Виникнення і розвиток страхування в Україні

У вітчизняній фаховій літературі є загальновизнаним, що до набуття статусу незалежної держави страхування в Україні здій­снювалося згідно з економічними, соціальними та правовими умовами, що існували у відповідний період у Київській Русі, цар­ській Росії, а згодом — у колишньому СРСР5.

Так, розглядаючи майнове страхування в ретроспективному плані, О.

⁵      Осадець С. С. Страхування. — К., 2002. — С. 17.

(друга половина XVIII ст. — XX ст.); становлення інституту майнового страхування в «радянський» період (1917—1991 рр.); сучасний період — після набуття незалежності Україною^Roman">[5].

Слід зауважити, однак, що ознаки правової регламентації пер­винних форм страхування з’являються в пам’ятках права не ра­ніше від другої половини Х" ст. Аналіз найзначніших пам’яток права, що належать до другої половини XVI ст., уможливлює ви­сновок про відсутність у них ознак правової регламентації пер­винних форм страхування. Так, не містять ознак правової регла­ментації первинних форм страхування такі пам’ятки права: Статут князя Володимира (XI—XII ст.), Статут князя Ярослава (ХІ—ХІІ ст.), Статутна грамота князя Мстислава Даниловича (ХІІІ ст.), Статут князя Святослава Ольговича (ХІІ ст.), Статут князя Ярослава (ХІІІ ст.), Статут князя Всеволода (ХІІІ ст.), Ру­кописання князя Всеволода (ХІІІ ст.), Новгородська Судна гра­мота (Х" ст.), Псковська Судна грамота^[6] (Х" ст.), Статут Вели­кого князівства Литовського^[7] (Х"! ст.), Крім того, не містить ознак правової регламентації первинних форм страхування і така визначна пам’ятка права Х"Ш ст., як «Права, за якими судиться малоросійський народ^{[8] [9]}».

Водночас у контексті виникнення і розвитку правової регла­ментації первинних форм страхування певний науковий інтерес становлять такі пам’ятки права, як «Стоглав» (1551 р.), Соборне Уложення 1649 р. і Жалувана грамота містам (1758 р.).

Зазначимо, що якщо «Стоглав» і Соборне Уложення досить довго досліджуються в науковій літературі, то Жалувану грамоту містам Катерини ІІ від 21 квітня 1785 р. вчені ще не розглядали як джерело, що може містити ознаки правової регламентації пер­винних форм страхування. Однак аналіз цієї пам’ятки спонукає до введення її в науковий обіг з метою з’ясування можливості іс­нування правової регламентації ознак страхування в положеннях цього нормативного акта.

Крім того, у давньоруській державі, яка перебувала в перма­нентному стані війни, багато важив викуп полонених. Питання такого викупу згадуються ще в Договорі Русі з Візантією 944 р.¹⁰ Надалі порядок викупу встановлювався на основі звільнення по­лонених, які в переважній більшості були захоплені татарами. Першим актом, спрямованим на впорядкування викупу полоне­них, була грамота Івана IV 1535 р. до новгородського єпископа Макарія, в якій цар наказував своїм боярам дати на викуп поло­нених срібла «елику достоит» (скільки належить)^[10]. Основними причинами піклування про полонених були релігійні догми — «не пощадите злата и серебра брата ради, но искупуйте его, яко да от бога примите сторицею» (глава 72 «Стоглава»^[11]), а також суто практичні міркування — значна кількість захопленого насе­лення країни вже не могла своєю працею сприяти наповненню державної скарбниці.

Особливість статусу питання про полонених підтверджується й фактом, що відповідно до ст. 80 Судєбника 1550 р. холоп, який потрапив у полон, а відтак втік, ставав вільним.

Водночас до проведення Стоглавого собору усталеної форми викупу полонених не існувало. «Стоглав», а точніше, збірник по­станов церковно-земського собору 1551 р., будучи багатоплано­вою пам’яткою права, містив главу 72 «Про викуп полонених», яка встановлювала правову регламентацію викупу полонених за кошти царської скарбниці. Витрати на викуп компенсувалися спеціальним податком, що дістав назву «голоняничі гроші». «Стоглав» не регламентував розміру викупу. Його ціна визнача­лась виходячи із соціального статусу полоненого в кожному окремому випадку і, як правило, становила від 40 до 600 рублів.

Надалі регламентація викупу полонених була розвинута в Со­борному Уложенні 1649 р. Глава VIII «Про викуп полонених»^[13] цього Соборного Уложення зберігала основні положення про сплату полоняничих грошей глави 72 «Стоглава». Також глава VIII Соборного Уложення визначала місце акумулювання поло­няничих грошей — Посольський приказ, установлювала більш чіткий їх облік — за переписними книгами, а не за сонним пись­мом і, крім цього, запроваджувала диференційований розмір ви­купу. Останній становив: за московських стрільців — 40 рублів; за стрільців і козаків окраїнних міст — 25 рублів; за рільних се­лян і боярських людей — 15 рублів. Викуп за дворян і боярських дітей визначався залежно від розміру маєтку.

Специфічний характер і мета сплати такого податку, як поло- няничі гроші, свого часу викликали дискусію в науковому сере­довищі стосовно існування регламентації первинних форм стра­хування в положеннях глави 72 «Стоглава» і глави VIlI Собор­ного Уложення 1649 р.

У свою чергу, В. В. Шахов, не згадуючи «Стоглав», ствер­джує, що принципи Руської Правди — розподіл збитків на окру­гу за вбивство, якщо вбивця не спійманий, були закріплені в Соборному Уложенні 1649 р. і являли собою механізм, що за­стосовується сьогодні в державному обов’язковому страхуван­ні^[15]. Втім з такою позицією важко погодитись, оскільки порів­няння розподілу збитків на округу за вбивство і сплати регулярних внесків з метою викупу полонених, на наш погляд, є досить нелогічним і не тільки не обґрунтовує існування регла­ментації первинних форм страхування в положеннях глави VIII Соборного Уложення 1649 р., а навпаки, викликає сумнів у іс­нуванні такої регламентації.

Проте С. А. Рибніков, не роблячи категоричних висновків, за­уважує, що система викупу полонених, яка існувала в Московсь­кій державі з половини XVI ст. і до початку XVIII ст., була побу­дована почасти на страхових принципах^[16].

Найбільш слушною видається позиція В. К. Райхера, який, ро­блячи акцент на Соборному Уложенні 1649 р., стверджував, що організація викупу полонених, незважаючи на її податкові фор­ми, має всі суттєві елементи державного обов’язкового страху­вання на випадок полону^[17].

Отже, в науковій літературі існує думка про наявність регла­ментації первинних форм страхування в главі 72 «Стоглава» й у главі VIII Соборного Уложення 1649 р. Цілком погоджуючись із такою позицією, вважаємо, однак, за потрібне внести деякі уточ­нення на користь аргументації існування первинних форм стра­хування в главі VIII Соборного Уложення 1649 р.

Так, наводячи аргументи на користь існування регламентації первинних форм страхування в главі VIII Соборного Уложення 1649 р., учені, як правило, зосереджуються на наявності обов’яз­кових щорічних платежів (прообразу страхових внесків), що утворюють спеціальний страховий фонд, і на виплаті із цього фонду конкретних сум (прообразу страхових виплат).

Разом з тим слід звернути увагу на застереження М. Я. Шимі- нової стосовно глави 72 «Стоглава»^[18], де вона зазначає, що викуп за полонених спочатку сплачувався за кошти царської скарбниці, а вже відтак сума викупу розкладалася «на сохи по всей земли»^[19]. Такий порядок сплати внесків, так би мовити, після настання страхової події, навряд чи можна визнати таким, що належить до зародкової форми страхування. Навпаки, після Соборного Уло- ження 1649 р. внески на викуп полонених стали регулярними, обов’язковими і попередніми.

Отже, з огляду на викладене можна зробити висновок, що правова регламентація первинних форм страхування в давньо­руській державі вперше була започаткована Соборним Уложен- ням 1649 р.

Упровадження страхування в Росії, безперечно, обумовлено економічними чинниками. За відсутності російських страхових компаній страхування морських перевезень здійснювали іноземні страховики, що призводило до відпливу капіталів за кордон.

Початок правової регламентації страхування в Росії традицій­но відносять до 1781 р. і пов’язують зі Статутом Купецького Во­доходства.^[20] Відповідно до гл. Х цього Статуту зміст договору страхування судна і вантажу передбачав відшкодування страхо­виком шкоди, заподіяної не тільки внаслідок нещасного випадку, а й унаслідок захоплення судна піратами^[21].

Наступним кроком у правовому регулюванні страхування став Маніфест Катерини ІІ від 28 червня 1786 р.

Надалі набуває розвитку взаємне міське і земське страхування. Міське взаємне страхування було започатковано Указом Олек­сандра ІІ від 10 жовтня 1861 р. Статут земств, затверджений Оле­ксандром ІІ 13 квітня 1864 р., установив правові засади земського страхування.

Завершальним етапом розвитку правової регламентації стра­хування в Російській імперії стало внесення норм, що здійснюва­ли правове регулювання страхування, до Зводу Законів Російсь­кої імперії.

Водночас варто зауважити, що в науковій літературі вислов­люється думка щодо недосконалості правового регулювання страхування в Росії у другій половині ХІХ ст. Зокрема, зазнача­ється, що Звід Законів Російської імперії (далі — ЗЗРІ) містив лише дві статті, безпосередньо присвячені страхуванню, з яких ст. 2199 визначала поняття договору страхування, а ст. 2200 встановлювала порядок заснування страхових товариств^[23]. Однак із цим важко погодитись. Так, справді, ЗЗРІ містив тільки дві за­значені статті, присвячені страхуванню, і безпосереднє визначен­ня страхування не було бездоганним. Проте необхідно пам’ятати, що в Російській імперії регламентація загалом і правова регламе­нтація зокрема досягали високого ступеня, іноді стаючи навіть надмірними (наприклад, визначення кольору будинків). Зрозумі­ло, що стосовно страхування ЗЗРІ не міг обмежитись лише двома статтями, адже структура такого потужного кодифікованого акта передбачала численні додатки у різних формах — статутах, по­ложеннях, що можуть бути визнані джерелами правового регу­лювання страхування і, безперечно, становлять певний науковий інтерес.

З метою характеристики й аналізу правової регламентації страхування в Російській імперії в період з другої половини ХІХ до початку ХХ ст. необхідно розглянути тогочасні основні різно­види страхування, а саме: безпосередньо поняття страхування, морське страхування, взаємне земське страхування, особисте страхування і такий специфічний вид соціального забезпечення, як емеритальні каси.

Безпосереднє визначення страхування, як уже зазначалося, подано в ст. 2199 ЗЗРІ. Там вказується, що страхування — це договір, унаслідок якого створене для охорони від нещасних випадків товариство або приватна особа бере на свій страх ко­рабель, товар, будинок або інше рухоме або нерухоме майно за обумовлену премію або плату, зобов’язуючись задовольнити втрату, шкоду або збитки від передбачуваної небезпеки, яка може настати. Тож, на відміну від ст. 1 Закону України «Про страхування», що визначає страхування як вид цивільно- правових відносин щодо захисту майнових інтересів, ЗЗРІ трак­тував страхування тільки як договір, що, безумовно, звужує по­няття страхування. Крім того, ЗЗРІ містив надмірно деталізова­ний перелік об’єктів страхування, причому в ньому не враховувалось особисте страхування, яке тоді вже здійснюва­лось. Водночас ст. 2199 ЗЗРІ передбачала можливість здійсню­вати страхування фізичною особою, що за сучасним українсь­ким законодавством є неможливим. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про страхування» страховиком повинна бути тільки юридична особа — товариство, і, крім того, таке товариство не­одмінно повинно мати статус фінансової установи.

Розглядаючи морське страхування в Російській імперії, треба зазначити, що розд. 6 Статуту торгового (далі — Статут) мав на­зву «Про морське страхування» і складався із 48 статей^[24]. А роз­діл VII Кодексу торговельного мореплавства України (далі — Кодекс) від 23.05.95 має назву «Морське страхування» і містить 38 статей. У розд. 6 Статуту, зокрема, наводився перелік страхо­вих ризиків (ст. 559), вказувались об’єкти морського страхування (ст. 563—565), визначався порядок укладення і виконання дого­вору морського страхування (ст. 566—606).

Відповідно до ст. 558 Статуту морським страхуванням визна­валось забезпечення, що здійснюється, з одного боку, віддаван­ням за обумовлену плату, за особливим договором, на певний час або на рейс корабля або іншого судна, товару або вантажу і вза­галі всіляких предметів, які морем з одного в інший відомий порт відправляються, а з другого боку, прийманням їх за визначеною ціною на відповідальність або страх до доставки чи до прибуття до місця призначення для винагороди їх власника за збитки або втрату, що можуть трапитись від небезпечностей або випадково­стей морського шляху.

Ст. 558 Статуту, що містить визначення морського страхуван­ня, корелює зі ст. 239 Кодексу, в якій подано визначення догово­ру морського страхування. Так, відповідно до ст. 239 Кодексу за договором морського страхування страховик зобов’язується за обумовлену плату (страхову премію) у разі настання передбаче­них у договорі небезпечностей або випадковостей, яких зазнає об’єкт страхування (страхового випадку), відшкодувати страху­вальникові або іншій особі, на користь якої укладено договір, по­несені збитки.

Незважаючи на суттєві відмінності між визначенням морсько­го страхування у Статуті і дефініцією договору морського стра­хування в Кодексі, об’єднує ці поняття тотожність визначення страхових ризиків — небезпечності або випадковості. Разом з тим слід відзначити більш вдалу абстрактну конструкцію ст. 239 Кодексу порівняно зі ст. 558 Статуту, що можна пояснити, на наш погляд, не тільки вдосконаленням юридичної техніки, а й бажанням досягти максимальної уніфікації в страхуванні з огля­ду на вимоги підприємницької діяльності.

Стосовно взаємного земського страхування в Російській імпе­рії треба зазначити таке. Організація здійснення взаємного стра­хування належала до компетенції Губернських земських зборів. Відповідно до ст. 63 Положення про Губернські і Повітові земсь­кі установи^[25] Губернським земським зборам підлягали справи зі взаємного земського страхування. Загальний нагляд за страховою справою здійснював відділ страхування і протипожежних заходів Міністерства внутрішніх справ. Безпосередня правова регламен­тація взаємного страхування здійснювалась відповідно до Зводу положень і правил про взаємне страхування^[26] (дала — Звід). Звід складався із трьох розділів, а саме: Розділ перший «Про взаємне страхування від вогню» (ст. 1—530); Розділ другий «Про взаємне страхування виноградників від філоксери» (ст. 531—576); Розділ третій «Тимчасове положення про взаємне страхування суден на­селення Архангельської губернії» (ст. 577—634).

Отже, Звід містив 634 статті, і з них 530 статей були присвя­чені взаємному страхуванню від вогню. Для порівняння варто за­значити, що сучасне законодавче врегулювання взаємного стра­хування в Україні обмежується ст. 14 Закону України «Про страхування» і тимчасовим Положенням про товариства взаємно­го страхування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01.02.97 № 132, і складається з дев’яти (!) пунктів. Згадана ст. 14 Закону України «Про страхування» навіть не міс­тить визначення взаємного страхування, а лише передбачає мож­ливість створення юридичними особами і громадянами товариств взаємного страхування.

Проте в ст. 3 Зводу вказувалось, що в кожній губернії засно­вується земське взаємне страхування від вогню. Згідно зі ст. 4 Зводу взаємне земське страхування полягало в зборі страхового грошового капіталу й у винагороді із цього капіталу власників застрахованих будівель, пошкоджених або знищених вогнем. Земське взаємне страхування від вогню могло бути як добровіль­ним, так і обов’язковим.

Взагалі, вивчення досвіду правового регулювання взаємного страхування від вогню в Російській імперії, на наш погляд, є до­сить актуальним з огляду на кількість пожеж в Україні і завдані ними збитки.

У свою чергу, розд. 5 Статуту кредитного містив Статут Дер­жавних ощадних кас. Відповідно до ст. 1 останнього на Державні ощадні каси покладалось страхування доходів (пенсій) і капіта­лів. Безпосередньо діяльність Державних ощадних кас регулюва­лась Положенням про страхування доходів і капіталів (далі — Положення). Конкретний перелік страхових операцій, що вико­нувались Державними ощадними касами, містився в п. 15 Поло­ження і практично охоплював усю сферу особистого страхуван­ня, а саме: 1) страхування капіталу, що виплачується в разі смерті страхувальника; 2) страхування капіталу, що виплачується за до­життя застрахованої особи до обумовленого під час укладення страхового договору віку або раніше, у разі його смерті (змішане страхування); 3) страхування капіталу, що виплачується однора­зово або протягом кількох років (стипендії), у разі дожиття за­страхованої малолітньої особи до обумовленого під час укладен­ня страхового договору віку; 4) страхування довічних доходів (пенсії), негайних або відстрочених, що виплачуються за життя певної особи; 5) страхування пенсії на пережиття, що виплачу­ється за життя однієї певної особи, у разі смерті іншої. Привертає до себе увагу та обставина, що відповідно до п. 1 Положення держава брала на себе відповідальність за зобов’язаннями Дер­жавних ощадних кас зі страхування доходів і капіталів. Тобто держава брала на себе відповідальність за зобов’язаннями такого страховика, як Державні ощадні каси, у сфері особистого страху­вання. Зауважимо, що така норма є бажаною, але практично не­досяжною для сучасного українського законодавства у сфері страхування внаслідок відсутності державних страхових компа­ній. Навпаки, відповідно до ст. 41 Закону України «Про страху­вання» страховик не відповідає за зобов’язаннями держави, а держава — за зобов’язаннями страховика. Більше того, у згаданій ст. 41 міститься застереження про неприпустимість страхування життя під гарантію держави.

І, завершуючи характеристику основних різновидів страху­вання в Російській імперії, не можна не розглянути такий специ­фічний вид соціального забезпечення, чи, точніше, взаємного особистого страхування, як емеритальні каси.

Емеритальні каси створювалися з метою в забезпечення учас­ників особливими пенсіями і допомогою незалежно від тих, що належатимуть їм за законом. У Російській імперії існували еме­ритальні каси цивільного, військово-сухопутного і морського відомств.

Відповідно до ст. 1 Додатка до Положення про Губернські і Повітові Земські установи (далі — Додаток) земські емеритальні каси засновувалися за клопотанням Губернських земських зборів. У ст. 4 Додатка зазначалось, що в земській емеритальній касі обов’язково беруть участь усі службовці земських установ. Згід­но зі ст. 6 Додатка земство, що засновувало емеритальну касу, було зобов’язане щороку відраховувати на користь останньої 3 % від загальної суми земських зборів. Внески учасників становили від 6 до 8 % їх державного утримання. У ст. 7 Додатка заявля­лось, що всі надходження і внески до каси є її повною власністю і можуть бути спрямовані виключно для здійснення встановлених емеритальних виплат учасникам каси і їхнім сім’ям. Право на пенсію і розмір пенсії визначались тривалістю вислуги (звичайно 25 років), за умови участі в касі певну кількість років (як прави­ло, не менше ніж 5 років). Однією з найліпших у цивільному ві­домстві вважалась емеритальна каса міністерства юстиції (засно­вана 1885 року). Станом на 1 січня 1901 р. її основний капітал становив 23 681 679 рублів.

Емеритальні каси військово-сухопутного і морського відомств були засновані відповідно до Положення від 25 червня 1859 р. На відміну від емеритальних кас цивільного відомства, внески учасників до таких кас військово-сухопутного і морського ві­домств практично сплачувала держава. Пенсії з військових еме­ритальних кас виплачувались особам, що мали вислугу не мен­ше ніж 25 років, за умови участі в касі протягом від 3 до 20 років. Станом на 1 січня 1901 р. основний капітал військово- сухопутної каси становив 116 552 377 рублів. Проілюструвати співвідношення державної пенсії й емеритальної виплати можна таким прикладом: генерал або дійсний таємний радник одержу­вали державну пенсію у розмірі 1439 рублів, а емеритальна ви­плата для них була 2145 рублів.

Отже, підсумуємо характеристику основних видів страхуван­ня в Російській імперії. Від початку впровадження страхування у 1781 р. і до 1917 р. правова регламентація страхування зі спеціа­льних поодиноких нормативних актів перетворилась у складову частину Зводу Законів Російської імперії. Аналіз ЗЗРІ у контексті правової регламентації страхування дає підстави дійти висновку про її розгалуженість, досконалість (для свого часу) і певну довер­шеність.

Особливо варта уваги дієва правова регламентація взаємного страхування в Російській імперії, яка може слугувати додатковим чинником для розвитку взаємного страхування в Україні.

До речі, правове регулювання взаємного страхування в Україні тільки зароджується. Не випадково п. 2 розд. 5 Концеп­ції розвитку страхового ринку України до 2010 р. передбачає вдосконалення правових засад діяльності товариств взаємного страхування.

Втім взаємне страхування багато важить у сучасному світі. За оцінками фахівців^[27] товариства взаємного страхування (ТВС) життя домінують у США і Японії. За іншими видами страхування частка ТВС становить приблизно 20 % страхового ринку. У Ка­наді за допомогою ТВС організовано страхування сільськогоспо­дарських ризиків. У Великобританії ТВС життя охоплюють до 50 % страхового ринку.

Отже, повторимо, що врахування досвіду Російської імперії з правової регламентації страхування загалом і взаємного страху­вання зокрема може бути корисним для вдосконалення правового регулювання страхування в Україні.

1.1.2.