2.2. ЗАГАЛЬНА ІСТОРІОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКОГО ІНСТИТУЦІОЗНАВСТВА
Історіографію історії державних установ, що діяли на українських теренах упродовж її державного та бездержавного існування, становлять сотні праць вітчизняних дослідників, а також закордонних, насамперед російських та польських учених.
Причому специфіка історіографічної бази згаданої науки полягає в тому, що до її створення залучилися практично однаковою мірою як історики, так і юристи.Особливості створення, функціонування та ефективності діяльності органів, що здійснювали державне управління на певній території, завжди були в центрі уваги істориків-державознавців. У Росії питання історії державних установ у різні історичні епохи досліджували провідні історики та правознавці ХІХ — початку ХХ ст. Зокрема, В. О. Ключевський здійснив дослідження багатовікової історії центральної установи Давньої Русі — Боярської думи — від Київської Русі до Московського царства41, яке і досі лишається найґрунтовнішою працею з цієї тематики. Серед історичних розвідок, в яких ідеться про державний устрій та установи ВКЛ, можна назвати класичні нариси В. Антоновича, М. Любавського,
І. Лаппо42. Зародження Литовської держави та особливості її розвитку вивчав відомий польський історик Г. Ловмянський43. Найновішою є праця литовського історика Т. Баранаускаса “Витоки Литовської держави”, в якій він поставив дуже слушне питання щодо політично- державної ролі “ранніх маєтків” як центрів (і органів) державного управління на початковому етапі становлення ВКЛ44. Відомі вчені- юристи Ю. В. Готье45, А. Д. Градовський46, історики М. В. Довнар- Запольський47, В. Е. Романовський48, А. Славатинський49 дослідили історію місцевої адміністрації Московського царства/Російської імперії XV-XVIII ст. Історії державних інституцій ХІХ ст. присвячена ціла низка праць російських учених, першим серед яких варто назвати визначного знавця цього періоду П.
А. Зайончковського50. За радянських часів історію державних установ Росії та СРСР особливо успішно вивчала група істориків Московського державного історико-архівного інституту (М. П. Єрошкін, О. Д. Степанський, Т. П. Коржихіна, В. І. Куликов, нині їх успішно наслідують М. В. Бабич та Л. Ф. Писарькова)51. Головну увагу російських істориків привертали питання історії центральних і місцевих державних установ Московського царства (з XV ст.) та Російської імперії (з початку XVIII ст.), насамперед губернського правління, а також історія радянських державних установ.Разом з тим слід зазначити, що предметом досліджень російських істориків державних установ цілком закономірно є виключно питання діяльності центральних та місцевих установ на російських теренах.
Натомість історія діяльності системи місцевих установ Московського царства/Російської імперії/СРСР на національних окраїнах, особливості їх формування та функціонування, як правило, лишаються поза їхньою увагою. Поодинокі винятки, що мають місце (зокрема, праці А. Ю. Бах- туриної, яка вивчала проблеми діяльності російського державного апарату на окраїнах імперії за доби Першої світової війни, у тому числі тимчасового Галицького Генерал-губернаторства, але не торкаючись східноукраїнських теренів52), лише підтверджують загальне правило.
На жаль, в Україні дослідження історії національних та чужоземних державних установ поки не набули належної системності. Можна назвати істориків ХІХ ст., які приділили увагу розвиткові держави і права на Українських землях у певні історичні епохи (М. Владимирський-Буданов, Д. Зубрицький53). Питання політико-державного устрою України розглядалися в загальних історичних працях провідних українських істориків ХІХ ст. (В. Антонович) та новітнього часу (М. Грушевський). Найбільшими в цій царині є досягнення державницької школи української історіографії, представники якої Д. Дорошенко та Н. Полонська- Василенко залишили у своїх загальних працях з історії України короткі нариси державного устрою України кожної історичної доби.
Спеціально історії українського права та владних інституцій присвятив свою монографію відомий правознавець української діаспори М. Чубатий54. На окрему згадку заслуговують праці М. Слабченка, Л. Окіншевича та І. Крип’якевича з історії державних установ та самої української гетьманської держави другої половини XVII-XVIII ст.55 Загалом слід наголосити, що історія державності цієї доби привернула увагу багатьох провідних сучасних українських істориків: З. Когута, В. Смолія, В. Степанкова, О. Гуржія, В. Горобця, Т. Чухліба та ін.56. Викликають інтерес дослідження з питань діяльності місцевих (губернських) фінансових, податкових та поліцейських установ упродовж кінця XVIII-• 57 . .
XIX ст., що з’явилися останнім часом . Деякі аспекти створення і функціонування державного апарату періоду Української революції 1917-1921 років порушуються в загальних дослідженнях з історії української революції58. Діяльність вищого органу управління — уряду України впродовж минулого століття у змістовному та особистісному вимірах розглядається в колективній монографії “Уряди України у
XX ст.”59, підготовленій фахівцями Інституту історії України НАН України. Історія представницьких органів влади як вищих державних інституцій розглядається в навчальному посібнику, створеному в харківській Вищій юридичній академії ім. Ярослава Мудрого60.
Регіональний аспект історико-державних досліджень представлений в Україні лише поодинокими працями. Зокрема, розвиток установ на Закарпатті досліджував відомий історик-правознавець діаспори В. Шан-
дор61. Особливості функціонування Миколаївського та Севастопольського військового губернаторства ХІХ ст. дослідила Л. Левченко62. Інший історик-архівіст, Р. Воробей, у циклі спеціальних праць розглянула систему місцевих органів влади та управління на Чернігівщині у другій половині ХІХ ст.63
На жаль, досі практично не існує наукових розвідок щодо органів державного управління, створених на еміграції.
Політична думка та політичні інститути Мазепинсько-Орликівської доби досліджені О. Кре- сіним64. Міжвоєнний період ХХ ст. розглядався в праці О. Шульгина65, присвяченій переважно зовнішньополітичним засадам діяльності емігрантського уряду УНР. Діяльність органів, створених демократичною еміграцією, від 1920-х років до 1991 р., висвітлена у збірнику документів та статей про Державний Центр УНР в екзилі, який побачив світ у США66.Дослідником історії держустанов ХІХ - початку ХХ ст. є В. Шандра, яка ґрунтовно і плідно вивчає історію інституту генерал-губернаторства в Україні67. Особистісний регіональний аспект російських імперських установ ХІХ ст. висвітлюють біографічні довідники про губернаторів і генерал-губернаторів, підготовлені харківськими та чернігівськими істо- риками68. Тій саме темі присвячене довідкове видання про членів Політ- бюро ЦК КПУ за 1918-1991 роки, складене В. Лозицьким69.
Дуже цікаву довідково-біографічну серію випускають спеціалісти Польської академії наук: “Urzednicy Dawnej Rzeczypospolitej XII-XVIII wieky”. Спеціально урядникам українських земель у складі об’єднаної польсько-литовської держави XIV-XVIII ст. присвячена окрема серія
70
видання ; в інших томах довідника, присвячених центральним урядам Речі Посполитої, Великого князівства Литовського та прикордонним землям, також є відомості про офіційних осіб, котрі отримували земські уряди на українських теренах. На жаль, усі вони є суто довідковими виданнями, які практично не залишили сліду в історіографії.
Останнім часом певного поширення набуло дослідження історії української державності в усіх її аспектах. Наприкінці 1990-х років цю
71
тему в спеціальному курсі лекцій дослідили В. Шевчук та М. Тараненко . Аналогічний курс лекцій ще раніше був підготовлений у Львові групою викладачів вишів72. Державності України за доби Давньої Русі присвятив
73
свою працю відомий історик середньовіччя М. Котляр .
На окреме згадування заслуговує найостанніша синтетична праця, присвячена історії державної служби в Україні від ІХ до початку ХХІ ст.74 Її авторський колектив включає висококваліфікованих науковців академічних інститутів (Інституту історії України, Інституту політологічних та етносоціальних досліджень НАН України) та деяких регіональних наукових центрів. Серед них — С. Віднянський, П. Гай-Нижник, В. Горобець,
М. Котляр, М. Лисенко, Р. Пиріг, О. Рубльов, В. Солдатенков, Т. Чухліб, В. Шандра та інші. Під керівництвом С. Кульчицького вони вперше в українській історіографії спромоглися здійснити узагальнене дослідження українського державотворчого процесу, організації державної служби, історії адміністративно-територіального устрою України впродовж тисячі років. Певна частина книги присвячена історії державних установ, що діяли на українських теренах у цей час.
Стислий, але змістовний огляд політичної системи України від VIII ст. до 2007 р., який нещодавно побачив світ у Польщі, засвідчує зацікавленість наших західних сусідів не лише дослідженням часів польського володарювання в Україні, але й усього історичного шляху нашої держави75.