Зарубіжний досвід правового регулювання діяльності представників державних органів у виконавчому провадженні

Досвід зарубіжних країн у сфері виконання судових актів та актів інших органів, зазначає Мальцева Є.В., має значний вплив на формування підходів до удосконалення вітчизняної моделі виконавчого провадження і є актуальним при здійсненні правового регулювання виконавчого провадження в Україні [235].

Аналіз іноземного досвіду дозволяє скласти думку щодо позитивних та негативних сторін систем примусового виконання інших держав та розглянути питання щодо доцільності використання позитивного досвіду в умовах сучасного розвитку системи примусового виконання рішень в Україні з метою її удосконалення.

З урахуванням характерних ознак та форм перерозподілу владних повноважень у сфері примусового виконання, доцільно виокремити централізовані та децентралізовані системи виконавчого провадження. Для централізованих систем виконавчого провадження, В.О. Селезньов виокремлює наступні елементи: наявність єдиного державного органу примусового виконання; наявність механізму правового регулювання процесу виконання судових актів та актів інших органів, встановленого федеральним законодавством [417]. Досліджуючи виконавче законодавство та практику діяльності органів виконання рішень в іноземних країнах можна констатувати, що централізовані системи виконавчого провадження сформувалися в країнах пострадянського простору: Україні, Республіках Вірменія, Білорусь, Киргизстан, а також у Росії, Швеції, Фінляндії, Іспанії та інших країнах. Функціонування цієї моделі виконавчого провадження характеризується створенням організаційно самостійного органу, уповноважений у сфері примусового виконання, із вертикально- інтегрованою структурою управління, яка характеризується складністю та багаторівневістю.

Для децентралізованих систем виконавчого провадження, наголошує Мальцева Є.В., притаманне делегування державою частини повноважень у сфері цивільного виконавчого провадження недержавним організаціям та приватним особам. Такі системи, за твердженням Мальцевої Є.В., функціонують, наприклад в США, Канаді, Франції та деяких інших державах. Децентралізована система виконавчого провадження має різну відомчу підпорядкованість органів та посадових осіб, які здійснюють примусове виконання, диференціацію відомств, що виконують ліцензійні, контрольні та наглядові функції.

Мальцева Є.В. чітко визначила критерії дослідження та порівняльного аналізу системи виконавчого провадження у різних державах, що здійснюються із урахуванням наступних структурно-функціональних та правових критеріїв систематизації: а) організація примусового виконання, б) рівень правового регулювання виконавчого провадження; в) сфера компетенції та повноваження органів примусового виконання; г) правовий статус судового виконавця; д) організація праці та інтеграція судових виконавців у професійні об’єднання; є) організація фінансування та матеріального стимулювання судових виконавців; ж) відповідальність посадових осіб органів примусового виконання. Наявність спільних ознак національних систем виконавчого провадження, наполягає Мальцева Є.В., дозволяє виокремити їх із врахуванням централізації і децентралізації на основі запропонованого підходу [235]. У цьому підрозділі дисертації будуть розглянуті найбільш характерні системи виконавчого провадження інших держав на прикладі Республік Білорусь, Казахстан, Литва, Латвія, також Канади, Німеччини, Росії, США, Франції та інших держав.

Наближеним до стану системи вітчизняного правового регулювання виконавчого процесу та правового статусу ДВС є досвід Російської Федерації. Процес становлення та історія розвитку примусового виконання рішень наших країн йшов паралельно, мали вагомий вплав одне на одного. Можна стверджувати, про що свідчить дослідження історичних етапів становлення виконавчого провадження в Україні у першому підрозділі цього розділу, що велику частину історичного періоду Україна та Росія мали майже спільну історія становлення системи виконавчого провадження, та певний час зберігалася тенденція копіювання нормативно-правових актів Росії Україною.

Ключовими нормативно-правовими актами, що регулюють діяльність діяльності органів примусового виконання рішень Російської Федерації - Федеральної служби судових приставів складають Закони Російської Федерації «Про судових приставів» [93] та «Про виконавче провадження» [94], Указ Президента Російської Федерації від 13.10.2004 року «Питання Федеральної служби судових приставів» [454].

Відповідно до Указу Президента Російської Федерації від 13.10.2004 року «Питання Федеральної служби судових приставів» [454] Федеральна служба судових приставів Російської Федерації - це федеральний орган виконавчої влади, який здійснює функції із забезпечення встановленого порядку діяльності судів, виконання судових актів, актів інших органів та посадових осіб, а також правозастосувальні функції та функції із контролю та нагляду у встановленій сфері діяльності [454]. Федеральна служба судових приставів підпорядковується Міністерству юстиції Російської Федерації, яке здійснює координацію його діяльності та забезпечує контроль. З урахуванням зазначеного, можна стверджувати, що на сучасному етапі система органів виконавчого провадження в РФ аналогічні українській ДВС, що знаходяться у системі органів Міністерства юстиції України [196].

Цікавим, та водночас індивідуальним, є той факт, що законодавством Російської Федерації закріплюється та захищається словосполучення «судовий пристав», відповідно до російського законодавства застосування якого допускається лише у назвах Федеральної служби судових приставів, її підрозділів, посадових осіб, а також у назвах професійних союзів судових приставів. Також закон РФ «Об исполнительном производстве» чітко зазначає, що всі організації, об’єднання, посади, які містять словосполучення «судовий пристав» після набрання чинності цим Законом [92] мають бути перейменовані або ліквідовані. Таким чином, Закон чітко розділяє державну та приватну сфери впливу та підвищує авторитет судових приставів, встановлюючи їх особливе правове становище.

Запровадження зазначених заходів, пояснює Щербак С., пов’язано із тим, що в Росії мають місце факти створення приватних фірм (агенцій), які займаються виконавчою діяльністю, але без процедури відкриття виконавчого провадження, без застосування дій примусового характеру тощо. Це Національна агенція з факторингу та інвестицій, що працює у складі Асоціації міжнародного співробітництва недержавних структур безпеки. Зазначена організація надає повний спектр послуг щодо стягнення

заборгованостей. Основним видом діяльності у сфері стягнень агенції є пошук та виявлення майна боржника (юридичної особи), на яке може бути звернуто стягнення [504, с. 16]. Чумак О. О. замічає цікавий факт, що особливістю та відмінністю російської системи органів примусового виконання рішень юрисдикційних органів є те, що судові пристави підрозділяються на дві категорії залежно від покладених на них обов’язків. Так, є категорія судових приставів - виконавців та категорія судових приставів із забезпечення встановленого порядку діяльності суду [489]. На наш погляд перша категорія відповідає державним виконавцям в Україні, а друга судовим розпорядникам, діяльність яких в Україні регламентується Наказом Державної судової адміністрації України від 14.07.2011 N 112 «Про затвердження Положення про службу судових розпорядників та організацію її діяльності» [350].

У Росії до виконавчих документів, окрім виконавчих листів, що видаються судами загальної юрисдикції та арбітражними судами, відносяться також: судові накази; нотаріально завірені угоди про сплату аліментів або їхні нотаріально завірені копії; посвідчення, що видаються комісіями з трудових суперечок; акти органів, які здійснюють контрольні функції у справі стягнення грошових засобів з наданням документів, у яких є відмітки банку або інших кредитних організацій, де відкрито розрахункові та інші рахунки боржника, про повне або часткове невиконання вимог, вказаних органів у зв\'язку з відсутністю на рахунках боржника грошових засобів, достатніх для задоволення цих вимог; судові акти, акти інших органів та посадових осіб у справах про адміністративні правопорушення; постанови судового пристава-виконавця; виконавчий напис нотаріуса за наявності угоди про позасудове порядок звернення стягнення на майно, що у закладі, укладеної у вигляді окремого договору або включеної до угоди про заставу.

Що стосується інших держав-членів колишнього Радянського Союзу, то такі правознавці як Т.А. Бєлова, І.М. Колядко, Н.Г. Юркевич вважають, що в Республіці Білорусь у систему примусового виконання входять дві самостійні структури: судові виконавці загальних судів та Служба судових виконавців господарських судів [57]. Судові виконавці загальних судів підпорядковуються керівникам судів та органам виконавчої влади в особі управлінь юстиції при виконкомах та Міністерстві юстиції. Служба судових виконавців господарських судів очолюється Головним судовим приставом - начальником управління організації виконавчого провадження і підпорядковується Г олові Вищого Г осподарського Суду.

Досліджуючи тенденції децентралізації системи виконавчого провадження в Республіці Казахстан змінюється у напрямку формування змішаної моделі. У відповідності ухваленої нової концепції виконавчого провадження функції з виконання судових актів та актів інших органів можуть здійснювати державні та приватні судові виконавці. В жовтні 2010 року набрав чинності Закон Республіки Казахстан «Про виконавче провадження та статус судових виконавців», який запровадив поняття державного та приватного судових виконавців та визначив їх правове положення [126]. Державним та приватним судовим виконавцям надаються рівні права та обов’язки за винятками, передбаченими цим законом [235].

В таких країнах пострадянського періоду, як Литва та Естонія запроваджено інститут приватних судових виконавців. Наприклад, у Литві замість державних службовців працюють приватні пристави, як зазначає Салашний П. поява яких була викликана низьким рівнем ефективності роботи державних виконавців [415].

В Естонії Законом «Про судових виконавців» статус судового виконавця визначають, як незалежну особу, котра посідає публічно-правову посаду та виконує свої посадові обов’язки, як особа вільної професії, що дії від свого імені та під свою відповідальність. Як повідомляє А. Авторгов судовий виконавець не є приватним підприємцем або державним службовцем [4, с. 11]. Організація посадової діяльності та правових послуг судових виконавців відноситься до компетенції Міністерства юстиції Естонії, яке здійснює організаційне керівництво та координацію діяльності судових виконавців. Чумак О.О. зазначає, що приватну судово-виконавську діяльність було введено в Естонії з 01.03.2001 р. Законом «Про судових виконавців», до цього часу примусове виконання рішень здійснювалося державними службовцями - судовими виконавцями [489].

Якщо порівнювати ефективність механізмів системи виконавчого провадження, які застосовуються у світі, то слід зазначити, що найефективнішими з них виявляються ті з них, які функціонують у країнах, де населенню притаманні високий рівень правової культури, повага до закону, де розроблені складні системи взаємодії державних і

саморегулюючих організацій (держави, банків, колективних агентств тощо). Тому до кращих зразків виконавчих систем традиційно належать системи США, Великобританії, Німеччини та Фінляндії. Причини, з яких ці країни вважаються лідерами, стають зрозумілими під час аналізу методів виконання судових рішень, закріплених у законодавстві.

У Федеративній Республіці Німеччина, щодо досліджувалась такими вітчизняними вченими як Ярков В.В. та Мальцева Є. В., примусове виконання судових або інших актів є державною функцією, яку у відповідності до законодавства реалізують державні службовці - судові виконавці. Їх призначає на посаду голова вищого регіонального суду та керівник окружного суду. Судовий виконавець здійснює свою професійну діяльність незалежно, за свій рахунок та під свою відповідальність, при цьому маючи державно - владні повноваження і статус державного службовця [517, с. 470-473; 235; 69; 489].

Підтверджує централізацію системи виконавчого провадження у ФРН і Верба О., який зазначає, що у Німеччині примусове виконання юрисдикційних органів є виключною компетенцією державних органів. Ключовим нормативно-правовим актом, який регулює виконавче провадження в Німеччині, є Книга 8 «Виконавче провадження» Цивільного процесуального кодексу від 30.01.1887 р. [44, с. 104]. Аналіз законодавства Німеччини виявляє Верба О., свідчить що система органів примусового виконання складається з судів, судових виконавців та служби земельного кадастру, оскільки кожний з цих органів наділені повноваженнями щодо примусового виконання рішень. Відповідно до нормативних документів ФРН, стягувач, який має підстави для порушення виконавчого провадження звертається до суду, якщо заявляє, що боржник має кошти на банківських рахунках; звертається до відомства земельного кадастру, якщо бажає звернути стягнення на нерухоме майно боржника; звертається до судового виконавця у разі вимоги про звернення стягнення на рухоме майно із одночасною заявою про місцезнаходження зазначеного майна. Стягувач у будь-який момент може звернутися до одного з органів, уповноважених на здійснення примусового провадження із вимогою про виконання судового рішення на його користь у будь-який визначений стягувачем спосіб [44, с. 104].

У Великобританії використовується змішаний принцип, тобто існують і судові виконавці - державні службовці і ті, що працюють на підставі ліцензії. Таким чином, стягувач має право вибору звертатися до державного чи приватного виконавця. В Англії та Уельсі виконавче провадження в судах здійснюють бейліфи, які входять до судової системи. Їх роботу контролюють бейліфи, які здійснюють нагляд. Управління діяльністю з багатьох питань проводить старший клерк суду графства, до якого прикріплені бейліфи. У свою чергу реєстратор суду несе відповідальність за акти бейліфів. У цілому відповідальність за діяльність виконавців покладено на Лорда Канцлера. Судові виконавці об’єднані в Асоціацію судових виконавців Високого суду Англії та Уельсу. Це саморегульована асоціація, членство в якій є обов’язковим.

У Шотландії існують розмежування між шерифом і приставом- посланником. Шерифи офіцери виконують державну функцію і призначаються головним шерифом у межах певного району. Шериф офіцер пов\'язаний з окружним цивільним судом. Шотландія поділена на шість шерифських округів та сорок дев’ять місцевих районних судів шерифу.

Шериф офіцер може діяти у межах району, в якому він одержав призначення, але також може виконувати рішення суду про відшкодування по всій Шотландії за рішенням того суду, до якого він призначений. Приставів - посланників призначає на посаду Сесійний суд. Ця особа має повноваження по всій території Шотландії. Вона уповноважена виконувати документи Сесійного суду. Шотландські шерифи-посланники і шерифи офіцери мають різні територіальні повноваження. Перші призначаються на національному рівні, другі ж територіально обмежені, оскільки рішення можуть прийматися на території, на якій знаходиться суд, який зробив призначення.

Дослідник системи виконання рішень у Фінляндії Сазанов С. В., зазначає, що у цій країні до 1996 р. обов’язки з примусового виконання рішень покладалися на лейсмана (начальника місцевої поліції), окрім поліцейських функцій та функцій прокуратури. Після 1996 р. було створено Службу примусового виконання при Міністерстві юстиції Фінляндської Республіки - виключною компетенцією якої було примусове виконання рішень, та станом на сьогоднішній день, з 01.01.2010 р. в Фінляндії повноваження з примусового виконання судових актів в області приватного права покладено на знов створений орган виконавчої влади - Державну службу примусового виконання Фінляндської Республіки підвідомчу Міністерству юстиції [413]. До системи примусового виконання Фінляндії входять Міністерство юстиції, начальник губернського правління та місцеві підрозділи примусового виконання. Міністерство і начальник губернського правління є управлінськими органами. Власне виконавче провадження здійснюють місцеві підрозділи на чолі з уїзним фогтом. Кожен підрозділ має свій район діяльності, в межах якого він здійснює функції виконавчого провадження. Цей район визначається у відповідності з поділом країни на уїзди. Уїзд являє собою одиницю місцевого державного управління (Фінляндія поділена на дев’яносто уїздів), однак кількість місцевих підрозділів примусового виконання тільки сімдесят, оскільки частина цих підрозділів забезпечує виконавчі послуги і на території сусіднього уїзду. На чолі кожного підрозділу стоїть уїзний фогт. У випадку, якщо в одному підрозділі є більше ніж один уїзний фогт, посадове звання начальника - керуючий уїзний фогт. Однак у більшості підрозділів примусового виконання є лише один уїзний фогт. В якості апарату уїзного фогту і у його підпорядкуванні працює інший персонал підрозділу - помічники - виконавці та канцелярські працівники. У системі примусового виконання Фінляндії працює всього 1477 людей. Кількість уїзних фогтів - дев’яносто, помічників- виконавців і канцелярського персоналу - по сімсот. Під загальним терміном «виконавець», зазначає Сазанов С. В., у Фінляндській Республіці розуміється і уїзний фогт, і його помічник (помічник-виконавець), хоча закон вказує на уїзного фогта як на власне виконавця, оскільки діяльність відбувається від його імені. Постанова виконавця може бути оскаржена в уїзному суді, а потім у надвірному та Верховному суді. Центральним органом системи примусового виконання є Міністерство юстиції [413].

Система примусового виконання Сполучених Штатів Америки принципово відрізняється від розглянутих нами інститутів примусового виконання рішень юрисдикційних органів. Спираючись на дослідження Щербака С., можна зазначити, що у США регулювання виконавчого провадження здійснюється на рівні штатів, у зв\'язку з чим рішення суду, винесені у одному штаті, необхідно легалізувати у іншому штаті. У одних штатах подібна легалізація здійснюється шляхом пред\'явлення позову на рішення, у інших - через проходження реєстраційної процедури. Підставою для здійснення виконавчих дій є виконавчий лист, що видається клерком у суді або уповноваженим шерифом у інших штатах. В Сполучених Штатах Америки повноваження примусового виконання покладено на Службу Федеральних Маршалів, яка є центральним апаратом стосовно маршалів та діє у складі Міністерства юстиції. Безпосередньо виконавче провадження здійснюють державні службовці маршальської Служби - шерифи та їх заступники, а також приватні юридичні агенції [504, с. 16; 417, с. 110-114]. В той же час, зазначає Селезньов В.А., у країні багато приватних стягнень боргів здійснюється агентами, яким кредитор «продає» виконавчий лист. Такий «продаж» має бути спеціальним чином зареєстрований у суді, що видав відповідний виконавчий документ. У зв\'язку з цим колекторському агенту передаються усі права кредитора, і кредитор отримує узгоджений авансовий платіж від колекторського агента. Така угода може передбачати у випадку необхідності можливість звернення колекторського агента до державних відомств [417, с. 113].

Відмінністю американської маршальської служби є те, що вона, як служба, відповідальна за виконання, має й інші широкі повноваження та використовується державою в ситуаціях, де існує небезпека фізичних конфліктів чи безладів, залучаються до операцій Інтерполу [415]. Враховуючи досвід США щодо силових повноважень виконавчих підрозділів, а також пропозицію Чумака О.О., що висловлювався за необхідність створення у складі ДВС України силового підрозділу, діяльність якого буде спрямовуватись на сприяння виконанню рішень юрисдикційних органів через усунення фізичних перешкод при здійсненні державними виконавцями заходів примусового характеру, нами було проведено опитування серед державних виконавців з цього приводу. Так, за підтримку такої пропозиції висловились 62 % опитаних працівників ДВС, оскільки вважають, що це підвищить ефективність діяльності ДВС, 4,6% вагались із відповіддю, і 33,4% вважають, що такий підрозділ у системі ДВС не потрібний, оскільки достатньо взаємодії з іншими правоохоронними органами при забезпечення виконання рішень (Додаток А). Таким чином, спираючись на іноземний досвід, наукове обґрунтування та думку самих державних виконавців вважаємо за потрібне запровадити в системі ДВС України силовий підрозділ, що підвищить ефективність та оперативність виконання рішень.

Французька система виконання судових рішень склалася ще у ХІХ ст. і суттєво відрізняється від інших систем. Протягом двох століть правила виконання актів судів не дуже змінилася та адаптувалися до вимог соціально- економічної і політичної ситуації. Саме стабільний, дещо консервативний і одночасно гнучкий характер норм виконавчого провадження, адаптація до соціально-економічних умов життя французького суспільства демонструють життєздатність та ефективність правових норм, інститутів і всієї галузі виконавчого права. Ще декілька років тому представники окремих європейських країн (Італії, Бельгії) говорили про те, що метою їх національного законодавства було прийняття саме французької моделі виконавчого провадження. Паралельно з ними, представники Нідерландів стверджують, що в основу їх системи виконавчого провадження вже давно покладено модель виконання Франції. Французька модель виконавчого провадження покладена в основу у Польщі, Угорщині та деяких інших країнах Східної Європи.

Розглянемо характерні ознаки системи виконання рішень Франції, що зробили її популярною у світі. У Франції виконавче провадження здійснюється судовими виконавцями, прокурорами, командирами та офіцерами поліції. Виконавче провадження у цивільних справах входить у компетенцію судових виконавців, правовий статус яких поєднує елементи статусу незалежного професіонала і державного службовця. Судовий виконавець, здійснюючи свої повноваження від імені держави, використовує заходи державного примусу з метою забезпечення виконання судових актів, залишаючись особою «вільної професії, яка діє або персонально, або у складі об’єднання виконавців» [97, с. 41-44]. До організаційної структури органів виконання рішень у Франції, зазначає Ярков В.В., входять: Національна палата у складі делегатів підпорядкованих організацій виконавців; Регіональна палата у складі судових виконавців на рівні апеляційних судів, співтовариства департаментів судових виконавців. Повноваження судових виконавців передбачають здійснення від імені держави таких дій, як офіційне вручення судових та несудових документів відповідним особам, виконання судових актів, складання актів [517, с. 482]. У Франції виконавче провадження реалізується не тільки виконавцями, а й генеральними прокурорами, прокурорами, командирами і офіцерами поліції. Одночасно з цим характерним для правового статусу судових виконавців є елементи незалежної практикуючої особи і державного службовця. До кандидатів на посаду виконавців пред’являються жорсткі вимоги: наявність юридичної освіти, успішне проходження двохрічного стажування у конторі державного виконавця, складання державного кваліфікаційного іспиту. Звання примусового виконавця присвоюється наказом міністра юстиції Франції після одержання висновків прокуратури конкретного територіального округу і Палати примусових виконавців департаменту. Крім того, наголошує Ярков В.В., судова організація французької системи відрізняється виділенням судів з цивільних та кримінальних справ, а також суддів адміністративної юрисдикції, які об’єднані у різні судові системи. Правова система побудована на розділенні права на приватне і публічне. Згідно встановленим нормам, приватний виконавець не виконує рішення на користь держави і взагалі актів, які ухвалюють адміністративні суди. Для цього існує окрема система судових виконавців державного казначейства, що є державними службовцями. В якості посадової особи примусовий виконавець вручає повістки, виконує судові рішення від імені держави. Примусовий виконавець має також право складати проекти документів, протоколи, що мають статус доказів. Акти і діяльність судового виконавця мають публічно - правовий характер, тому на нього покладається обов’язок надавати послуги стільки разів, скільки буде потрібно. Примусовий виконавець не має права обирати собі клієнтів, оскільки він не належить до приватних юристів [517, с. 572].

У межах загальних судів особливу роль відіграє суддя з виконань, який має право одноосібно вирішувати суперечки, що виникають внаслідок виявлення незгоди або створення перешкод для виконання судового рішення. Поряд з цим, суддя з виконань, замічає Ярков В.В. не може втручатися у виконавчі дії [517, с. 573]. З урахуванням триваючої в Україні реформи судової системи, слід взяти до уваги наявність у Франції інституту судді з виконань, що діє в межах загальних судів і вирішувати суперечки, що виникають внаслідок виявлення незгоди або створення перешкод для виконання судового рішення. Запровадження такої посади в межах вітчизняних судів загальної юрисдикції сприяло б прискоренню конкретних виконавчих проваджень та підвищило б ефективність діяльності ДВС в Україні.

У Бельгії та Люксембурзі інститут примусового виконання рішень юрисдикційних органів працює на приватній основі, констатує Щербак С. Так, в зазначених європейських країнах судові виконавці не перебувають на державній службі, а виконують свої обов’язки з примусового виконання рішень на підставі ліцензії. З метою регулювання та керування їх діяльністю створено регіональні та національні палати судових виконавців, які мають статус органів самоврядування [504, c. 16-17; 4, с. 11-12]. Таким чином, в цих країнах (як і у Франції) судові пристави належать до осіб вільної професії, які працюють за ліцензією. Правовий статус судового виконавця об’єднує в собі елементи незалежної практикуючої особи і державного службовця, а управління системою судових приставів здійснюють регіональні або національні палати, що функціонують як органи самоврядування. Відповідно Вітчизняна реформа системи виконавчого провадження 2016 року, що запровадила інститут приватних виконавців та переорієнтувала її на змішану форму, наблизила вітчизняну сферу виконання рішень саме до класичної Французької моделі, що так поширена у світі. Так, наприклад засади самоврядування приватних виконавців визначені у ст. 46 Засади самоврядування приватних виконавців Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» [379].

У Нідерландах судові виконавці об’єднують у своїх функціональних обов’язках риси державної і приватної особи. Вони мають право займатися приватною практикою з повернення боргів за взаємною згодою сторін, наданням юридичних консультацій, бути повіреними в суді і будують власну діяльність на підставі затвердженого бізнес-плану. Наявність такого плану є обов’язковою вимогою. Такий план повинен містити положення про прибутковість витрат судових виконавців, вказівку на потенційних клієнтів тощо.

Виконання судових рішень у Чеській Республіці відбувається двома способами: силами власне судів та силами судових виконавців (екзекуторів). Причому більш розповсюдженим є другий спосіб. З його допомогою виконуються рішення з господарських та цивільних спорів. Різниця між силами судів та судовими екзекуторами полягає в тому, що винагороду екзекутору, якщо виконання було успішним, виплачує боржник. А у випадку невдалого виконання, екзекутор, на відміну від суду, має право видати підтвердження про неможливість стягнення, за яким невиконане зобов’язання можна віднести до витрат підприємства. Нагляд за діяльністю екзекутора здійснює Міністерство юстиції (у Чеській Республіці - це Міністерство справедливості). Органом самоврядування екзекуторів є Виконавча Палата Чеської Республіки [96], яка здійснює організаційну діяльність екзекуторів. Крім того, у населених пунктах є так звані «органи виконавчої служби» (ці органі пов’язані з особистістю конкретного екзекутора, який приймає на роботу співробітників). Діяльність цих органів припиняється у випадках смерті екзекутора, його відставки, втрати громадянства Чеської Республіки або втрати дієздатності екзекутора. Юридична адреса такого органу розташований за адресою місцевого суду, змінити який можливо лише з дозволу Виконавчої Палати. Всі ці органи виконавчої служби контролюються Виконавчою Палатою, за якою здійснює нагляд Міністерство юстиції та голова відповідного місцевого суду, на території якого діє даний екзекутор.

Екзекутором може бути дієздатний громадянин Чеської Республіки, який не має судимості, має вищу юридичну освіту, одержану у Чеській Республіці, три роки досвіду виконавчої діяльності (стажиста, асистента судді, прокурора, адвоката, нотаріуса тощо), який склав кваліфікаційний іспит екзекутора. Екзекутор призначається Міністром юстиції і складає присягу. Виконання відбувається на підставі виконавчого листа (екзекуційного титулу), яким є рішення суду Чеської Республіки, суду іншої держави Європейського Союзу, третейського суду, виконавчий лист нотаріуса та рішення державних органів і місцевого самоврядування [96].

В Канаді відсутнє єдине законодавче регулювання виконавчого провадження. В компетенцію входить розробка правил цивільного судочинства і у відповідності з системою загального права суди можуть самостійно регулювати організацію діяльності судів та встановлювати процесуальні процедури в межах, що не суперечать діючому законодавству. Функції примусового виконання здійснюються державними службовцями (шерифами) або ліцензованими приватними приставами. Модель виконавчого провадження, зазначає Мальцева Є.В. в окремій провінції Квебек має схожість з французькою. Так як в цій провінції приватне право базується на романо-германській правовій системі, а не на загальному прецедентному праві, що характерно для решти провінцій Канади [235].

В Ірландії розгляд справи про примусове стягнення за участі ірландської сторони може відбуватися на іншій території. Іноземний суд вирішує усі питання щодо сплати витрат, які лежать на кредиторі, за подання позову проти боржника (резидента Ірландії) до іноземного суду. Так, це питання може стати одним з пунктів у Виконавчому листі і таким чином, бути успішно реалізованим. Звернення до Вищого суду Ірландії з приводу наказу про примусове виконання може бути подане без відома іншої сторони. Оплата за послуги, що надає повірений (адвокат), зазначена у контракті. Вона не є чітко фіксованою. Усе залежить від складності справи, ступеню відповідальності, терміновості, а також мови, якою ведеться справа. Фіксованою сумою є судовий збір, що визначено нормами публічного права. За законом, витрати на примусове виконання покладаються на кредитора. Останній має право на відшкодування витрат і стягнення їх з боржника. Деякі витрати, такі, як сплата шерифу можуть бути відшкодовані за рахунок боржника у ході судового процесу. У кожному окремому випадку методи примусового виконання (стягнення) будуть відрізнятися. Це залежить і від того це фізична чи юридична особа. Так, є наступні методи: банкрутство фізичної особи; ліквідація юридичної особи; виконання рішення шерифом, призначеним судом; публікація судового рішення у професійному (фаховий, вузькоспеціалізований) журналі; реєстрація судового рішення як рішення про поручництво ( іпотечний заклад). У залежності від виду методу, публікація у журналі може з\'явитися наступного дня, ліквідація фізичної чи юридичної особи може тривати місяцями, а процедура банкрутства - роками. Якщо примусове виконання не було здійснено, кредитор списує борг. Постанова є дійсною протягом наступних дванадцять років та може бути поновленою.

На території Словенії виконання примусового провадження покладено на окружний (районний) суд. Судові пристави - особи, які безпосередньо проводять примусові дії. Пристави призначаються Міністром юстиції у межах території своїх окружних (територіальних) судів. В особливих випадках пристави призначаються постановою суду, так само, як і кредитор має право сам обирати конкретного пристава. Також в особливих випадках пристав має право виконувати власні повноваження на всій території Республіки Словенія. Служба судових приставів є державною службою, яку пристави несуть автономно. Так, пристави особисто відповідають за будь-які завдані збитки під час здійснення своїх повноважень і у страхових випадках при виконанні постанов суду. У випадках достатньо значних порушень пристави можуть бути відсторонені від своїх обов’язків міністром юстиції. Документ про виконавче провадження може бути представлений особисто кредитором, хоча згідно з правилами, цей документ подається юристом, обізнаним з нормами права. У випадку, коли кредитор самостійно вирішує всі питання щодо примусового виконання, він повинен заплатити за особисте пред’явлення документів, рівно як і за рішення суду у конкретній справі. Якщо боржник діє через адвоката, він також повинен оплатити послуги адвоката.

Слід також наголосити, що у наведених вище країнах основний обсяг рішень судів, які виконуються приватними виконавцями, припадає на проблемних боржників - безробітних, малих підприємців, які не в змозі розрахуватися по кредитах. Деякі європейські країни вирішують проблему неплатоспроможності боржника шляхом переводу боргу на себе. Тобто, виплачують робітникам підприємств, що стали банкрутами призначені судом суми заборгованості по заробітній платі та інші платежі.

У Греції - основними органами виконавчого провадження є судовий виконавець та нотаріус, до компетенції якого входить виконання судових актів про стягнення грошових коштів [29, с. 571-572].

Інститут судових виконавців Ізраїлю до 01 січня 2009 р. знаходився у підпорядкуванні судових органів. Але, станом на сьогоднішній день Управління системи судового виконання та його структурні підрозділи - бюро судового виконання входять до системи органів Міністерства юстиції Ізраїлю.

Підсумовуючи наведене процитуємо Мальцеву Є.В, яка зазначає, що форма регулювання та зміст виконавчого провадження, в країнах континентальної системи права мають подібні ознаки. Виконавче провадження регулюється законодавчими актами і здійснюється посадовими особами, що перебувають при органах судової або виконавчої влади, повноваження яких зв’язані з національними особливостями організації примусового виконання [235]. За результатом розгляду систем органів примусового виконання іноземних держав, можна зробити висновок, що системи органів примусового виконання складаються в конкретній державі під впливом факторів національного та державного характеру. З урахуванням розглянутих прикладів виконання рішень вважаємо, що взагалі існує три типи системи виконання рішень : державна, приватна та комбінована або змішана.

Державна система примусового виконання характеризується тим, що особи, які виконують повноваження з примусового виконання рішень юрисдикційних органів мають статус державних службовців із відповідними правами, обов’язками та гарантіями і діє в Росії, Німеччині, Фінляндії, США. В таких державах, як Литва, Естонія, Бельгія, Люксембург діє приватна система примусового виконання рішень юрисдикційних органів, тобто судові виконавці не є державними службовцями, а працюють на підставі ліцензії, самостійно організують свою діяльність та несуть відповідальність за наслідки своєї роботи. Але державне регулювання в такому випадку, частіше за все через систему органів юстиції, виражається у встановленні вимог щодо доступу до професії, обмеженні компетенції, визначенні процедури діяльності приватного виконавця тощо. У Великобританії, Болгарії склалася система примусового виконання рішень комбінованого типу, тобто примусовим виконанням займаються і державні виконавці і приватні.

Враховуючи вищенаведене, слід зазначити, що майже в усіх державах органи та посадові особи, на яких покладені повноваження з примусового виконання рішень юрисдикційних органів, таким чи іншим чином працюють в системі органів юстиції відповідної країни. В Росії, Ізраїлі, як і в Україні, інститут примусового виконання рішень юрисдикційних органів було виведено з підпорядкування судам та включено до системи органів юстиції. Але, призначення та сутність усіх видів та форм інститутів примусового виконання рішень різних держав має одне єдине спільне - реалізація державної політики з питань примусового виконання рішень юрисдикційних органів та як наслідок захист та відновлення порушених прав фізичних та юридичних осіб. Тому, як за відсутності добровільного виконання рішень та за відсутності державного механізму і системи органів примусового виконання складається ситуація, за якої рішення будь-якого юрисдикційного державного органу лишається абстрактним, закріпленим лише на папері, що підриває авторитет держави.

Сучасний стан реформування системи виконання рішень в Україні характеризується роздержавленням інституту примусового виконання рішень юрисдикційних органів, який повинен відбуватися з урахуванням досвіду іноземних держав.