1. Огляд основних віх формування соціальної доктрини католицької церкви

Папа римський (ім’я, роки правління)	Стисла характеристика “праволюдинних” аспектів діяльності
Лев XIII (1878-1903)	його енцикліки стали точко, відліку доктринального оформлення християнського соціального вчення католицької церкви. І хоча він у правах людини спочатку вбачав дух соціального перевороту, засуджував ідею рівності, вчення про демократію, в енцикліці “Humanum genus” (1884) закликав до рішучої боротьби з атеїзмом задля встановлення єдиної істинної католицької віри, а вільнодумство оголосив справою рук диявола, вже в енцикліці “Rerum novarum” (1891), визнавши існування соціальної нерівності, необхідність поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, акцентував увагу на природному праві, з якого вивів як права на приватну власність, на справедливу оплату праці, на об’єднання у профспілки, так і право на невтручання держави в особисте життя людини, яке пізніше було пов’язано з так званим принципом субси- діарності
Пій XI (1922 -1939)	у радіокритиці італійського фашизму, енциклічному аналізі соціалізму, застереженні щодо недопустимості поширення комунізму й у відстоюванні тези про суспільну функцію власності (QA, 80, 111-117; DR, 3-26, 33, 38, 57-58) сформулював і розвинув принцип субсидіарності. Цей принцип полягає у визнанні будь-якої суспільної діяльності допоміжною, субсиді- арною, а фактично - в обов’язку людини вирішувати свої проблеми за допомогою “найближчої інстанції” (самого людського індивіда, його сім’ї, родичів, місцевої громади, церкви, громадських організацій, органів державної влади та місцевого самоврядування) й обов’язку держави зводити до мінімуму втручання у справи окремих людей і їхніх спільнот [120, с.89-90]
Пій XII (1939 -1958)	актуалізував принцип субсидіарності численними виступами із визнанням, незважаючи на заперечення полігенізму (HG, 37), можливості опосередкованого божественного творіння людини (HG, 38); засудженням деяких напрямів філософської думки, зокрема екзистенціалізму (HG, 6, 15, 32); визнанням людського індивіда “суб’єктом й основною метою” суспільної діяльності; наголошенням на солідарності соціуму та закликами будувати новий мирний міжнародний правопорядок [497, с.23], заснований на принципах демократії
Іван XXIII (1958 -1963)	взявши курс на оновлення католицької церкви (аджорнаменто), наголосив на тому, що саме вона є матір’ю та вчителем усіх націй (ММ, 1, 262); акцентував увагу на потребі забезпечення державами “загального блага” (ММ, 151); на необхідності міжнародної співпраці задля забезпечення справедливості в стосунках між державами різного рівня економічного розвитку (ММ, 157, 161-165, 200-202); на гармонійному співіснуванні людей і визнанні “окремої людської істоти основою, причиною та кінцем кожної соціальної інституції” (ММ, 193-194, 219-220) тощо. Звернувшись не тільки до католиків, але й до всіх “людей доброї волі” (РТ, преамбула, 166, 172), і вказавши на можливість співпраці католиків з нехристиянами, які є розумними людьми та людьми “природної моральної чистоти” (РТ, 157), відзначив гідність як визначальну людську властивість і природну притаманність людині прав та обов’язків; наголосив на необхідності їх нормативного закріплення (РТ, 9-30, 44, 60-66, 75-78); окреслив релігійне бачення обсягу права на життя (РТ, 11); констатував, що “соціальний прогрес кожної країни, порядок, безпека і мир є неминуче пов’язаними з соціальним прогресом, порядком, безпекою та миром кожної іншої країни” (РТ, 130), й сформулював чотири передумови для миру: правда, справедливість, милосердя та свобода (РТ, 44).
	Аналізуючи через сорок років у посланні до Дня миру ці передумови, папа Іван-Павло II зазначив: "Правда будуватиме мир, якщо кожен індивід щиро визнає не лише свої права, а й свої обов’язки щодо інших. Справедливість будуватиме мир, якщо на практиці кожен поважатиме права інших і дійсно виконуватиме свої обов’язки щодо них. Любов (милосердя. - Д.Г) будуватиме мир, якщо люди сприйматимуть потреби інших як свої власні й ділитимуться з ними усім, що мають. І нарешті, свобода будуватиме мир і дозволить йому процвітати, якщо, вибираючи засоби для досягнення цієї мети, люди діятимуть розумно та нестимуть відповідальність за свої власні дії” [цит. за: 323]. Саме з постаттю Івана XXIII, який, до речі, з метою усунути суперечності між доктриною католицизму, церковно-ієрархічною структурою, традиціями церкви і реаліями сучасного світу, скликав II Ватиканський (XXI вселенський) собор (1962- 1965), пов’язується сприйняття, адаптація й теологічне обгрунтування се- кулярної доктрини прав людини [171, с.75; 446, с. 12]
Павло VI (1963-1978)	разом з Константинопольським патріархом Атенаго- ром І у 1965 році зняв взаємні відлучення від церкви, започаткувавши діалог католицької та православної церков, зокрема, охарактеризував відносини держав, звільнених від колоніальної залежності, з колишніми метрополіями (РР, 7); визначив три основні обов’язки націй: а) взаємну солідарність (необхідність надання багатими державами допомоги тим, які тільки перебувають на шляху розвитку); б) соціальну справедливість (необхідність зміни торговельних відносин між сильними та слабкими народами); в) всесвітнє милосердя (необхідність гуманізації світового співтовариства) (РР, 44); визнав можливим революційний шлях розвитку держави у випадку “очевидної і тривалої тиранії, що суттєво порушує права людини та заподіює шкоду загальному благу” (РР, 31); наголосив на необхідності міждержавного діалогу (РР, 54) та визначив націоналізм і расизм сучасними перешкодами на шляху розвитку світової солідарності
	(РР, 62-63). Зосередившись в апостольському листі на деяких сучасних проблемах прав людини (ОА, 13-23), доктринах соціалізму, марксизму та лібералізму (ОА, 31-35) і відзначивши піднесення “наук про людину” й пов’язані з цим проблеми (ОА, 38-40), проголосив план розвитку, “спрямований на підтримку кожної людини та людства загалом”. За понтифікату цього папи на II Ватиканському соборі було прийнято 16 документів (4 конституції: “Про Божественну Літургію”, “Про Божественне Одкровення”, “Про Церкву”, “Про роль Церкви у сучасному світі”, 9 декретів: “Про засоби соціального спілкування”, “Про екуменізм”, “Про Східні Католицькі Церкви”, “Про пастирський обов’язок єпископів”, “Про пристосування й оновлення монашого життя”, “Про апостольство мирян”, “Про семінарії”, “Про місіонерську діяльність церкви”, “Про служіння та життя священика” і 3 декларації: “Про ставлення до нехрис- тиянських релігій”, “Про християнське виховання”, “Про релігійну свободу”), з яких низка є особливо важливими для релігійно-антропологічної інтерпретації прав людини (див. наступну таблицю). Як зазначає Ю. Зубкова, саме після II Ватиканського собору в офіційну католицьку доктрину увійшли поняття з теорії прав людини, навіть деякі з тих, що раніше були прокляті церквою [217]
Іван-Павло II (1978 - 2005)	(його попередник - Іван-Павло І - пробув на престолі всього декілька тижнів) став першим наступником Петра, який: виступив з проповіддю у протестантській (лютеранській) церкві (1983); відвідав храм “старших братів” - синагогу (1986); встановив дипломатичні відносини з Ізраїлем (1993); закликав місцеві католицькі церкви покаятися за нетерпимість до інших релігійних общин (1994); відвідав православну країну (1999); помолився біля Стіни Плачу та здійснив покаяння за гріхи синів церкви - за нетерпимість і насильство щодо інакодумців під час хрестових походів, релігійних війн та діяльності інквізиції, за антисемітську політику, за зневагу до нехристиянських
	культур (2000); попросив вибачення за розорення Константинополя і побував у мечеті (2001) [580]. У своїх енцикліках папа наголосив на цінності й недоторканності людського життя та потребі його законодавчої охорони від моменту зачаття людини (EV, 44-45, 60, 93); розкрив сутність християнського милосердя і його зв’язок з людською гідністю та любов’ю (DM, 1-6, 8); охарактеризував природний закон як “промінь мудрості, яким Бог просвітив нас” (EV, 72); визнав за необхідне подбати про відповідність “букви” актів про права людини їхньому "духу" (RH, 17); констатував визначальну для християн роль принципу релігійної свободи і солідарності (RH, 12; LE, 8; SRS, 38-40; CA, 47); розвинув ідеї енцикліки “Reruin novarum” про власність, працю та права людини і наголосив на тому, що саме праця - “основна міра людського існування на Землі” - в її індивідуально-екзистенційному, соціальному й богословському вимірах є ключем до вирішення соціальних проблем, у тому числі пов’язаних з правами людини (LE, 3-6, 16-20, 24-27; SRS, 41-45; CA, 4-10, 30-37; FR, 31). Саму ж людину, на думку папи, слід розглядати не як статичну одиницю чи елемент суспільних відносин, а як “шлях Церкви” (RH, 14), “того, хто шукає істину” (FR, 28,33), “суб’єкта моральних рішень, який через посередництво таких рішень створює моральний порядок” [цит. за: 120, с.90], заснований на почутті любові (RH, 10), завдяки котрій можливо віддати своє життя заради інших (EV 44, 51, 77, 86). Останнє твердження слугує підставою для висновку, що антропологічна концепція Івана-Павла II близька за суттю до екзистенціалістич- них і персоналістичних інтерпретацій людини. У Декларації Конгрегації з питань Віровчення “Dominus lesus” (2000), проголошеній за понтифікату Івана-Павла II, незважаючи на підтвердження необхідності міжрелігійного діалогу (DI, 2-3, 21-22), акцентувалося на тому, що “існує єдина Церква Христа, яка є в Католицькій Церкві” (DI, 17), що у певному розумінні було відходом від ідей декларації “Про ставлення Церкви до нехристиянських релігій”.

2. Основні “праволюдинні” здобутки II Ватиканського собору

Назва документа	Стислий зміст
Догматична конституція “Про Церкву" (“Lumen gentium ", 1964)	зазначається, що католицька церква поряд з “вірними католиками” “визнає свій зв’язок з тими, хто, будучи хрещеним, прикрашається званням християнина, але не сповідує віру у всій її повноті чи не зберігає єдності спілкування під началом Наступника Петра” (LG, 15), а також з усіма тими, хто визнає Творця (передусім мусульманами), та тими, хто, не знаючи Євангелія і церкви, щиросердечно шукає Бога та намагається виконувати Його волю, пізнану голосом совісті (LG, 16-19). Цим, фактично, було дезавуйовано формулу Ферраро-Флорентійського собору (1438 - 1442), згідно з якою “поза католицькою церквою ніхто не буде брати участь у вічному житті, чи то язичник, іудей, невіруючий, чи той, хто відділився від церкви: він буде жертвою вічного вогню... якщо перед смертю не возз’єднається з католицькою церквою” [510, с.166]
Декрет “Про екуменізм " (“ Unitatis redintegratio ", 1964)	увагу зосереджено на єдності християн- католиків з православними та протестантами (UR, 13-23)
Декларація “Про ставлення Церкви до нехрис- тиянських релігій ” (“Nostra aetate ", 1965)	зазначається, що ці релігії нерідко приносять “промінь Істини, який просвітлює всіх людей” (NE, 2), а тому католицька церква не заперечує нічого з того, що у них “істинне й святе” (NE, 2): в індуїзмі - звільнення від тривог життя через аскезу, самозаглиблення чи сподівання на Бога; у буддизмі - намагання досягнути досконалості через звільнення від бажань і просвітлення (NE, 2); в ісламі - єдинобожність, повагу до Icyca Христа як пророка та Його Матері, визнання наближення Судного дня (NE, 3); в іудаїзмі - духовну близькість християнству.
	Крім цього, декларація засудила ідею відповідальності євреїв за смерть Icyca, раніше пропагований католиками антисемітизм, а також будь-яку дискримінацію за ознаками раси, кольору шкіри, соціального статусу чи релігійної приналежності (NE, 4)
Декларація “Про релігійну свободу” (“Dignitatis Jntmanae ", 1965)	показовими є утвердження погляду на гідність людини як на основу її свободи (зокрема, релігійної) та діяльності у злагоді з власною совістю, а також відмова від примусу у вірі (DH, 1-2, 6-12) і наголос на свободі організації внутрішнього життя не лише католицьких релігійних громад (DH, 4)
Душпастирсъка конституція “Про роль Церкви V сучасному світі” ("Gaudium еі spes”, 1965)	складається з двох частин: у першій - розвивається вчення про людину, світ та церковне ставлення до них; у другій - детально висвітлюються різні аспекти сучасного життя (розвитку культури, шлюбно-сімейних, економічних і міжнародних відносин, підтримання миру та здійснення державного будівництва), зокрема: наголошується на значенні поняття совісті у з’ясуванні природи прав людини, на недопустимості дискримінації державою людей за ознаками віри й необхідності подолання дискримінації соціальних і культурних прав за ознаками статі, національної приналежності, кольору шкіри, соціального становища, мови чи релігії як такої, що суперечить “Божому Замислу”; констатується неспроможність людини власними силами побороти зло; засвідчується перехід католицької церкви на позиції релігійної толерантності, її відмова від привілеїв і від ідеї конфесійної основи держави (GS, 13, 16, 29, 40, 42, 73-76, 91-92)

<< | >>

↑

Источник: Гудима ДА. Права людини: антрополого-методологічні засади дослідження / Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України / Редкол.: П.М. Рабінович (голов, ред.) та ін. - Серія І. Дослідження та реферати. - Вин. 20. - Львів: Край,2009. -292 с.. 2009

Еще по теме 1. Огляд основних віх формування соціальної доктрини католицької церкви:

- Права людини в Україні - Права человека в России -