2.1. ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ УРЯДУЮЧИХ ІНСТИТУЦІЙ УКРАЇНИ: КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД

Як і будь-яка наука історичного циклу, історія державних установ має власну джерельну базу, що частково співпадає з джерельною базою політичної історії, історії державності, державної служби, але за певними, визначальними ознаками — є специфічною.

чинського з дослідження всього корпусу актів і документів Галицько, 2 Волинського князівства ХІІІ — першої половини XIV ст. та цикл праць

В. Шандри, яка уважно й вичерпно дослідила джерельну базу процесу створення та діяльності спочатку Малоросійського генерал-губерна- торства³, а потім, комплексно — трьох російських генерал-губернаторств (Малоросійського, Новоросійського та Бессарабського, Київського, Подільського та Волинського) на українських теренах у ХІХ — на початку ХХ ст. Основну увагу вона звертала на документальний склад архівів канцелярій генерал-губернаторів⁴. Разом з тим в її працях досліджувалися також інші джерела, що у своїй цілісності складають комплекс матеріалів для вивчення історії діяльності російських генерал- губернаторів та підвідомчих їм установ в Україні. Авторка розробила власну схему класифікації джерел з історії державних інституцій Російської імперії в Україні, виділивши три великих групи таких джерел: “діловодна документація, законодавчі акти та джерела особового походження”⁵.

Варто відзначити також навчально-методичний посібник з історії державної служби, що включає термінологічний словник та добірку документів про державну службу з ХІІ по ХХ ст., як взагалі першу спробу представити джерела з означеної теми⁶.

Не претендуючи на створення іншої, альтернативної джерелознавчої класифікаційної системи, лише зауважимо, що запропоновану В. Шандрою типологію не завжди можна поширити на весь історичний період існування державних установ в України. До того ж, вона не охоплює й усього комплексу створених в результаті діяльності державних установ джерел. На наш погляд, зручніше використати тут як основну типологічну ознаку їх форму та місце зберігання. У такому випадку весь комплекс писемних історичних джерел як окремої їх категорії, що висвітлюють проблеми створення, функціонування, компетенції державних установ, варто розділити на опубліковані та неопубліковані (архівні) джерела. Щоправда, відомі джерелознавці виступають проти такої класифікації, вважаючи її спрощеною, такою, що вказує лише на зовнішні ознаки, місце зберігання джерел, а не на їх види і типи⁷. Не можна цілком погодитися з таким твердженням, адже визначальна ознака публікації виступає не зовнішньоформальною, а суттєвою характеристикою писемного джерела, свідчить про його тиражованість, поширеність та оприлюднення, а також і стан вивчення. Надалі, у зв’язку з неможливістю подати детальну характеристику всіх джерел, вестимемо мову про приклади кожної з їх видо-тематичної групи.

Першу категорію опублікованих писемних джерел складають видання, що побачили світ ще за часів діяльності установи, а також після її ліквідації. До них відносяться насамперед законодавчо-нормативні акти, що регулюють питання створення, ліквідації та межі повноважень певних державних установ. За ієрархічною структурою це Конституція (Основний закон), де подаються відомості про найвищі державні установи, окреслюються їх повноваження та сфери діяльності.

Для Давньоруської держави (Київської Русі та її спадкоємців) таким основним джерелом державного та приватного права, що були на той час нероздільними, виступає, безперечно, “Правда Руська” в усіх її редакціях як зведений правовий кодекс XI-XIII ст., церковно-правові пам’ятки: Устави князів Володимира та Ярослава, Устав Володимира Мономаха.

Варто згадати також про основні закони Австрійської та Австро- Угорської імперії, якими регулювався статус українських земель, що входили до її складу (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття), встановлювалися повноваження державних інституцій, які діяли тут. Перша така конституція (т. зв. Піллерсдорфа від 25 квітня 1848 р.) та друга, октройована (тобто схвалена монархом, а не парламентом) — від 4 березня 1849 р.) з’явилися під час революції 1848-1849 років; згодом її змінив австро-угорський Компроміс 1867 р. З 1850 р. діяла й окрема крайова конституція для Галичини та Буковини. За часів Української

революції 1917-1921 років найвищими державними актами були: • 8 універсали Української Центральної Ради, зокрема другий — четвертий ;

“Закони про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 р. (октройований, тобто схвалений главою держави без обговорення парламентом Конституційний акт доби Української гетьманської держави)⁹; “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії” від 13 листопада 1918 р.

Друге місце посідають найважливіші законодавчі акти: закони, укази, декрети, постанови і розпорядження урядів, що регулювали створення та діяльність конкретних державних установ. Як правило, вони друкувалися в офіційних парламентських і урядових виданнях газетного чи журнального типу — вісниках, або ж окремими виданнями — Зводами законів. За кінець XVIII-ХХ ст. це були Повне зібрання законів Російської імперії¹³, або його коротка версія — Звід законів Російської імперії. У ХІХ ст. в кожній російській губернії видавалися “Губернские ведомости” — офіційний орган губернського присутствія. Газета поділялася на два відділи: загальний (офіційний) та місцевий (неофіційний). У першому вміщувалися укази та обіжники губернатора, що видавалися до загального виконання чи відома, щомісячні відомості про стан діловодства у присутствіях, оголошення про вакантні місця та введення нових посад у губернії, приймання, переміщення, звільнення та нагороди службовців місцевих установ, випадки порушення законодавства і стягнення за них, списки осіб, які мали право участі у земських виборчих зібраннях, списки гласних повітових земських зібрань, затверджені земські та міські кошториси тощо¹⁴.

Після 1917 р. існували такі офіційні видання законодавчо-нормативних актів: “Вістник Генерального Секретаріату України” як офіційний орган першого Уряду України¹⁵, “Державний вістник” (за Української гетьманської Держави), “Збірник законів, розпорядків та обіжників, проголошених Державним Секретаріатом Західно-Української Народної Республіки” та “Вістник державних законів і розпорядків Західної Області УНР”. За радянських часів нормативні акти щодо створення й діяльності державних установ в Україні вміщувались у Зібраннях законів СРСР¹⁶, Збірниках узаконень і розпоряджень робітничо-селянського уряду УСРР/УРСР¹⁷.

державній думі заступлених” — для Австрійської/Австро-Угорської • • 18

імперії , а також видання крайових законів цієї ж імперії у ХІХ — на початку ХХ ст. ¹⁹ Офіційні вісники законодавчих актів публікувалися також у Румунії, Угорщині, Польщі та Чехословаччині у період між двома світовими війнами. Окрім таких офіційних видань законодавчих актів про державні установи, видавались і неофіційні збірники, підготовлені з ініціативи окремих правників²⁰. Найзначнішим з таких неофіційних збірників законодавчих актів Польсько-Литовської держави від XIV до XVIII ст. слід вважати Volumina Legum (повна назва латиною: Volumina Legum. Leges, statua, constitutiones et privilegia Regni Poloniae, Magni Ducatus Lithuaniae. Omniumque provinciarum annexarum, a commitiis visliciae anno 1347 celebratis usque ad ultima regni comitia, тобто Права, конституції і привілеї Королівства Польського, Великого князівства Литовського і всіх провінцій, затверджених на загальних сеймах коронних від сейму 1347 р. до останнього) — перший польсько-литовський збірник конституційних та законодавчих актів 1347-1793 років. Збірник почав готуватися ще 1732 р. за ініціативою київського біскупа Йозефа Залеського. Більша частина томів побачила світ наприкінці XVIII ст., а інша — ХІХ та навіть ХХ ст. (т. 10 видано 1952 р. у Познані). Наприкінці ХІХ ст. заходами відомого юриста і видавця Йосафата Огризка більшість томів, надрукованих у XVIII ст., були перевидані²¹.

Фахівці-джерелознавці відмічають, аналізуючи цей вид джерел, що “їхні тексти виступають, до певної міри, умовною системою координат, яка вказує, з одного боку, на те, чого прагнули досягти владні структури завдяки імперській консолідації та централізації, а з другого — засвідчували, як уряд виходив із реального становища, яке переставало його задовольняти” ²².

Історію діяльності кожної установи віддзеркалюють три основні нормативні документи: акти щодо її створення, реформування та ліквідації. Причому це міг бути акт про створення конкретної установи, або ж групи державних установ одного рівня, компетенції та статусу (міністерств, колегій, губернських інституцій). Зразком документів першої групи (з організації установ) можна назвати указ Російського сенату від 4 січня 1840 р. про центральну депутатську комісію з ревізування дій дворянських депутатських зібрань Київської, Подільської та Волинської губерній, створену на базі відповідних губернських комісій, або ж указ Сенату 1836 року про заснування Малоросійського губернського правління, створеного за для управління Малоросійською губернією у 1796-1802 роках; указ Сенату від 25 жовтня 1767 р. про створення Слобідсько-Українського вотчинного департаменту для контролю за правами землевласників та розмежування їх земель; декрет імператриці Марії-Терезії від 13 травня 1773 р. про створення Крайового губернаторства Галичини та Лодомерії — центрального органу політичної та адміністративної влади на західноукраїнських землях тощо. Ліквідації таких установ були присвячені, приміром, указ Верховної таємної ради Російської імперії від 22 серпня 1728 р. про скасування Малоросійської колегії; указ російської імператриці Єлизавети про ліквідацію Правління гетьманського уряду в Україні у зв’язку з обранням гетьмана Кирила Розумовського. Другу групу представляють, наприклад, закон Російської імперії від 7 листопада 1775 р., що став підставою для створення канцелярій генерал-губернаторів (намісників); спільна постанова міністерств внутрішніх справ, юстиції та фінансів Австрійської імперії від 19 січня 1853 р. про створення змішаних повітових управ, що здійснювали місцеве управління на території Буковини. Прикладом акту щодо ліквідації цілої групи установ слугує указ російського імператора Павла І від 30 листопада 1796 р., яким були ліквідовані намісництва і проведена реформа місцевого управління.

Повсякденну діяльність державних інституцій досить повно відбивають нормативні та регуляторні акти самої установи — накази, розпорядження, інструкції, що вміщувалися у збірниках нормативних актів або офіційних бюлетенях, які друкувалися такими установами²³. Найважливіші акти такого змісту видавалися також у вигляді окремих брошур з метою ознайомлення відповідної аудиторії (насамперед виконавців) з нормативними документами, що регулювали певні сторони повсякденного життя суспільства²⁴. Такі джерела надають інформацію про основні завдання, обсяги повноважень, компетенцію державної установи, заплановані нею шляхи розвитку та вирішення актуальних проблем.

Важливе значення мають різного роду звітно-статистичні матеріали, що розповідають про діяльність установ. Це насамперед грошові звіти та кошториси, які в обов’язковому порядку оприлюднювалися державними і громадсько-державними інституціями (зокрема, в Російській імперії — земствами²⁵), а також зведені матеріали щодо діяльності державної інс-

26 _тт-

титуци впродовж певного звітного періоду . Цінним, але не завжди об’єктивним джерелом виступають офіційні дослідження з історії державних установ, які нерідко готувалися до різних ювілеїв та пам’ятних дат²⁷. Ставлення суспільства до діяльності й повноважень певної державної установи висвітлюють публікації у засобах масової інформації (оглядові та аналітичні статті, інформаційні повідомлення, замітки, матеріали журналістських розслідувань тощо).

Основними писемними джерелами інформації про внутрішній устрій України-Русі ІХ-ХІІІ ст. у зв’язку з повною відсутністю всіх інших виступають літописи, створені київськими монахами і потім багато разів перероблені їхніми наступниками у Новгороді Великому, Суздалі, Москві та інших державних центрах на території Давньої Русі. Насамперед це “Начальний (Початковий) літопис” настоятеля Києво-Печерського монастиря Никона Великого, “Повість временних літ” печерського ченця Нестора, “Лаврентіївський літописний ізвод (звід)”, “Іпатський ізвод (звід)”, пізніші зведені літописи: Київський, Галицький (Львівський) та ін. Літописи Авраамки, Баркулабівський, Супрасльський слугують основним джерелом також з історії державного устрою й урядуючих інституцій Великого князівства Литовського. До історії державних установ відношення мають також пам’ятки давньоруської церковної та світської літератури: “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “житія” давньоруських святих, “Повчання” великого князя Володимира Моно- маха тощо.

Об’ єктивне уявлення про будь-яку установу неможливо скласти, не

r • • 28 29 •

аналізуючи опубліковані спогади , щоденники і листування її очіль- ників, співробітників або спостерігачів, у яких віддзеркалюється діяльність даної державної установи. Найбільшим опублікованим корпусом епістолярної спадщини російських високопосадовців ХІХ ст. став “Архив князя Воронцова”³⁰, в якому серед інших фамільних документів цього визначного роду вміщено листування князя М. С. Воронцова періоду його перебування на посаді новоросійського і бессарабського генерал-губернатора. Українська археографія знає специфічний різновид таких публікації — засновану в 1990-х роках серію “Український дипломатарій”, де публікувалися офіційні акти та листи найвищих урядовців Гетьманщини. Уже вийшли друком універсали Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та

• • • 31 • •

інших гетьманів кінця XVII — початку XVIH ст. . Утім, такі документи,

зокрема 109 універсалів гетьмана Данила Апостола дійсно загальнодержавного, а не приватноправого характеру, почали публікуватися ще в середині ХІХ ст.³². Ще однією групою опублікованих джерел є документальні збірники з історії державних установ — як офіційні, так і історичні публікації³³.

Іншу групу опублікованих джерел, дотичних до історії урядуючих інституцій, є частини колишніх діловодних архівів установ у вигляді документальних комплексів та регестів документів, які видано в наш час. Власне, можна навести лише кілька таких прикладів. Перший з них — книги Литовської, Руської (Волинської), Коронної Метрики як регести державних архівів канцелярій Великого князівства Литовського та Речі Посполитої³⁴. Другий — корпусне видання архіву Коша Нової Запорозької Січі, що вже впродовж багатьох років видають Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ та

• • 35

Центральний державний історичний архів України, м. Київ . У цьому зв’язку слід згадати і видання “залишків архівного фонду” канцелярії Новосербського корпусу як джерела з етнічної та політичної історії степового краю України середини XVIII ст.³⁶

Останнім видом опублікованих джерел, що містять відомості з історії державних установ, є наративні джерела, тобто такі, що подають інформацію з цієї проблеми в оповідній формі. Щодо давнього періоду української історії це літописи, створені київськими, галицькими, волинськими монахами, а також так звані “козацькі літописи” XVII-XVIII ст., оскільки в Україні літописна традиція тривалий час не переривалася. Це також хроніки європейських авторів (німецьких, польських, румунських, угорських та ін.), де йшлося про створення та діяльність українських державних установ та установ інших держав, через які здійснювалося управління українськими землями.

Друга велика категорія джерел, які зберігаються в державних архівах та архівних установах інших форм власності, і в повному обсязі ще не стали надбанням широкої громадськості, представлена переважно документацією самої установи, тим первісним пластом діловодних документів, які складали колись її поточний архів. Там з різним ступенем достовірності задокументовано внутрішню і зовнішню діяльність установи. На думку сучасних істориків, “документи діловодного

походження є відносно достовірним і репрезентативним джерелом як про діяльність державної установи, так і про ті процеси, якими вона управляла”. Прикладом може слугувати фонд канцелярії Полтавського цивільного губернатора за 1847-1918 роки, що зберігається в Держархіві Полтавської області. У його чотирьох описах представлено: документи про діяльність поліцейських та жандармських відділень, повітових справників, листування з аналогічними установами інших губерній, відомості про становище у повітах Полтавської губернії, вибори до російської Державної Думи; донесення городничих, дворянських маршалків, земських комісарів, поліцмейстерів; тематичні справи (про формування малоросійських кінно-козацьких полків під час Кримської війни 18551856 років, святкування 200-річчя Полтавської битви); інформація господарського характеру (про благоустрій населених пунктів, розвиток бджолярства, вівчарства, врожаї) тощо³⁷.

Заслуговує на увагу документація ліквідаційних органів, що є важливим джерелом для аналізу ефективності виконання покладених на установу функцій³⁸. Цінні відомості містяться в документах з особового складу, які дозволяють висвітлити постаті конкретних провідників державної політики, що втілювалася в діяльності установ (соціальний, ген- дерний склад, освітній рівень, фах тощо). Докладного аналізу потребують скарги, петиції і пропозиції, які надходили до установи, що дозволяє зробити висновки про її авторитет серед населення, а також ефективність виконання покладених на установу завдань. Уважного розгляду потребує також вся планово-звітна документація, яка зберігається у фондах вищих за рангом державних установ, і нормативно-розпорядча документація, що відклалася в установах, нижчих за рангом³⁹. Аналіз родо-видового складу діловодної документації дає можливість встановити, на яких саме соціальних, політичних та економічних явищах і процесах акцентувала головну увагу державна установа у ході здійснення своїх адміністративних функцій.

Значна за обсягом та цікава за змістом інформація наявна у фондах особового походження, насамперед фамільних, особових, родових та родинних фондах керівників установ, їх провідних співробітників, де відклалися різні документи з діловодства установ, а також представлено плани, проекти, замітки щодо діяльності відповідної інституції. Для аналізу ефективності функціонування установ важливою є її оцінка сучасниками та учасниками історичних подій, що давалася у листах, щоденниках, спогадах відомих історичних постатей, рядових чиновників, усіх тих, хто в своєму повсякденному житті мали справу з даною установою, зверталися до неї або ж чули про неї чи про її керівників. Залучення епістолярних і мемуарних джерел, в яких фіксувалися внутрішній світ людини, мотиви поведінки, переконання чиновників і серед них — визначних сановників, значно розширює наші відомості про державні установи, надає можливість скласти уявлення про внутрішні механізми, привідні ремені та приховані важелі, що визначали напрями розвитку державних установ, позначалися на виконанні ними своїх функцій⁴⁰.

Висновки:

Джерельна база дослідження історії державних установ є надзвичайно великою, охоплює велику кількість видів історичних писемних джерел, незалежно від місця їх зберігання, тиражованості, вивчення. Кожен з її періодів має власну джерельну специфіку, і далеко не всі вони достатньо повно представлені наявними джерелами. Загальна тенденція є такою: чим ближче до нас період існування установи, тим більше джерел щодо її створення, діяльності та ліквідації є доступними для вивчення.