ЗАСАДА ДОСТУПУ ДО ПРАВОСУДДЯ ТА ОБОВ’ЯЗКОВОСТІ СУДОВИХ РІШЕНЬ

Загальна декларація з прав людини у ст. 10 проголошує, що кожна людина для визначення її прав та обов’язків i для встановлення обґрунтованості висуненого їй кримінального обвинувачення має право на основі повної рівності на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх ви­мог справедливості незалежним і неупередженим судом.

Сутність засади доступу до правосуддя полягає в тому, що кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирі­шення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону (ч. 1 ст. 21 КПК України).

Вимога законодавця щодо обов’язковості судових рішень міститься у ч. 2 ст. 21 КПК України і передбачає, що вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначе­ному КПК України, є обов’язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України. Ця норма цілком узго­джується з приписами ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачає обов’язковість виконання судо­вих рішень, що набрали законної сили, всіма органами держа­вної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадо­вими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Обов’яз­ковість урахування (преюдиційність) судових рішень для ін­ших судів визначається процесуальним законом.

У разі умисного невиконання судового рішення (вироку, рішення, ухвали, постанови суду), що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню передбачається криміна­льна відповідальність за ст. 382 КК України.

Суттєвим чинником, що передбачає право на доступ до правосуддя, є положення ч. 3 ст. 21 КПК України, які регламен­тують право кожного на участь у розгляді в суді будь-якої ін­станції справи, що стосується його прав та обов’язків. Ці при­писи спрямовано насамперед на належне забезпечення участі сторін у судовому провадженні, вони конкретизуються в окре­мих нормах, наприклад щодо участі учасників кримінального провадження у підготовчому судовому провадженні (ч. 2 ст. 314 КПК України), судовому розгляді (ст. 323-326 КПК Ук­раїни), апеляційному провадженні (ч. 4 ст. 405 КПК України) та касаційному провадженні (ч. 4 ст. 434 КПК України) тощо. У зв’язку з цим положення, передбачені пунктами 3, 4, 5 ч. 2 ст. 412 КПК України небезпідставно визнають істотним пору­шенням вимог кримінального процесуального закону у разі здійснення судового провадження за відсутності: а) обвинува­ченого (крім випадків, передбачених КПК України) або проку­рора (крім випадків, коли його участь не є обов’язковою); б) захисника, якщо його участь є обов’язковою; в) потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судо­вого засідання.

Здійснення кримінального провадження не може бути пе­решкодою для доступу особи до інших засобів правового захи­сту, якщо під час кримінального провадження порушуються її права, гарантовані Конституцією України та міжнародними договорами України (ч. 4 ст. 21 КПК України). Зазначені при­писи повністю відповідають ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національ­ному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене осо­бами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

19.