§ 1. Поняття та сутність усиновлення

Конвенція про права дитини, учасницею якої є і Україна, перед­бачає, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайвищих інтересах не може залиша­тися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надається державою, яка забезпечує зміну догляду за дитиною.

Стаття 52 Конституції України покладає на державу вирішення питань по утриманню та вихованню дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Виходячи із цього, CK називає усиновлення однією з форм влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьків­ського піклування, поряд з опікою та піклуванням, патронатом, при­йомною сім’єю, а також дитячим будинком сімейного типу.

За допомогою усиновлення усуваються несприятливі для форму­вання особистості дитини обставини і створюються умови, які най­більш близькі до тих, що складаються в сім’ї. Але за сучасних умов у випадках, передбачених законом, батьками дитини можуть бути осо­би, які не мають з нею генного зв’язку, зокрема при народженні дити­ни в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій (штучне запліднення, сурогатна матір), визнання батьківства осо­бою, яка знає, що вона насправді не є батьком дитини, і таке інше, тобто право на існування поряд із біологічним отримало і соціальне 240

батьківство і материнство. CK ураховує це, встановлюючи, що сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. 3 CK).

Усиновлення — правовий інститут, що здійснюється в інтере­сах дитини, єдиний або обидва батьки якої: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недіє­здатними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими; дали згоду на усиновлення; понад шість місяців не проживають разом із дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихо­ванні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.

В основу організаційно-правового механізму щодо усиновлення в Україні закладені принципи, які відповідають міжнародним вимогам: кожна дитина має право на виховання в сім’ї; пріоритетним є націо­нальне усиновлення; міжнародне усиновлення розглядається як аль­тернатива тільки тоді, коли були вичерпані всі можливості щодо пере­дачі під опіку, піклування, на усиновлення чи виховання в сім’ї грома­дян України; вирішення всіх процедурних питань усиновлення дитини із додержанням чинного законодавства України; заборона посеред­ницької комерційної діяльності щодо усиновлення дітей; укладення з іноземними державами договорів про правову допомогу; здійснення контролю за умовами утримання та виховання дітей у сім’ях іноземців. Рішення щодо усиновлення дитини провадиться в Україні тільки в су­довому порядку, за винятком усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України (ч. 1 ст. 282 CK).

Облік осіб, які бажають усиновити дитину, ведеться системою державних органів: відділами та управліннями районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад, на які покладається безпо­середнє ведення справ щодо опіки та піклування, Міністерством у спра­вах молоді, сім’ї та тендерної політики Автономної Республіки Крим, службами у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севасто­польської міських державних адміністрацій, а також урядовим органом державного управління з усиновлення та захисту прав дитини у по­рядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Облік іноземців та осіб без громадянства, які бажають усиновити дітей, ведеться ви-

ключно урядовим органом державного управління з усиновлення та захисту прав дитини (ст. 215 CK).

Облік дітей, які залишилися без батьківського піклування і мо­жуть бути усиновлені, здійснюється урядовим органом державного управління з усиновлення та захисту прав дитини, основними завдан­нями якого є формування банку даних про дітей-сиріт і дітей, позбав­лених батьківського піклування, надання громадянам України та іно­земцям необхідної інформації про дітей, стосовно яких виникли підстави для усиновлення.

Усиновлення — це юридичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення усиновлювача (ст. 223 CK) та рішення суду (ст. 224 CK). Що стосується згоди інших осіб та органів на усиновлення: дитини (ст. 218 CK), батьків (ст. 217 CK), опікуна, піклувальника (ст. 221 CK), закладу охорони здоров’я або навчального закладу (ст. 222 CK), то вони не входять до складу юридичних фактів, які тягнуть виникнення усиновлення, бо у певних випадках усиновлення провадиться і без їх згоди (частини 3, 4 ст. 218, ст. 219, ч. 3 ст. 221 CK).

Усиновлення одночасно встановлює та припиняє певні відносини. У день набрання чинності рішенням суду про усиновлення між уси- новлювачем і усиновленим виникають правовідносини, аналогічні батьківським, і одночасно втрачається правовий зв’язок між усинов­леним та його батьками і родичами. Хоча з цього правила можуть бути і винятки. Наприклад, при усиновленні дитини однією особою осо­бисті та майнові права й обов’язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка (п. 2 ч. 1 ст. 232 CK).

Суб'єкти відносин щодо усиновлення. Суб’єктами відносин щодо усиновлення є усиновлювачі й усиновлені. Відповідно до ст. 208 CK усиновленою може бути дитина, а виходячи із ст. 6 CK, яка встановлює, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття, усиновлення за правилом відбувається відносно неповнолітніх дітей. Це цілком виправдано, бо саме неповнолітня дитина потребує належ­ного забезпечення та сімейного виховання.

CK установив можливість при виняткових обставинах усиновлен­ня повнолітньої особи (ст. 208). Це можливо в разі, якщо повнолітня особа, наприклад, не має матері, батька, тобто є сиротою, або була позбавлена батьківського піклування і ці умови настали до досягнення 242

нею повноліття. Хоча закон не наводить навіть приблизного переліку таких обставин, вважаємо, що в першу чергу тут повинні враховува­тися не тільки інтереси повнолітньої особи, а також й інтереси уси- новлювача.

Усиновлювачами може бути перш за все подружжя, бо вважається, що інтересам дитини у своїй більшості відповідає виховання в сім’ї. Закон забороняє особам, що не перебувають між собою в шлюбі, уси­новити одну і ту ж дитину. Однак за умови, що чоловік і жінка про­живають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усинов­лення ними дитини. Вважаємо, що з таким рішенням можна погодитися з певними застереженнями. Навіть поділяючи точку зору відносно того, що фактичне подружжя в соціологічному розумінні складає сім’ю і може забезпечити дитині таке саме виховання, як і осо­би, що перебувають у зареєстрованому шлюбі^{[219] [220], не можна забувати, що такий союз може розпастися в будь-яку мить, що може нанести дитині ще одну травму. Тому при вирішенні цього питання суд повинен з’ясувати всі обставини справи, вирішивши насамперед головне — на­скільки таке усиновлення буде відповідати інтересам дитини.}

Законодавець пред’являє до усиновлювачів певні вимоги. По- перше, усиновлювачем може бути дієздатна особа віком не молодше двадцяти одного року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. По-друге, усиновлювач обов’язково повинен бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцать років, при цьому різниця у віці між усиновлювачем та дитиною не може бути більшою ніж сорок п’ять років, а при усиновленні повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою ніж вісімнадцять років. Такий жорсткий підхід обумовлюється, напевно, прагненням урівняти сім’ю, в якій буде виховуватися усиновлений, з біологічною сім’єю. Але ми поділяємо точку зору тих правників, які вважають, що імперативна норма стосов­но до різниці у віці зовсім невиправдана, коли це стосується усиновлен­ня дитини мачухою або вітчимом, близькими родичами, при умові, що дитина знає, що усиновлювачі не є її рідними батьком і матір’ю і т. ін. Таким чином, як справедливо зазначається в літературі, штучно звужу­ється коло осіб, які могли би бути усиновлювачами. На наш погляд, доцільним було б надати можливість суду, ураховуючи інтереси дитини, скорочувати різницю у віці. До речі, саме таким чином вирішувалося це питання в п. 10 Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземцям і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім’ях усиновителів^[221].

Законом установлено перелік тих осіб, які не можуть бути уси­новлювачами (ст. 212 CK). Усі ці особи поділяються на певні групи. До першої групи слід віднести осіб, які за станом свого здоров’я не можуть виконувати функції усиновлювачів: осіб, які обмежені у діє­здатності; визнані недієздатними; перебувають на обліку або на ліку­ванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловжи­вають спиртними напоями або наркотичними засобами, страждають на хвороби, перелік яких затверджується Міністерством охорони здоров’я України (наприклад, туберкульоз, онкологічні захворювання тощо).

Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі, а також іно­земці, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини.