Рекомендація Rec(2006)8 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про допомогу потерпілим від злочинів[19]

(Ухвалена Комітетом Міністрів 14 червня 2006 року на 967-му засіданні заступників міністрів)

Комітет Міністрів, на підставі статті 15.b Статуту Ради Європи,

Усвідомлюючи, що кримінальна віктимізація є повсякденним явищем, що зачіпає життя громадян у всій Європі;

Зважаючи на Рекомендацію № R (87) 21 про допомогу потерпі­лим та запобігання віктимізації, призначену доповнити Європей­ську конвенцію про відшкодування потерпілим від насильниць­ких злочинів (ETS № 116, 1983 рік) та Рекомендацію № R (85) 11 про становище потерпілого в межах кримінального права і про­вадження;

Відзначаючи, що з часу ухвалення Рекомендації № R (87) 21 Комітет Міністрів ухвалив низку інших рекомендацій, що в сфері допомоги потерпілим відбулися значні зрушення, включаючи зміни національного законодавства та практики, що було погли­блено розуміння потреб потерпілих та отримано дані нових дослі­джень;

Беручи до уваги Конвенцію про захист прав людини і осно­воположних свобод (ETS № 5, 1950 рік), Європейську конвен­цію про відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів (див.

Пригадуючи резолюції конференцій міністрів юстиції держав Європи 2003 та 2005 років, в яких Комітет Міністрів закликали прийняти нові правила надання допомоги потерпілим від теро­ристичних актів та членам їхніх сімей;

Відзначаючи роботу Комітету експертів з проблем тероризму (CODEXTER) щодо потерпілих від тероризму;

Розглянувши Керівні принципи про права людини та боротьбу з тероризмом, затверджені Комітетом Міністрів 11 липня 2002 року та Керівні принципи про захист потерпілих від терористичних актів від 2 березня 2005 року;

Беручи до уваги стандарти щодо потерпілих, розроблені Євро­пейським Союзом та Організацією Об’єднаних Націй;

З задоволенням відзначаючи досягнення неурядових організа­цій у допомозі потерпілим;

Усвідомлюючи потребу в співпраці між державами, зокрема для допомоги потерпілим від тероризму та інших форм трансна­ціональної злочинності;

Усвідомлюючи потребу запобігати повторній віктимізації, а надто потерпілих, які належать до вразливих груп;

Переконаний в тому, що держава відповідає за допомогу потер­пілим так само, як і за вжиття заходів щодо злочинців,

Рекомендує урядам держав-членів поширювати принципи, викладені в додатку до цієї Рекомендації, що заміняє Рекоменда­цію № R (87) 21 про надання допомоги потерпілим та запобігання віктимізації, й керуватися ними в своєму внутрішньому законо­давстві та практиці.

Додаток до Рекомендації Rec(2006)8

1. Визначення

Для цілей цієї рекомендації -

1.1. «Потерпілий» означає фізичну особу, яка зазнала шкоди, включаючи фізичні ушкодження або психічні травми, душевні страждання або економічні втрати, спричинені діями або безді­яльністю, які є порушенням кримінального права держави-члена. У належних випадках термін «потерпілий» також охоплює най­ближчих членів сім’ї або утриманців прямо безпосередньо потер­пілого.

1.2. «Повторна віктимізація» означає ситуацію, коли та сама особа страждає наслідок більше як одного випадку з криміналь­ного інциденту протягом певного періоду часу.

1.3. «Вторинна віктимізація» означає віктимізацію, яка не є прямим наслідком злочинної дії, а спричиняється реакцією на потерпілого з боку інститутів та окремих осіб.

2. Принципи

2.1. Держави повинні забезпечити ефективне визнання та дотримання прав потерпілих у сфері прав людини; зокрема, вони повинні поважати право потерпілих на безпеку, гідність, особисте та сімейного життя та визнавати негативні наслідки злочину для потерпілих.

2.2. Держави повинні забезпечити бездискримінаційність у наданні потерпілим засобів, викладених у цій рекомендації.

2.3. Надання цих послуг та засобів не повинно залежати від встановлення арешту, обвинувачення або засудження виконавця злочинної дії.

3. Допомога

3.1. Держави повинні визначити та підтримати заходи, спря­мовані на послаблення негативних наслідків злочину та гаранту­вати допомогу потерпілим в усіх напрямах їх реабілітації, в межах їхньої громади, вдома і на робочому місці.

3.2. Доступна допомога повинна включати надання медичної допомоги, матеріальної та психологічної підтримки, а також соці­альної допомоги та консультацій. Ці послуги повинні надаватися безкоштовно, принаймні безпосередньо після злочину.

3.3. Потерпілим належить забезпечити якомога кращий захист від вторинної віктимізації.

3.4. Тим потерпілим, хто з огляду на їх особистісні характерис­тики або обставини злочину відноситься до категорії особливо вразливих, держави повинні забезпечити можливість скориста­тися спеціальними засобами, що найкраще відповідають їхньому становищу.

3.5. Коли є можливість, допомога повинна надаватися мовою, зрозумілою потерпілому.

4. Роль публічних служб

4.1. Держави повинні визначити та підтримувати заходи, покликані спонукати увесь персонал та всі організації, які мають контакт з потерпілими, до того, щоб вони виявляли до них повагу, визнавали їхній статус та виявляли розуміння негативних наслід­ків злочину.

Органи кримінальної юстиції

4.2. Поліція та інші органи кримінальної юстиції повинні вста­новлювати потреби потерпілих з метою надання їм відповідної інформації, захисту та підтримки.

4.3. Зокрема, держави повинні сприяти тому, щоб поліція спрямовувала потерпілих до служб допомоги, де їм могли б бути запропоновані відповідні послуги.

4.4. Потерпілим слід надавати роз’яснення рішень щодо їхньої справи та змогу повідомляти доречну інформацію персоналу орга­нів кримінальної юстиції, які відповідають за ухвалення таких рішень.

4.5. У належних випадках слід забезпечити доступ до правових консультацій.

Агенції в громадах

4.6. Держави повинні сприяти пропонуванню спеціальних захо­дів, призначених для підтримки або захисту потерпілих, з боку організацій, які надають, наприклад, послуги охорони здоров’я, соціального страхування, забезпечення житлом, освіти і працев­лаштування.

Роль посольств та консульств

4.7. Посольства та консульства повинні надавати відповідну інформацію та допомогу громадянам своїх держав, які стали потерпілими.

5. Служби підтримки потерпілих

5.1. Держави повинні створити або сприяти створенню служб підтримки потерпілих та сприяти роботі неурядових організацій з допомоги потерпілим.

Мінімальні стандарти

5.2. Такі служби повинні:

- бути легкодоступними;

- безкоштовно надавати потерпілим психологічну, соціальну та матеріальну підтримки до початку, під час та після завер­шення розслідування та судових проваджень;

- бути повністю повноважними в питаннях, що стоять перед потерпілими, яких вони обслуговують;

- забезпечувати потерпілих інформацією щодо їхніх прав та доступних їм послуг;

- у разі потреби спрямовувати потерпілих в інші служби;

- забезпечувати при наданні послуг принцип конфіденцій­ності.

Спеціалізовані центри

5.3. Державам рекомендується підтримувати створення або існування спеціалізованих центрів для потерпілих від таких зло­чинів, як сексуальне та домашнє насильство, та сприяти доступові до таких центрів.

5.4. Держави могли б також вважати за потрібне сприяти ство­ренню або існуванню спеціалізованих центрів для потерпілих від злочинів, які спричиняють масову віктимізацію, включаючи теро­ризм.

Національні «телефони довіри»

5.5. Державам рекомендується організувати або підтримувати безкоштовні національні «телефони довіри» для потерпілих.

Координація послуг для потерпілих

5.6. Держави повинні вжити заходів з метою забезпечення координації роботи служб допомоги потерпілим, та:

- наявності і доступності широкого набору послуг;

- розробки й дотримання стандартів належної практики для служб, які пропонують послуги потерпілим;

- здійснення та координації тренінгів;

- можливості з боку уряду отримувати консультації служб щодо пропонованих ним політик і законодавства.

Така координація може здійснюватися єдиною національною організацією або іншим способом.

6. Інформація

Надання інформації

6.1. Держави повинні забезпечити потерпілим доступ до інфор­мації, що стосується їхньої справи та є необхідною для захисту їхніх інтересів та реалізації прав.

6.2. Така інформація повинна надаватись щойно потерпілий вступає в зв’язок з органами правопорядку або кримінальної юстиції чи службами соціальної опіки або медичної допомоги. Вона повинна повідомлятися усно, а також письмово, та, по змозі, мовою, зрозумілою потерпілому.

Зміст інформації

6.3. Усі потерпілі повинні повідомлятися щодо служб або орга­нізацій, які можуть надати їм підтримку, щодо видів такої під­тримки та, де це доречно, їхню вартість.

6.4. При реєстрації органами правопорядку або кримінальної юстиції правопорушення інформація, яка надається потерпілому, повинна щонайменше включати:

i. подальші процедури та роль потерпілих у цих процедурах;

ii.

iii. спосіб і умови отримання потерпілим відшкодування від злочинця;

iv. наявність та, де це доречно, вартість:

- правових консультацій,

- правової допомоги, або

- інших видів консультацій;

v. порядок подання заяви на відшкодування з боку держави за умови відповідності вимогам;

vi. будь-які існуючі механізми, що дозволять захистити інтер­еси потерпілого в разі, якщо вона є резидентом іншої держави.

Інформація про судові провадження

6.5. Держави повинні забезпечити відповідним чином те, що потерпілі отримуватимуть і розумітимуть інформацію про:

- наслідки їхньої заяви;

- існування певних етапів кримінальних проваджень;

- вердикт та, у відповідних випадках, вирок уповноваженого суду.

Потерпілим слід дати змогу заявити про своє небажання отри­мувати таку інформацію.

7. Право на ефективні засоби правового захисту

7.1. Для захисту своїх прав після злочину потерпілі можуть вда­ватися до цивільно-правових засобів. Тому держави повинні вжи­вати відповідних заходів, щоб забезпечити потерпілим ефектив­ний доступ до всіх цивільно-правових засобів захисту протягом розумного строку шляхом надання:

- права доступу до уповноважених судових органів, і

- у відповідних випадках - до правової допомоги.

7.2. Держави повинні встановити процедури, згідно з якими потерпілі звертаються за відшкодуванням від злочинця в межах кримінальних проваджень. Потерпілим слід також надавати кон­сультації й підтримку в складанні й поданні цих заяв та у вико­нанні рішень про відшкодування.

8. Відшкодування від держави

Вигодонабувачі

8.1. Держава повинна надавати відшкодування на користь:

- потерпілих від тяжких, умисних, насильницьких злочинів, включаючи сексуальне насильство;

- найближчим родичам та утриманцям тих потерпілих, які внаслідок такого злочину померли.

Схема відшкодування

8.2. Держави повинні затвердити схему відшкодування потер­пілим від злочинів, вчинених на їхній території, незалежно від громадянства потерпілого.

8.3. Відшкодування потерпілим повинно призначатися на основі принципу соціальної солідарності.

8.4. Відшкодування повинно призначатися без затримок, на справедливому та відповідному рівні.

8.5. Оскільки багато осіб стає потерпілими на території не власної, а іншої європейської держави, державам рекомендується співпрацювати з метою надання потерпілим можливості зверта­тися із заявою про відшкодування до держави, на території якої був учинений злочин, до уповноваженого органу влади своєї кра­їни.

Шкода, яка підлягає відшкодуванню

8.6. Відшкодування повинно надаватися для лікування та реа­білітації фізичних та психологічних травм.

8.7. Держави повинні розглянути можливість відшкодування втрачених доходів, витрат на поховання та виплат утриманцям у зв’язку з втратою годувальника. Держави можуть також розгля­нути можливість відшкодування за завданий біль та страждання.

8.8. Держави можуть розглянути можливість відшкодування шкоди, завданої злочинами проти власності.

Субсидіарність

8.9. Відшкодування від держави повинно призначатися тією мірою, якою завдана шкода не покривається з інших джерел - наприклад, злочинцем, страхувальником або службами медичної або соціальної допомоги, заснованими державою.

9. Страхування

9.1. Держави повинні оцінити розмір покриття, передбаченого публічними або приватними схемами страхування на випадок різ­них категорій кримінальної віктимізації, з метою забезпечення рівного доступу до страхування для всіх осіб-резидентів.

9.2. Держави повинні заохочувати утвердження принципу, згідно з яким страхування охоплює якнайширшу кількість людей. Страхування повинно бути доступним щодо особистого майна осіб, а також їхньої фізичної недоторканності.

9.3. Державам рекомендується сприяти утвердженню прин­ципу, згідно з яким поліс страхування, за відсутності інших засто­совних норм, не виключає відшкодування збитків, завданих теро­ристичними актами.

іо. Захист

Захист фізичної та психологічної недоторканості

10.1. Держави повинні на всіх стадіях процедури забезпечувати захист фізичної та психологічної недоторканості потерпілого. Особливого захисту можуть потребувати ті потерпілі, від яких можна було б вимагати надання свідчень.

10.2. Особливі заходи захисту повинні застосовуватися до потерпілих, щодо яких існує ризик залякування, репресій або повторної віктимізації.

10.3. Держави повинні вжити необхідних заходів для того, щоб принаймні у тих випадках, коли потерпілі можуть стикнутися з загрозою внаслідок звільнення особи, обвинуваченої або засудже­ної за правопорушення, в разі потреби вони могли б бути повідо­млені про це рішення.

10.4. У випадках, коли держава з власної ініціативи спрямовує інформацію, зазначену в параграфі 10.3, вона повинна передба­чити право потерпілого відмовитися від отримання такої інфор­мації, якщо її повідомлення не є обов’язковим за умовами відпо­відного кримінального провадження.

Захист від повторної віктимізації

10.5. Держави повинні розробити політики з визначення і боротьби з повторною віктимізацією. Запобігання повторній віктимізації повинно бути істотним елементом усіх стратегій допомоги потерпілим та запобігання злочинності.

10.6. Увесь персонал, який перебуває в контакті з потерпілими, повинен пройти адекватні тренінги щодо ризиків повторної вікти- мізації та способів зниження таких ризиків.

10.7. Потерпілих слід повідомляти про ризики повторної вікти- мізації та способи зниження таких ризиків, а також про сприяння в запровадженні запропонованих заходів.

Захист особистого життя

10.8. Держави повинні вживати відповідних заходів з метою якомога більше запобігти можливому втручанню в особисте чи сімейне життя потерпілих, а також для захисту персональних даних потерпілих, зокрема під час розслідування злочину та обви­нувачення.

10.9. Держави повинні спонукати медіа до прийняття й дотри­мання норм саморегулювання, спрямованих на захист таємниці особистого життя та персональних даних потерпілих.

11. Конфіденційність

11.1. Держави повинні вимагати від усіх агенцій, як установле­них законом, так і неурядових, які перебувають у контакті з потер­пілими, прийняття чітких норм, згідно з якими вони матимуть право розкривати третім особам інформацію, отриману від потер­пілого або пов’язану з ним, лише за умови, що:

- потерпілий дав чітку згоду на розкриття такої інформації;

- це передбачає законодавчий обов’язок або повноваження.

11.2. Процедура розкриття інформації у цих двох виняткових випадках повинна визначатися чіткими правилами. Для розгляду випадків стверджуваного порушення цих правил повинні опри­люднюватися процедури оскарження.

12. Добір та тренінг персоналу

12.1. Держави повинні допомагати та підтримувати служби допомоги потерпілим з метою:

- розробки відповідних стандартів добору як найманих служ­бовців, так і волонтерів, які надають безпосередню допомогу потерпілим;

- організації тренінгів та супроводу всіх найманих службовців та волонтерів, щоб забезпечити допомогу відповідно до про­фесійних стандартів.

Тренінг

12.2. Тренінг повинен щонайменше забезпечувати:

- повідомлення про негативні наслідки злочину на потерпі­лих;

- зміцнення навичок та передання знань, необхідних для допомоги потерпілим;

- повідомлення про ризики вторинної віктимізації і розвиток навичок із запобігання їм.

Спеціалізований тренінг

12.3. Усьому персоналу, який працює з неповнолітніми потер­пілими та потерпілими від окремих категорій злочинів - напри­клад, домашнього або сексуального насильства, тероризму, зло­чинів на ґрунті расових, релігійних чи інших упереджень, а також членам сімей жертв убивства - слід забезпечити спеціалізовані тренінги.

Тренінг персоналу інших служб

12.4. Держави-члени повинні забезпечити відповідні тренінги:

- поліції та персоналу органів правосуддя;

- служб невідкладної допомоги та інших служб, що працюють на місці масштабних аварій;

- відповідних спеціалістів служб медичної, соціальної допо­моги, житлового господарства, соціального захисту, освіти та працевлаштування.

12.5. Такий персонал повинен пройти навчання для отримання належної кваліфікації для їхніх контактів із потерпілими. Тре- нінги повинні щонайменше стосуватися:

- загальної інформації про вплив злочину на напрям думок та поведінку потерпілих, включно з вербальною поведінкою;

- небезпеки спричинення вторинної віктимізації та навички, необхідні для зменшення цієї небезпеки;

- існуючі послуги з надання інформації та підтримки, що від­повідають потребам потерпілих, а також шляхи доступу до цих послуг.

13. Медіація

13.1. Враховуючи переваги медіації для потерпілих, установле­ним законом організаціям під час допомоги потерпілими слід роз­глядати, якщо це доречно і передбачено, можливості організації медіації між потерпілим та злочинцем відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів R (99) 19 про медіацію у кримінальних справах.

13.2. Ухвалюючи рішення про медіацію та під час процесу меді­ації слід якомога повніше звертати увагу на інтереси потерпілих.

При цьому слід уважно розглядати не лише потенційні переваги, але й потенційні ризики для потерпілого.

13.3. У випадках, коли медіацію передбачено, державам слід сприяти прийняттю чітких стандартів, покликаних захистити інтереси потерпілих. Такі стандарти повинні охоплювати можли­вість сторін давати добровільну згоду, питання конфіденційності, доступ до незалежних консультацій, можливість виходу з процесу на будь-якому етапі та компетентність медіаторів.

14. Координація та співпраця

14.1. Кожній державі слід розробити та втілювати узгоджені стратегії з метою утвердження та захисту прав та інтересів потер­пілих.

14.2. Із цією метою кожній державі слід забезпечити, як на міс­цевому, так і на національному рівні:

- співпрацю всіх агенцій, як установлених законом, так і приватних та волонтерських, які діють у сфері криміналь­ної юстиції, соціального забезпечення та охорони здоров’я з метою забезпечення узгодженого реагування на запити потерпілих;

- розробку додаткових процедур для реагування на ситуації масштабної віктимізації разом із комплексними планами їх упровадження, включно з визначенням головних агенцій.

15. Міжнародна співпраця

Підготовка реакції держав

15.1. Держави повинні спільно працювати над підготовкою ефективного та узгодженого реагування на транснаціональні зло­чини. Держави повинні забезпечити можливість комплексного реагування на потреби потерпілих та співпрацю всіх служб допо­моги.

Співпраця із державою проживання

15.2. У випадках, коли держава, в якій було вчинено злочин, не є звичайним місцем проживання потерпілого, такій державі і державі проживання слід співпрацювати з метою надання потер­пілому захисту і допомоги при поданні заяви про злочин, а також в процесі правосуддя.

16. Інформування громадськості щодо наслідків злочину

16.1. Держави повинні докладати зусиль для підвищення рівня поінформованості громадськості про потреби потерпілих, сприя­ючи кращому усвідомленню та визнанню наслідків вчинення зло­чинів з метою запобігти вторинній віктимізації та сприяти реабі­літації потерпілих.

16.2. Прагнути досягти цієї мети слід з допомогою урядового фінансування та комунікаційних кампаній з використанням усіх носіїв інформації.

16.3. Слід визнавати, пропагувати та підтримувати діяльність неурядового сектора в приверненні уваги громадськості до стано­вища потерпілих.

17. Дослідження

17.1. Держави повинні надавати сприяння, підтримку та, наскільки це можливо, фінансування чи сприяння в отриманні коштів на фінансування віктимологічних досліджень, включно з проведенням порівняльних досліджень зусиллями місцевих та закордонних дослідників.

17.2. Дослідження повинні охоплювати:

- кримінальну віктимізацію та її вплив на потерпілих;

- поширеність та ризики кримінальної віктимізації, включно з факторами, що впливають на ці ризики;

- ефективність законодавчих та інших заходів, спрямованих на допомогу і захист потерпілих від злочину - як у межах кримінального юстиції, так і громади;

- ефективність втручання органів кримінальної юстиції та служб для потерпілих.

17.3. Держави повинні брати до уваги найостанніший стан віктимологічних досліджень при створенні послідовної та засно­ваної на доказах політики щодо потерпілих.

17.4. Держави повинні заохочувати всі урядові та неурядові агенції, які працюють з потерпілими від злочину, до обміну своїм професійним досвідом з іншими національними та міжнарод­ними агенціями та інституціями.

Пояснювальний меморандум¹

Вступ

Історія підготовки Рекомендації R(87)21 про допомогу потер­пілим та запобігання віктимізації

1. Згідно з статистичними даними, віктимізація є повсякден­ним явищем в Європі. Загрози тероризму, а також терористичні акти та інші форми транснаціональної злочинності, зумовлюють необхідність в удосконаленні форм допомоги потерпілим.

2. У 2003 році після дослідження актуальності^{[20] [21]} Рекомендації № R (87) 21 Кримінологічна наукова рада (PC-CSC) зробила висно­вок, що є необхідність у підготовці нової рекомендації на цю тему для підтримки в актуальному стані Рекомендації № R (87) 21.

3. Рекомендація № R (87) 21 планувалася як доповнення до Європейської конвенції про відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів від 1983 року (ETS N 116) та Рекоменда­ції № R (85) 11 про становище потерпілого в межах кримінального права та провадження.

4. З часу прийняття Рекомендації № R (87) 21 у 1987 році досяг­нуто значного розвитку в сфері допомоги потерпілим в Європі. Законодавство та практика держав-членів зазнали змін, як від­значено в декількох відповідних оглядах.

5. У 1996 році Комітет Міністрів Ради Європи прийняв Реко­мендацію № R (96) 8 про «кримінальну політику в Європі в пере­хідний період», яка закликає держави-члени мати послідовну та раціональну кримінальну політику, спрямовану, inter alia, на надання допомоги потерпілим. Крім того, Комітет Міністрів при­йняв низку інших Рекомендацій^[22], які передбачають надання допо­моги певним категоріям потерпілих.

6. Організація Об’єднаних Націй^[23] та Європейський Союз^[24] роз­робили декілька стандартів, що стосуються потерпілих.

Потерпілі від тероризму

7. Допомога потерпілим від тероризму стала пріоритетом після терористичних актів в м. Нью-Йорк у 2001 році, в м. Беслан (Російська Федерація), в м. Мадрид у 2004 році та в м. Лондон у 2005 році.

8. У рамках Ради Європи в діяльності, пов’язаній з право­вою сферою, залучений Комітет експертів з проблем тероризму (CODEXTER), який брав активну участь у підготовці правових інструментів в боротьбі з тероризмом.

9. На конференціях міністрів юстиції держав Європи в 2003 і 2005 роках Комітетові Міністрів було запропоновано, у разі необ­хідності, прийняти нові правила стосовно покращення, inter alia, видів підтримки, які надаються потерпілим від тероризму та чле­нам їх сімей^[25].

10. У результаті діяльності CODEXTER Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму (CETS № 196) була відкрита для під­писання в травні 2005 року. У статті 13 Конвенції розглянуті питання надання захисту, компенсації і допомоги потерпілим від тероризму⁷.

Перелік завдань Групи спеціалістів з допомоги потерпілим

11. Комітет Міністрів затвердив 15 грудня 2004 року коло завдань Групи спеціалістів з допомоги потерпілим та запобіганні віктимізації (PC-S-AV).

12. Комітет закликали, в межах повноважень CDPC[26] [27], підготу­вати проект Рекомендації (шляхом оновлення Рекомендації № R (87) 21) з визначенням, inter alia, відповідних стандартів і прин­ципів у цій сфері і, особливо, з урахуванням відповідних Рекомен­дацій та Резолюцій Ради Європи.

Робота Групи спеціалістів з допомоги потерпілим

13. З січня 2005 року до березня 2006 року PC-S-AV провела п’ять засідань. Згідно зі своїм колом завдань PC-S-AV притриму­валася подвійного підходу. Спочатку їй було запропоновано при­діляти першочергову увагу, під кутом зору часу і змісту, наданню допомоги потерпілим від тероризму, стосовно чого вона надала доповіді як до CDPC, так і до CODEXTER у червні 2005 року, інформуючи при цьому Керівний комітет з прав людини (CDDH), і тільки згодом PC-S-AV зосередилася на більш масштабних аспек­тах надання допомоги потерпілим, стосовно чого надана доповідь до CDPC.

14. Після консультацій з CODEXTER і повідомлення CDDH, 15-16 березня 2006 року на 5-му засіданні група прийняла попере­дній проект Рекомендації та пояснювальний меморандум до неї, які були направлені до CDPC на затвердження.

15. Проект рекомендації схвалений CDPC 7 квітня 2006 року і прийнятий Комітетом Міністрів Ради Європи.

Загальні положення: цілі Рекомендації

16. Цілі Рекомендації складаються з трьох частин.

17. Перша ціль полягає у внесені змін до Рекомендації R (87) 21 про допомогу потерпілим з урахуванням змін у законодавстві та практиці держав-членів, починаючи з 1987 року.

18. Друга ціль полягає у допомозі державам-членам у запобі­ганні повторної віктимізації, зокрема для потерпілих із соціально незахищених верств суспільства.

19. Третя ціль полягає у наданні державам-членам корисних рекомендацій у визначенні їх законодавства і практики щодо допомоги потерпілим від тероризму.

Коментар до положень Рекомендації та Додатку до неї

Преамбула

Потерпілі від злочину і потерпілі від тероризму - параграфи iv, v і vi

20. З самого початку Комітет повинен був вирішити, наскільки нова Рекомендація має присвячуватися саме темі допомоги потер­пілим від тероризму, на противагу потерпілим в цілому.

21. Хоча проблема злочинів у вигляді тероризму стала пріори­тетною в деяких країнах, Комітет вважав, що потреби потерпілих від тероризму були значною мірою тими ж, що і потреби потерпі­лих від інших злочинів.

22. Це ґрунтувалося на національному законодавстві та прак­тиці держав-членів. З цією метою він звернувся за допомогою до Інституту зарубіжного та міжнародного кримінального права імені Макса Планка, який підготував дослідження під назвою «Потерпілі від тероризму - Політики та законодавство в Європі - огляд допомоги і підтримки потерпілим»^[28].

23. Доповідь показує, що декілька країн мають конкретні стра­тегії надання допомоги потерпілим від тероризму, такі як: Фран­ція, Італія, Греція, Російська Федерація, Іспанія, Туреччина, Спо­лучене Королівство і Північна Ірландія. Більшість держав мають кілька програм допомоги потерпілим, які застосовуються для допомоги потерпілим у цілому, і тому можуть використовуватися для потерпілих від тероризму. Ще менша кількість держав запро­вадила схеми державної компенсації для потерпілих від злочинів у цілому або для потерпілих від тероризму зокрема.

24. Група також окремо взяла до уваги відповідні Резолюції Міністрів юстиції держав Європи, Керівні принципи в галузі прав людини і боротьби з тероризмом, прийняті Комітетом Міністрів у липні 2002 року, Керівні принципи щодо захисту потерпілих від терористичних актів, прийняті Комітетом Міністрів 2 березня 2005 року^[29], і діяльність CODEXTER, у тому числі підготовлені ним ключові характеристики держав щодо відповідних правових та інституційних можливостей у боротьбі з тероризмом^{[30] [31]}.

25. На основі матеріалів, наданих Комітетові науковим екс­пертом Інституту імені Макса Планка, в червні 2005 року Комітет затвердив доповідь про допомогу потерпілим від тероризму, який було направлено до CODEXTER та CDPC¹¹, які його прокоменту­вали.

26. Обговорюючи текст нової Рекомендації про допомогу потерпілим у цілому, Комітет вирішив обговорити кожен Розділ послідовно і включити, де це доречно, положення, що стосуються саме потерпілих від тероризму.

27. Якщо не вказано інше, включені до Рекомендації поло­ження слід розуміти як такі, що стосуються всіх потерпілих від злочинів, включаючи потерпілих від тероризму.

28. Цей Пояснювальний меморандум містить деякі приклади національної практики. Крім того, у доповіді «Потерпілі від теро­ризму - практики та законодавство в Європі», а також у клю­чових характеристиках держав, зібраних CODEXTER, надано інформацію про основні елементи національних практик та законодавства про відшкодування потерпілим від тероризму. Ці елементи можуть бути взяті до уваги державами при застосу­ванні статті 13 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму (CETS № 196)^[32].

Сфера допомоги потерпілим

29. У рамках цієї Рекомендації допомога потерпілим розгляда­ється як допомога, що включає в себе різні заходи, які державам рекомендується вживати з загальною метою пом’якшення нега­тивних наслідків злочину для потерпілих і допомоги потерпілим у процесі реабілітації в громаді.

30. Відповідно, окрім послуг з підтримки, що пропонуються потерпілим, рекомендація також розглядає такі питання як: надання інформації потерпілим, захист потерпілих, соціальні заходи, підбір і тренінги службовців, які працюють з потерпілими, аспекти систем кримінальної і цивільної юстиції, відшкодування та медіація. Такий цілісний підхід до допомоги потерпілим відо­бражає способи, якими різні особи і інституції в суспільстві пови­нні взаємодіяти з потерпілими.

31. Рекомендація містить докладні положення щодо різних видів допомоги потерпілим. Інформація в Рекомендації викла­дена детально навмисно, і задумана як корисне керівництво для практиків і публічних органів влади стосовно розвитку практики та законодавства. Стандарти, викладені в Рекомендації, повинні сприяти визначенню нових прагнень у сфері допомоги потерпі­лим.

Роль неурядових організацій (НУО) - параграф viii

32. Комітет віддав належне тій важливій ролі, яку відіграють неурядові організації (НУО) в допомозі потерпілим і налагодженні діалогу з відповідними публічними органами влади. НУО внесли значний внесок у сприяння зацікавленості проблемами потерпі­лих і зміцнення відповідних інституційних та законодавчих основ.

33. Зокрема, Комітет посилався на діяльність і досвід, накопи­чений асоціаціями, наприклад, «Європейський форум для послуг потерпілим» (далі - «Форум») як мережу, що складається з 21 національної неурядової організації з дев’ятнадцяти європей­ських держав. Комітет використав, як допомогу стосовно декіль­кох питань, заяви про програмні принципи, прийняті Форумом^[33].

Запобігання злочинам та попередження повторної віктимі­зації - параграф х

34. Рекомендація охоплює питання допомоги потерпілим та попередження повторної віктимізації. На відміну від Рекомендації R (87) 21, вона не розглядає проблему попередження злочинності в цілому, питання, яке тепер зазвичай називають «зниження зло­чинності».

35. Вважається, що зниження злочинності - це питання, яке стосується всієї громади, а не тільки тих людей, які стали потерпі­лими від злочинів^[34]. З огляду на значний обсяг роботи, виконаної з цього питання, було вирішено, що ця тема повинна стати пред­метом окремого документа і повинна бути виключена з переліку завдань Комітету.

36. Станом на цей час набагато більше відомо про явище, відоме як «повторна віктимізація»^[35], яке є єдиним аспектом зни­ження злочинності, який має безпосереднє значення для людей, які вже стали потерпілими від злочинів. Дослідження в різних країнах Європи підтвердило, що якщо злочин був вчинений один раз, можливість того, що такий же злочин буде вчинено щодо того самого потерпілого або тієї самої родини, різко зростає.

37. Нова Рекомендація звертає увагу на це явище і обов’язок держави включити заходи попередження повторної віктимізації до загального процесу надання послуг потерпілим.

Загальні положення про допомогу потерпілим - параграф хі

38. Комітет висловив тверде переконання у тому, що допомога потерпілим повинна бути усвідомлена, розвинена і підтримана заради неї самої.

39. Зокрема, допомога, яка надається потерпілим, повинна бути запланована, організована і надана окремо від загальних інтересів системи кримінальної юстиції. Навіть якщо інтереси і становище потерпілих враховуються в процедурі кримінальної юстиції, головна увага загальної мети політики допомоги потер­пілим повинна бути зосереджена на інтересах потерпілих.

Підвищений захист

40. Жодне положення Рекомендації не заважає державам вжи­вати більш сприятливих заходів та надавати кращих послуг, ніж ті, що описані в Рекомендації.

1. Визначення

41. Визначення, запропоновані в цьому Розділі, мають на меті допомогти читачеві зрозуміти сферу застосування термінів, зазна­чених у Рекомендації, які не визначені в інших документах Ради Європи.

42. Потерпілий - визначення відповідає вимогам статті 1^[36] Рам­кового рішення Європейського Союзу про становище потерпілого в кримінальних провадженнях. Воно включає в себе фізичних осіб, які є потерпілими від усіх видів злочинів, включаючи нена­сильницькі злочини та злочини, вчинені з необережності.

43. У рамках цієї Рекомендації найближчі родичі та утриманці потерпілого від злочинів були включені у визначення «потерпі­лий». Поняття «найближчі родичі» включає в себе партнерів, як одружених, так і не одружених.

44. Визначення потерпілого і включення до цього поняття чле­нів сім’ї і утриманців відповідає вимогам стандартів ООН, таких як Декларація основних принципів правосуддя для потерпілих від злочинів та зловживання владою (1985)^[37].

45. Повторна віктимізація - визначення було узгоджено PC-S-AV на основі праць дослідників і практиків. Це поняття сто­сується ситуацій, коли одна і та сама особа страждає від більш ніж одного кримінального інциденту протягом певного періоду часу. Це відноситься, наприклад, до потерпілих від повторних крадіжок, тривалого домашнього насильства або будь-яких форм домагання.

46. Вторинна віктимізація - дослідження і професійний досвід доводять, що вторинну віктимізацію, створену інституціями або особами, часто переживають потерпілі у зв’язку з наслідками зло­чину. Вторинна віктимізація включає в себе відсутність розуміння страждань потерпілих, через що вони можуть почуватися ізольо­ваними і невпевненими, втрачаючи віру в допомогу з боку свого оточення та професійних агенцій. Переживання вторинної вікти­мізації посилює безпосередні наслідки злочинів продовжуючи період або обтяжуючи травми потерпілого; ставлення, поведінка, дії або бездіяльність можуть змусити потерпілих відчуваючи себе відчуженими від суспільства в цілому^[38].

2. Принципи

47. Обов’язок держави допомагати потерпілим випливає із зобов’язань, викладених у Конвенції з прав людини і основопо­ложних свобод (ЄКПЛ). Держави-сторони Конвенції мають пози­тивне зобов’язання «забезпечити кожній особі, яка знаходиться під їх юрисдикцією, права і свободи, визначені у [цій] Конвенції» (стаття 1 ЄКПЛ), і зокрема їх право на життя (стаття 2), безпеку (стаття 5), приватне і сімейне життя (стаття 8).

48. Держави повинні визнавати негативні наслідки злочину для потерпілих та вживати заходів щодо пом’якшення таких наслідків та допомоги потерпілим з реабілітації в громаді.

49. Особисті характеристики потерпілого, такі як раса, колір шкіри, стать, сексуальна орієнтація, вік, мова, релігія, національ­ність, політичні чи інші погляди, культурні переконання або норми, майновий стан, народження або сімейний стан, етнічне або соціальне походження, та обмежена дієздатність, не можуть слугувати підставою для відмови в допомозі.

50. Однак це не виключає можливості держави прийняти спе­ціальні положення, якщо того вимагають певні характеристики або обставини, що стосуються потерпілих.

51. Низка держав розрізняють види допомоги, яка надається потерпілому, виходячи з виду правопорушення. Тим не менш, було б бажано, щоб держави вважали потреби потерпілих пріо­ритетними.

52. Поведінка потерпілого до, під час і після кримінальної події не повинні слугувати підставою для відмови йому у допомозі. Тим не менше, відповідна поведінка може бути врахована при вирі­шенні питання щодо обсягу відшкодування.

53. Непов’язана попередня судимість потерпілого не повинна слугувати підставою для відмови виконання будь-яких положень Рекомендації.

54. Виявлення, арешт, обвинувачення або засудження особи, яка вчинила злочинне діяння, не повинні бути умовою надання цих послуг. Слід розуміти, що деякі заходи, наприклад, такі як медіація, безсумнівно залежать від встановлення злочинця.

3. Допомога

Загальні зауваження

55. Обсяг допомоги потерпілим визначений у параграфах 28-30 вище.

56. Держави повинні гарантувати, що послуги, вказані у Реко­мендації, будуть доступні увесь час, поки потерпілий буде їх потре­бувати.

57. Якщо ресурси для такої допомоги як, наприклад, психоло­гічна допомога, обмежені, держави можуть виділити такі ресурси потерпілим від більш тяжких злочинів.

Види допомоги

- Негайна допомога повинна включати попередній медичний огляд та надання першої допомоги при необхідності, а також загальну інформацію про допомогу потерпілим. Персонал, який контактує з потерпілими, повинен мати на увазі ризик вторинної віктимізації і повинен мати відповідну підготовку, щоб запобігти її виникненню.

- Середньострокова перспектива. Доведено, що особливо корисно призначити контактну особу або службовця зі зв’язків між потерпілим, службами громад і слідчими групами. Особа повинна бути належним чином навчена надавати відповідні послуги і вміти розуміти та реагувати на емоційні потреби потер­пілого. Крім того, повинен забезпечуватися захист особистого життя потерпілого.

- Довгострокова перспектива. Види послуг, які пропонуються в коротко- і середньостроковій перспективі, повинні бути доступ­ними там довго, як це необхідно. Може статися так, що потер­пілий захоче отримати спеціалізовані послуги або звернутися до груп самодопомоги потерпілих, де він зможе поділитися своїм досвідом з іншими потерпілими. Однак, результатом таких іні­ціатив не повинна бути надмірна пролонгація у особи відчуття «потерпілого».

Допомога особливо вразливим потерпілим

58. Держави повинні забезпечити допомогу певним групам потерпілих, яких можна назвати особливо вразливими або через їх особисті характеристики (наприклад, стосовно дітей або людей з фізичними вадами або нездатністю до навчання), або через вид злочину, вчинений проти них (наприклад, домашнє насильство, сексуальне насильство або організована злочинність). До таких потерпілих повинні застосовуватися особливі заходи, розроблені з урахуванням їх ситуації.

59. Особливу увагу слід приділяти потерпілим, які не розуміють місцеву мову. У кожному випадку, де це можливо, допомога пови­нна надаватися на мові, зрозумілій потерпілому.

Допомога потерпілим від множинної віктимізації

60. У випадках множинної віктимізації, які можуть включати в себе тероризм, деякі потерпілі можуть використовувати групову або колективну діяльність, що проводиться серед потерпілих від однієї й тієї ж події.

61. Держави повинні також передбачити положення щодо широкомасштабної допомоги, що надається відразу після такого інциденту, як описано в Розділі 15 нижче.

4. Роль публічних служб

Органи кримінальної юстиції

62. Дослідження засвідчили, що потерпілі отримують користь від направлень органами правопорядку до служб підтримки потерпілих. Деякі держави тлумачать законодавство про захист даних таким чином, що це унеможливлює передання персональ­них даних потерпілого за допомогою такого направлення. Однак, дослідження засвідчують, що потерпілі не заперечують передання їх персональних даних до служб підтримки потерпілих. На прак­тиці було доведено ефективність використання таких направлень у таких країнах, як Франція, Нідерланди і Сполучене Королівство.

63. Потерпілим слід чітко пояснити, що вони можуть відмови­тися від направлення до служб потерпілих або пропозицій допо­моги від служб підтримки потерпілих.

64. Служби підтримки потерпілих, які отримують направлення з поліції, повинні, крім того, що вони запропонують потерпілим свої послуги, надати потерпілим доступ до відповідних спеціа­лізованих організацій, які працюють з потерпілими від певних видів злочинів (наприклад, від тероризму) або з певними групами потерпілих (наприклад, з жінками, дітьми).

65. Хоча значна кількість держав подає інформацію щодо основних рішень, прийнятих в ході кримінальних проваджень, менша кількість держав вживає заходів для надання пояснень таких рішень. Роз’яснення повинні надаватися особливо у випадку рішень, зазначених у статті 6.5 Рекомендації.

66. Кожен раз, коли потерпілому добре відомі прийняті рішення, існує більша ймовірність того, що він або вона швидше надасть додаткову інформацію, яка може мати відношення до справи.

67. Окрім тренінгів для органів кримінальної юстиції, які стосу­ються визначення потреб потерпілих, як це передбачено в Розділі 12 цієї Рекомендації, було продемонстровано, що системи моні­торингу виконання ймовірніше сприятимуть належній практиці.

68. Потерпілі повинні отримувати юридичні консультації щодо будь-яких аспектів їхньої участі в кримінальному процесі, вклю­чаючи можливість стати цивільним позивачем або вимагати від­шкодування.

Агенції в громаді

69. Заходи, запропоновані в цій частині, стосуються ширших аспектів життя потерпілого в громаді, які не охоплюються систе­мою кримінальної юстиції чи державного відшкодування. Реко­мендація визнає, що багато потерпілих потребують, наприклад, медичних послуг як для лікування фізичних, так і психологіч­них травм, незалежно від того, чи було повідомлено про злочин в поліцію. Так само, деякі потерпілі від повторних крадіжок або расизму чи інших форм домагання потребують допомоги з забез­печення безпеки житла або наданням нового житла.

70. Хоча виконання цих положень забезпечується в більшості країн, наприклад, шляхом переселення потерпілого, який є свід­ком організованої злочинності, права інших потерпілих рідко визнаються та потребують більшої уваги.

71. В заяві щодо політики, прийнятої Європейським форумом для послуг потерпілим, «про соціальні права потерпілих від зло­чинів» (1998 рік)^[39] наводяться приклади соціальних заходів, які можуть братися до уваги державами в таких сферах як доступ до медичного обслуговування, доходу, безпеки житла, працевлашту­вання, освіти^[40].

Роль посольств і консульств

72. Держави повинні вжити заходів, щоб гарантувати, що їх посольства і консульства надають потерпілим співвітчизникам інформацію щодо допомоги, доступної для них як у країні пере­бування, так і їхній країні. Також, наскільки це можливо, вони повинні надати потерпілим співвітчизникам негайну підтримку, допомагаючи їм отримати такі речі, як нові документи про їх особу, квитки на літак і житло.

5. Служби підтримки потерпілих

73. На доповнення до допомоги, яка надається органами кри­мінальної юстиції та публічними службами, держави повинні забезпечити або сприяти отриманню окремих послуг з підтримки потерпілих. Такі послуги можуть надаватися в різноманітній формі, хоча, як це видно з дослідження^[41], створення і сприяння діяльності незалежних неурядових національних служб під­тримки потерпілих має позитивний результат.

74. У той час як більшість організацій підтримки потерпілих формуються на волонтерських засадах, їх успіх великою мірою залежить від підтримки уряду. В Рамковому рішенні Європей­ського Союзу про становище потерпілого в кримінальних про­вадженнях від 2001 року вказано прохання до держав-членів «сприяти залученню систем підтримки потерпілих, що несуть відповідальність за організацію первинного прийому потерпілих і підтримки та допомоги потерпілим в подальшому»^[42].

75. В одній із рекомендацій проекту PHARE щодо верховенства права (Модуль IV)*, висувається принципове прохання, щоби у кожній державі «на призначених високопоставлених службовців відповідних міністерств та органів кримінальної юстиції поклада­лося ясно виражену відповідальність за визначення та сприяння здійсненню принципів діяльності і програм, що стосуються потер­пілих та свідків»^[43].

Мінімальні стандарти

76. Служби підтримки потерпілих повинні приймати і дотри­муватися певних стандартів послуг. Щонайменше, служби під­тримки потерпілих повинні дотримуватися стандартів, викладе­них в цьому розділі Рекомендації.

77. Ніщо не заважає таким службам більш детально визначити стандарти послуг. З цією метою можна посилатися на Заяву щодо прав потерпілих на стандарти послуг, прийняту на Європейському форумі для послуг потерпілим у 1999 році^[44].

78. Послуги повинні бути доступні потерпілим незалежно від того, коли потерпілий звертається до служб підтримки потерпілих. Особливо у випадках насильства, завданого неповнолітнім, може пройти тривалий період часу до того моменту, коли потерпілий з власної ініціативи звернеться до служби підтримки потерпілих.

79. Описані в главі 12 тренінги повинні дати змогу відповід­ному персоналу бути повністю компетентним у вирішенні про­блем потерпілих, яких вони обслуговують.

80. Дуже важливе значення мають спеціалізовані служби, що займаються, наприклад, дітьми, потерпілими від зґвалтування або потерпілими від тероризму. Вітаються намагання загальних служб надавати такі послуги або направляти потерпілих до інших спеціалістів. До таких служб повинен бути легкий доступ. У такому значенні важливою є координація роботи служб підтримки потер­пілих, як це вказано в §§ 86 - 90 та 149 нижче.

Спеціалізовані центри

81. Доведено, що існування таких центрів особливо важливе для потерпілих від сексуального насильства, торгівлі людьми і домашнього насильства. Такі потерпілі можуть боятися зверта­тися до поліції і захочуть спочатку звернутися до таких центрів. Вони повинні мати можливість отримати підтримку та інфор­мацію, незалежно від того, чи вирішать повідомити про злочин органам влади. Такі центри повинні усвідомлювати важливість забезпечення збереження доказів для можливого подальшого кримінального провадження.

82. Окремі держави вважають, що такі спеціалізовані центри можуть також займатися іншими видами травми, наприклад, травм, отриманих у результаті терористичних актів або інших форм множинної віктимізації.

Національні «телефони довіри»

83. Рекомендується, щоб були доступні національні «телефони довіри» на додаток до інших служб, зазначених у Рекомендації. Такі «телефони довіри» мають, щонайменше, надавати загальну підтримку та інформацію і направляти до органів підтримки потерпілих.

84. Увесь персонал повинен бути навчений тому, яка повинна надаватися основна підтримка згідно з потребами потерпілих.

Координація діяльності служб потерпілих

85. Важливо, щоб держави забезпечували ефективну підтримку потерпілих. Вони повинні гарантувати доступність належного обслуговування, а також те, що діяльність буде здійснюватися ско­ординовано. У низці країн створення національних організацій загального спрямування сприяє досягненню цієї мети.

86. Координація діяльності служб підтримки потерпілих сприяє:

- вираженню потреб і інтересів членів асоціації і поліпшенню доступу, і більшому впливу на політику уряду і інституцій;

- загальному уявленню про існуючі послуги, доступні потерпі­лим, можливості оцінити їх і виявити їх сильні і слабкі сторони;

- підготовці і підтримці стандартів належної практики допо­моги потерпілим;

- координації допомоги потерпілим;

- координації підготовки кадрів.

87. У Рекомендаціях, підготовлених робочою групою PHARE, запропоновано, щоби у всіх державах «було докладено максимум зусиль для розвитку існуючої організації загального спрямування

3 підтримки потерпілих або для створення і розвитку такої орга­нізації в тих країнах, де її немає»^[45].

88. Європейський форум для послуг потерпілим також вже тривалий час виступає на підтримку створення ефективних наці­ональних служб потерпілих. Форум складається з 21 національної організації з 19 держав-членів.

89. Національні служби допомоги потерпілим виникли у бага­тьох державах Європи^[46] і довели свою ефективність у лобіюванні політичних рішень з боку уряду на користь потерпілих. З цими організаціями консультуються перед ухваленням урядом важли­вих рішень і в деяких випадках організації самостійно ініціюють обговорення.

6. Інформація

90. Цей Розділ Рекомендації повністю узгоджується зі статтею

4 Рамкового Рішення ЄС від 15 березня 2001 року про становище потерпілого в кримінальних провадженнях^[47].

Надання інформації

91. Потерпілі повинні повідомлятися якнайшвидше про доступні послуги, коли вони повідомляють про злочин в полі­цію. Вони також повинні повідомлятися про можливість того, що служби підтримки потерпілих звернуться до них.

92. Якщо потерпілий контактує зі службою підтримки потерпі­лих перед тим, як заявить про злочин, він або вона повинні пові­домлятися про те, як заявити про злочин в поліцію.

93. Повинні бути розроблені процедури, які забезпечать потер­пілим безперешкодний доступ до інформації щодо їх справи, необхідної для захисту їх інтересів.

94. Зокрема, для випадків, коли інформація повинна нада­ватися потерпілому агенцією, передбаченою законодавством (наприклад, поліцією), повинен бути визначений механізм пере­вірки, щоб гарантувати, що процедури впроваджуються належ­ним чином і дотримаються.

95. З метою надання потерпілим додаткової інформації, багато держав мають Інтернет-сайти або розповсюджують буклети та довідники. Представлена інформація може бути адаптована, щоб відповідати потребам різних видів потерпілих (дітей, потерпілих від домашнього насильства, вбивств або сексуального насильства тощо).

Зміст інформації

96. У випадку, якщо потерпілий повідомляє про злочин, він або вона повинні повідомлятися про процедури, які будуть виконані після цього, та про його або її роль у цих процедурах. Це вклю­чає, у належних випадках, можливість реалізації його або її прав у межах кримінальних проваджень, можливість отримання захисту, можливість бути викликаним як свідок та інше.

Інформація про кримінальні провадження

97. Потерпілих повинні повідомляти про хід справи. Це вклю­чає інформацію про рішення щодо обвинувачення, незвину- вачення, припинення обвинувачення, дати судових слухань і рішення, що стосуються звільнення обвинуваченого з-під варти. Зокрема, інформація про рішення щодо звільнення обвинува­ченого повинна повідомлятися потерпілому у випадках насиль­ницьких злочинів проти особистості або домагань, а також якщо злочинцю призначено тривалий термін позбавлення волі (напри­клад, 12 місяців або більше).

98. Іноді потерпілі не хочуть отримувати інформацію про зло­чинця або хід кримінального провадження. Тому потерпілі пови­нні мати можливість висловити своє бажання відмовитися від отримання такої інформації.

7. Право на ефективні засоби правового захисту

99. Потерпілі, які зазнають збитків у результаті злочину, пови­нні мати право на ефективний доступ до правосуддя для захисту своїх прав. Вони повинні мати доступ до правосуддя для вирі­шення таких проблем, як опіка над дітьми, право власності на майно, безпека житла і відшкодування за рахунок злочинця. Якщо це доречно, повинні бути доступні судові рішення про позбав­лення прав чи інші судові заборони.

100. Потерпілі також повинні мати право вимагати відшко­дування від злочинця в межах кримінального провадження за винятком випадків, коли національне право передбачає відшко­дування в інший спосіб. Це положення співпадає з Рамковим рішенням Ради ЄС від 15 березня 2001 року про становище потер­пілого в кримінальних провадженнях (стаття 9).

101. Крім того, потерпілим повинна надаватися допомога у стягненні будь-якого призначеного платежу. У деяких держа­вах допомога у стягненні платежу, призначеного кримінальним судом, надається за рахунок держави. Дослідження засвідчило, що це найбільш ефективний спосіб гарантувати здійснення оплати. Тому державам слід вирішити, які заходи необхідно провести для гарантування здійснення платежів.

8. Відшкодування від держави

Схема відшкодування

102. Кожна держава повинна розробити схему відшкодування потерпілим.

103. Стверджується, що зобов’язання держави здійснювати від­шкодування базується на принципі соціальної солідарності, через який суспільство в цілому бере на себе частину витрат, спричине­них злочином.

104. Практика щодо відшкодування потерпілим різниться в залежності від держави. Тому їм рекомендується порівнювати сис­теми відшкодування, включаючи надання фінансування. Джере­лами фінансування схем відшкодування від держави можуть бути публічні фонди, конфіскація майна злочинців, штрафи, податок, що накладається за договорами страхування (як це здійснюється у Франції) або інші джерела.

105. Національні схеми відшкодування повинні враховувати всіх осіб, які мають право на відшкодування і потерпіли від зло­чинів, вчинених у межах національних кордонів. Доступ до від­шкодування повинен надаватися незалежно від національності потерпілого. Тим не менше, національність може братися до уваги певною мірою при розрахунку суми відшкодування потерпілим.

Шкода, яка підлягає відшкодуванню

106. Як вияв соціальної солідарності, витрати на лікування і реабілітацію фізичних і психологічних травм повинні відшкодо­вуватися.

107. Рекомендація пропонує державам розглянути можливість відшкодування за біль і страждання на додаток до відшкодування за тілесні ушкодження. Це особливо актуально для численних жертв сексуального насильства.

108. Часто витрати, пов’язані з фізичними травмами і втратою доходу, можуть покриватися приватним страхуванням і/або соці­альним забезпеченням. Нематеріальна шкода часто є основним збитком, який повинен бути відшкодований. Тому важливо вклю­чити біль та страждання до переліку шкоди, яка повинна бути від­шкодована, в тих випадках, де відсутня матеріальна шкода, але злочином завдано значної моральної шкоди.

109. Відшкодування за особливі збитки, такі як втрата доходу, витрати на похорони, втрата засобів для існування для утриман­ців, повинні братися до уваги державами. Може також бути перед­бачене відшкодування збитків, отриманих в результаті злочинів проти власності.

110. Щодо рівня відшкодування, яке повинно здійснюватися, передбачається, що розмір відшкодування повинен бути одна­ковим для всіх потерпілих, незалежно від ситуації і особистих потреб потерпілого.

Потерпілі від тероризму

111. Стосовно потерпілих від тероризму Комітет проводив обго­ворення щодо видів збитків, що підлягають відшкодуванню, а також видів відшкодування, яке повинно здійснюватися.

112. У звіті на тему «Потерпілі від тероризму - політики та зако­нодавство в Європі. Огляд допомоги і підтримки потерпілим», під­готовленій Інститутом зарубіжного та міжнародного криміналь­ного права імені Макса Планка^[48], а також у «Звіті про допомогу потерпілим від тероризму», ухваленій Комітетом у червні 2005 року^[49], надані корисні поради та приклади діяльності держав.

113. Щодо форм відшкодування, належну увагу слід приділити в цьому питанні принципу VII Керівних принципів Ради Європи про захист потерпілих від терористичних актів: «крім виплати грошового відшкодування, державам пропонується розглянути можливість, в залежності від обставин, вжити інших заходів для пом’якшення негативних наслідків терористичного акту, які пере­живають потерпілі». Такі інші форми можуть братися до уваги у всіх випадках множинної віктимізації^[50].

114. У деяких країнах відшкодування пропонується громаді, яка пов’язана із потерпілим від терористичного акту. Така громада може використовувати це відшкодування для будівництва лікарні, школи або меморіального комплексу, або для заснування асоціа­ції або фонду.

115. Може розглядатися система добровільних внесків до цільо­вого фонду на користь громади.

116. Повинна обмежуватися кількість доказів, яка вимагається від потерпілих від тероризму в ході будь-якої судової процедури для отримання відшкодування. Повинна бути достатньою наяв­ності доказу того, що терористичний акт вчинений, і того, що заявник є потерпілим. Докази, що підтверджують наміри, не повинні вимагатися.

Субсидіарність

117. Відшкодування від держави повинна здійснюватися в тих випадках, коли збиток не покривається за рахунок інших джерел, наприклад, за рахунок злочинця, страхової компанії або соціаль­ної, або медичної допомоги, фінансованої державою.

118. Застосування цього принципу варіюється в залежності від держави. У багатьох державах, наприклад, відшкодування, отри­мане від приватних страхових компаній, враховується при вста­новленні розміру відшкодування, який повинен сплачуватися за рахунок держави. Однак, у деяких державах таке відшкодування не враховується, і відшкодування від держави отримується в допо­внення до будь-якого відшкодування, отриманого від страхової компанії.

9. Страхування

119. Державам слід оцінити розмір страхового покриття, що надається через публічні або приватні схеми виплати страху­вання, для різних відповідних категорій кримінальної віктиміза- ції. За необхідності, державам слід також шукати способи зробити страхування більш доступним для сімей, які піддаються найбіль­шому ризику віктимізації, і для сімей з обмеженими засобами для життя.

120. Дослідження у Сполученому Королівстві (Британський огляд злочинності від 1998 року) засвідчило, що майже п’ята частина сімей Сполученого Королівства не мають страхування домашнього майна. Найменш ймовірною була наявність стра­хування у сім’ях з низькими доходами; близько половини з тих, хто орендував житло не мали страхування. Дослідження також засвідчило, що ті родини, які найменш вірогідніше мають стра­хування, піддаються найбільшому ризику пограбування житла^[51]. Подальше дослідження засвідчило, що найбільш частою причи­ною відсутності страхування є її вартість - відносно дорожче вар­тує страхування для родин з низьким доходом. У три-чотири рази менше шансів, що ті сім’ї, які мають найнижчий рівень доходів та які живуть в районах з високим рівнем злочинності, матимуть страхування, ніж родини з високим рівнем доходів.

121. Гарною альтернативою для тих, хто не може собі дозволити звичайного страхування є «схема страхування житлового майна орендарем». Ці схеми, які можуть використовуватися публічним або соціальним домовласником, як правило, передбачають збір страхових премій із орендною платою. Домовласник має мож­ливість узгодити пільгові тарифи зі страховими компаніями, і ці зекономлені кошти можуть передаватися орендарям. Орендарі отримують страхове покриття, що є доступним, гнучким і відпо­відає їх потребам. Домовласники можуть продемонструвати, що вони виконали свої зобов’язання щодо заохочення соціальної інтеграції. Схожі схеми, отримані під час дослідження, успішно реалізуються на практиці, але багато чого ще належить зробити для створення і просування страхування житлового майна орен­дарем^[52].

іо. Захист

А. Захист фізичної та психологічної недоторканності

122. Для особливо вразливих категорій потерпілих повинні бути доступні спеціальні заходи захисту, наприклад, для дітей, осіб з обмеженими можливостями навчання, потерпілих від домашнього насильства та інших видів потерпілих, що можуть постраждати від повторної віктимізації, включаючи потерпілих від торгівлі людьми, сексуального насильства і потерпілих від всіх форм домагань. У таких справах поліцейські сили можуть повідо­мляти потерпілих про потенційні або реальні ризики повторних злочинів або дій у відповідь і про способи самозахисту. З цією метою поліцейські сили повинні отримати належну підготовку і необхідні ресурси.

123. Особливий захист повинен надаватися потерпілим, які можуть бути викликані як свідки і можуть піддаватися ризику переслідування, залякування чи дій у відповідь. Корисні рекомен­дації з цього питання містяться в Рекомендаціях Ради Європи R (1997) 13 щодо залякування свідків і прав на захист^[53] і R (2005) 09 про захист свідків та осіб, які співпрацюють з правосуддям^[54].

124. Захист може включати в себе правові та процедурні заходи. Він також може включати в себе практичні заходи, такі як системи охоронної сигналізації, системи відеонагляду, відеокамери і залу­чення сусідів, громади і т.д.

125. Для особливо вразливих категорій потерпілих або потер­пілих, які перебувають під загрозою, може пропонуватися пере­селення. Якщо це можливо, державам пропонується укладати двосторонні угоди для визначення процедур такого переселення та пов’язаних з цим прав потерпілого (проживання, соціальні права, охорона здоров’я, освіта тощо).

В. Захист від повторної віктимізації

126. Там, де існує можливість повторної віктимізації, заходи, направлені на допомогу потерпілим для уникнення подальшої віктимізації, слід вважати невід’ємним елементом допомоги потерпілим.

127. Дослідження в різних країнах Європи підтвердило, що після вчинення злочину різко зростає можливість аналогічного злочину, що може бути вчинений проти того самого потерпілого або тієї самої родини. Наприклад, в чотири рази більше шансів, що житло, яке було пограбовано, буде пограбовано знову протя­гом шести тижнів після першого злочину^[55]. Статистика засвідчує, наприклад у Німеччині, що 70% злочинів, про які злочинці пові­домили самостійно, були вчинені проти лише 14% дорослого насе­лення^[56]. У випадку насильницьких злочинів, 45% таких злочинів вчиняються проти 17% населення.

128. Як приклад з національної практики, в деяких районах Англії і Уельсу Служба підтримки потерпілих пропонує спеціальні проекти, направлені на запобігання повторного пограбування. Потерпілі від повторного пограбування вираховуються за допомогою спеціального програмного забезпечення, що використовується для звернень, і допомога полягає в наданні відповідного обладнання для поперед­ження злочинів та інших порад.

129. Іншим групам людей з особливими ризиками віктиміза­ції, таким як потерпілі від расизму та злочинів на ґрунті ненави­сті, були запропоновані спеціальні послуги від Служби підтримки потерпілих спільно з органами місцевого самоврядування та полі­цією. Були створені спеціальні центри для прийняття повідомлень про злочини, що засновані на базі кабінетів лікарів, офісів місце­вої ради і Консультаційних бюро для громадян, які дозволяють потерпілим від повторних злочинів, що пов’язані з расизмом або ненавистю, доповідати про домагання або залякування, не збіль­шуючи їх вразливості у випадку звернень безпосередньо до полі­ції.

С. Захист особистого життя

130. Захист особистого життя потерпілих повинен забезпечува­тися, особливо, коли злочин широко висвітлюється медіа.

131. У деяких країнах існує тенденція до того, що журналісти переслідують потерпілих, їх родини, друзів і сусідів для отримання особистої інформації. Також тиску зазнають агенції, які контакту­ють з потерпілими, коли журналісти хочуть отримати доступ до потерпілих, який вони не можуть отримати іншим чином. Така поведінка недопустима.

132. Обов’язком держави є захист права кожної людини на повагу до її приватного і сімейного життя, закріплене у статті 8^[57] Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ)^[58]. Важлива увага повинна приділятися законодавчим вимогам щодо захисту персональних даних потерпілих, а також, у деяких випадках, репутації потерпілих.

11. Конфіденційність

133. При вирішенні питання конфіденційності і без обмеження ситуацій, розглянутих в розділі 71-72, інтереси потерпілого пови­нні завжди бути пріоритетними, включаючи захист його або її пер­сональних даних. Відомості про потерпілого можуть розголошува­тися, тільки якщо потерпілий погоджується на це, або якщо існує юридична вимога або дозвіл, або важливе етичне міркування. В таких ситуаціях чіткі правила повинні регулювати процедури роз­голошення інформації. Будь-яке розкриття інформації повинно здійснюватися згідно з принципом пропорційності. З урахуван­ням деяких обмежень, поліція, наприклад, може розголошувати

інформацію іншим особам щодо потерпілих (наприклад, свідку) для цілей розслідування.

134. Повинні публікуватися процедури подання скарг для роз­гляду порушень прийнятих правил^[59].

135. В цілому практики визнають, що ситуації, коли існує ризик для здоров’я або безпеки будь-якої особи, включаючи потерпі­лого, є важливе етичне міркування, яке дозволить скасовувати вимогу застосування принципу конфіденційності.

12. Добір та тренінг персоналу

136. Правила добору та тренінгів службовців повинні застосо­вуватися до всього персоналу, робота якого передбачає контакт з потерпілими. Це стосується професійних службовців і волонтерів.

137. У багатьох європейських державах служби підтримки потерпілих отримують допомогу від окремих груп волонтерів^[60]. Працевлаштування підготовлених волонтерів є кращим варіан­том для багатьох неурядових організацій і має вирішальне зна­чення для успіху діяльності служб підтримки потерпілих, тому що волонтери є представниками суспільства, яке вони обслуговують. В таких організаціях навчені професійні службовці пропонують тренінги і нагляд, а також адміністративну, фінансову та особисту підтримку працівників-волонтерів.

138. Розвиток професійної бази для тренінгів, підтримки та нагляду за волонтерами має вирішальне значення для ефектив­ності діяльності цих організацій. Згідно зі статтею 14 Рамкового рішення ЄС від 2001 року кожна держава-член повинна дати мож­ливість персоналу, який працює з потерпілими, «отримати відпо­відну підготовку, при цьому особлива увага повинна приділятися потребам найбільш уразливих груп».

Тренінги

139. Тренінги персоналу повинні включати, щонайменше, зна­ння про негативні наслідки злочинів, перелік реакцій потерпі­лих, ризики завдання вторинної віктимізації, а також навички та вміння з допомоги потерпілим.

140. Вміння, яким необхідно навчити осіб, залежать від типу послуги, що надаються відповідним персоналом. За необхідності тренінги повинні також стосуватися психологічних аспектів вікти- мізації, доступних видів допомоги і способів їх отримання, інфор­мацію про юридичні та судові правила тощо.

141. Національні служби допомоги потерпілим можуть бути залучені до тренінгів для координації організації тренінгів як публічних служб (медичних і соціальних служб, суддів, поліцей­ських сил), так і асоціацій та організацій, які надають допомогу потерпілим.

Тренінги персоналу інших служб

142. У розділі підкреслюється необхідність тренінгів для пер­соналу в поліцейських силах, правосудді, посольствах і консуль­ствах, а також в охороні здоров’я, житлового господарства, соці­ального забезпечення, освіти та працевлаштування. Відповідний персонал, тобто особи, які перебувають у безпосередньому кон­такті з потерпілими, повинен бути навчений визначати вплив зло­чинів на потерпілих, ризик заподіяння вторинної віктимізації, а також навчений інформації щодо наявності служб, які надають підтримку або інформацію.

13. Медіація

143. Існує повний консенсус стосовно того, що медіація між потерпілим та злочинцем, якщо це можливо, забезпечує переваги, але також є потенційним ризиком для потерпілого. Такі пере­ваги і ризики повинні бути ретельно збалансовані, при залучені потерпілого до процесу медіації. Такий баланс особливо важли­вий в ситуаціях, пов’язаних з інтимними відносинами, такими як сімейне насильство, коли потерпілий може бути не в змозі висло­вити добровільну згоду брати участь у процесі медіації.

144. Випадки, коли медіація не може бути використана як ухи­лення від системи кримінальної юстиції, можуть все-таки забез­печити отримання переваг від медіації на будь-якому етапі після засудження.

145. При розробці національного законодавства та практики щодо медіації між потерпілим та злочинцем, держави-члени повинні приділяти особливу увагу таким питанням, як ризик вто­ринної віктимізації, можливість сторін дати вільну згоду, питання конфіденційності, компетентності медіаторів і можливість вийти з процесу на будь-якому етапі.

146. Порада від незалежної особи про можливості, що нада­ються медіацією, особливо важлива для того, щоб надати потер­пілому об’єктивну інформацію про питання, порушені у попере­дньому параграфі. Це може дати можливість потерпілому отри­мати більш чітке уявлення про переваги і потенційні ризики меді­ації.

147. Держави повинні враховувати відповідні міжнародні і національні норми і практики, зокрема:

- Рекомендацію Ради Європи Rec(99)19 про медіацію в кримі­нальних справах^[61],

- Основні принципи Організації Об’єднаних Націй застосу­вання програм відновного правосуддя в кримінальних спра­вах, Резолюцію Економічної і соціальної ради ООН 2002/12 від 24 липня 2002 року^[62],

- Заяву Європейського форуму для послуг потерпілим про ста­новище потерпілого в межах процесу медіації^[63].

14. Координація та співпраця

148. Необхідність координації особливо важлива в державах, де співіснують декілька служб допомоги потерпілим. Якщо орга­нізації, послуги яких пересікаються або є схожими, звернуться до потерпілого без координації своїх дій, існує підвищений ризик плутанини і виникнення вторинної віктимізації. У цьому контек­сті роль національної організації стосовно забезпечення коорди­нації і співпраці між службами та інституціями може бути спри­ятливою.

15. Міжнародна співпраця

Підготовка реакції держав

149. Саме в ситуаціях масової віктимізації, таких як терорис­тичні акти, державам слід забезпечити добре підготовлену і ско­ординовану відповідь. Невідкладне реагування повинно бути частиною загальних схем цивільного та публічного реагування на стихійні лиха, які мають місце у більшості країн Європи.

Такі плани дій у надзвичайних ситуаціях повинні:

- визначати лідируючу агенцію, яка візьме на себе координа­цію реагування;

- визначати основних суб’єктів, які будуть мати справу з потерпілими - як професіоналів, так і волонтери, такі як поліція, медичні службовці, служби допомоги;

- забезпечити скоординоване і негайне реагування.

Ефективність таких планів дій у надзвичайних ситуаціях перед­бачає:

- наявність добре підготовлених спеціалізованих служб, таких як публічні служби, поліція, служби потерпілих та НУО;

- наближені до практики вправи за участю основних суб’єктів, які повинні задіюватися на місці аварії, особливо при тран­скордонних ситуаціях.

150. Заходи, які вживаються державами у цій сфері, повинні відповідати вимогам статті 3 Конвенції Ради Європи про запобі­гання тероризму (CETS № 196), що стосуються національної полі­тики із запобігання.

16. Інформування громадськості щодо наслідків злочину

151. Хоча рекомендується, щоби держави відігравали визна­чальну роль у системі публічної освіти, медіа також відіграють важливу роль у цьому контексті.

152. Слід заохочувати медіа відігравати позитивну роль у під­вищенні обізнаності громадськості про негативні наслідки злочи­нів для потерпілих. Медіа повинні уникати демонстрації громад­ськості лише сенсаційних або емоційних сюжетів або фактів. Вони повинні усвідомлювати ризики провокування збільшення страху, а також вторинної віктимізації.

153. Медіа також рекомендується показувати приклади спосо­бів, за допомогою яких представники громадськості можуть спри­яти реабілітації потерпілих.

17. Дослідження

154. Державам слід сприяти або підтримувати фінансування віктимологічних досліджень. Держави можуть забезпечувати пряме фінансування або надавати допомогу у зборі коштів для зовнішніх фондів досліджень.

155. Держави можуть також надавати практичну підтримку, наприклад, видаючи необхідні дозволи на проведення певних наукових проектів або надаючи доступ до даних тощо.

156. Повинні заохочуватися порівняльні дослідження. Дослід­ники з інших країн повинні мати рівний доступ до досліджень, дослідницьких ресурсів і даних досліджень.

157. Такі порівняльні дослідження можуть проводитися, напри­клад, щодо:

- ефективності існуючих заходів захисту (процедурних та практичних);

- програм тренінгів для публічних служб, а також для асоціа­цій та організацій, які надають допомогу потерпілим;

- схем відшкодування потерпілим у цілому і потерпілим від тероризму, зокрема;

- організація швидкої допомоги потерпілим, а саме: плану­вання, тренінги і координація діяльності відповідного пер­соналу, особлива роль поліції на місці злочину, відповідні методи прийняття слідчими свідчень від потерпілих як свідків.

5.