Судова практика в аналогічних та подібних справах

Після винесення Великою Палатою Верховного Суду остаточно­го рішення у зразковій справі суди в переважній більшості виносять аналогічні рішення в типових справах - за спостереженнями юристів та правозахисників випадки відступу від позиції Верховного Суду по­одинокі.

Проте варто зауважити, що упродовж 2016-2018 років розгляну­то кілька тисяч подібних справ і відсоток рішень, які було винесено не на користь позивачів, - значно більший. До того ж частина справ до сьогодні перебуває на розгляді Верховного Суду; великий масив становлять справи, щодо яких касаційні скарги були направлені до Вищого адміністративного суду України, а згодом були передані до новоствореного Верховного Суду.

При цьому категорія справ, пов'язаних з оскарженням дій тери­торіальних органів Пенсійного фонду України стосовно пенсіонерів, які до початку збройного конфлікту були зареєстровані одержувача­ми пенсійних виплат на нині окупованих територіях, містить декілька «підкатегорій», кожна з яких має свої певні особливості.

Як уже зазначалось, своїм рішенням у зразковій справі Верховний Суд однією з ознак типових справ про припинення виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам визначив саме наявність у позива­ча «статусу внутрішньо переміщеної особи, що підтверджується до­відкою органів соціального захисту населення про взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи».

Проте у багатьох випадках обставини справ відрізняються від «класичних» ознак саме стосовно статусу внутрішньо переміщеної особи.

Уже давно не є відкриттям, що Кабінет Міністрів України прийня­тими постановами № 637, 595, 365 фактично «прив'язав» отримання пенсійних виплат особам, які до початку збройного конфлікту були зареєстровані одержувачами пенсійних виплат на нині окупованих територіях, до довідки переселенця.

Так, у звіті Пенсійного фонду України за 2017 рік міститься статис­тична інформація щодо кількості пенсіонерів з числа внутрішньо пе­реміщених осіб, яким виплачуються пенсії.

За даними структурних підрозділів соціального захисту населен­ня обласних та Київської міської державних адміністрацій, станом на 4 березня 2019 року в Україні взято на облік 1 364 578 переселенців з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей і Криму.

Ураховуючи дуже низьку підтримку переселенців, насамперед щодо вирішення житлових питань як з боку держави, так і територі­альних громад, очевидним є той факт, що більшість пенсіонерів-пе- реселенців (а це близько половини від загальної кількості взятих на облік внутрішньо переміщених осіб) мають цей статус формально, фактично отримуючи довідку внутрішньо переміщеної особи як не­обхідну умову доступу до їх пенсійних виплат.

Про це також наочно свідчить і аналіз ситуації з перетином конт­рольно-пропускних пунктів в'їзду-виїзду. Зокрема, статистика Дер­жавної прикордонної служби України демонструє постійне щорічне зростання кількості перетинів лінії зіткнення: 2016 рік - 8.569 мільйо­нів, 2017 рік - 11.842 мільйонів та 2018 рік - 13.620 мільйонів. Згідно з даними, наведеними у Моніторинговому звіті Благодійного Фонду «Право на захист»: «Перетин лінії зіткнення через КПВВ», 11 місяців 2018 року^[72], «вікове співвідношення також залишалося доволі схожим протягом усього періоду проведення опитування: більшість опитаних становили люди похилого віку» (57 % людей, що перетинають КПВВ є особами у віковій категорії 60+)». Також у вказаному звіті зазнача­ється, що «загалом найбільш поширеними причинами перетину були уникнення призупинення соціальних виплат та пенсій внаслідок від­сутності на КУУТ понад 60 днів» (цю причину вказали 42,2% респон­дентів)».

З огляду на зазначене, в результаті припинення виплат пенсій звертаються до суду пенсіонери, які є внутрішньо переміщеними особами фактично і юридично (здійснили переміщення та отримали в установленому порядку довідку ВПО), а також особи, які є пересе­ленцями суто формально, однак в силу певних обставин втратили цей статус (довідка була скасована) і відповідно їх виплати також були припинені.

Сьогодні така категорія справ є однією із найбільш поширених се­ред загальної кількості спорів, пов'язаних із доступом до пенсійних виплат особами, які до початку збройного конфлікту були зареєстро­вані одержувачами пенсійних виплат на нині окупованих територіях. На відміну від типових справ про припинення виплати пенсії внутріш­ньо переміщеним особам практика судів більш неоднорідна, незва­жаючи на те, що Верховним Судом за результатами розгляду десятків справ було сформульовано позицію щодо цього питання.

Наприклад, неоднаковий підхід судів до вирішення такого роду спорів демонструє справа 185/9755/16-а, в якій остаточне рішення було постановлене Верховним Судом 2 жовтня 2018 року.

Так, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції^[73] ви­ходив того, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення виключно з під­став, передбачених статтею 49 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхуван­ня» (далі - Закон № 1058-IV). Відповідач не вказав, яка з обставин, визначених наведеною нормою закону, стала підставою для припи­нення позивачу виплати пенсії. Посилання відповідача на положення постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року №365 «Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» не є посиланням на норми закону, оскільки постанова Кабінету Міністрів України є підзаконним нормативно- правовим актом. Таким чином, припинення виплати позивачу пенсії у зв'язку з відсутністю довідки про взяття на облік особи, яка перемі­щується з тимчасово окупованої території України, району проведен­ня антитерористичної операції чи населеного пункту, розташованого на лінії зіткнення, суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним у Законі № 1058-IV.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задо­воленні позову, апеляційний суд^[74] виходив з того, що право на пен­сійне забезпечення внутрішньо переміщена особа може реалізува­ти шляхом одержання у встановленому порядку довідки про взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи; а порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміще­ним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування лише встановлює механізм здійснення контролю за проведенням таких виплат відповідно до положень Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» та не суперечить Закону № 1058-IV.

Колегія суддів Верховного Суду не погодилась із вищевказаними висновками апеляційного суду та задовольнила касаційну скаргу по­зивача, скасувавши постанову апеляційного суду. Так, посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 та відповідну практику Європейського суду з прав лю­дини, Суд звертає увагу на застосування підходу, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем прожи­вання людини: «Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживан­ня на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом на­буття громадянства».

Крім того, колегія суддів Верховного Суду акцентувала увагу на тому, що «відповідно до частини другої статті 2 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” від 11 грудня 2003 року № 1382-IV реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою ре­алізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи між­народними договорами України, або підставою для їх обмеження».

Варто зауважити, що в наведеній постанові, так само як і в рішенні у зразковій справі та аналогічних і подібних справах, Верховний Суд послідовно звертається до практики Європейського Суду з прав лю­дини, зокрема акцентуючи увагу на таких аспектах, як:

1) право на отримання пенсії є об'єктом захисту за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

2) втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії Верховний Суд вважає таким, що не ґрунтується на Законі;

3) відсутність законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для ви­сновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушене.

Підсумовуючи, Верховний Суд^[75] робить висновок про те, що у на­веденій та подібних справах «припинення виплати пенсії позивачу було здійснено не у спосіб, передбачений Законом № 1058-IV, а з точ­ки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним».

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм мате­ріального права у спорах цієї категорії у подібних правовідносинах Верховний Суд сформулював також у інших справах^[76].

Разом з цим у контексті вказаної категорії справ варто акцентува­ти увагу на тому, що у зазначеній позиції не досягнуто одностайності. Зокрема, за результатами розгляду апеляційної скарги територіаль­ного управління Пенсійного фонду України у вже згадуваній зразко­вій справі, двома суддями Великої Палати Верховного Суду викладено Окрему думку^[77].

Незважаючи на те, що зразкова справа стосувалась внутрішньо переміщеної особи, суддями висловлено ряд тез, які стосуються саме пенсіонерів, що проживають на тимчасово окупованих територіях (незалежно від наявності чи відсутності довідки ВПО).

Так, в Окремій думці наведено вибірковий аналіз ситуації щодо проблем ефективного контролю за цільовим використанням бю­джетних коштів, зокрема відсутність можливості державних органів пересвідчитись у тому, що отримувачі пенсійних виплат, які постійно чи періодично проживають на окупованих територіях, досі є живими. Зокрема, наводиться ряд матеріалів з електронних ЗМІ щодо вияв­лення правоохоронними органами «шахрайських схем» отримання пенсійних та соціальних виплат. Цікаво, що лише в одному із них^[78] із посиланням на інформацію, оприлюднену Службою безпеки України, наводиться повідомлення про факти смерті пенсіонерів та подальше отримання родичами належної померлим пенсії (інформація про по­дальший хід розслідування не наводиться).

За іншими ж посиланнями^[79] інформація, що подається як шах­райські схеми заволодіння пенсіями, фактично є такою, що ототож­нює отримувачів пенсійних виплат, котрі проживають на окупованій території, з шахраями, наприклад: «Разом з тим голова правління Пенсійного фонду поінформував про співпрацю з СБУ для виявлен­ня "фальшивих" пенсіонерів-переселенців», «Були виявлені численні факти пенсійних і соціальних виплат на підставі неправдивих відо­мостей про проживання переселенців», «Найпопулярнішою схемою шахрайства була схема "пенсійного туризму" - людина реєструвалася в органах соцзахисту, отримувала всі довідки, починала отримувати пенсію і поверталася на непідконтрольну українській владі терито­рію.

Варто зазначити, що дійсно, якщо особа реєструється як внутріш­ньо переміщена особа і фактично повертаючись на покинуте місце проживання на окупованій території продовжує, наприклад, отри­мувати адресну допомогу внутрішньо переміщеним особам для по­криття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-кому­нальних послуг, - йдеться про недотримання законодавства такими особами.

Однак наведені вище цитати з прямої мови свідчать про те, що під шахрайством та незаконним заволодінням державними коштами малось на увазі отримання пенсій. Таким чином фактично заперечу­валось право пенсіонерів, котрі проживають на окупованих територі­ях, на їх пенсію, щодо якого, до речі, Велика Палата, посилаючись на практику Європейського Суду з прав людини, висловилась як щодо права, яке є об'єктом захисту за статтею 1 Першого протоколу до Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод.

Провівши детальний аналіз інформації в електронних ЗМІ, судді звертають увагу «на ситуацію, яка засвідчує необхідність впроваджен­ня ефективних механізмів верифікації проведених і майбутніх пенсій­них виплат за місцем реєстрації фактичного місця проживання внут­рішньо переміщених осіб» (пункт 30).

Не заперечуючи в цілому логічності твердження, висловленого в Окремій думці щодо необхідності розроблення державою механіз­мів верифікації соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам як пропорційної мети до загальних інтересів (частина друга статті 1 Першого протоколу до Конвенції), можна стверджувати, що суддями зроблено висновки, які суперечать встановленим підходам Верхов­ного Суду. Зокрема, вказується: «Правові наслідки контрольних меха­нізмів щодо проведення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам у вигляді припинення виплати пенсії можуть мати місце за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV. Перелік та­ких підстав встановлюється лише законом і не може доповнюватися підзаконними нормативними актами уряду чи інших органів влади. Проте підстави, визначені у пунктах 1,3 і 4 частини першої статті 49 Закону № 1058-IV, а також підстави, визначені згідно з пунктом 5 вка­заної частини у законах України, можуть конкретизуватися для на­лежного правозастосування у підзаконних нормативних актах».

Важко не погодитись із тим, що підстави припинення виплати пен­сій можуть конкретизуватись у підзаконних нормативно-правових ак­тах, однак затверджені Кабінетом Міністрів України акти, вочевидь, не мають за мету конкретизацію таких підстав, а швидше встановлюють додаткові підстави, не передбачені спеціальним законом (що вста­новлено судами у раніше згаданій справі щодо визнання нечинними окремих норм постанов Кабінету Міністрів України № 365 та № 637).

У той же час складно зрозуміти як саме поєднання у висновку по­ложень пункту 5 частини першої статті 49 Закону № 1058-IV (можли­вість припинення виплати пенсії... в інших випадках, передбачених за­коном) із положеннями частини третьої статті 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (щодо права ВПО на отримання соціальних послуг відповідно до законо­давства України «саме за місцем реєстрації фактичного, а не будь- якого місця проживання») узгоджується із положеннями самого Зако­ну № 1058-IV, у преамбулі до якого зазначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійсню­ється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

І як результат, незрозумілим є поєднання висновку, наведеного в пункті 53 Окремої думки («а також підстави, визначені згідно з пунк­том 5 вказаної частини у законах України, можуть конкретизуватися для належного правозастосування у підзаконних нормативних актах») із висновком, наведеним у пункті 55 («З огляду на вказане для правиль­ного застосування частини першої статті 49 Закону № 1058-IV уряд може видавати підзаконні нормативні акти, встановлюючи контроль за тим, щоби соціальні виплати здійснювалися лише живим внутріш­ньо переміщеним особам, які для отримання таких виплат надали до­стовірні відомості про місце їхнього фактичного проживання»).

Дійсно, слушні зауваження щодо доцільності розроблення меха­нізмів контролю за адресністю пенсійних виплат потребують відпо­відного нормативного врегулювання. При цьому, як показує час, ме- хінізми, що впроваджуються актами Кабінету Міністрів України, при­зводять до численних спорів, судова практика у яких до цього часу не є повністю уніфікованою.

Досить поширеним питанням, щодо якого існують різні підходи у судовій практиці, є питання оскарження дій територіальних орга­нів Пенсійного фонду України щодо відмови внутрішньо переміщеним особам у виплаті пенсії за попередній період.

Наприклад, у поточному році Верховним Судом розглянуто касаційні скарги внутрішньо переміщеної особи та відповідно­го територіального управління Пенсійного фонду України у справі № 425/1823/1780.

Обставини справи

Позивач, пенсіонер перемістився на територію Луганської облас­ті, що контролюється Урядом України, та став на облік у Рубіжан- ському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Луганської області з 01 серпня 2014 року.

Виплата пенсії припинена з 01 лютого 2015 року у зв'язку із нена- данням позивачем довідки про взяття на облік внутрішньо перемі­щеної особи.

Слід зауважити, що питання обліку внутрішньо переміщених осіб та механізм отримання довідки ВПО нормативно було врегу­льовано лише наприкінці 2014 року із затвержденням Кабінетом Мі­ністрів України постанови від 1 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» та прийняттям Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (№ 1706 від 20 жовтня 2014 року). Таким чином, позивач став на облік як отри­мувач пенсійних виплат за місцем внутрішнього переміщення, керу­ючись установленою на той час практикою, яка не була відображена в жодному нормативному акті і, відповідно, передбачала наданням пенсіонерами базових документів (така інформація розміщувалась на офіційних веб-сайтах державних органів та в оголошеннях у ЗМІ).

Офіційно, у розумінні вказаних вище Закону № 1706-IV та постано­ви Кабінету Міністрів України № 509, позивач став внутрішньо пере­міщеною особою лише 10 серпня 2016 року, отримавши довідку ВПО.

Наступного дня переселенець звернувся до пенсійного органу із но­вою відповідною заявою, додавши повний пакет необхідних докумен­тів, однак рішенням засідання Комісії з питань призначення (віднов­лення, відмовлення) соціальних виплат внутрішньо переміщених осіб через 5 місяців після подання заяви позивачу відмовлено у поновленні виплати пенсії.

Рішення щодо припинення виплати пенсії відповідачем не прий­малось.

80 URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/79231491.

Вважаючи дії відповідача щодо невиплати йому пенсії незаконни­ми, позивач звернуся до суду з позовом.

Суди першої та апеляційної інстанцій, частково задовольняючи позовні вимоги, виходили з того, що підстави для припинення ви­плати пенсії передбачені частиною 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». В той же час законодавством не передбачено такої підстави припинення виплати пенсії, як скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи.

Одночасно суди зазначили, що пенсійний орган з 1 лютого 2015 року припинив виплату пенсії на законних підставах через від­сутність у пенсійного органу довідки про взяття позивача на облік як внутрішньо переміщену особу.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій визнали неза­конними дії територіального управління Пенсійного фонду України щодо припинення пенсійних виплат і зобов'язали відновити такі ви­плати, в той же час відмовивши в позовних вимогах, зокрема щодо зобов'язання здійснити виплати пенсії за минулий період - за час, коли у пенсіонера була відсутня довідка ВПО.

У свою чергу, Позивач у своїй касаційній скарзі зазначав, що суди безпідставно відмовили йому в задоволенні позовних вимог за пері­од з 1 лютого 2015 по 9 серпня 2016 року, оскільки, на його думку, відповідач взагалі не мав права припиняти виплату пенсії позивачу.

Верховний Суд, посилаючись на усталену практику, наведену, зо­крема, у постанові від 22 березня 2018 року (справа №243/6391/17) за результатом розгляду аналогічного спору (припинення виплати пенсії особі, яка перемістилась з району проведення антитерорис- тичної операції) дійшов висновку, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, визначених статтею 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Ураховуючи, що пенсійним органом рішення про припинення ви­плати пенсії позивачу з підстав, визначених статтею 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», не прий­малось, Верховний Суд дійшов висновку, що припинення пенсії було здійснено безпідставно та підкреслив пріоритетність застосування положень статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове дер­жавне пенсійне страхування» перед нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України.

У той же час у 2018 році Верховним Судом розглянуто декілька касаційних скарг стосовно виплати пенсії за попередні періоди та, зокрема, застосування строків позовної давності, наприклад, каса­ційну скаргу на ухвалу Червонозаводського районного суду м. Хар­кова, постанову Червонозаводського районного суду м. Харкова та ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду у справі № 646/6250/17^[80].

Так, 08 вересня 2017 року пенсіонерка звернулась до суду з по­зовом до Слобожанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова, в якому просила суд: визнати протиправними дії Слобожанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова щодо припинення виплати позивачу пенсії з 01 березня 2016 року; зобов'язати Слобожанське об'єднане управління Пенсій­ного фонду України м. Харкова поновити виплату пенсії позивачу, по­чинаючи з дня припинення.

Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова позовні вимоги про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії за період з 01 березня 2016 року по 07 березня 2017 року за­лишено без розгляду, виходячи з того, що позивачка знала або могла дізнатись про припинення виплати їй пенсії ще в березні 2016 року, проте звернулась з позовом у вересні 2017 року з пропуском строку звернення до суду.

Зокрема, судами встановлено, що порушення прав позивача в частині невиплати пенсії триває з березня 2016 року, а тому кож­ного місяця, не отримуючи пенсію, позивач мав бути обізнаний про порушення його прав та мав змогу звернутись до суду за їх захистом. Разом із тим до суду з позовом про захист своїх порушених прав по­зивач звернулась 8 вересня 2017 року.

Судом зазначено, що згідно з частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду першої інстанції із позовом) для звер­нення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інте­ресів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або по­винна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Ураховуючи, що спірні правовідносини виникли з приводу ви­плати пенсії, яка за своєю правовою природою не є одноразовою виплатою, а носить щомісячний та регулярний характер, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшли висновку щодо пропуску шестимісячного строку звернення до суду. Це дозволило задовольнити позов у частині захисту порушеного права позивача у період шести місяців до моменту звернення до суду та, відповідно, залишити без розгляду питання порушеного права в частині, що сто­сується періоду з 1 березня 2016 року по 7 березня 2017 року.

З урахуванням вказаної ухвали постановою Червонозаводського районного суду м. Харкова, залишеною без змін ухвалою Харківсько­го апеляційного адміністративного суду, позовні вимоги задоволено частково: визнано протиправними дії Слобожанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова щодо припинення виплати пенсії з 08 березня 2017 року.

Під час розгляду касаційної скарги пенсіонерки Верховний Суд вказує на те, що КАС України передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністратив­ного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків: «Зважаючи на те, що пенсія за своєю правовою природою є єдиним джерелом існування пенсіонера, доходом та власністю (матеріальним інтересом, захищеним статтею 1 Першого протоколу до Конвенції), колегія суддів вважає, що до спірних правовідносин необхідно засто­совувати частину першу статті 99 КАС України (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду першої інстанції із позовом) та при визначенні права позивача на звернення до адміністративного суду керуватися строками, визначеними в інших законах, зокрема, законах України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне стра­хування», «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».

Такий висновок базується на системному аналізі статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», якою передбачається, що «нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, ви­плачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за мину­лий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенса­ції втрати частини доходів».

Підсумовуючи, Верховний Суд доходить такого висновку: «З огля­ду на позицію Конституційного Суду України, що міститься в рішеннях № 8-рп/2013 і № 9-рп/2013, а також на підставі аналізу положення час­тини першої статті 99 КАС України в системному зв'язку з положенням частини другої статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», у разі порушення законодавства про пенсійне забезпечення органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов з вимогами, пов'язаними з виплатами сум пенсії за минулий час, у тому числі сум будь-яких її складових, може бути подано без обмеження будь-яким строком з нарахуванням ком­пенсації втрати частини доходів незалежно від того, чи були такі суми нараховані цим органом.

У контексті наведеної вище справи, а саме мотивації та виснов­ків Верховного Суду щодо питання застосування строків позовної давності, необхідно вказати, що практика з цього питання не є одно­рідною. Так, на початку 2018 року практично одночасно Верховним Судом постановлено рішення у досить подібній за обставинами спра­ві № 234/1 1937/17^[81], щодо якої висновки Суду є діаметрально проти­лежними.

Так, розглянувши касаційну скаргу управління Пенсійного фонду України у м. Краматорську Донецької області на постанову Крама­торського міського суду Донецької області та постанову Донецько­го апеляційного адміністративного суду, та в цілому погоджуючись з висновками щодо оцінки правомірності дій вказаного управління Пенсійного фонду України, Верховний Суд зробив такі висновки щодо застосування строків звернення до суду.

Зокрема, у своїй постанові Верховний Суд зазначає, що «судами попередніх інстанцій не враховано строки звернення до суду позива­ча із захистом своїх порушених прав, а також не застосовано наслідки його пропущення».

Одночасно з посиланням на норми частини 2 статті 99 та статті 100 КАС України (в редакції на момент виникнення спірних правовідно­син) колегія суддів вказує, що «пенсія є щомісячним платежем, а тому про порушення свого права позивач дізналася, не отримавши такого забезпечення, у вересні 2015 року. Перебіг строку звернення до суду з вимогами про відновлення її виплати за кожен конкретний місяць розпочинається у цьому місяці. Позовна заява направлена до суду 03 серпня 2017 року... Отже, позов підлягає задоволенню з 03 лютого 2017 року, а вимоги за період з 01 вересня 2015 року по 02 лютого 2017 року слід залишити без розгляду».

Як вбачається з наведених вище прикладів, незважаючи на знач­ну подібність справ, що розглядались судами як першої, так і апеля­ційної інстанції, використовувалися різні підходи до застосування норм процесуального та матеріального (застосування положень спеціального Закону) права, до того ж, у своїх суперечливих рішен­нях Верховний Суд також не посприяв виробленню єдиного підхо­ду. Варто зазначити, що при вирішенні подібних спорів у більшості випадків судами все ж таки застосовуються підходи, наведені щодо перших двох справ.