Примусове виконання рішень в діяльності державної виконавчої служби
Конституція України констатує правовий характер діяльності державних органів, визначивши у першій статті зміст діяльності державних органів поняттям «правова держава». України сприймається у світі як демократична держава, а це потребує дотримання основних засад демократії, які насамперед полягають у розподілі, а не в абсолютизмі влади.
Найпоширеніша у всіх правових країнах схема побудови державного устрою має три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Процес становлення правової системи України з класичним розподілом державних інституцій за гілками влади тривав довго та продовжується і зараз. До прийняття Закону України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. судова влада мала ознаки не тільки суто судової, а й виконавчої влади. Як зазначають Фурса С.Я. та Щербак С.В. останнє положення зумовлювалось виконанням судових рішень під юрисдикцією суду, підпорядкованістю судових виконавців при здійсненні ними своїх повноважень суддям, що постановили відповідні рішення. Таке становище, наголошують ці вчені, певним чином не узгоджувалося з доктриною розподілу влад у демократичному суспільстві, негативно впливало на судові рішення, які виносились судом [476, с. 16]. Відокремлення державної виконавчої служби з-під безпосередньої влади суду і суддів розпочало період нової моделі реалізації державної функції щодо виконання правових актів, у тому числі в примусовому порядку На сучасному етапі є потреба у комплексному системному переосмисленні адміністративно-правового статусу державної виконавчої служби, правовому аналізі її місця в системі виконання рішень змішаного типу та особливостях діяльності із примусового виконання рішень.Діяльність ДВС України щодо примусового виконання рішень, Клименко О.С. визначає як це систематичну, цілеспрямовану, нормативно- правову, організаційно-розпорядчу, правозастосовчу діяльність державних виконавців, спрямовану на своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень судових та інших юрисдикційних органів з метою відновлення майнових та інших прав і інтересів стягувача [139].
Способами реалізації такої діяльності ДВС є відкриття провадження; поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання; зупинення виконавчого провадження при проходженні боржником чи стягувачем строкової військової служби у ЗСУ; арешт та вилучення майна боржника; реалізація майна, на яке звернено стягнення тощо. Реалізація повноважень ДВС з примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів майнового і немайнового характеру є основною функцією ДВС в Україні та функцією державного виконавця у процесі виконавчого провадження.За результатами анкетування 462 працівників ДВС, що проводилось протягом листопада-грудня 2016 року у трьох областях України, було з’ясовано інтенсивність застосування заходів примусового характеру, передбачених чинним законодавством на практиці. Опитуваним працівникам було запропоновано із переліку вибрати три найбільш поширені заходи примусового характеру (Додаток А) (Рис. 1 ).
З наведеного рисунку видно, що найчастіше державним виконавцям доводиться застосовувати звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об’єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами у 55,8 %; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника - у 22,9%; зобов’язання боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення - у 20,9%; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні - у 13,4%; значно менше використовуються такі заходи як заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов’язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем (8,0%); виселення та вселення фізичних осіб (6,5%); примусове відібрання і передання дитини, встановлення побачення з нею або усунення перешкод у побаченні з дитиною (5,2%); інші заходи примусового характеру (7,8%).
Ключовою характеристикою, що відрізняє примусове виконання рішень державними виконавцями від добровільного є застосування адміністративного примусу. На думку Клименко О.С. адміністративний примус виступає видом державного примусу та має ознаки, які ми викладемо у відповідності до діяльності ДВС України щодо примусового виконання рішень майнового характеру:
1) застосування адміністративного примусу завжди поєднується із широким використанням багатогранних виховних засобів, з активним формуванням правосвідомості, нетерпимого ставлення до антигромадських вчинків. Погодимося з цим, оскільки застосування заходів адміністративниого примусу державним виконавци здійснюється тільки відносно боржника, який ухиляється від виконання рішень суду майнового характеру, чи зволікає вимогам державного виконавця.
2) використовується у специфічній діяльності ДВС для охорони суспільних відносин, що виникають у сфері виконання рішень майнового характеру;
3) заходи адміністративного примусу застосовуються, як правило, органами виконавчої влади і їх посадовими особами, зокрема, державними виконавцями щодо примусового виконання рішень майнового характеру. Такими заходами виступають відповідно звернення стягнення на майно боржника, вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні тощо;
4) адміністративний примус у діяльності ДВС України носить “управлінський” характер, тобто застосовувати його мають право не всі органи виконавчої влади і не всі їх посадові особи, а лише державні
виконавці;
5) адміністративно-примусові заходи можуть застосовуватися не тільки у зв’язку із вчиненням правопорушень, які виникають під час виконавчого провадження, але і коли необхідно їх попередити або забезпечити громадський порядок і громадську безпеку під час різних ситуацій. Наприклад, з метою попередження розтрати чи відчуження майна боржником шляхом накладення арешту на майно боржника;
6) за змістом адміністративний примус є значно ширшим від адміністративної відповідальності, оскільки вона виступає його частиною.
Так, застосовуючи заходи адміністративного примусу, державний виконавець має право притягнути до адміністративної відповідальності учасників виконавчого провадження за невиконання його законних вимог;7) заходи адміністративного примусу застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб, які беруть участь у виконавчому провадженні, що підтверджується, оскільки стягувачем і боржником можуть бути як фізичні, так і юридичні особи;
8) застосовується щодо організацій, посадових осіб і громадян, які безпосередньо не підпорядковані органам і посадовим особам, що застосовують вплив, оскільки стягувач та боржник відповідно не підпорядковані ані державному виконавцеві, ані ДВС України;
9) регулювання адміністративного примусу, підстав, умов і порядку застосування заходів впливу здійснюється нормами адміністративного права, зокрема застосування заходів адміністративного примусу у ході примусового виконання рішень майнового характеру здійснюється на підставі Закону України «Про виконавче провадження», а також ст.188-13 КУпАП;
10) заходи впливу застосовуються саме в примусовому порядку, тобто незалежно від волі і бажання суб’єкта, до якого застосовується, часто з можливістю використання для його реалізації інших примусових заходів [139, с. 21].
З наведеного рисунку видно, що за результатами опитування працівників ДВС виявлено, що найчастіше заходи примусового виконання рішень застосовувались до фізичних осіб, що є громадянами України - 40%; підприємств приватної форми власності - 12,5%; іноземців - 11%; значно менше до громадських об’єднань та їх представників - 9,1%; посадових осіб - 6,1%; комунальних підприємств - 5,2%; державних підприємств - 3,9%; іноземних юридичних осіб - 3,7%; об’єднань юридичних осіб - 3,3% тощо (Додаток А, рис. 2).
У зв’язку зі значним переважанням у колі суб’єктів, що до яких застосовується примусове виконання рішень фізичних осіб, вважаємо слушною думку Клименко О.С., що діяльності ДВС в України властиве застосування психічних, фізичних, економічних, політичних, юридичних примусових заходів.
Таким чином, адміністративно-примусові заходи є домінуючими у процесі примусової діяльності як служби в цілому, так і окремого державного виконавця. Засоби психічного впливу спрямовані на психіку боржника - фізичної особи з метою змушення її всупереч волі вчинити або утриматися від вчинення певних дій. Такий вплив виявляється в організаційній діяльності державного виконавця, коли він прибуває разом з працівниками поліції для примусового виконання рішень суду; фізичний вплив - передбачає дії фізичного характеру (насильство) з метою примушення особи до вчинення або не вчинення певних дій всупереч її волі. Примусове вилучення майна у боржника, наголошує Клименко О.С., є свідомо-вольовою поведінкою виконавця від імені держави, де фізичний вплив, згідно з принципом недоторканості особи, застосовується не стільки до боржника, скільки до його майна чи інших об’єктів [139, с. 22].Як фізичний так і психічний вплив у діяльності ДВС спрямований на одержання вольового результату: вироблення належної, свідомо-вольової поведінки боржника. Вважаємо, що психічний вплив передує фізичному як етап застосування примусу, але вони можуть вчинятися навпаки (фізичний до психічного) або одночасно (комплексно). Так, відповідно до ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець після відкриття виконавчого провадження застосовує психічний вплив, надсилаючи боржникові копію постанови про відкриття провадження. Після того, як боржник не здійснює добровільного виконання, державний виконавець звертається до фізичного впливу - арешту та вилучення майна [304].
У ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню [304].
Отже, як зазначають І.Є. Марочкін та Н.В. Сібільова виконавче провадження можна розуміти у двох значеннях: по-перше, як завершальну стадію судового розгляду справ, яка має своїм результатом винесення відповідного рішення (завершального етапу прийняття конкретною посадовою особою владного рішення), в межах якої виникають і реалізуються виконавчі правовідносини між суб’єктами виконавчого провадження, тобто між особою, на котру покладений обов’язок по примусовому виконанню рішень, що становлять предмет її діяльності, - державним виконавцем, - та сторонами й іншими учасниками виконавчого провадження (експертами, спеціалістами, перекладачами); по-друге, як процесуальну діяльність визначених законом осіб, яку вони здійснюють за допомогою виконання покладених на них повноважень, тобто шляхом здійснення сукупності дій, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) [265]. Як стадія виконавче провадження має свою специфіку, що полягає в існуванні певних передумов для її початку та реалізації. Першочерговою умовою є оформлення рішення суду відповідно до вимог процесуального законодавства та виконати процедуру звернення рішення до його подальшого виконання. Для останнього необхідно підготувати на підставі цього рішення суду визначений законом виконавчий документ, а саме - виконавчий лист, наказ, ухвалу тощо. Можливості інших органів та посадових осіб щодо реалізації прийнятих ними рішень через примусове їх виконання пов’язані також із необхідністю дотримання процедури видання документів та звернення їх до подальшого виконання. Процес виконання рішення не може бути розпочатий без двостороннього волевиявлення, тобто виконавець цих рішень повинен оформити своє волевиявлення. В залежності від суб’єкта виконання рішення можливе добровільним чи примусовим шляхом. Останній спосіб характерний для виконанні рішень органів (посадових осіб) що стосуються відновлення порушених прав, передбачених законом (суди, органи Міністерства внутрішніх справ, державна податкова служба, адміністративні комісії при виконавчих комітетах тощо). Процедура волевиявлення уповноважених суб’єктів має ґрунтуватися на підставах, які передбачені процесуальним законодавством та які визначають їх право на порушення виконавчого провадження та своєчасне виконання рішень.Продовжуючи досліджувати концепції «виконавчого провадження» з’ясовано ще наукові підходи до його значення Масюка В.В та Ігоніна Р.В.. Так ці науковці пропонують виконавче провадження розглядати як а) як назву галузі законодавства, що регулює діяльність при примусовому виконанні рішень судів та інших юрисдикційних органів; б) як назва конкретної справи, що перебуває у відділі державної виконавчої служби та має свій реєстраційний номер; в) як назва навчальної дисципліни, предметом якої є вивчення питань примусового виконання рішень [ 112]. Так, Є.М. Гришко зазначає, що виконавче провадження - є процесуальною формою, яка «гарантує примусову реалізацію рішень суду та інших юрисдикційних органів, реалізацію підтвердження ними прав та обов’язків суб’єктів матеріальних правовідносин», тобто саме у «виконавчому провадженні здійснюється остаточний захист прав громадян та юридичних осіб...» [62].
О.М. Капля, Н.Я. Отчак вважають виконавче провадження одним з «найскладніших видів процесуальної діяльності в сучасному юридичному процесі», значення якого полягає у: гарантії фактичної реалізації рішень юрисдикційних органів; завершенні діяльності відповідних органів щодо «захисту суб’єктивних прав громадян та організацій»; забезпеченні «зміцнення законності у сфері матеріально-правових відносин»; сприянні виховання «громадян та посадових осіб у дусі виконання законів України» [136, с. 222]. В.В. Ярков визначає, що виконавче провадження є «системою юридичних дій, які в сукупності створюють юридичну діяльність, яка реалізується на заключній стадії судового або іншого юрисдикційного процесу та у сфері діяльності органів виконавчої влади» [518, с. 55]. М.П. Омельченко, М.Й. Штефан, С.М. Штефан під виконавчим провадженням розуміють «врегульовані законодавством України (зокрема Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону) суспільні відносини, що виникають і реалізуються в процесі примусового виконання між органами державної виконавчої служби і посадовими особами, які здійснюють примусову реалізацію рішень, ухвал, постанов судових і несудових органів, з одного боку, та між особами, котрі беруть участь у виконавчому провадженні і залучаються до проведення виконавчих дій - з другого, на підставах, у спосіб та в межах, встановлених законом» [502, с. 5]. Ю.Г. Вдовина під виконавчим провадженням пропонує розуміти діяльність виконавців та інших учасників правовідносин, які складаються в процесі реалізації виконавчих листів та інших виконавчих документів шляхом державного примусу [42]. Виконавче провадження Чумак О.О. визначив як провадження в межах якого шляхом вчинення спеціальних процесуальних дій досягається певний проміжний результат, який взагалі сприяє примусовому виконанню рішень юрисдикційних органів (наприклад, провадження з опису майна) [491, с. 24, 7].
Ю.В. Білоусов визначає, що виконавче провадження розуміється у таких значеннях: 1) «як певну сукупність (систему) правових норм, які регулюють певне коло суспільних відносин» (це «сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх добровільно»); 2) як процесуальну (процедурну) діяльність (це «діяльність (сукупність процесуальних (процедурних) дій) органів та осіб (передусім державних виконавців) та інших учасників виконавчого провадження, спрямована на реалізацію юрисдикційних рішень, визначених законом, у передбаченій процесуальній формі») [32, с. 11, 14]. Процесуальний порядок (форма) виконавчого провадження не викликає сумнівів серед сучасних науковців, об’єктом дослідження яких є виконавче провадження.
Пропонуємо виконавче провадження розуміти як частину виконавчого процесу, що полягає у сукупності дій органів ДВС України, державних та приватних виконавців у конкретній виконавчій справі, які спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені законодавством України, та підлягають примусовому виконанню.
С.В. Щербак зазначає, що на сьогодні, враховуючи зміни, яким піддається виконавче провадження останнім часом, «законодавче визначення поняття «виконавчого провадження» через «сукупність дій органів і посадових осіб...» є доволі вузьким та не відображає всієї багатогранності процесу примусового виконання рішень, що вийшов за рамки вищезазначеного поняття» та вважає, що фактично під поняттям «виконавче провадження» об’єднано кілька видів проваджень, які можуть бути відокремлені один від одного. Тому, у разі їх об’єднання, доцільно сукупність таких проваджень називати виконавчим процесом [505]. В.В. Ярков також зазначає, що на практиці «виконавче провадження не є єдиним провадженням, а виступає у якості цілої системи визначених проваджень по виконанню конкретних юрисдикційних актів».
Диференціювати ці провадження можна в залежності від різноманітних критеріїв: від виду акта який виконується в примусовому порядку (рішення суду, іншого юрисдикційного органу, посадової особи тощо; від виду зобов’язаного суб’єкта (фізична особа, державний орган, посадова особа тощо); від характеру дій, які мають бути здійснені боржником (здійснити виплати, вчинити певні дії тощо); від системи процесуальних дій в межах конкретного виду виконання (витребування інформації, звернення до суду, залучення певних суб’єктів виконавчого провадження до здійснення виконавчих дій тощо) [518]. С.В. Щербак, в свою чергу, пропонує виділити наступні види виконавчого провадження в межах виконавчого процесу: 1) провадження щодо звернення стягнення на майно боржника (фізичної особи, юридичної особи), на заробітну плату, пенсію тощо; 2) «провадження щодо передачі майна»; 3) «провадження щодо виконання рішень немайнового характеру» (поновлення на роботі, відібрання дитини, виселення тощо); 4) «провадження щодо виконання забезпечувальних заходів» [505]. Ми погоджуємося із такою позицією авторів, та вважаємо, що із розвитком суспільних, економічних та господарських, цивільних, адміністративних правових відносин розвиваються і ускладнюються відповідно й правовідносини які складаються у сфері примусового виконання рішень юрисдикційних органів. Внаслідок чого й збільшується кількість видів проваджень у межах процесу із реалізації відповідними органами повноважень із примусового виконання рішень, що й обумовило формування виконавчого процесу, який і складають різноманітних видів виконавчих проваджень.
С.В. Щербак пропонує для визначення сукупності проваджень із примусового виконання рішень юрисдикційних органів застосовувати термін виконавчий процес та визначити його дефініцію як «врегульовану нормами законодавства про виконавче провадження діяльність органів державної виконавчої служби та інших суб’єктів виконавчого процесу, здійснювану в особливій процесуальній формі, та спрямовану на забезпечення примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, а також реальне поновлення прав фізичних та юридичних осіб шляхом застосування заходів примусового виконання» [505]. Д. М. Сібільов також зазначає, що процес удосконалення та перетворення, який на сьогодні проходить виконавче провадження дозволяє дійти висновку, що виконавче провадження «фактично перетворюється на виконавчий процес, оскільки діяльності, пов’язаної із виконанням рішень суду та інших органів, є притаманними багато інститутів, характерних для процесуальної діяльності...», в тому числі стадійність [411, с. 38]. Ю.Г. Вдовина для визначення діяльності із примусового виконання рішень юрисдикційних органів також застосовує термін виконавчий процес, та зазначає, що це встановлена законом процесуальна форма із наданням відповідних процесуальних прав особам, які приймають в ньому участь та заінтересованим у його результатах [42].
З останніх наукових досліджень сфери правового регулювання діяльності ДВС слід відмітити дисертацію Чумака О.О., який не обійшов увагою і питання виконавчого процесу. Так, цей дослідник як і зазначені вище діячі науки, наголошує на необхідності розмежування понять: «виконавче провадження» та «виконавчий процес». Відповідно до наукової концепції Чумака О.О. виконавчий процес - це сукупність дій уповноважених державних органів та посадових осіб із виконання рішення юрисдикційних органів, які вчинюються у встановленому законодавством порядку, черговості та формах, оформлюються у відповідних процесуальних документах [491, с. 7, 24]. На наш погляд, ці визначення було актуальним до останніх змін у законодавстві, пов’язаних із запровадженням інституту приватних виконавців, і внесення відповідних змін до нормативного визначення поняття виконавчого провадження щодо розширення кола суб’єктів виконавчого провадження в умовах її змішаної системи.
Наведені вище наукові концепції підтверджує також загальне поняття юридичного процесу. В Юридичній енциклопедії Ю.С. Шемшученко процес у праві зазначає, як визначену законом процедуру застосування матеріальних прав, норм, а у вузькому значенні — встановлену законом процедуру провадження у цивільних, господарських, адміністративних та інших справах, яка регулюється відповідним законодавством і обумовлює розподіл галузей права та законодавства на матеріальні і процесуальні [511]. В.М. Корельський визначає загальне поняття юридичного процесу, як складну діяльність, яка триває у часі, складається з процесуальних стадій, які мають певну послідовність, та за змістом представляє собою ланцюг взаємопов’язаних процесуальних дій та процесуальних рішень, які закріплюються у відповідних документах [445, с. 413]. І.М. Зайцев вважає, що юридичний процес, це завжди «певна сукупність послідовно вчинюваних дій і постановлених актів» [444]. Таким чином вбачається, що для характеристики змісту діяльності уповноважених органів та посадових осіб з примусового виконання рішень юрисдикційних органів дійсно доцільно застосовувати термін «виконавчий процес». Ми підтримуємо позиції науковців, які вважають діяльність щодо примусового виконання рішень юрисдикційних органів - процесуальною діяльністю та пропонують визначати діяльність уповноважених органів з примусового виконання рішень як виконавчий процес. Дана позиція підтверджується також стадійністю діяльності державних виконавців.
Розглядаючи діяльність органів державної виконавчої служби та інших суб’єктів виконавчого провадження, зазначає Щербак С.В., спрямовану на забезпечення примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів через призму юридичного процесу, слід відмітити, що під єдиним поняттям «виконавче провадження» фактично об’єднується декілька видів проваджень, які можливо виокремити, виходячи зі змісту Закону України «Про виконавче провадження», тому вважаємо, що їх об’єднання під єдиним загальним поняттям «виконавче провадження» є некоректним, а сукупність цих проваджень слід більш правильно називати виконавчим процесом [505].
На наш погляд, положення ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» демонструють, що законодавче визначення поняття «виконавчого провадження» є доволі вузьким та вже не відображає всієї багатогранності процесу примусового виконання рішень, що вийшов за рамки вищезазначеного поняття. На думку С.В. Щербака, під виконавчим процесом слід розуміти врегульовану нормами законодавства про виконавче провадження діяльність органів державної виконавчої служби та інших суб’єктів виконавчого процесу, здійснювану в особливій процесуальній формі, та спрямовану на забезпечення примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, а також реальне поновлення прав фізичних та юридичних осіб шляхом застосування заходів примусового виконання [505].
Горшенєв В.М., зазначає, що критеріями виділення будь-якого виду юридичного процесу є три елементи, що складають процес: процесуальні провадження, процесуальні стадії і процесуальні режими. Кожний із зазначених елементів, в свою чергу, узагальнює підсистему характеристик, його більш конкретних ділянок. Це стосується й виконавчого процесу. Процесуальне провадження розглядається як головний елемент юридичного процесу, що являє собою системне утворення, комплекс взаємопов’язаних процесуальних дій [55, с. 90].
Продовжуючи розмірковування зазначених вище науковців, вважаємо що виконавчий процес складається із сукупності вчинюваних проваджень, реалізація яких обумовлює виникнення виконавчих процесуальних правовідносин. За теорією Щербака С.В., кожне провадження характеризується спеціальними ознаками, які дозволяють виділити окремі частини в рамках виконавчого процесу. Так, по-перше провадження спрямовується на вирішення певних, якісно однорідних суспільних ситуацій, які мають один і той же предмет правового регулювання; по - друге кожне провадження спрямоване на досягнення конкретної мети правозастосовного характеру; по - третє змістом діяльності є вирішення відповідних завдань; по - четверте однорідні провадження регламентуються процесуальними нормами одного виду. Цей же науковець визначив види, проваджень, що характерні для вітчизняного виконавчого процесу, а саме : 1) провадження щодо звернення стягнення на майно боржника, в тому числі провадження про звернення стягнення на майно боржників-фізичних осіб та звернення стягнення на майно боржників-юридичних осіб, про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника; 2) провадження щодо передачі майна; 3) провадження щодо виконання виконавчих документів немайнового характеру, в тому числі провадження про поновлення на роботі, про відібрання дитини, про виселення боржника та вселення стягувача тощо; 4) провадження щодо виконання забезпечувальних заходів. Змістом процесуального провадження є процесуальні дії, які у виконавчому процесі підлягають розмежуванню залежно від суб’єкта їх вчинення, адже з одного боку, це дії державного виконавця щодо приписів виконавчого документа, а, з іншого, це дії учасників виконавчого процесу (стягувача та боржника) [505]. До останніх чинне законодавства відносить, наприклад, обмеження у праві виїзду за межі України та заборона в’їзду в Україну [115].
Сучасне вітчизняне законодавство, як і законодавство УРСР не містить поняття «виконавча дія», також законодавець не формулює концентрованого переліку виконавчих дій ні у минулому ні зараз. Натомість, законодавство РФ це питання вирішує. Так, у ст. 64 Федерального Закону РФ «Об исполнительном производстве» від 02 жовтня 2007 р. № 229-ФЗ, є стаття з назвою «Виконавчі дії», в якій наводиться перелік виконавчих дій [94]. Іншим прикладом нормативного упорядкування переліку виконавчих дій є ст. 63 «Исполнительные действия» Закону Республіки Беларусь «Об исполнительном производстве» № 439-З від 24.10.2016 [92]. Як видно з наведеного переліку, законодавець Республіки Білорусь також повністю не відокремлював виконавчі дії від прав судового виконавця, оскільки за своєю правовою природою ці поняття тісно пов’язані.
На наш погляд, таке узагальнення виконавчих дій, зібране в одній статті закону покращує системне сприйняття норм виконавчого права.
Наведені приклади свідчать про необхідність запровадження статті «Виконавчі дії» і в Законі України «Про виконавче провадження», а в майбутньому і у Виконавчому кодексі. Передувати закріпленню такого переліку повинне визначення виконавчих дій, яке на рівні із поняттями «виконавче провадження, виконавчий процес, режим виконавчого провадження, стадія виконавчого провадження, виконавча справа, повинні бути закріплену у 1 статті Закону України «Про виконавче провадження».
В Законі України «Про виконавче провадження», що вже втратив чинність, містилась стаття 11, яка визначала обов’язки і права державних виконавців та опосередковано через них можна було визначити і виконавчі дії, які виконавцями вчинялись. Законодавець продовжив ту ж логіку викладання правових норм, що регулюють правовий статус виконавців об’єднавши в одній статті їх права та обов’язки, проте не виокремивши перелік виконавчих дій.
У чинному Законі України «Про виконавче провадження» у 18 ст. «Обов’язки і права виконавців, обов’язковість вимог виконавців» міститься перелік обов’язків та прав державного виконавця [304].
Як зазначає Щербак С.В. окремі виконавчі дії перераховані й у інших статтях Закону України «Про виконавче провадження»: наприклад, опис, арешт, вилучення майна тощо. Також цей науковець, робить припущення, що навіть коли у ході виконавчого процесу державним виконавцем вчиняються й організаційні дії, а саме відкриття виконавчого провадження, однак вони також вчиняються державним виконавцем при виконанні вимог виконавчого документа, тому ці дії також є виконавчими [505]. З урахуванням своїх наукових концепцій Щербак С.В. пропонує під виконавчою дією слід розуміти процесуальну дію державного виконавця, спрямовану на застосування заходів примусового виконання або організаційну дію, яка визначається окремим змістом і є складовою частиною провадження (наприклад, опис, арешт майна, його вилучення тощо). При цьому дії, які вчиняються у виконавчому процесі з боку інших учасників виконавчого процесу (сторонами виконавчого процесу), або з боку осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій (понятими, зберігачами майна боржника), є процесуальними діями [25]. Зміст процесу, як відмічає Д.Н. Бахрах, являє собою ланцюг взаємопов’язаних, послідовно вчинюваних дій, документів, що складаються, та рішень, що приймаються [505]. Таким чином у виконавчому процесі розрізняються: виконавчі, процесуальні та організаційні дії, які не мають чіткого відокремлення , проте за своєю метою, суб’єктом здійснення та методами можуть видозмінюватись, і набувати більш виразних ознак того чи іншого виду.
На наш погляд, запропоноване Щербаком С.В., визначення виконавчих дій в сучасних умовах змішаної системи виконання рішень підлягає трансформації. Так, ми вважаємо, що виконавчу дію на теперішній час слід визначати як процесуальну дію державного чи приватного виконавця, спрямовану на стимулювання добровільного виконання чи застосування заходів примусового виконання або полягає у організаційній дії, яка визначається окремим змістом і є складовою частиною провадження, що у свою чергу є частиною виконавчого процесу.
Реалізація виконавчих дій, об’єднаних провадженнями, що у свою чергу компілюються у виконавчий процес відповідно до процесуального здійснюється поетапно за певним стадійним алгоритмом. Виконавчий процес передбачає певні стадії, що утворюють послідовність виконавчих дій, відображають хід виконання вимог виконавчого документа, та відокремлюють логічно пов’язані етапи. Слушно зазначає Щербак С.В., що процесуальні стадії - це характеристика динаміки юридичного процесу [505]. На наш погляд, саме динаміка юридичного процесу ключова ознака, що відрізняє його від механізму виконання рішень, що є статичним за своїм змістом та ключовим елементом якого є ДВС.
На сьогодні на законодавчому рівні діяльність щодо примусового виконання рішень не розділена на стадії, але серед науковців, які досліджують виконавче провадження, питання його стадійності не викликає сумнівів.
Існує дві класифікації стадій юридичного процесу, зазначає Щербак С.В.: логічна та функціональна. Логічна класифікація, пояснює Щербак С.В., традиційно має такі стадії: з’ясування фактичних обставин справи; з’ясування та визначення норми права, що підлягає застосуванню; прийняття за підсумками цих двох стадій рішення. За функціональною класифікацією виділяються стадії порушення юридичного процесу, підготовка до розгляду, розгляд справи та прийняття рішення за підсумками розгляду справи. В цьому розумінні прийняттям рішення по справі називають й виконання рішення, однак в ряді випадків виникає необхідність у спеціалізації, і тоді виконання рішення виноситься за рамки одного юридичного процесу та переходить в інший юридичний процес. Саме так, наполягає Щербак С.В., відбувається з виконавчим процесом, який виникатиме після цивільного або іншого первісного юридичного процесу.
Найпоширенішою класифікацією стадій процесу є функціональна класифікація, яка може застосовуватися і до виконавчого процесу. Відповідно до цієї класифікації констатує Щербак С.В., визначають відкриття виконавчого процесу розглядається як прийняття виконавчого документа та заяви про відкриття виконавчого провадження канцелярією відділу Державної виконавчої служби; підготовка до розгляду питання щодо відкриття виконавчого процесу; розгляд питання щодо відкриття виконавчого процесу; прийняття рішення щодо відкриття чи відмови у відкритті виконавчого процесу.
Одним з перших стадії виконавчого провадження визначив Щербак С.В.: 1) відкриття виконавчого процесу; 2) підготовка до виконання; 3) застосування заходів примусового виконання до боржника; 4) закінчення виконавчого процесу [505]. Сучасніший підхід проявив Чумак О.О., який зазначає, що він розмежував стадії виконавчого процесу між собою та, зокрема, виокремив початкову стадію, підготовчу стадію, стадію фактичного виконання, кінцеву стадію. Цей науковець наполягає, що неправильною є позиція щодо об’єднання початкової стадії із підготовчою, оскільки процесуальною метою та результатом початкової стадії виконавчого процесу є винесення відповідної постанови та у разі негативного вирішення питання подальші дії з боку державного виконавця не мають сенсу. Чумак О.О., наголошує, що початкова стадія виконавчого процесу передує виконавчому провадженню [491, с. 7].
Цікавим та глибоким поглядом на класифікації стадій виконавчого процесу є концепція Щербини С.В. про «стадії у стадії». Цей науковець наполягає, що стадія у стадії іменується внутрішньою стадією щодо тієї стадії, яка її включає. Стадію, що містить стадії, іменують зовнішньою стадією щодо внутрішніх стадій. Отже, внутрішня та зовнішня стадії означають лише відносини між стадіями як частинами юридичного процесу [505]. Висновки щодо взаємодії стадій виконавчого процесу спрямували науковий пошук його співвідношення з іншими юридичними процесами , а це у свою чергу призвело до появи такої правової категорії, як «взаємодія юридичних процесів», яка визначається через паралельні та послідовні юридичні процеси. Взаємодія юридичних процесів є правовим явищем, що полягає у певному взаємозв’язку та взаємообумовленості між різними юридичними процесами, а також в частині - між різними провадженнями, що входять до одного юридичного процесу. Різняться зазначені елементи взаємодії своїми правовими режимами.
Запропоновано стадії виконавчого процесу визначено як певні взаємопов’язані, але відносно самостійні частини виконавчого процесу, відокремлені одна від одної процесуальними рішеннями, що об’єднують певну сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення найближчої процесуальної мети.
1.4.