності людини лише в її зобов'язальному зв'язку зі своїм "богообраним" народом. Тобто іудаїзм не зосереджений на оди­ничній людині, й акцент на правах людських індивідів в цій релігії не є виразним. Зважаючи на це, констатовано, що сучасні ознаки концепції прав людини не мають безпосереднього коріння в іудаїз­мі, у якому сформувалася система моральних обмежень людських можливостей в інтересах самих людей та їхніх спільнот.

Антропологічна цінність Старого Завіту виявилася, зокре­ма, у визнанні дуальності природи людини - її схильності як до добра, так і до зла, як до дотримання Божих наказів, так і до їх порушення. Отож, в іудаїзмі утверджене право на вільне само­визначення та самоствердження людини, і з огляду, зокрема, на це, можна вважати, що згадана релігія зробила вагомий внесок у становлення концепції людських прав.

Результатом дослідження через посередництво релігійно- антропологічного підходу прав людини в християнстві като­лицької конфесії став висновок про те, що всі людські права у католицизмі випливають з природного, дарованого Богом, пра­ва людини на життя та з притаманної всім людським істотам антропної гідності і спрямовані на виконання кожним біосоці- альним індивідом його земного обов'язку "ставати більш людя­ним". Його виконання становить необхідну умову забезпечення життєдіяльності суспільства, а тому права людини є, передусім, виявом прагнення їх носіїв до досягнення загального блага і тільки через нього - до досягнення блага індивідуального.

Також відзначено, що новозавітна нормативна система, як і Мойсеева, не відійшла далеко від меж божественних імперати­вів, від меж встановлення людських обов'язків, хоча, на відміну від старозавітних норм, передбачила, наприклад, принцип узго­дження дій однієї людини з діями іншої, який можна потракту- вати як обмеження прав першої правами другої.

В ісламі людські права можна вивести головно з людських обов'язків, оскільки будь-які можливості людини детермінова­ні її обов'язками діяти за конкретної життєвої ситуації у визна­чений священним писанням спосіб. Такий висновок поясню­ється, зокрема, тим, що "стовпами ісламу є п'ять людських обов'язків, а справедливим у мусульман завжди було та й нині є тільки те, чого вимагає Аллах; Його воля виражається у формі обов'язків (так само завжди справедливих), а тому тільки те, що є обов'язковим, згідно з волею Аллаха (і тому справедливим), є правом.

Використання релігійно-антропологічного підходу до до­слідження прав людини у цій релігії дало змогу також виділити такі "антропологічні ознаки ісламського бачення людського індивіда і його прав: сенс існування людини - покора та покло­ніння Аллаху, а її призначення - бути намісником Аллаха на Землі; джерелом виникнення людських прав є Аллах і даний ним мусульманам закон; права необхідні людському індивіду для виконання волі Аллаха; єдиним джерелом державної влади є Аллах, а права людини виступають одним із інструментів дер­жави з виконання Його волі; умовно людські права поділяються на права мусульман і права немусульман з наданням мусульма­нам певних переваг; права людини переважно розглядаються як можливості мусульманської общини; у "каталозі прав пріори­тет об'єктивно належить соціальним й економічним правам; зна­чна частина людських прав формулюється у вигляді обов'язків їхнього носія стосовно певної соціальної групи, суспільства, держави й Аллаха чи обов'язків третіх осіб щодо самого носія прав. Виділені ознаки свідчать, передусім, про концептуальний характер суперечностей між європейсько-американським й іс­ламським трактуванням прав людини саме на рівні розуміння людської природи та сутності, місця людини у суспільстві та її зв'язку з державою і державними інститутами.