Проблеми історії страхування

У сучасному суспільстві страхування є організаційно- правовою формою захисту майнових інтересів фізичних і юриди­чних осіб.

Історію страхування тривалий час досліджували переважно вчені-економісти, що спричинилося до аналізу історичних і право­вих джерел у контексті виникнення страхування лише з економіч­ного погляду. Такі дослідження, здійснювані із застосуванням тільки історико-логічних і історико-економічних методів, не зав­жди адекватно тлумачать пам’ятки права й інколи спотворюють об’єктивність наукових результатів. Крім того, історичні явища в контексті виникнення страхування інколи досліджують за допомо­гою аналізу правових норм, що містяться в положеннях пам’яток права, без урахування мети й умов ухвалення зазначених норм, з механічним перенесенням на історичні явища понять, вироблених сучасною наукою, що також заважає правильно розуміти пам’ятки права.

Найбільш поширена на сьогодні наукова оцінка певних істо­ричних аспектів виникнення страхування спонукає до аналізу первинних форм страхування за допомогою не тільки історико- логічних, а і юридико-логічних і порівняльно-правових методів дослідження, що, на наш погляд, сприятиме більш об’єктивному розумінню історії страхування.

Отже, насамперед заслуговують на увагу такі історичні явища, що вважаються достатньою мірою вивченими й усталеними, а саме — законодавство Хаммурапі і діяльність професійних і ре­лігійних колегій у Давньому Римі; Руська Правда і Жалувана грамота містам Катерини ІІ.

Законодавство Хаммурапі і collegia publicanorum

Законодавство вавилонського царя Хаммурапі (далі — закони Хаммурапі) давно є визнаним джерелом, що містить положення про регламентацію первинних форм страхування. Вважається, що закони Хаммурапі передбачали чи навіть вимагали укладення угод між учасниками торговельних караванів про спільне від­шкодування збитків, завданих унаслідок розбійного нападу, кра­діжки або втрат на шляху^[28]. Таке спільне відшкодування учасни­ками торговельних караванів збитків, завданих унаслідок непередбачуваної події, розцінюється вченими як незаперечна ознака існування правової регламентації первинних форм страху­вання в законах Хаммурапі.

В узагальненому вигляді основними аргументами такого ви­сновку є: 1) законодавство Хаммурапі передбачало та вимагало укладення угод між учасниками торговельного каравану; 2) укладення угоди передбачає спільне відшкодування збитків учасниками каравану; 3) настання збитків внаслідок нападу роз­бійників, крадіжки або втрат на шляху має ймовірнісний характер.

Наведені наукові висновки щодо законів Хаммурапі містяться, зокрема, в працях В.

Втім звертає на себе увагу факт, що вчені визнають закони Хаммурапі джерелом, що містить ознаки правової регламентації первинних форм страхування, без посилання на конкретні статті цих законів. Тобто теза про наявність у законах Хаммурапі поло­жень щодо укладення угод між учасниками торговельних карава­нів не обґрунтовується аналізом змісту конкретних статей цих законів.

І тільки автори навчального посібника «Страхове право»^[32] по­силаються на с. 23 першого тому «Хрестоматії із загальної історії держави і права»^[33] (далі — Хрестоматія). Проте таке посилання не зовсім коректне. На с. 23 Хрестоматії наводяться ст. 232, 235, 237, 244, 245, 246, 249, 250, 251, 252, 253, 255 законів Хаммурапі, котрі регулювали відносини, які не можна вважати відносинами між учасниками торговельного каравану. Так, ст. 232 встановлю­вала відповідальність будівельника за ненадійно збудований бу­динок. У ст. 235 передбачалась відповідальність кораблебудівни­ка за ненадійно збудований корабель. У ст. 237 регламентувалась відповідальність корабельника-перевізника за втрату вантажу чи корабля. У ст. 253 і 255 установлювалась відповідальність най­маного сільськогосподарського працівника за неналежне вико­нання ним своїх обов’язків. У ст. 244 передбачалось покладення збитків на господаря-наймодавця в разі вбивства бика левом. У ст. 245, 246 і 249 встановлювалась відповідальність особи, що наймала бика, перед господарем-наймодавцем у разі загибелі би­ка. У ст. 250—252 передбачалась відповідальність господаря би­ка за вбивство биком людини. У ст. 253, 255 установлювалась відповідальність сільськогосподарського робітника за шкоду, за­вдану господареві.

Отже, в положеннях наведених статей законів Хаммурапі, що викладені на с.

Тож можна стверджувати, що висновок про наявність у законах Хаммурапі положень, що передбачали укладення угод між учас- никами торговельних караванів про спільний розподіл збитків, за­подіяних унаслідок розбійницького нападу, крадіжки або втрат на шляху, згадані раніше вчені зробили без посилань чи з некорект­ними посиланнями на конкретні статті законів Хаммурапі.

Усе це, а також брак глибокого аналізу змісту статей законів Хаммурапі обумовлюють необхідність більш детального дослі­дження останніх у контексті виникнення страхування.

Закони Хаммурапі, як визначна пам’ятка права, регламенту­вали відносини у різних сферах буття рабовласницького суспі­льства. За оцінками вчених^[34], поява законів датується приблиз­но 1792—1750 р.р. до н.е. До нашого часу збережено зміст 282 статей законів Хаммурапі. Метою законів Хаммурапі, за слова­ми самого царя-законодавця, було встановлення права в держа­ві, належне розв’язання спорів, справедливість для слабких, удів і сиріт^[35].

Закони Хаммурапі забезпечували правову регламентацію таких відносин: ст. 1—6 — неправдиве звинувачення, неправдиве свід­чення, зміна вироку суддею; ст. 7—14 — крадіжка, повернення майна, викрадення дітей; ст. 15—20 — повернення рабів-втікачів; ст. 21—25 — грабіж; ст. 26—32 — військовий обов’язок ленних* володільців; ст. 33—41 — майнові відносини, що виникають унас­лідок ленної служби; ст. 42—58 — оренда земельних ділянок, від­повідальність за неврожай чи знищення врожаю; ст. 59—66 — відносини, пов’язані із садівництвом; ст.

—    відносини, пов’язані з торгівлею; ст. 108—111 — торгівля алко­гольними напоями; ст. 112—119 — неналежне виконання послуги, застава, боргова кабала; ст. 120—125 — зберігання; ст. 126 — не­правдива заява про втрату майна; ст. 128—164 — шлюбно-сімейні відносини; ст. 165—184 — спадщина; ст. 185—194 — усиновлен­ня; ст. 195—214 — заподіяння тілесних ушкоджень; ст. 215—225

—    надання медичних послуг, відповідальність лікаря; ст. 226, 227

—    відповідальність таврувальника; ст. 228—233 — відповідаль­ність будівельника; ст. 234—240 — кораблебудування, відповіда­льність корабельника-перевізника; ст. 241—249 — наймання би­ків, віслюків; ст. 250—252 — відповідальність господаря бика за вбивство биком людини; ст. 253—277 — наймання сільськогоспо­дарського працівника, чабана, ремісника, воза, корабля; ст. 278— 281 — купівля рабів; ст. 282 — покарання раба^[36].

Загальний аналіз відносин, що регулювались законами Хам- мурапі, свідчить про відсутність у законах Хаммурапі положень, спрямованих на регламентацію відносин між учасниками торго­вих караванів. Водночас уже згадувана теза про наявність у зако­нах Хаммурапі положень, що передбачали укладання угод між учасниками торговельних караванів про спільний розподіл збит­ків, заподіяних унаслідок розбійницького нападу, крадіжки або втрат на шляху, обумовлена фактом укладання угод між учасни­ками торговельного каравану.

Доцільно визначити в законах Хаммурапі статті, що регламен­тували договірні відносини, зокрема, такі: купівля-продаж (ст.

Аналіз змісту цих статей, які регулювали договірні відносини, також свідчить про відсутність у законах Хаммурапі положень, що передбачали укладання угод між учасниками торговельних караванів.

Крім того, безпосередньо відносини у сфері торгівлі регла­ментувались статтями 100—107 законів Хаммурапі, що вста­новлювали правила взаємних розрахунків між купцем і тор­говцем. Привертає увагу зміст ст. 101—103. Так, у ст. 101 за­значалось, що якщо торговець не одержить прибутку, то він повинен повернути отримані від купця гроші у подвійному розмірі. У ст. 102 передбачалось, що якщо торговець зазнає збитків, то він повинен повернути отримані від купця гроші. У ст. 103 передбачалась підстава звільнення торговця від від­повідальності. У разі якщо ворог відбере все, що було в торгов­ця, то торговець виголошує клятву перед богом і звільняється від відповідальності.

Тож ми бачимо, що навіть у статтях законів Хаммурапі, спря­мованих на регулювання відносин у сфері торгівлі, немає згадки про спільний розподіл збитків між учасниками торговельних ка­раванів. Навпаки, у певних випадках торговець або зобов’язаний повернути гроші, або звільняється від обов’язку їх повернення. Спільного розподілу збитків не передбачено.

Системний аналіз положень законів Хаммурапі також дає під­стави для висновку, що теза про укладання угод між учасниками торговельного каравану про спільний розподіл збитків не має ло­гічно-змістового зв’язку із суттю статей законів Хаммурапі. Ви­разів «торговельний караван», «угода між учасниками торговель­ного каравану», «спільний розподіл збитків, завданих унаслідок розбійницького нападу, крадіжки чи втрат на шляху» взагалі не­має в законах Хаммурапі. Останні спрямовані якраз не на спіль­ний розподіл збитків, а на персональну відповідальність за запо­діяну шкоду. У законах Хаммурапі втілюється принцип — кара дорівнює злочину, або винному завдається така сама шкода, яку завдав він сам (наприклад, ст. 6, 8, 196, 198, 210).

Крім того, термінологія і загальний рівень законодавчої техні­ки за часів царя Хаммурапі не дозволяли створити відносно склад­ну юридичну конструкцію спільного розподілу збитків. Втім пе­вний науковий інтерес у контексті історії виникнення страхуван­ня становить ст. 32 законів Хаммурапі, яка регламентувала викуп військовополонених за кошти палацу. З огляду на те що в палаці нагромаджувались кошти від усього населення, і частина цих коштів спрямовувалась на викуп військовополонених, зміст цієї статті потребує більш серйозного дослідження.

Тепер перейдемо до розгляду первинних форм страхування у Давньому Римі. У науковій літературі їх виникнення традиційно пов’язують з collegia tenuiorum^[37], їхнім підвидом collegia funerati- cia^[38], військовими^[39] і професійними союзами collegia optificum et artificum^[40]. G^ollegia tenuiorum приймали від своїх учасників внес­ки і виплачували родичам певну суму грошей на поховання по­мерлого учасника — голови сім’ї. Основною метою ∞llegia fu- neraticia як релігійних об’єднань було забезпечення гідного поховання своїх членів. Військові колегії — організації взаємної допомоги римських військових. Collegia optificum et artificum яв­ляли собою організації, що об’єднували інтереси учасників у різ­них сферах суспільного й особистого життя. У ∞llegia optificum et artificum входили ремісники, купці, ювеліри, актори, гладіато­ри та інші. Об’єднувалися члени колегії на основі спільних еко­номічних інтересів.

Узагальнювальною особливістю цих колегій у контексті ви­никнення страхування була наявність постійного грошового фон­ду, що створювався за рахунок внесків учасників колегій. З еко­номічного погляду такий постійний грошовий фонд, з якого в пе­вних випадках здійснюється виплата учасникам колегії, і є неод­мінною ознакою первинної форми страхування. Існування постійного грошового фонду як критерію дозволяє вченим кла­сифікувати як первинну форму страхування навіть організацію банкетів у Давньому Римі^[41].

Водночас визнання постійного грошового фонду єдиною ознакою виникнення первинних форм страхування в Давньому Римі не завжди сприяє об’єктивній оцінці історичних фактів, що свідчать про можливість існування прообразу страхових відносин без утворення постійного грошового фонду учасниками колегій.

Так, у контексті виникнення первинних форм страхування в Давньому Римі заслуговує на увагу collegia publicanorum, яку вчені не розглядали. Проте члени цієї колегії брали на відкуп державні податки і повинності; крім того, до неї входили поста­чальники і торговці.

Відносини між collegia publicanorum і державою стосовно на­дання державних гарантій з відшкодування шкоди від можливої втрати кораблів, на нашу думку, можна вважати зародковими формами страхування у Давньому Римі. Однак досить різко про­ти такої позиції висловлювався В. К. Райхер. Оглядаючи зарубіж­ну літературу і критикуючи позицію Емеригона, Райхер підкрес­лив, що ще ветеран французької страхової літератури Емеригон, спираючись, зокрема, на тексти Тіта Лівія, Цицерона і Свєтонія, стверджував, що договір страхування як такий уже існував у дав­ніх римлян, хоч ще без специфічної правової форми^{[42] [43]}. Пояснюю­чи хибність позиції Емиригона, учений категорично стверджував, що в цих гарантіях від ризику, які надавалися постачальникам римською державою, ще немає, звичайно, «ні грана страхуван- 44

ня». Однак із цим важко погодитись: потрапляючи в полон та­кої неодмінної економічної ознаки страхування, як формування постійного страхового фонду, Райхер, з одного боку, вбачав пер­винні форми страхування в організації банкетів, а з другого — одночасно відмовляв у праві на існування первинним формам страхування за участі collegia publicanorum і Римської держави.

Варто наголосити, що майже із самого початку існування Римська держава була persona sui jurus. Так, І. О. Покровський за­значав, що сама Римська держава спокон віку користувалась усі­ма правами юридичної особи: мала майно, укладала договори з приватними особами тощо^[44]. Характеризуючи давньоримські об’єднання, учений писав, що найбільше значення в історії мали з-поміж цих корпорацій колегії публіканів — collegia publicano- rum, колегії капіталістів, що брали на відкуп державні податки і повинності^[45].

Обґрунтовуючи тезу про існування первинних форм страху­вання у вигляді відносин між collegia publicanorum і Римською державою, згадаємо два історичні факти, що наводяться Тітом Лівієм, де відповідно вживаються терміни «страх» і «збитки» й наводиться перший відомий випадок страхового шахрайства.

Так, описуючи події 215 р. до н. е., Тіт Лівій повідомляє, що коли цей день настав, узяти підряд з’явилися три товариства — усього дев’ятнадцять чоловік. У них були дві вимоги: перша: поки вони зайняті цією службою державі, хай будуть звільнені від військової; друга: оскільки корабельний вантаж може бути знищений ворогом або бурею, хай держава візьме на свій страх збитки^[46].

Товариства, згадані Тітом Лівієм, якраз і є товариствами пуб- ліканів, або collegia publicanorum, які були не тільки відкупника­ми державних доходів, а й об’єднували осіб, що вступали у пра­вові відносини з Римською державою.

Крім того, певний науковий інтерес являє друга з вимог пуб- ліканів, а саме: оскільки корабельний вантаж може бути знище­ний ворогом або бурею, хай держава візьме на свій страх збитки. Адже можливе знищення корабельного вантажу ворогом або бу­рею має всі ознаки ймовірності і випадковості настання. А ймо­вірність і випадковість настання певної події є основною складо­вою сучасного законодавчого визначення страхового ризику (ст. 8 Закону України «Про страхування»).

У свою чергу, у вимозі публіканів привертають увагу слова «страх» і «збитки». Нині походження терміна «страхування» у багатьох мовах, у тому числі в українській, пов’язують зі словом «страх»^[47]. Вимога публіканів «хай держава візьме на свій страх збитки» свідчить про наявність страхового інтересу в учасників collegia publicanorum у збереженні майна. Крім того, вимога пуб- ліканів про відшкодування можливих збитків корелює зі змістом ст. 9 Закону України «Про страхування», в якій містяться поло­ження про відшкодування збитків.

Повернемося до Тіта Лівія і до подій 212 р. до н. е., які він описує. Так, Тіт Лівій зазначає, що, оскільки загибель вантажу, відправленого війську, лягала боргом на державу, ці люди вига­дували корабельні аварії, яких не було; навіть справжні, про які вони розповідали, були навмисними, а не випадковими. Старі не- годні кораблі вантажили невеликою кількістю дешевого краму, виводили їх у відкрите море, моряків пересаджували у заздале­гідь підготовлені човни, топили кораблі і «брехливо заявляли про безліч утрачених товарів»^[48].

Очевидно, що навмисні дії публіканів, як і надання ними не­правдивих відомостей, були спрямовані на безпідставне відшко­дування фіктивних збитків.

Для порівняння наведемо сучасне бачення подібної ситуації: відповідно до ст. 26 Закону України «Про страхування» і ст. 999 Цивільного кодексу України страховик має право відмовитись від здійснення страхового відшкодування, зокрема, у разі навмисних дій страхувальника, якщо вони були спрямовані на настання стра­хового випадку, а також у разі подання страхувальником явно не­правдивих відомостей про факт настання страхового випадку.

Отже, відносини між Римською державою і collegia publicano­rum у даному випадку мають ознаки страхових. Водночас такі ознаки втілені в нормах сучасного законодавства України, що ре­гулює відносини у сфері страхування.

Отже, наведені Тітом Лівієм приклади свідчать про існування первинних форм страхування у відносинах, що в певних випад­ках виникали між collegia publicanorum і Римською державою. Обставини, за яких, з одного боку, держава бере на свій страх збитки, що можуть бути заподіяні вантажу ворогом або бурею, причому такі збитки покладаються боргом на державу, а з друго­го боку, дії collegia publicanorum, що мають всі ознаки страхового шахрайства, важко не визнати виявом існування страхових відно­син між collegia publicanorum і Римською державою без утворен­ня постійного грошового фонду. Тому віднесено до традиційного переліку об’єднань, з якими пов’язують появу зародкових форм страхування у Давньому Римі, і таке об’єднання, як collegia publi- canorum.

«Руська правда» і Жалувана грамота містам Катерини ІІ

У вітчизняній фаховій літературі виникнення первинних форм страхування у Київській Русі пов’язується з визначною пам’яткою права — «Руською правдою»^[49]. Ст. 3—8 «Руської правди», які містять положення про матеріальне відшкодування збитків громадою в разі вбивства, дають підстави вченим ствер­джувати про існування первинних форм страхування в Київській Русі^[50]. Передбачена ст. 3 «Руської правди» сплата громадою віри (штрафу) у разі вбивства вважається ймовірною ознакою страху­вання^[51]. Крім того, спільна сплата віри громадою і вбивцею (ст. 6, 8 «Руської правди») розцінюється вченими як страхування циві­льної відповідальності^[52].

Отже, вітчизняні фахівці визнають «Руську правду» джере­лом, що містить норми, спрямовані на правову регламентацію первинних форм страхування. Основними аргументами на ко­ристь цієї думки є такі: 1) ст. 3—8 «Руської правди» встановлю­ють спільну відповідальність громади (верві) у випадку вбивства у разі сплати віри (штрафу) за вбивство; віра покривається роз­поділом штрафу між членами громади; 2) за домовленістю між членами громади утворюється неформальне взаємне товариство для виплати грошового штрафу за вбивство, що одночасно є здійсненням страхової виплати для учасників такого товариства; 3) ст. 6—8 «Руської правди» є нормами, що містять усі елементи договору страхування цивільної відповідальності.

Слід зауважити, що теза про наявність у «Руській правді» норм, спрямованих на регламентацію первинних форм страху­вання, не є новою і введена у науковий обіг С. А. Рибніковим у 1927 р. Так, учений зазначав, що розподіл «віри» між членами громади спонукає дивитись на дане явище як на своєрідний вид страхування^[53]. Водночас за часів Радянського Союзу цю тезу не сприймала частина відомих учених. Так, В. К. Райхер писав, що не має стосунку до страхування така форма колективної відпові­дальності сільської громади, як «дика віра», яка сплачувалась у Київській Русі у разі невстановлення вбивці общиною, на тери­торії якої був знайдений труп убитого^[54].

Для об’єктивного дослідження правової регламентації пер­винних форм страхування в Київській Русі потрібно уточнити наведені аргументи, з’ясувати правову природу інституту відпо­відальності за вбивство у контексті виникнення страхування, здійснити системний аналіз положень відповідних статей «Русь­кої правди», установити причини появи грошового штрафу (віри) за вбивство, проаналізувати застосування цієї санкції.

Так, прибічники тези про існування правової регламентації первинних форм страхування в положеннях відповідних статей «Руської правди»^[55] одним з аргументів на її підтвердження вва­жають спільне матеріальне відшкодування громадою шкоди в ра­зі вбивства, передбачене ст. 3 «Руської правди». Так, у даній статті зазначалось, що якщо хтось зловмисно («в разбои») вб’є «княжа мужа», а вбивцю люди не будуть шукати, то віру у 80 гривень сплачує вервь, в якій знайдений труп вбитого; якщо ж убитий простолюдин, то 40 гривень. Спільну сплату громадою зазначеної віри вчені розцінюють як ознаку страхування.

Зазначимо, що безпосередньо термін «віра» з’являється у дру­гій частині короткої редакції «Руської правди» (далі — «Коротка правда»). Відповідно до ст. 20 «Короткої правди» в разі навмис­ного вбивства «огніщанина» (княжого чиновника) вервь повинна була видати вбивцю князеві. Якщо громада відмовлялася від розшуку або видачі злочинця («а головника не ищють»), на неї накладався штраф (викуп). Положення наведеної статті корелю­ють зі ст. 3, 4 «Руської правди» і які передбачають сплату віри (або «дикої віри» - штрафу за чужу вину) громадою тільки в то­му разі, коли вбивця невідомий, але громада його не розшукува­ла, не видавала (не відводила від себе сліду). Звичай зобов’язував громаду розшукувати злочинця, який скоїв вбивство на території верві. Якщо вбивця був відомий, ст. 7 «Руської правди» передба­чала видачу його на поток і пограбування. Отже, за скоєння зло­чину, передбаченого ст. 3 «Руської правди», і в разі невидачі громадою вбивці встановлювалась міра покарання (санкція) у ви­гляді грошового штрафу (викупу) на користь держави (князя).

Водночас грошовий викуп за вбивство встановлювався також ст. 1 «Руської правди». Цей викуп не визначався як «віра», спла­чувався родичам загиблого і стягувався в разі, коли вбивця був відомий, але були відсутні особи, які могли помститись за вбито­го, — «аще не будет кто мстя». Такий грошовий викуп — «викуп кунами» — відповідно до ст. 2 «Руської правди» звався «годов­щина». Тож відповідно до змісту зазначених статей «Короткої правди» і «Руської правди» плата за голову вбитого — грошовий викуп як міра покарання (санкція) — існував у двох формах: 1) грошовий викуп на користь родичів убитого — головщина (ст. 2 «Руської правди»); 2) грошовий штраф на користь (держа­ви) князя — віра (ст. 3 «Руської правди»).

Слід зауважити, що обумовлений розвитком суспільних від­носин інститут відповідальності за вбивство у вигляді сплати грошового викупу (головщини або віри) є наслідком поступового відмирання інституту кровної помсти. Тривалий час помста від­повідно до законодавства Київської Русі була необмеженою. Так, у ст. 4 Договору Русі з Візантією 911 р. зазначалось, що якщо хто-небудь уб’є будь-кого — руський християнина або христия­нин руського, — нехай помре на місці скоєння вбивства^[56]. У свою чергу, у ст. 13^а Договору Русі з Візантією 944 р. передба­чалось, що якщо вб’є християнин руського або руський христия­нина, і вбивця буде схоплений родичами (вбитого), то да буде він убитий^[57]. Покарання родичами вбитого вбивці було не тільки їх правом, а й обов’язком. Між родичами вбитого і вбивцею вини­кали особисті стосунки, які не мали нічого спільного зі страху­ванням. Такі відносини могли бути реалізовані тільки у вигляді помсти. Ст. 1 «Руської правди» передусім установлювала коло родичів — можливих месників. Такими месниками могли бути: брат, батько, син, двоюрідний брат, племінник з боку брата. Пи­тання, яким був цей перелік — вичерпним або приблизним, на наш погляд, лишається дискусійним. Важливим є те, що держава внаслідок недостатнього рівня розвитку певний час не втручалась у регулювання приватних правопорушень, позаяк кримінального права у сучасному розумінні тоді ще не існувало.

Водночас особа, яка не бажає, але повинна помститись, усві­домлює небезпеку під час здійснення помсти безпосередньо для неї самої. З одного боку, представник владної верхівки не бажає наражатись на помсту родичів загиблого, і родичі загиблого усві­домлюють труднощі і небезпеку, з якими пов’язано здійснення помсти. З другого боку, пересічні члени громади не бажають на­ражатися на помсту представника владної верхівки. Крім того, інколи в убитого взагалі могло не бути родичів, які мали б по- мститись за нього; або за наявності багатьох родичів помста мог­ла перетворитись на нескінченну (за Г. Гегелем, «безсмертна по­мста^[58]). Тому з часом помста замінюється грошовим викупом, ко­трий, як різновид громадського викупу, є сурогатом помсти.

Ідея спільної відповідальності громади у формі громадського викупу в разі вбивства не є суто надбанням «Руської правди». Така ідея взагалі була властива багатьом давнім правовим систе­мам, в яких громадський викуп набуває різних форм: виплати грошей, принесення жертви, смертної кари, зберігаючи, проте, одну підставу — правопорушення (убивство). Так, громадський викуп у грошовій формі був відомий чехам, моравам і полякам^[59]. Положення ст. 24 Законів Хаммурапі передбачали сплату грома­дою родичам загиблого міну срібла, в разі коли вбивство скоєно на території громади і вбивця не був схоплений і залишився неві­домим^[60]. Закони Моісея встановлювали громадський викуп у са­кральній формі: у разі якщо вбивця був невідомий, старійшини найближчого міста приносили жертву і клялись: «Руки наші не пролили цієї крові і очі не бачили»^[61]. У давньому римському пра­ві громадський викуп набуває вкрай жорстоких форм: відповідно до сенатського указу в разі вбивства господаря власними його рабами всі раби, що перебували під одним дахом з господарем, підлягали страті^[62].

Появу грошового викупу як санкції за вбивство в законодав­стві Київської Русі обумовили в основному такі чинники: 1) роз­пад кровно-родинних зв’язків в общині; 2) посилення князівської влади; 3) фінансова привабливість грошового викупу за вбивство для князя; 4) вбивство як кара за вбивство суперечило християн­ській релігії.

Головним із наведених чинників є другий — посилення кня­зівської влади, яке спричинилося до розширення меж втручання держави у приватні правопорушення. Так, у ст. 2 «Руської прав­ди» зазначалось, що після смерті Ярослава знову зібрались його сини Ізяслав, Святослав, Всеволод і мужи їх Коснячко, Перенег, Нікіфор і відмінили помсту смертю за вбивство, встановивши грошовий викуп («отложиша убиение за голову, но кунами ся ви­купати»). Тобто в разі неможливості помститись або за відсутно­сті месника вбивця викуповував свій злочин грошима^[63]. У роди­чів убитого відбирається право на життя і смерть вбивці і зали­шається право вимоги плати за голову вбитого^[64].

З правового погляду грошовий викуп за вбивство у формі «го- ловщини» або «віри» є наслідком порушення правових норм, які містяться в положеннях ст. 1—3 «Руської правди». Таке право­порушення тягне за собою застосування до правопорушників за­ходів державного впливу у формі примусу — сплату грошового викупу. Отже, грошовий викуп (штраф) є санкцією, передбаче­ною нормами, що містяться в ст. 1—3 «Руської правди».

Так, С. Кудін зазначає, що в давньоруському кримінальному праві грошовий штраф на користь держави був провідною мірою покарання, який призначався за вчинення злочину проти особи^[65]. Водночас прибічники тези про існування правової регламентації первинних форм страхування в «Руській правді» вважають спіль­не відшкодування шкоди громадою (сплату віри) у разі вбивства ознакою страхування. Проте зазначимо, що спільна сплата верв’ю грошового викупу (віри) як зазнання санкції і відшкоду­вання шкоди як ознака страхування мають різну правову приро­ду. Ототожнення санкції зі страхуванням є некоректним. Адже, допускаючи можливість страхування санкції чи вбачаючи у сан­кції ознаку страхування, доведеться допустити й можливість страхування правопорушення, тобто страхування протиправних інтересів, які апріорі не можуть бути об’єктом страхування. Тому спільну відповідальність громади (верві) у формі сплати штрафу (віри) за вбивство, навіть і через розподіл штрафу між членами громади, необхідно визнати грошовим викупом — санкцією за порушення норм, установлених ст. 1, 3 «Руської правди». Такий грошовий викуп (санкція) має відмінну від відшкодування шкоди у страхуванні правову природу і не може вважатись ознакою пе­рвинної форми страхування.

Отже, положення ст. 3, 4 «Руської правди», на наш погляд, не містять ознак правової регламентації первинних форм страхування.

Наступним аргументом на підтвердження тези про існування правової регламентації первинних форм страхування в Київській Русі є положення ст. 6 і 8 «Руської правди», які встановлювали спільну сплату громадою і вбивцею віри в разі ненавмисного вбивства. Така спільна сплата віри розцінюється вченими як ознака існування неформального взаємного товариства, яке, до­помагаючи сплачувати віру членові громади, фактично здійснює страхову виплату учасникові товариства. Так, О. М. Залєтов за­значає, що в разі ненавмисного вбивства віра є фактично страхо­вою виплатою для тих і на користь тих, хто за допомогою домов­леності вступив у таке неформальне взаємне товариство^[66].

Варто зауважити, що ст. 6 Руської Правди відмежовує вбивст­во, скоєне відкрито у громадському місці, від убивства «в раз­бои»: «Якщо (хто) здійснив убивство відкрито під час сварки або на банкеті, то тепер він платить разом з верв’ю (оскільки і сам він) бере участь у громадських платежах (дикої) віри». Таке від­крите вбивство кваліфікується як менш тяжкий злочин порівняно з убивством «в разбои»^[67]. Не знаючи навмисного вбивства і вбив­ства з необережності, «Руська правда» вирізняє вбивство, скоєне відкрито, у чесному двобої, і вбивство, скоєне таємно, як зла справа — «в разбои». Скоєння вбивства на очах присутніх є пом’якшувальною обставиною, і оскільки вбивця спільно з ін­шими членами громади сплачує дику віру (ст. 4 «Руської прав­ди») — грошовий штраф за чужу вину, то і члени громади як особи, котрі несуть певну відповідальність за вбивство, скоєне в них на очах (у сварці або на банкеті), зобов’язані допомагати вбивцеві у сплаті чужої для них віри на користь князя. У разі як­що вбивство скоїла особа, яка не бере участі в сплаті дикої віри (купець, член дружини), то і громада не допомагає йому у сплаті віри (ст. 8 «Руської правди»). Спільна сплата громадою і вбивцею грошового штрафу за вбивство, скоріше, свідчить не про утво­рення неформального взаємного товариства, а про спільне за- знання санкції за вбивство, яке скоєно відкрито. Але якщо припу­стити можливість існування неформального взаємного това­риства, яке здійснює страхову виплату одному зі своїх учасників у разі вбивства, то треба визначити й мету створення такого то­вариства. А метою його є допомога вбивцеві через спільну сплату грошового штрафу за вбивство, тобто здійснення страхової ви­плати в разі вбивства. Втім така мета є не тільки протиправною, а й протиприродною. Адже товариство, в основі якого лежить зло­чин (убивство), не може розглядатись як первинна організаційно- правова форма страхування.

Отже, спільна сплата громадою і вбивцею віри в разі вбивства, скоєного відкрито, що передбачена положеннями ст. 6 і 8 «Русь­кої правди», є різновидом грошового викупу за вбивство на ко­ристь князя, свідчить про спільне зазнання санкції за вбивство громадою і вбивцею та не дає підстав допускати можливість іс­нування неформального взаємного товариства в Київській Русі як первинної організаційної форми страхування.

Водночас прибічники тези про існування правової регламента­ції первинних форм страхування в «Руській правді» розцінюють її положення ст. 6—8 як такі, що містять ознаки договору страху­вання цивільної відповідальності. Так, О. М. Залєтов зазначає, що в цих статтях можна знайти багато елементів договору страхуван­ня цивільної відповідальності^[68]. Проте дане твердження не зовсім коректне. Загальновідомо, що істотними умовами договору стра­хування, зокрема договору страхування цивільної відповідальнос­ті, є предмет договору і страховий випадок. За договором страху­вання цивільної відповідальності предметом договору є майнові інтереси, які не суперечать закону і пов’язані з відшкодуванням шкоди, спричиненої страхувальником. І знов-таки, допускаючи можливість існування в положеннях статей «Руської правди» пев­них елементів договору страхування цивільної відповідальності, доведеться визнати можливість страхування відшкодування шко­ди, завданої вбивством. Тобто майнові інтереси, що становлять предмет такого договору страхування, пов’язані зі скоєнням убив­ства і є протиправними. А протиправні майнові інтереси, пов’язані з убивством, не можуть бути предметом договору страхування за­галом і предметом договору страхування цивільної відповідально­сті зокрема. Водночас страховий випадок являє собою певну по­дію, у разі настання якої страховик зобов’язується сплатити страхувальникові визначену в договорі грошову суму (страхову виплату). Проте скоєння злочину якраз і є підставою для звільнен­ня страховика від здійснення страхової виплати. Крім того, право­вій конструкції договору страхування цивільної відповідальності не відповідають положення ст. 9—10 «Руської правди», які вста­новлюють винагороду княжому судово-адміністративному апарату при стягненні віри (Покон Вірний). Наприклад, у ст. 9 «Руської правди» зазначено, що вірнику «взяти на тиждень 7 відер солоду, а також барана або половину туші м’яса».

Звідси випливає, що положення ст. 6 і 8 «Руської правди» не корелюють з поняттям договору страхування цивільної відпові­дальності, а тому не можуть бути визнані як такі, що містять ознаки договору страхування цивільної відповідальності.

У науковій літературі рисами первинної форми страхування вважаються певні аспекти діяльності середньовічних гільдій і цехів. Об’єднуючи своїх учасників за професійною ознакою, гі­льдії і цехи, зокрема, реалізовували функцію взаємної допомо­ги. Товариська взаємна допомога, яка була покладена в основу діяльності гільдій і цехів, розцінюється вченими по-різному, а саме як: вияв елементів страхування^[69]; середньовічне страху­вання^[70]; особисте страхування^{[71] [72]}; середньовічна страхова органі­зація ; один з боків діяльності ремісничих організацій^[73], гіль- дійно-цехове страхування^[74].

Проаналізувавши думки вчених, можна висновувати, що на­дання допомоги середньовічними гільдіями і цехами своїм чле­нам є загальновизнаним виявом первинної форми страхування - взаємним страхуванням. Основними аргументами на користь цього висновку є такі: 1) наявність спільної каси в гільдіях і це­хах, яка утворювалась за рахунок внесків учасників; 2) надання допомоги учасникам зі спільної каси: 3) закріплення положення про взаємну допомогу у статутах гільдій, цехів; 4) відсутність конкретизації щодо розміру допомоги і кола страхових випадків; 5) передбачення статутами гільдій і цехів, зокрема, допомоги в разі хвороби члена гільдії, цеху або допомоги на його поховання.

У контексті нашої теми обов’язково треба розглянути «Грамо­ту на права і вигоди містам Російської імперії»^[75] (далі - Жалува­на Грамота) від 21 квітня 1785 р., яка в цьому ракурсі фактично ще не досліджувалась. Соціально-економічний розвиток Російсь­кої імперії, збільшення обсягів промислу і торгівлі у ХУІІІ ст. обумовили ухвалення нормативно-правового акта — Жалуваної Грамоти, яка докладно регламентувала організацію і діяльність органів місцевого самоврядування, зокрема місцеве самовряду­вання ремісників. Останньому присвячено розділ «Ремісниче по­ложення». Незважаючи на заявлені в преамбулі наміри Катери­ни ІІ про звільнення промислу і торгівлі від примусу і утисків^[76], по суті, Жалувана Грамота закріплювала середньовічну організа­цію ремісників^[77].

Привертає до себе увагу те, що основні принципи надання взаємної допомоги у середньовічних гільдіях і цехах та засади надання взаємної допомоги, передбачені положеннями відповід­них статей Жалуваної Грамоти, практично ідентичні. Тобто по­ложення ст. 39, 45, 66, 70 Жалуваної Грамоти прямо корелюють з наведеними аргументами вчених, які підтверджують наявність правової регламентації первинної форми взаємного страхування у статутах середньовічних гільдій і цехів.

Так, наявність спільної каси, яка формується за рахунок внес­ків учасників гільдій, цехів, є одним з аргументів на підтвер­дження існування страхування в середні віки. Відповідно, поло­ження ст. 39 і 70 Жалуваної Грамоти регламентують порядок створення і функціонування ремісничої скарбниці. У ст. 39, зок­рема, зазначалось, що реміснича скарбниця перебуває під нагля­дом старшини і старшинських товаришів, які дбають про її на­повнення, але не можуть витрачати кошти скарбниці без згоди сходу ремісників і щороку подають звіт про стан скарбниці. У ст. 70 Жалуваної Грамоти містились положення про те, що при вступі майстра в управу він робить внесок в ремісничу скарбницю, роз­мір якого визначає щорічний схід ремісників. Отже, положення ст. 39 і 70 Жалуваної Грамоти свідчать про існування спільної ремісничої казни, що кореспондує з існуванням спільної каси в середньовічних гільдіях і цехах.

Крім того, положення ст. 45 Жалуваної Грамоти регламенту­вали надання допомоги ремісникам, які занедужали і не могли відправляти свого ремесла. У такому разі управний старшина і старшинські товариші повинні були надати допомогу хворому ремісникові грошима з ремісничої скарбниці. Тобто в положен­нях ст. 45 міститься така ознака страхування, подібна до ознаки страхування в діяльності середньовічних гільдій і цехів, як на­дання допомоги членові гільдії, цеху в разі хвороби.

Також положення ст. 66 Жалуваної Грамоти регламентували надання допомоги на поховання. У разі смерті малозабезпечено- го ремісника або його дружини поховання здійснювалося за ко­шти ремісничої скарбниці, що подібно до такого вияву страху­вання в середньовічних гільдіях і цехах, як надання допомоги на поховання.

Так, у положеннях зазначених статей Жалуваної Грамоти міс­тяться ознаки первинних форм страхування, які нагадують вияви страхування в середньовічних гільдіях і цехах, а саме: 1) наяв­ність спільної ремісничої скарбниці (каси), яка створювалась за рахунок внесків учасників; 2) надання допомоги учасникам зі спільної скарбниці (каси); 3) положення про взаємну допомогу в разі хвороби або смерті учасника закріплені в ст. 45 і 66 Жалува­ної Грамоти; 4) розмір допомоги конкретно не визначався.

Отже, проаналізувавши положення наведених статей, доходи­мо висновку про наявність у Жалуваній Грамоті ознак правової регламентації первинної форми страхування — взаємного стра­хування.

Водночас зауважимо, що стан дослідження питань щодо ви­никнення страхування потребує їх критичного осмислення і да­льшого вивчення з історико-правового погляду. Адже з’ясування справжньої історико-правової природи виникнення страхування — одна з передумов історичного пізнання права.

1.2.