Директива Європейського парламенту і Ради Європейського Союзу 2012/29/EU про встановлення мінімальних стандартів щодо прав, підтримки та захисту потерпілих від злочину, а також заміну Рамкового Рішення Ради Європейського Союзу 2001/220/JHA* від 25 жовтня 2012 року

Європейський парламент і Рада Європейського Союзу,

беручи до уваги Договір про функціонування Європейського Союзу, а саме статтю 82(2),

беручи до уваги пропозицію Європейської комісії,

після передання проекту законодавчого акту національним парламентам,

беручи до уваги позицію Європейського економічного та соці­ального комітету¹,

беручи до уваги позицію Комітету регіонів^{[69] [70] [71]},

діючи відповідно до стандартної законодавчої процедури^[72],

Оскільки:

(1) Союз визначив своєю метою підтримку та розвиток про­стору свободи, безпеки та юстиції, основою яких є взаємне визна­ння судових рішень у цивільних і кримінальних справах.

(2) Союз зобов’язаний захищати та встановлювати мінімальні стандарти для потерпілих від злочину, а Рада ЄС прийняла Рам­кове Рішення 2001/220/JHA від 15 березня 2001 року про статус потерпілих у кримінальних провадженнях^[73]. Згідно зі Стокгольм­ською програмою Відкрита та безпечна Європа, що служить і захищає громадян^[74], затвердженою Радою Європейського Союзу на зустрічі 10 та 11 грудня 2009 року, Комісію та держав-членів

попросили в першу чергу дослідити питання покращення зако­нодавства та практичної підтримки для захисту потерпілих, при­діляючи особливу увагу підтримці та визнанню усіх потерпілих, у тому числі потерпілих від терористичних актів.

(3) Стаття 82(2) Договору про функціонування Європейського Союзу передбачає встановлення мінімальних правил, які засто­совуються у державах-членах для сприяння взаємному визнанню вироків та судових рішень, а також співпраці поліції та правосуддя у кримінальних питаннях з транскордонним виміром, особливо стосовно прав потерпілих від злочину.

(4) У своїй резолюції від 10 червня 2011 року про дорожню карту для посилення прав та захисту потерпілих, особливо у кри­мінальних провадженнях^[75] («Будапештська дорожня карта»), Рада ЄС зазначила, що необхідно вжити заходів на рівні Союзу для посилення прав, підтримки та захисту потерпілих від злочину.

(5) Резолюція Європейського парламенту від 26 листопада 2009 року стосовно подолання насильства щодо жінок^[76] закликає держави-члени удосконалювати національні закони та політики для боротьби з усіма формами насильства щодо жінок, а також усувати причини насильства щодо жінок, не в останню чергу за рахунок застосування превентивних заходів, та закликає Союз гарантувати право на допомогу та підтримку усім потерпілим від насильства.

(6) У своїй резолюції від 5 квітня 2011 року про пріоритети та план нової політики ЄС щодо боротьби з насильством щодо жінок^[77], Європейський парламент запропонував стратегію для боротьби з насильством щодо жінок, насильством у сім’ї та сексу­альним насильством щодо жінок як основу для майбутніх кримі­нально-правових інструментів для боротьби з гендерним насиль­ством, враховуючи систему боротьби з насильством щодо жінок (політика, попередження, захист, переслідування, забезпечення та партнерство), яка має бути втілена у плані дій Союзу. Міжна­родне регулювання у цій сфері включає Конвенцію Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW), прийняту 18 грудня 1979 року, рекомендації та рішення Комітету CEDAW, а також Конвенцію Ради Європи про запобігання та боротьбу з насильством щодо жінок та домашнім насильством, прийняту 7 квітня 2011 року.

(7) Директива Європейського парламенту і Ради ЄС 2011/99/ EU року про Європейський охоронний ордер від 13 грудня 2011 року^[78] засновує механізм взаємного визнання заходів захисту у кримінальному судочинстві між державами-членами. Директива Європейського парламенту і Ради ЄС 2011/36/EU про поперед­ження, боротьбу з торгівлею людьми та захист потерпілих від торгівлі людьми від 5 квітня 2011 року^{[79] [80]} та Директива Європей­ського парламенту і Ради ЄС 2011/93/EU про боротьбу з сексуаль­ним насильством та сексуальною експлуатацією дітей та дитячою порнографією від 13 грудня 2011 року¹¹ вказують, серед іншого, на конкретні потреби окремих категорій потерпілих від торгівлі людьми, сексуального насильства над дітьми, сексуальної експлу­атації та дитячої порнографії.

(8) Рамкове Рішення 2002/475/JHA про боротьбу з терориз­мом від 13 червня 2002 року^[81] визнає тероризм одним з найбільш серйозних порушень принципів, на яких заснований Союз, у тому числі принципу демократії, та підтверджує, що тероризм є, серед іншого, загрозою для вільної реалізації прав людини.

(9) Злочин є порушенням щодо суспільства, а також особис­тих прав потерпілих. У зв’язку з цим потерпілі від злочину потре­бують шанобливого, коректного та професійного ставлення та поводження без дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, етнічним або соціальним походженням, генетичними ознаками, мовою, релігією або віросповіданням, політичними чи іншими переконаннями, належністю до національних меншин, майновим становищем, народженням, інвалідністю, віком, статтю, тендер­ним вираженням, тендерною ідентичністю, сексуальною орієн­тацією, посвідкою на проживання або станом здоров’я. Під час будь-яких контактів уповноважених органів влади, працюючих у рамках кримінальних проваджень з потерпілими, а також під час надання будь-якої допомоги, яка передбачає безпосередній кон­такт, у рамках надання підтримки потерпілим або відновного пра­восуддя повинні враховуватися особисте становище та нагальні потреби потерпілих, їх вік, стать, ймовірна інвалідність та ступінь зрілості, з повною повагою до їх фізичної, психічної та моральної недоторканності. Потерпілі від злочину повинні бути захищені від вторинної або повторної віктимізації, від залякування та помсти, повинні отримувати належну підтримку з метою сприяння їх від­новленню і повинні мати доступ до правосуддя.

(10) Ця Директива не стосується перебування потерпілих від злочину на території держав-членів. Держави-члени повинні вжити необхідних заходів, які гарантують, що права, встановлені цієї Директивою, виникають незалежно від правових умов пере­бування потерпілого на їх території або від його громадянства чи національності. Заява про злочин та участь у кримінальних про­вадженнях не створює жодних прав, пов’язаних зі статусом пере­бування потерпілого на території держави.

(11) Ця Директива встановлює мінімальні стандарти. Держави- члени можуть розширити обсяг прав, передбачених цією Дирек­тивою, з метою забезпечення більш високого рівня захисту.

(12) Права, встановлені цією Директивою, застосовуються без обмеження дії прав злочинця. Термін «злочинець» вживається стосовно особи, яка визнана винуватою у вчиненні злочину. Разом з тим для цілей цієї Директиви цей термін також вживається сто­совно підозрюваного або обвинуваченого до моменту встанов­лення його винуватості або визнання його винуватим у вчиненні злочину без обмеження дії презумпції невинуватості.

(13) Ця Директива застосовується до кримінальних порушень, вчинених на території Союзу, а також до кримінальних прова­джень, що мають місце на території Союзу. Відповідно до цієї Директиви права у потерпілих від екстра-територіальних пору­шень виникають лише за умови ведення кримінальних прова­джень на території Союзу. Заяви, подані до уповноважених орга­нів влади за межами Союзу, такі як посольства, не впливають на виникнення правовідносин, які регулюються цією Директивою.

(14) Під час застосування цієї Директиви першочергове зна­чення повинно надаватися інтересам дітей відповідно до Хартії основоположних прав Європейського Союзу та Конвенції Органі­зації Об’єднаних Націй про права дитини, прийнятої 20 листопада 1989 року. Діти-потерпілі є повноцінними носіями прав, закріпле­них цією Директивою, та вимагають до себе відповідного став­лення. Вони повинні мати можливість реалізовувати свої права у формі, яка враховує їх здатність формувати власну думку.

(15) Застосовуючи цю Директиву, держави-члени повинні забезпечити можливість для потерпілих з інвалідністю повно­цінно та на рівних підставах з іншими особами реалізовувати права, закріплені цією Директивою. Зокрема, необхідно забезпе­чити доступ таких осіб до приміщення, де здійснюються кримі­нальні провадження, а також доступ до інформації.

(16) Потерпілі від тероризму страждають від нападів, кінцевою метою яких є завдання шкоди суспільству.

(17) Прояви насильства, зумовлені статтю людини, гендерною ідентичністю або гендерними проявами, або насильства, непропо­рційно спрямованого на осіб певної статі, розглядаються як ген- дерне насильство. Воно може проявлятися у завданні фізичної, сексуальної, емоційної або психологічної, а також економічної шкоди. Тендерне насильство розглядається як одна з форм дис­кримінації та порушення основоположних свобод потерпілих, й включає насильство у сім’ї, сексуальне насильство (зґвалтування, інші форми насильницьких дій сексуального характеру та дома­гання), торгівлю людьми, рабство та різні форми аморальних дій, таких як примусові шлюби, обрізання жіночих статевих органів та так звані «злочини проти честі». Жінки-потерпілі від гендер­ного насильства, а також їх діти часто потребують спеціальної під­тримки та захисту через високий ризик вторинної або повторної віктимізації, а також у зв’язку із залякуванням та погрозами пом­сти, пов’язаними з вчиненням такого насильства.

(18) Якщо мова йде про насильство у сім’ї, його вчиняє особа, яка є наразі або в минулому подружжям, партнером чи іншим членом сім’ї потерпілого, незалежно від того, проживав потерпі­лий разом зі злочинцем чи ні. Таке насильство може проявлятися у фізичній, сексуальній, психологічній або економічній формі, та може завдати фізичної, психічної або емоційної шкоди чи еко­номічних збитків. Насильство у сім’ї є серйозною та часто при­хованою соціальною проблемою, яка може призвести до система­тичного завдання психологічних та фізичних травм з важкими наслідками, оскільки злочинцем у таких випадках є особа, якій потерпілий довіряє.

(19) Особа повинна вважатися потерпілою незалежно від того, чи встановлений злочинець, затриманий, обвинувачений або засуджений, а також незалежно від родинних стосунків між ними. Члени сім’ї потерпілих також можуть бути потерпілими від вчинення злочину. Зокрема, члени сім’ї особи, смерть яких безпосередньо зумовлена вчиненням кримінального правопору­шення, можуть бути потерпілими від вчинення злочину. Таким членам сім’ї, які є непрямими потерпілими від злочину, повинна бути також надана підтримка згідно з цією Директивою. Але дер- жави-члени повинні встановити процедури, що обмежують кіль­кість членів сім’ї, які можуть користуватися правами, закріпле­ними цією Директивою. У випадку, якщо це стосується дитини - дитина або, якщо того вимагають інтереси дитини, особа, яка виконує батьківські обов’язки щодо дитини, повинні мати можли­вість реалізації прав, встановлених цією Директивою. Ця Дирек­тива застосовується без обмеження дії будь-яких адміністратив­них процедур, пов’язаних зі встановленням осіб як потерпілих.

(20) Роль потерпілих у системі кримінальної юстиції та можли­вості їх активної участі у кримінальних провадженнях різняться у державах-членах, вони залежать від національних систем та визначаються відповідно до одного або декількох з наступних критеріїв: чи передбачає національна система правовий ста­тус як сторони кримінального провадження; чи покладають на потерпілого правові положення зобов’язання з активної участі у кримінальному провадженні, наприклад, як свідка; та/або чи має потерпілий законні підстави згідно з національним законом брати активну участь у кримінальному провадженні та чи прагне до реалізації свого права у випадках, коли національна система не передбачає для потерпілих правовий статус сторони у кримі­нальному провадженні. Державам-членам потрібно визначити, які з перерахованих вище критеріїв застосовуються під час визна­чення обсягу прав, встановлених цією Директивою, коли існує посилання на роль потерпілого у відповідній системі криміналь­ної юстиції.

(21) Надання інформації та порад уповноваженими органами влади, службами підтримки потерпілих та службами відновного правосуддя повинно, наскільки це можливо, здійснюватися за допомогою низки засобів та у формі, зрозумілій для потерпілого. Такі інформація та рекомендації повинні бути викладені простою та зрозумілою мовою. Необхідно також гарантувати, що потерпі­лий зможе все розуміти під час проваджень. У зв’язку з цим необ­хідно брати до уваги рівень володіння потерпілим мовою, якою викладається інформація, його вік, ступінь зрілості, інтелектуаль­ний та емоційний потенціал, грамотність та будь-які психічні або фізичні відхилення. Особливу увагу слід приділяти труднощам у сприйнятті та спілкуванні, які можуть виникнути через наявність певного захворювання, такого як, наприклад, порушення слуху та дефекти мовлення. Так само під час кримінальних проваджень необхідно брати до уваги обмежені можливості потерпілого для передання інформації.

(22) Момент подання заяви, у цілях цієї Директиви, необхідно розглядати як етап кримінальних проваджень. Це також стосу­ється ситуацій, коли кримінальне провадження відкривається уповноваженими органами влади ex officio в результаті кримі­нального правопорушення щодо потерпілого.

(23) Інформація про відшкодування повинна бути надана після першого звернення до уповноваженого органу влади, наприклад, у вигляді брошури, яка містить основні умови для отримання такого відшкодування. На цьому етапі кримінальних проваджень держави-члени не повинні приймати рішення про відповідність потерпілих умовам відшкодування.

(24) Під час повідомлення про злочин у поліції потерпілим повинні видати письмове підтвердження отримання заяви, в якому вказуються основні елементи злочину, такі як вид злочину, час та місце його вчинення, а також будь-які збитки та шкода, завдані злочином. У цьому підтвердженні повинні бути зазначені дата та номер, а також місце, де було повідомлено про вчинення злочину. У разі дотримання таких умов підтвердження може бути доказом повідомлення про вчинення злочину, наприклад, під час звернення за страховими виплатами.

(25) Не обмежуючи дію правил щодо строку давності, зволі­кання з поданням заяви про кримінальне правопорушення, спри­чинене страхом потерпілих перед помстою, приниженням або засудженням, не має наслідків у вигляді відмови у наданні під­твердження отримання заяви від потерпілого.

(26) Під час інформування слід приділити особливу увагу забезпеченню шанобливого поводження з потерпілими та спри­яти прийняттю ними обґрунтованих рішень щодо своєї участі у провадженнях. У зв’язку з цим особливе значення має інформа­ція, яка дозволяє потерпілим отримати уявлення про поточний стан будь-якого провадження. Це так само стосується інформації, яка дозволяє потерпілим прийняти рішення про подання заяви про перегляд рішення про відмову в обвинуваченні. Якщо інше не передбачено, необхідно забезпечити можливість надавати потер­пілим інформацію усно або письмово, у тому числі за допомогою електронних засобів.

(27) Інформація повинна надаватися потерпілому шляхом її направлення на останню відому поштову або електронну адресу, яку потерпілий повідомив уповноваженому органу влади. У окре­мих випадках, наприклад, у зв’язку з великою кількістю потер­пілих, залучених до справи, необхідно забезпечити можливість інформування через пресу, через офіційний веб-сайт уповноваже­ного органу влади бо через аналогічний канал зв’язку.

(28) Держави-члени не повинні мати обов’язку надавати інфор­мацію, якщо розголошення такої інформації може вплинути на належний розгляд або зашкодити розгляду цієї справи чи особі, а також якщо буде вирішено, що це суперечить життєво важливим інтересам їх безпеки.

(29) Уповноважені органи влади повинні забезпечити отри­мання потерпілими оновлених контактних даних для зв’язку з приводу їхньої справи, крім випадків, коли потерпілий висловив бажання не отримувати таку інформацію.

(30) Посилання на «рішення» у контексті права на інформацію, тлумачення та перекладу, розглядаються виключно як посилання на встановлення винуватості злочинця або інші обставини, що мають наслідком завершення кримінальних проваджень. Обґрун­тування такого рішення повинно надаватися потерпілому шляхом надання копії документу, що містить таке рішення або його корот­кий огляд.

(31) Право на отримання інформації про час та місце судо­вого слухання за заявою про кримінальне правопорушення щодо потерпілого повинно також включати право на отримання інформації про час та місце розгляду апеляції на судове рішення у справі.

(32) На прохання потерпілих їм повинні надавати спеціальні дані про звільнення або втечу злочинця з-під варти, принай­мні тоді, коли такі обставини можуть спричинити небезпеку для потерпілих або викликати конкретний ризик завдання шкоди потерпілим, крім випадків, коли в результаті такого повідомлення може виникнути небезпека або конкретний ризик завдання шкоди злочинцю. У випадках, коли в результаті такого повідомлення може виникнути небезпека або конкретний ризик завдання шкоди злочинцю, уповноважений орган влади зобов’язаний приймати до уваги всі інші ризики, приймаючи рішення про належний поря­док дій. Посилання на «конкретний ризик завдання шкоди потер­пілим» повинен враховувати такі фактори, як характер та сер­йозність злочину, а також ризик помсти з боку злочинця. Таким чином, таке посилання не повинно вживатися у ситуаціях, коли вчинено дрібне правопорушення та існує лише незначний ризик завдання шкоди потерпілому.

(33) Потерпілі повинні отримувати інформацію про своє право на оскарження рішення про звільнення злочинця з-під варти, якщо таке право передбачене національним правом.

(34) Ефективність правосуддя не може бути досягнута, якщо потерпілі не можуть належним чином пояснити обставини вчи­нення злочину та надати свої докази у формі, зрозумілій для упо­вноважених органів влади. Однаково важливим є забезпечення шанобливого поводження з потерпілими та можливості реалізації ними своїх прав. У зв’язку з цим необхідно забезпечити можли­вість безкоштовного усного перекладу під час опитування потер­пілих, а також з метою забезпечення активної участі у судовому слуханні відповідно до ролі потерпілого у відповідній системі кри­мінальної юстиції. Для інших аспектів кримінальних проваджень необхідність здійснення усного або письмового перекладу може варіюватися в залежності від специфіки питання, ролі потерпі­лого у відповідній системі кримінальної юстиції або ступеня їх залучення до судового процесу, а також від наявності у потерпі­лих будь-яких особливих прав. Таким чином, у інших випадках усний та письмовий переклад повинні забезпечуватися лише у тому обсязі, який потрібен для реалізації потерпілими своїх прав.

(35) Потерпілий повинен мати право на оскарження рішення про відсутність необхідності у здійсненні усного або письмового перекладу, відповідно до процедур національного права. Таке право не створює для держав-членів зобов’язання щодо розробки окремого механізму або процедури розгляду скарг, відповідно до яких таке рішення може бути оскаржене, та не повинно спричи­няти необгрунтоване подовження строків кримінальних прова­джень. Достатнім є внутрішній перегляд рішення відповідно до національних процедур.

(36) Та обставина, що потерпілий розмовляє мовою, яка не є широко розповсюдженою, сама по собі не дає підстав вважати, що використання усного або письмового перекладу спричинить необгрунтоване подовження строків кримінальних проваджень.

(37) Підтримка повинна надаватися з моменту, коли уповнова­женим органам влади стало відомо про потерпілого, та протягом усього кримінального провадження, а також протягом необхід­ного часу після завершення провадження відповідно до потреб потерпілих та прав, закріплених цією Директивою. Підтримка повинна надаватися різними способами, без дотримання зайвих формальностей, а її отримання повинно бути однаково доступним на усій території держави-члена, що дозволить усім потерпілим мати доступ до такої допомоги. Потерпілі, яким завдано значної шкоди важким злочином, можуть потребувати допомоги спеціа­лістів.

(38) Особи, які належать до особливо вразливої категорії або опинилися в ситуації, що має наслідком високий ризик завдання їм шкоди, такі як потерпілі від повторного насильства у сім’ї, ген­дерного насильства, а також потерпілі від інших видів злочинів на території держав-членів, громадянами чи резидентами яких вони не є, повинні бути забезпечені підтримкою спеціалістів та правовим захистом. Під час підтримки спеціалістів слід дотри­муватися комплексного та цілеспрямованого підходу, який пови­нен застосовуватися, зокрема, з урахуванням особливих потреб потерпілих, важкості збитків, завданих в результаті вчинення кримінального правопорушення, а також зважаючи на стосунки між потерпілими, злочинцями, дітьми та їх більш широким соці­альним оточенням. Основним завданням таких служб та їх служ­бовців, які відіграють важливу роль у підтримці потерпілого під час одужання та відновлення після ймовірної шкоди або травми, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення, та подолання їх наслідків, повинно бути інформування потерпі­лих про права, закріплені цією Директивою, що повинно надати їм можливість приймати рішення в умовах підтримки, що здій­снюється у шанобливій, коректній та делікатній формі. До видів підтримки, яка надається такими службами спеціалізованої допо­моги, можуть входити надання притулку та безпечного прожи­вання, швидка медична допомога, направлення на проведення медичної та судово-медичної експертизи для отримання доказів у випадку зґвалтування або вчинення насильницьких дій сексуаль­ного характеру, разові або довгострокові консультації психолога, травматологічна допомога, надання юридичної підтримки, адво­катських та спеціальних послуг для дітей, які є безпосередніми або опосередкованими потерпілими.

(39) Служби підтримки потерпілих не зобов’язані самостійно надавати додаткових спеціалістів або проводити професійну екс­пертизу. У разі необхідності служби підтримки потерпілих пови­нні допомагати потерпілим звертатися за професійною допомо­гою, такою як допомога психолога.

(40) Незважаючи на те, що підтримка не повинна залежати від подання потерпілими заяви щодо кримінального правопору­шення до уповноваженого органу влади, такого як поліція, такі органи, у більшості випадків, можуть найкращим чином повідо­мляти потерпілих про можливість підтримки. У зв’язку з цим дер- жави-члени отримують допомогу для створення належних умов, які дозволяють направляти потерпілих до служб підтримки, разом з наданням гарантій дотримання вимог щодо захисту даних. Слід уникати повторного направлення.

(41) Право потерпілих бути вислуханими вважається дотрима­ним, якщо потерпілі мали можливість подати заяву або надати роз’яснення у письмовій формі.

(42) Реалізації права потерпілих-дітей бути вислуханими під час кримінального провадження не повинні заважати вік потер­пілого або сама по собі умова, що потерпілою є дитина.

(43) Право на перегляд рішення про відмову обвинувачення необхідно розуміти як право на перегляд рішень, прийнятих обви­нувачами або суддями-слідчими[82] або органами правопорядку, такими як службовці поліції, але не рішень судів. Будь-який пере­гляд рішення про відмову обвинувачення не повинен здійснюва­тися особою або органом влади, який прийняв первинне рішення, крім випадків, коли первинне рішення про відмову обвинува­чення було прийняте вищим органом обвинувачення, чиї рішення не можуть бути переглянуті іншим органом. У таких випадках той самий орган влади може переглядати відповідне рішення. Право на перегляд рішення про відмову обвинувачення не застосову­ється до спеціальних проваджень, таких як провадження щодо членів парламенту або уряду, відповідно до їх службового стано­вища.

(44) Рішення про закінчення кримінального провадження включає випадки, коли обвинувач вважає за необхідне зняти зви­нувачення або припинити провадження.

(45) Рішення обвинувача про укладення мирової угоди та, у зв’язку з цим закінчення кримінального провадження, позбавляє потерпілих права на оскарження рішення обвинувача про відмову обвинувачення, крім випадків, коли така угода містить поперед­ження або накладає зобов’язання.

(46) Послуги відновного правосуддя, у тому числі, наприклад, посередництво між потерпілим та злочинцем, сімейні конферен­ції та кола правосуддя^[83], можуть бути дуже корисними для потер­пілого, але необхідно вживати заходів для попередження вто­ринної та повторної віктимізації, залякування та помсти. Під час надання таких послуг першочергову увагу необхідно приділяти інтересам та потребам потерпілого, усуненню наслідків шкоди та попередженню завдання нової шкоди. Такі фактори як характер та важкість вчиненого злочину, ступінь завданої травми, завдання потерпілому повторної шкоди фізичного, сексуального або пси­хологічного характеру, дисбаланс сил потерпілого та злочинця, а також вік, ступінь зрілості або інтелектуальні здібності потерпі­лого, які можуть обмежити або зменшити здатність потерпілого прийняти свідоме рішення, чи можуть завадити отриманню пози­тивного результату для потерпілого, повинні прийматися до уваги під час передання справи для надання послуг відновного право­суддя та здійснення процесу відновного правосуддя. Процес від­новного правосуддя повинен здійснюватися конфіденційно, якщо сторони не домовляться інакше, або якщо інше не передбачено національним правом, зважаючи на перевагу публічних інтересів. Такі фактори як вчинення насильства або погроз під час процесу можуть вважатися підставами для розголошення інформації у публічних інтересах.

(47) Потерпілі не повинні самостійно нести витрати, спричи­нені їх участю у кримінальних провадженнях. Держави-члени зобов’язані відшкодовувати лише ті витрати потерпілих, які необ­хідні для забезпечення їх участі у кримінальних провадженнях. Вони не зобов’язані відшкодовувати судові витрати потерпілих. Держави-члени повинні мати можливість закріпити у націо­нальному праві умови отримання відшкодування, які стосуються строків подання заяви про відшкодування, стандартних тарифів на добові витрати та проїзд, а також максимальну суму відшко­дування втрати прибутку за добу. Подання потерпілим заяви про вчинення кримінального правопорушення не може бути підста­вою для відшкодування витрат, пов’язаних з участю у криміналь­ному провадженні. Витрати повинні відшкодовуватися лише у тій мірі, яка необхідна для забезпечення присутності та активної участі потерпілих у кримінальному провадженні у зв’язку з наяв­ністю у них відповідного зобов’язання або у зв’язку з вимогою упо­вноважених органів влади.

(48) Майно потерпілого від злочину, вилучене під час кримі­нального провадження, повинно якомога швидше повертатися потерпілим, з урахуванням виключних обставин, таких як спір щодо права власності на майно або спір щодо законності воло­діння майном або щодо правового режиму майна. Право воло­діння повернутим майном повинно застосовуватися без обме­ження можливості його утримання в цілях інших правових про­цедур.

(49) Потерпілі, які проживають у іншій державі-члені, ніж держава-член, на території якої було вчинено кримінальне пра­вопорушення, повинні також мати право на ухвалення рішення про відшкодування від злочинця та застосування відповідної про­цедури.

(50) Передбачене цією Директивою зобов’язання переда­вати заяви не впливає на повноваження держав-членів стосовно початку провадження та застосовується без обмеження для пра­вил урегулювання суперечок, пов’язаних з юрисдикцією відпо­відно до Рамкового рішення 2009/948/JHA від 30 листопада 2009 року про попередження та урегулювання суперечок щодо юрис­дикції у кримінальних провадженнях^[84].

(51) Якщо потерпілий) залишив територію держави-члена, де було вчинено кримінальне правопорушення, держава-член більше не зобов’язана надавати потерпілому подальшу підтримку, допомогу та захист, крім тих заходів, які безпосередньо пов’язані з кримінальним провадженням, що здійснюється у цій державі сто­совно відповідного вчиненого кримінального правопорушення, таких як засоби захисту під час судового слухання. Держава-член, на території якої перебуває потерпілий, повинна забезпечити під­тримку, допомогу та захист, необхідні потерпілому для віднов­лення.

(52) Потрібно передбачити заходи, необхідні для захисту без­пеки та гідності потерпілих та членів їх сімей від вторинної та повторної віктимізації, від залякування та помсти. Серед таких заходів можуть бути тимчасові судові заборони або захист чи судові ордери-заборони.

(53) Загроза вторинної та повторної віктимізації, залякування та помсти, які йдуть від злочинця або виникають у результаті участі у кримінальних провадженнях, повинна мінімізовуватись шляхом здійснення провадження у скоординованій та шанобли­вій формі, що сприяє формуванню у потерпілих довіри до орга­нів влади. Взаємодія потерпілого з уповноваженими органами влади повинна здійснюватися максимально зручним способом. При цьому кількість контактів, в яких відсутня нагальна потреба, повинна бути обмежена, наприклад, шляхом ведення відеозапису допитів та використання таких відеозаписів під час судового про­вадження. Службовці повинні мати у своєму розпорядженні яко­мога більше можливостей для попередження страждань потер­пілого під час судового провадження, які можуть викликатися, зокрема, візуальним контактом зі злочинцем, його або її сім’єю, особами, пов’язаними з потерпілими або представниками громад­ськості. У зв’язку з цим необхідно підтримувати держави-члени у вживанні реальних та практичних заходів, особливо стосовно будівель судів та поліцейських відділків, спрямованих на осна­щення будівель такими зручностями як окремі входи та зали очікування для потерпілих. Крім того, держави-члени повинні у межах своїх можливостей планувати здійснення кримінальних проваджень таким чином, щоб виключити можливість контакту між потерпілими та членами їх сімей, та злочинцями, наприклад, шляхом виклику потерпілих та злочинців на слухання у різний час.

13

(54) Захист особистого життя потерпілого може бути важли­вим способом попередження вторинної та повторної віктиміза- ції, залякування та помсти і може здійснюватися з використан­ням низки заходів, у тому числі шляхом нерозголошення або обмеження розголошення інформації про особу та місцезнахо­дження потерпілого. Такий захист надзвичайно важливий для дітей-потерпілих та передбачає нерозголошення імені дитини. Але існують виключні випадки, коли розголошення інформації та навіть широке оприлюднення інформації можуть бути корисними для дитини. Наприклад, це стосується випадків викрадення дітей. Способи захисту недоторканності особистого життя та фотографій потерпілих та членів їх сімей повинні застосовуватися відповідно до права на справедливий суд та свободу висловлення думки, закріплених статтями 6 та 10, відповідно, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

(55) Деякі потерпілі під час кримінальних проваджень осо­бливо наражаються на небезпеку вторинної або повторної вікти- мізації, залякування та помсти з боку злочинця. Така небезпека може зумовлюватися особистими характеристиками потерпі­лого, а також типом, характером та обставинами злочину. Таку небезпеку найлегше виявити шляхом проведення індивідуальної оцінки за першої ж нагоди. Така оцінка повинна проводитися сто­совно усіх потерпілих, щоб визначити, чи схильні вони до небез­пеки вторинної та повторної віктимізації, залякування та помсти, а також спеціальних засобів захисту, які можуть бути застосовані щодо них.

(56) Під час проведення індивідуальної оцінки необхідно при­ймати до уваги особистісні характеристики потерпілого, такі як його або її вік, стать та гендерна ідентичність або гендерне вира­ження, етнічна приналежність, раса, релігія, сексуальна орієн­тація, стан здоров’я, наявність інвалідності, посвідка на прожи­вання, труднощі у спілкуванні, стосунки зі злочинцем чи наяв­ність будь-якої залежності від злочинця, а також раніше вчине­них злочинів. Також необхідно брати до уваги тип або характер та обставини злочину, а саме чи був злочин вчинений на підставі ненависті чи неприязні чи з дискримінаційним мотивом, чи має місце сексуальне насильство, насильство у сім’ї, чи мав злочинець контроль над потерпілим, чи проживає потерпілий у місцевості з високим рівнем злочинності або чи діє у відповідній місцевості злочинне угрупування, чи є країна походження потерпілого дер­жавою-членом, на території якої було вчинено злочин.

(57) Потерпілі від торгівлі людьми, тероризму, організованої злочинності, насильства у сім’ї, сексуального насильства або екс­плуатації, гендерного насильства, злочинів на підставі ненависті, а також потерпілі з обмеженими можливостями та діти-потерпілі, як правило, найбільш часто страждають від вторинної та повтор­ної віктимізації, залякування та помсти. Необхідно максимально ретельно проводити оцінку небезпеки повторної віктимізації, залякування та помсти стосовно таких потерпілих. При цьому повинні бути серйозні підстави вважати, що спеціальні засоби захисту принесуть користь таким потерпілим.

(58) Потерпілим, стосовно яких була виявлена небезпека вто­ринної або повторної віктимізації, залякування та помсти, пови­нні пропонуватися спеціальні засоби захисту під час криміналь­них проваджень. Безпосередній характер таких засобів повинен визначатися за результатами проведення індивідуальної оцінки та з урахуванням побажань потерпілих. Такі заходи повинні засто­совуватися без обмеження дії права на захист та відповідно до правил судової дискреції. Ключовим фактором для визначення доцільності призначення спеціальних заходів є виникнення у потерпілих побоювання та занепокоєння, пов’язаних з їх участю у провадженнях.

(59) Безпосередні організаційні потреби та ускладнення можуть завадити, наприклад, проведенню послідовного допиту потерпілого одним і тим самим службовцем поліції; хвороба, від­пустка у зв’язку з вагітністю та пологами або відпустка з догляду за дитиною є прикладами таких перепон. Крім того, приміщення, спеціально пристосоване для допиту потерпілих, можуть бути недоступними через проведення, наприклад, ремонтних робіт. У разі виникнення таких технічних або практичних перепон спеці­альні заходи, призначені після проведення індивідуальної оцінки, можуть бути недоступними для використання у певній ситуації.

(60) Якщо відповідно до цієї Директиви необхідно призначити для дитини опікуна або представника, ці повноваження можуть бути покладені на одну і ту саму фізичну або юридичну особу, інституцію або орган влади.

(61) Усі службовці, що залучені до кримінальних проваджень і можуть мати особистий контакт з потерпілими, повинні мати можливість для отримання та отримувати належну початкову та подальшу підготовку до рівня, який дозволяє під час такого кон­такту визначати потерпілих та виявляти їх потреби, проявляючи при цьому шанобливе, коректне та професійне ставлення, що виключає будь-яку дискримінацію. Особи, які можуть бути залу­чені до проведення індивідуальної оцінки з метою виявлення осо­бливих потреб потерпілих у захисті та визначення необхідності вживання спеціальних засобів захисту, повинні пройти спеціальну підготовку для проведення такої оцінки. Держави-члени повинні забезпечити проходження такої підготовки службовцями поліції та суду. Також необхідно заохочувати проходження такої підго­товки адвокатами, обвинувачами, суддями та практиками, які надають підтримку потерпілим або надають послуги відновного правосуддя. Ця вимога передбачає навчання наданню конкрет­них послуг в рамках підтримки, для отримання якої направля­ються потерпілі, а також повинна включати підготовку спеціаліс­тів, робота яких направлена на надання допомоги потерпілим з особливими потребами, та спеціальну психологічну підготовку у разі необхідності. У відповідних випадках така підготовка пови­нна проводитися з урахуванням потреб представників різної статі.

Діяльність держав-членів з підготовки повинна бути доповнена виданням посібників, рекомендацій та обміном найкращим досві­дом відповідно до Будапештської дорожньої карти.

(62) Держави-члени повинні заохочувати діяльність організа­цій громадянського суспільства, у тому числі визнаних та актив­них неурядових організацій, які працюють з потерпілими від зло­чинів, та тісно з ними співпрацювати, зокрема, стосовно розробки тактики, проведення інформаційно-просвітницьких кампаній, досліджень, освітніх програм та підготовки, а також у процесі про­ведення моніторингу та оцінки ефективності засобів підтримки та захисту потерпілих від злочинів. З метою надання потерпілим від злочинів повноцінної підтримки, допомоги та захисту публічні служби повинні працювати злагоджено та залучатися до діяль­ності на усіх адміністративних рівнях - Союзу, на національному, регіональному та місцевому рівнях. Потерпілим повинна надава­тися допомога для пошуку та звернення до уповноважених органів влади, щоб уникнути повторних звернень. Держави-члени пови­нні розглянути питання створення «єдиних пунктів доступу» або «єдиного вікна», які дозволяють задовольнити різнобічні потреби потерпілих у кримінальних провадженнях, у тому числі потреби у отриманні інформації, допомоги, підтримки, захисту та відшко­дування.

(63) З метою заохочення та полегшення подання заяв про зло­чини та допомоги потерпілим у попередженні повторної вікти- мізації необхідно забезпечити доступ потерпілих до служб під­тримки, які користуються їх довірою, а також забезпечити здат­ність уповноважених органів влади реагувати на повідомлення потерпілих у шанобливій, коректній та професійній формі, яка виключає будь-яку дискримінацію. Це дозволить покращити довіру потерпілих до системи кримінальної юстиції держав-чле- нів та зменшити кількість незареєстрованих злочинів. Службовці, які за своїми повноваженнями приймають заяви про кримінальні правопорушення, повинні бути належним чином підготовлені до приймання таких заяв, а також необхідно вжити заходів, що дозволяють третім особам заявляти про вчинення злочинів, у тому числі організаціям громадянського суспільства. Необхідно забезпечити можливість використання комунікаційних техноло­гій, таких як електронна пошта, відеозаписи або подання заяв у електронній формі в режимі онлайн.

(64) Систематичний облік статистичних даних, що відповідає вимогам, визнається важливим компонентом ефективної полі­тики у сфері прав, закріплених цією Директивою. З метою полег­шення проведення оцінки результатів застосування цієї Дирек­тиви держави-члени зобов’язані повідомляти Комісії відповідні статистичні дані, що стосуються застосування національних про­цедур до потерпілих від злочинів, та містять як мінімум кількість та вид зареєстрованих злочинів, а також, наскільки можливо, кількість потерпілих, їх вік та стать. Відповідні статистичні дані можуть включати інформацію, зібрану судовими та органами правопорядку, а також, наскільки можливо, адміністративні дані, зібрані службами охорони здоров’я та соціальними службами, публічними та неурядовими службами підтримки або службами відновного правосуддя та іншими організаціями, які працюють з потерпілими від злочинів. Судові дані можуть включати інформа­цію про зареєстровані злочини, кількість випадків, за якими про­водиться розслідування, кількість обвинувачених та засуджених. Адміністративні дані, отримані від різних служб, можуть вклю­чати, наскільки можливо, відомості про отримання потерпілими послуг, які надають урядові агенції, а також публічні та приватні організації підтримки, такі як кількість направлень потерпілих від злочинів до служби підтримки поліцією, кількість потерпілих, які звернулися за наданням підтримки або послуг відновного право­суддя, а також тих, які отримали чи не отримали таку підтримку.

(65) Метою цієї Директиви є внесення змін та розширення положень Рамкового рішення 2001/220/JHA. Беручи до уваги значну кількість та істотний характер змін, що вносяться, заради ясності, таке Рамкове рішення повинно бути у повному обсязі замінене для держав-членів ЄС, які приймали цю Директиву.

(66) Ця Директива визнає основоположні права та дотриму­ється принципів, закріплених Хартією основоположних прав Європейського Союзу. Зокрема, вона підтримує та сприяє праву на захист гідності, праву на життя, праву на фізичну та психічну недоторканність, праву на свободу та безпеку, на повагу до осо­бистого та сімейного життя, праву власності, сприяння принципу недопустимості дискримінації, принципу рівності між жінками та чоловіками, правам дитини, людей похилого віку та осіб з обме­женими можливостями, а також праву на справедливий суд.

(67) Оскільки мета цієї Директиви, а саме встановлення міні­мальних стандартів щодо прав, підтримки та захисту потерпілих від злочинів, не може бути у достатній мірі досягнута держа­вами-членами, та тому, зважаючи на масштабність та очікуваний результат дій, вона може більш ефективно бути досягнута на рівні Союзу, Союз може вживати заходів відповідно до принципу суб- сидіарності, встановленого статтею 5 Договору про Європейський Союз. Відповідно до принципу пропорційності, встановленого відповідною статтею, ця Директива не виходить за межі того, що необхідно для досягнення зазначеної мети.

(68) Персональні дані, що оброблюються у разі застосування цієї Директиви, підлягають захисту відповідно до Рамкового рішення 2008/977/JHA Ради ЄС від 27 листопада 2008 року про захист персональних даних у рамках поліцейського та судового співробітництва у кримінальних справах^[85], а також відповідно до принципів, закріплених Конвенцією Ради Європи про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних від 28 січня 1981 року, ратифікованою усіма державами-членами.

(69) Ця Директива не впливає на дію більш поглиблених поло­жень, які містяться у інших актах Союзу та передбачають більш конкретні способи задоволення специфічних потреб окремих категорій потерпілих, таких як потерпілі від торгівлі людьми та сексуального насильства над дітьми, сексуальної експлуатації та дитячої порнографії.

(70) Сполучене Королівство та Ірландія відповідно до статті 3 Протоколу № 21 про позицію Сполученого Королівства та Ірландії стосовно Простору свободи, безпеки та юстиції, який є додатком до договору про Європейський Союз та Договору про функціону­вання Європейського Союзу, заявили про своє бажання прийняти та застосовувати цю Директиву.

(71) Данія відповідно до статей 1 і 2 Протоколу № 22 про пози­цію Данії, який є додатком до Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу, не бере участі у затвердженні цієї Директиви та, відповідно, не зв’язана її положеннями та не зобов’язана їх застосовувати.

(72) Європейський Інспектор з захисту персональних даних надав висновок від 17 жовтня 2011 року^[86], заснований на положен­нях статті 41(2) Регламенту 45/2001 Європейського парламенту та Ради ЄС від 18 грудня 2000 року про захист осіб у зв’язку з обробкою персональних даних інституціями та органами Співто­вариства та про вільний обіг таких даних¹⁶,

Прийняли цю Директиву:

Розділ 1. Загальні положення

Стаття 1. Цілі

1. Метою цієї Директиви є забезпечення отримання потер­пілими від злочинів інформації, підтримки та захисту, а також забезпечення можливості їх участі у кримінальних провадженнях.

Держави-члени повинні гарантувати, що під час будь-яких контактів зі службами підтримки або службами відновного правосуддя, а також з уповноваженими органами влади в рам­ках кримінальних проваджень спілкування з потерпілим здій­снюється у шанобливій, коректній, індивідуальній, професійній формі, яка виключає будь-яку дискримінацію. Права, встановлені цією Директивою, повинні застосовуватися стосовно потерпілих у формі, яка виключає будь-яку дискримінацію, у тому числі за ознакою місця проживання.

2. Держави-члени зобов’язані гарантувати, що під час застосу­вання цієї Директиви, якщо потерпілою є дитина, першочергове значення повинно надаватися інтересам дитини, які повинні оці­нюватися на індивідуальній основі. При цьому повинен переважати підхід, заснований на особливостях особистості дитини та який вра­ховує її вік, ступінь зрілості, погляди, потреби та проблеми. Дитина та особа, яка виконує батьківські обов’язки, або інший законний представник, якщо такий є, повинні повідомлятися про будь-які заходи або права, спеціально передбачені для дитини.

Стаття 2. Визначення

1. Для цілей цієї Директиви використовуються наступні визна­чення:

(а) «потерпілий» означає:

(і) фізичну особу, якій завдано шкоду, у тому числі фізичну, психічну або емоційну, або економічні втрати, які безпосе­редньо спричинені кримінальним правопорушенням;

16

OJ L 8, 12.1.2001, p. 1.

(іі) члени сім’ї особи, чия смерть безпосередньо спричинена кримінальним правопорушенням, яке завдало шкоди в результаті смерті цієї особи;

(b) «члени сім’ї» означають чоловіка (дружину), особу, яка проживає з потерпілим у інтимних стосунках з веденням спіль­ного домашнього господарства на стабільній та постійній основі, близьких родичів, братів та сестер, а також осіб, які знаходяться на утриманні потерпілого;

(c) «дитина» означає особу, яка не досягла 18 років;

(d) «відновне правосуддя» означає будь-який процес, в якому бере участь потерпілий та злочинець, які добровільно погоджу­ються брати активну участь у вирішенні питань, що виникають у зв’язку з кримінальним правопорушенням, за допомогою неупе- редженої третьої особи;

2. Держави-члени можуть встановлювати процедури:

(a) для обмеження кількості членів сім’ї, які можуть користува­тися правами, закріпленими цією Директивою, враховуючи інди­відуальні обставини у кожному окремому випадку, та

(b) для визначення, які члени сім’ї у першу чергу користуються правами, закріпленими цією Директивою, відповідно до пара­графу і(а)(іі).

Розділ 2. Надання інформації та підтримки

Стаття 3. Право розуміти та бути зрозумілим

1. Держави-члени зобов’язані вжити відповідних заходів, які дозволяють потерпілим розуміти та забезпечують їх розуміння уповноваженими органами влади з моменту першого та, за необ­хідності, під час усіх подальших взаємодій у кримінальних про­вадженнях, у тому числі у випадках надання інформації відповід­ними органами влади.

2. Держави-члени повинні гарантувати спілкування з потерпі­лими простою та зрозумілою мовою, в усній чи письмовій формі. Форма спілкування повинна обиратися відповідно до особистіс- них якостей потерпілого, зважаючи на будь-які види інвалідності, які можуть вплинути на здатність потерпілого розуміти та бути зрозумілим.

3. Держави-члени повинні надати потерпілим можливість бути присутніми на першій зустрічі з уповноваженим органом влади у супроводі обраної ними особи, якщо внаслідок злочину потерпі­лому необхідна допомога, щоб розуміти та бути зрозумілою, крім випадків, коли це суперечить інтересам самого потерпілого або порушує хід проваджень.

Стаття 4. Право на отримання інформації з моменту першого контакту з уповноваженим органом влади

1. Держави-члени повинні гарантувати, що потерпілим без необґрунтованих затримок з моменту першого контакту з упо­вноваженим органом влади з метою забезпечення реалізації прав, закріплених цією Директивою, надається наступна інформація:

(a) види підтримки, яку вони можуть отримати, а також про місця надання такої підтримки, у тому числі, у разі необхідності, основна інформація про можливості отримання медичної допо­моги, підтримки спеціалістів, у тому числі психологічної під­тримки, а також про можливість отримати альтернативне житло;

(b) процедури подання заяв, пов’язаних з кримінальним пра­вопорушенням, а також їх роль у таких процедурах;

(c) про те, як та за яких умов вони можуть отримати захист, у тому числі інформація про засоби захисту;

(d) про те, як та за яких умов їм може бути надана правова консультація, правова допомога та будь-яка інша консультація;

(e) про те, як та за яких умов вони можуть отримати відшко­дування;

(f) про те, як та за яких умов вони мають право на усний та письмовий переклад;

(g) якщо потерпілі проживають у іншій державі-члені, ніж та, на території якої було вчинено кримінальне правопорушення, про будь-які спеціальні заходи, процедури або механізми, які доступні для захисту їх інтересів у державі-члені, де відбувся перший кон­такт з уповноваженим органом влади;

(h) існуючі процедури подання скарг у разі недотримання їх прав уповноваженими органами влади в рамках кримінальних проваджень;

(i) контактні дані для зв’язку з приводу своєї справи;

(І) існуючі послуги відновного правосуддя;

(k) про те, як та за яких умов можуть бути відшкодовані витрати, спричинені їх участю у кримінальних провадженнях.

2. Обсяг та характер інформації, зазначеної у параграфі 1, може змінюватися в залежності від специфічних потреб та особистих обставин потерпілого, а також в залежності від типу та характеру злочину. Додаткова інформація може бути надана на наступних етапах в залежності від потреб потерпілого та актуальності такої інформації на кожному етапі провадження.

Стаття 5. Права потерпілих під час подання заяв

1. Держави-члени повинні забезпечити надання потерпілим уповноваженим органом влади держави-члена письмового під­твердження отримання заяви, у якій зазначаються основні харак­теристики відповідного кримінального правопорушення.

2. Держави-члени повинні гарантувати, що потерпілі, які хочуть подати заяву про кримінальне правопорушення та не володіють мовою, яку використовує уповноважений орган влади, будуть мати можливість оформити заяву зрозумілою їм мовою або скористатися послугами перекладача.

3. Держави-члени повинні забезпечити потерпілим, на їх про­хання, які не володіють мовою, якою користується уповноважений орган влади, безкоштовний переклад письмового підтвердження отримання заяви, передбаченої параграфом 1, на зрозумілу їм мову.

Стаття 6. Право на отримання інформації про свою справу

1. Держави-члени повинні гарантувати, що потерпілим без необгрунтованих затримок пояснюють їх право на отримання наступної інформації про кримінальне провадження, розпочате на підставі поданої ними заяви про кримінальне правопорушення, та що наступна інформація надається на прохання потерпілого:

(a) будь-яке рішення про відмову у початку кримінального провадження або про припинення розслідування чи обвинува­чення злочинця;

(b) час та місце судового розгляду, а також характер обвинува­чень проти злочинця.

2. Держави-члени повинні гарантувати, що відповідно до ролі потерпілих у відповідній системі кримінальної юстиції їм без необ- ґрунтованих затримок пояснять їх право на отримання наступної інформації стосовно кримінального провадження, розпочатого на підставі поданої ними заяви про кримінальне правопорушення, та що наступна інформація надається на прохання потерпілих:

(a) будь-яке остаточне рішення суду;

(b) інформація, що дозволяє потерпілому дізнатися про стан кримінального провадження, крім окремих випадків, коли роз­голошення такої інформації може вплинути на належний розгляд справи.

3. Інформація, передбачена параграфом і(а) та параграфом 2(а), повинна включати обґрунтування та короткий опис при­чин прийняття відповідного рішення, крім випадків прийняття рішення судом присяжних або випадків, коли причини є конфі­денційними, оскільки за таких обставин зазначення причини не передбачене національним правом.

4. Рішення потерпілих отримувати чи не отримувати інфор­мацію є обов’язковим для уповноваженого органу влади, крім випадків, коли надання такої інформації повинно здійснюватися з метою залучення потерпілого до активної участі у криміналь­них провадженнях. Держави-члени повинні надати потерпілим можливість змінювати свою думку у будь-який момент, а також повинні враховувати прийняті рішення.

5. Держави-члени повинні гарантувати, що потерпілі мають можливість без необґрунтованих затримок отримувати повідо­млення про звільнення або втечу осіб, які були взяті під варту, обвинувачувалися або засуджувалися за кримінальне правопору­шення щодо таких потерпілих. Крім того, держави-члени пови­нні забезпечити інформування потерпілих про будь-які заходи, передбачені для їх захисту, у випадку звільнення або втечі зло­чинця.

6. На прохання потерпілих інформація, передбачена парагра­фом 5, повинна надаватися їм принаймні у тих випадках, коли існує небезпека для них або конкретний ризик завдання шкоди, крім випадків, коли в результаті такого повідомлення може виникнути конкретний ризик завдання шкоди злочинцю.

Стаття 7. Право на усний та письмовий переклад

1. Держави-члени повинні забезпечити надання потерпілим, які не розуміють чи не розмовляють мовою, на якій ведеться кри­мінальне провадження, на їх прохання можливості усного пере­кладу відповідно до їх ролі у кримінальному провадженні у від­повідній системі кримінальної юстиції, безкоштовно, принаймні під час будь-яких опитувань чи допитів[87] під час кримінального провадження, які проводяться органами розслідування і право­суддя, у тому числі під час поліцейських допитів, а також мож­ливість усного перекладу повинна надаватися для забезпечення їх активної участі у судовому розгляді та необхідних попередніх слуханнях.

2. Не обмежуючи дію права на захист та відповідно до правил судової дискреції, дозволяється використання комунікаційних технологій, таких як відео-конференція, телефонний зв’язок або Інтернет, крім випадків, коли фізична присутність перекладача необхідна для того, щоб дозволити потерпілому належним чином реалізовувати свої права або розуміти те, що відбувається під час проваджень.

3. Держави-члени повинні забезпечити надання потерпілим, які не розуміють чи не розмовляють мовою, на якій ведеться кри­мінальне провадження, відповідно до їх ролі у кримінальному провадженні у відповідній системі кримінальної юстиції та на їх прохання можливість письмового перекладу інформації, необ­хідної для реалізації своїх прав у кримінальному провадженні, зрозумілою їм мовою, безкоштовно, у тій мірі, яка необхідна для забезпечення доступності такої інформації для потерпілих. Пись­мовий переклад має бути наданий принаймні щодо усіх рішень про закінчення кримінального провадження, пов’язаного із кри­мінальним правопорушенням щодо потерпілого, а також, на прохання потерпілого, щодо обґрунтування або короткого опису причин ухвалення відповідного рішення, крім випадків ухвалення рішення судом присяжних або випадків, коли причини є конфі­денційними, оскільки за таких обставин зазначення причини не передбачене національним правом.

4. Держави-члени повинні забезпечити надання потерпілим, які мають право на інформацію про час та місце судового розгляду відповідно до статті 6(ι)(b) та не розуміють мови, яка використо­вується уповноваженим органом влади, на їх прохання, перекладу інформації, на отримання якої вони мають право.

5. Потерпілі можуть подавати мотивоване клопотання про визнання документу основним. Держави-члени не зобов’язані забезпечувати переклад витягів з основних документів, якщо такі документи не потрібні для забезпечення активної участі потерпі­лих у кримінальних провадженнях.

6. Незважаючи на положення параграфів 1 та 3, замість пись­мового перекладу може надаватися усний переклад або усне уза­гальнення істотних документів, за умови, що такий усний пере­клад або усне узагальнення здійснюються без завдання шкоди справедливості проваджень.

7. Держави-члени зобов’язані забезпечити проведення уповно­важеним органом влади оцінки потреби потерпілих в усному або письмовому перекладі, передбаченому параграфами 1 та 3. Потер­пілі мають право оскаржувати рішення про відмову у наданні усного або письмового перекладу. Процесуальні правила такого оскарження повинні бути визначені національним правом.

8. Виконання усного або письмового перекладу, а також роз­гляд скарг на рішення про відмову у забезпеченні усного або пись­мового перекладу відповідно до цієї статті не повинні спричиняти необґрунтоване продовження кримінального провадження.

Стаття 8. Право потерпілого на доступ до служб підтримки

1. Держави-члени повинні гарантувати, що потерпілі, які мають відповідну потребу, мають можливість звернутися на без­оплатній основі до конфіденційних служб підтримки потерпі­лих, які діють в інтересах потерпілих до початку, під час та про­тягом необхідного часу після кримінальних проваджень. Члени сім’ї повинні мати можливість звертатися до служби підтримки потерпілих у разі наявності відповідної потреби та в залежності від ступеня шкоди, завданої їм в результаті кримінального право­порушення щодо потерпілого.

2. Держави-члени повинні сприяти направленню потерпілих до служб підтримки потерпілих уповноваженими органами влади, які прийняли заяву.

3. Держави-члени повинні вжити необхідних заходів для ство­рення безкоштовних та конфіденційних служб спеціалізованої допомоги на додаток до загальних служб підтримки потерпілих від злочинів або в якості їх підрозділів, або надати можливість організаціям підтримки потерпілих залучати до своєї роботи існу­ючі спеціалізовані заклади, які надають таку спеціальну допомогу. Потерпілі, які мають відповідну потребу, повинні мати можли­вість звернутися до таких служб, а також члени їх сім’ї повинні мати можливість звертатися до служб спеціалізованої допомоги у разі наявності відповідної потреби у такій допомозі та в залеж­ності від ступеня шкоди, завданої їм у результаті кримінального правопорушення щодо потерпілого.

4. Служби підтримки потерпілих та будь-які служби спеціалі­зованої допомоги можуть бути засновані як публічні або неуря­дові організації та можуть бути організовані на професійній або волонтерській основі.

5. Держави-члени повинні гарантувати, що можливість звер­нення потерпілого до будь-якої служби підтримки не залежить від факту подання потерпілим формальної заяви про кримінальне правопорушення до уповноваженого органу влади.

Стаття 9. Підтримка потерпілих службами підтримки

1. Служби підтримки потерпілих, передбачені статтею 8(1), повинні щонайменше надавати:

(a) інформацію, консультації та підтримку щодо прав потерпі­лих, у тому числі права на доступ до національної системи відшко­дування збитків, завданих внаслідок злочину, а також у зв’язку з їх участю у кримінальному провадженні, включаючи підготовку до участі у судовому розгляді;

(b) інформацію про будь-які відповідні служби спеціалізованої допомоги або безпосередньо направляти до таких служб;

(c) емоційну та у межах можливостей психологічну підтримку;

(d) консультації, які стосуються фінансових та практичних питань, що виникають внаслідок злочину;

(e) надавати рекомендації, що стосуються ризиків та профілак­тики вторинної та повторної віктимізації, залякування та помсти, якщо це не відноситься до повноважень інших публічних або при­ватних служб.

2. Держави-члени повинні заохочувати служби підтримки потерпілих приділяти особливу увагу специфічним потребам потерпілих, яким через важкий злочин було завдано значної шкоди.

3. Якщо це не відноситься до повноважень інших публічних або приватних служб, служби спеціалізованої допомоги, передба­чені статтею 8(3), повинні щонайменше створювати та надавати:

(a) притулки або будь-яке інше відповідне тимчасове житло для потерпілих, яким потрібне безпечне розміщення через неми­нучий ризик вторинної або повторної віктимізації, залякування та помсти;

(b) направлену та комплексну підтримку потерпілих зі специ­фічними потребами, таких як потерпілі від сексуального насиль­ства, потерпілі від гендерного насильства та потерпілі від насиль­ства у сім’ї, у тому числі допомогу у зв’язку з завданням травм та консультування.

Розділ 3. Участь у кримінальних провадженнях

Стаття 10. Право бути вислуханим

1. Держави-члени повинні гарантувати потерпілим право бути вислуханим під час кримінальних проваджень та право надавати докази. Якщо свідчення дає дитина-потерпіла, необхідно належ­ним чином враховувати вік дитини та ступінь її зрілості.

2. Процедурні правила, відповідно до яких потерпілі реалізу­ють своє право бути вислуханим під час кримінальних проваджень та надавати докази, повинні визначатися національним правом.

Стаття 11. Права у випадку рішення про відмову від обвинувачення

1. Держави-члени повинні гарантувати, що потерпілі, відпо­відно до їх ролі у відповідній системі кримінальної юстиції, мають право на перегляд рішення про відмову від обвинувачення. Про­цедурні правила такого перегляду повинні визначатися націо­нальним правом.

2. Якщо відповідно до національного права, роль потерпілого у відповідній системі кримінальної юстиції визначається лише після прийняття рішення про обвинувачення злочинця, держави- члени повинні принаймні потерпілим від тяжких злочинів надати право перегляду рішення про відмову від обвинувачення. Проце­дурні правила такого перегляду повинні визначатися національ­ним правом.

3. Держави-члени повинні гарантувати, що потерпілим без необгрунтованої затримки роз’яснюють їх право на отримання інформації, необхідної для прийняття рішення про звернення за переглядом відмови від обвинувачення, та що така інформація надається на прохання потерпілих.

4. Якщо рішення про відмову від обвинувачення було при­йняте вищим органом обвинувачення, акти якого не можуть бути переглянуті відповідно до національного права, перегляд може здійснюватися тим самим органом влади.

5. Параграфи 1, з та 4 не застосовуються до рішення обвину­вача про відмову від обвинувачення, якщо таке рішення призво­дить до укладання мирової угоди, коли це передбачено національ­ним правом.

Стаття 12. Право на забезпечення безпеки під час надання послуг відновного правосуддя

1. Держави-члени повинні передбачити заходи безпеки для потерпілого для захисту від вторинної та повторної віктимізації, залякування та помсти, які застосовуються під час надання будь- яких послуг відновного правосуддя. Такі заходи повинні гаранту­вати, що потерпілі, які вирішили брати участь у процесах віднов­ного правосуддя, мають можливість користуватися безпечними і компетентними послугами відновного правосуддя, з дотриманням принаймні таких умов:

(a) послуги відновного правосуддя застосовуються лише за умови, що це відповідає інтересам потерпілого та міркуванням безпеки, а також у разі наявності добровільної інформованої згоди потерпілого, яка може бути у будь-який час відкликана;

(b) перш ніж дати згоду на участь у процесі відновного право­суддя, потерпілий отримує повну та об’єктивну інформацію про такий процес та можливі наслідки, а також інформацію про про­цедури нагляду виконання будь-якої угоди;

(c) злочинець визнав основні обставини справи;

(d) будь-яка угода укладається добровільно та може бути при­йнята до уваги у подальших кримінальних провадженнях;

(e) переговори в процесі відновного правосуддя, які не прово­дяться публічно, носять конфіденційний характер та не підляга­ють подальшому розголошенню без згоди сторін або відповідно до національного права внаслідок публічного інтересу.

2. Держави-члени повинні сприяти переданню справ для здій­снення відновного правосуддя, у тому числі шляхом встановлення процедур або розробки посібників щодо умов передання справ.

Стаття 13. Право на правову допомогу

Держави-члени повинні забезпечити доступ до правової допо­моги потерпілим, які є сторонами кримінальних проваджень. Умови або процедурні правила доступу потерпілих до правової допомоги повинні визначатися національним правом.

Стаття 14. Право на відшкодування витрат

Держави-члени повинні надати потерпілим, які беруть участь у кримінальних провадженнях, можливість відшкодування витрат, які вони понесли в результаті активної участі у кримінальних про­вадженнях, відповідно до їх ролі у відповідній системі криміналь­ної юстиції. Умови або процедурні правила отримання потерпі­лими відшкодування повинні визначатися національним правом.

Стаття 15. Право на повернення власності

Держави-члени повинні гарантувати, що відповідно до рішення уповноваженого органу влади власність, вилучена під час кримінальних проваджень, повертається потерпілому у най- коротший строк, крім випадків, коли така власність необхідна для цілей кримінальних проваджень. Умови або процедурні правила, відповідно до яких повертається власність, повинні визначатися національним правом.

Стаття 16. Право на прийняття рішення під час кримі­нальних проваджень про відшкодування шкоди злочинцем

1. Держави-члени повинні гарантувати право потерпілих на прийняття рішення під час кримінальних проваджень про від­шкодування шкоди злочинцем протягом розумного строку, крім випадків, коли національне право передбачає інші правові про­цедури прийняття такого рішення.

2. Держави-члени повинні вживати заходів для стимулювання злочинців здійснювати потерпілим належне відшкодування.

Стаття 17. Права потерпілих, які є громадянами іншої держави-члена

1. Держави-члени повинні забезпечити можливість здійснення їх уповноваженими органами влади відповідних заходів з метою мінімізації труднощів, які виникають у разі, коли потерпілий є громадянином іншої держави-члена, ніж та, на території якої вчинено кримінальне правопорушення, в тому числі організовані провадження. З цією метою уповноважені органи влади держави- члена, на території якої вчинено кримінальне правопорушення, повинні бути готові, серед іншого:

(a) прийняти від потерпілого заяву безпосередньо після подання до уповноваженого органу влади заяви про кримінальне правопорушення;

(b) у разі можливості застосувати положення щодо відео-кон- ференцій та телефонних конференцій, передбачених Конвенцією про взаємну правову допомогу у кримінальних справах між дер­жавами-членами Європейського Союзу від 29 травня 2000 року^[88], що дозволяє заслуховувати потерпілих, які проживають за кор­доном.

2. Держави-члени повинні забезпечити надання потерпілим від кримінального правопорушення, вчиненого на території дер- жав-членів, в яких вони не проживають, можливості подати заяву до уповноваженого органу влади держави-члена за місцем їх про­живання, якщо вони не мають можливості зробити це в державі- члені, на території якої вчинене кримінальне правопорушення, або, якщо відповідно до національного права цієї держави-члена порушення є тяжким, або вони не хочуть цього робити.

17

3. Держави-члени повинні гарантувати, що уповноважений орган влади, до якого потерпілий подав заяву, негайно передасть її уповноваженому органу влади держави-члена, на території якої вчинене кримінальне правопорушення, якщо повноваження щодо початку провадження не було реалізоване державою-членом, де подана заява.

Розділ 4. Захист потерпілих і виявлення потерпілих з особливими потребами у захисті

Стаття 18. Право на захист

Не обмежуючи дію права на захист, держави-члени повинні забезпечити доступність захисту потерпілих та членів їх сімей від вторинної та повторної віктимізації, залякування та помсти, у тому числі від ризику завдання емоціональної та психологічної шкоди, а також захисту гідності потерпілих під час допитів та надання свідчень. У разі необхідності такі заходи повинні також включати процедури, встановлені національним правом для забезпечення фізичного захисту потерпілих та членів їх сім’ї.

Стаття 19. Право на попередження контакту потерпілого зі злочинцем

1. Держави-члени повинні вжити необхідних заходів для попе­редження у разі необхідності контактів потерпілих та членів їх сім’ї зі злочинцем у приміщеннях, де здійснюються кримінальні провадження, крім випадків, коли цього вимагають обставини кримінальних проваджень.

2. Держави-члени повинні забезпечити обладнання нових приміщень судів окремими залами очікувань для потерпілих.

Стаття 20. Право на захист потерпілих під час кримі­нальних розслідувань

Не обмежуючи дію права на захист та відповідно до правил судової дискреції, держави-члени повинні гарантувати, що під час кримінальних розслідувань:

(a) опитування потерпілих проводиться без необгрунтованих затримок одразу після подання заяви про кримінальне правопо­рушення до уповноваженого органу влади;

(b) кількість опитувань потерпілих є мінімальною і вони про­водяться лише у випадку крайньої необхідності для цілей кримі­нальних розслідувань;

(c) потерпілі мають право на супровід законним представни­ком та обраною ними особою, крім випадків, коли приймається обґрунтоване протилежне рішення;

(d) медичні огляди зводяться до мінімуму та проводяться виключно у випадку крайньої необхідності для цілей криміналь­них розслідувань.

Стаття 21. Право на захист особистого життя

1. Держави-члени повинні гарантувати, що уповноважені органи влади можуть вживати відповідних заходів під час кримі­нальних проваджень для захисту особистого життя, у тому числі персональних характеристик потерпілого, які беруться до уваги під час проведення індивідуальної оцінки відповідно до статті 22, а також фотографій потерпілих та членів їх сім’ї. Крім того, держави-члени повинні забезпечити можливість вживання упо­вноваженими органами влади усіх законних заходів для поперед­ження оприлюднення будь-якої інформації, яка може вказувати на дитину-потерпілу.

2. З метою захисту особистого життя, особистої недоторкан­ності та персональних даних потерпілих, держави-члени повинні, дотримуючись при цьому принципів свободи слова та інформа­ції, свободи та плюралізму медіа, заохочувати медіа здійснювати заходи саморегулювання.

Стаття 22. Індивідуальне оцінювання потерпілих, спрямоване на виявлення специфічних потреб у захисті

1. Держави-члени повинні забезпечити своєчасне та індивіду­альне оцінювання потерпілих відповідно до національних проце­дур з метою виявлення специфічних потреб у захисті та визна­чення можливості та ступеня позитивного результату від засто­сування під час кримінальних проваджень спеціальних заходів, передбачених статтями 23 та 24, через індивідуальну схильність потерпілого до вторинної та повторної віктимізації, залякування та помсти.

2. Під час індивідуального оцінювання необхідно, зокрема, враховувати:

(a) особисті характеристики потерпілого;

(b) вид та характер злочину, та

(c) обставини вчинення злочину.

3. Під час індивідуального оцінювання особливу увагу слід приділяти: потерпілим, яким через тяжкість вчиненого злочину було завдано значної шкоди; потерпілим від злочинів, вчинених на підставі ненависті або з дискримінаційним мотивом, що може бути, зокрема, викликане їх особистісними характеристиками; потерпілим, чиї стосунки або залежність від злочинця роблять їх особливо вразливими. У зв’язку з цим необхідно належним чином розглянути випадки, які стосуються потерпілих від теро­ризму, організованої злочинності, торгівлі людьми, гендерного насильства, насильства у сім’ї, сексуального насильства, експлу­атації або ненависті, а також потерпілих з обмеженими можли­востями.

4. Для цілей цієї Директиви визначається, що діти-потерпілі мають особливу потребу у захисті через їх схильність до вторинної та повторної віктимізації, залякування та помсти. Для встанов­лення можливості та ступеня позитивного результату від засто­сування до них спеціальних заходів, передбачених Статтями 23 та 24, діти-потерпілі повинні пройти індивідуальне оцінювання відповідно до параграфу 1 цієї статті.

5. Межі індивідуального оцінювання можуть відрізнятися в залежності від тяжкості злочину та ступеня прямої шкоди, завда­ної потерпілому.

6. Індивідуальне оцінювання повинно проводитися за актив­ної участі потерпілих та з урахуванням їх побажань, у тому числі стосовно відмови від застосування спеціальних заходів, передба­чених статтями 23 та 24.

7. У випадку істотної зміни обставин, на основі яких проводилося індивідуальне оцінювання, держави-члени повинні забезпечити повторне оцінювання під час кримінального провадження.

Стаття 23. Право на захист потерпілих з особливими потребами у захисті під час кримінальних проваджень

1. Не обмежуючи дію права на захист та відповідно до пра­вил судової дискреції, держави-члени повинні гарантувати, що потерпілі з особливими потребами у захисті, стосовно яких під час індивідуального оцінювання відповідно до статті 22(1) була встановлена можливість позитивного результату від застосування спеціальних засобів захисту, можуть користуватися можливос­тями, передбаченими параграфами 2 та 3 цієї статті. Спеціальні заходи, призначені за результатами індивідуального оцінювання, не повинні застосовуватися, якщо організаційні або практичні обмеження роблять їх неможливими, а також у випадках, коли існує крайня необхідність в опитуванні потерпілого та відсутність такої можливості може завдати шкоди потерпілому або іншій особі чи може мати негативний вплив на результати проваджень.

2. Під час кримінальних розслідувань потерпілим з особли­вими потребами у захисті, виявленими відповідно до статті 22(1), можуть бути доступні такі можливості:

(a) опитування потерпілого у приміщеннях, призначених або адаптованих для таких цілей;

(b) опитування потерпілого професіоналами, спеціально під­готовленими для цих цілей, або за їх участі;

(c) усі опитування потерпілого проводяться одними і тими самими особами, якщо це не заважає належному здійсненню пра­восуддя;

(d) усі опитування потерпілих від сексуального насильства, гендерного насильства та насильства у сім’ї, крім тих, які прово­дяться обвинувачем або суддею, проводяться за їх бажанням осо­бою тієї ж статі, що й потерпілий, за умови, що це не порушує порядок кримінальних проваджень.

3. Під час судових проваджень потерпілим з особливими потре­бами у захисті, виявленими відповідно до статті 22(1), можуть бути доступні такі можливості:

(a) заходи, які дозволяють уникнути візуального контакту потерпілих зі злочинцями, у тому числі під час надання доказів, шляхом застосування належних засобів, зокрема, використання комунікаційних технологій;

(b) заходи, які дозволяють забезпечити можливість чути потер­пілого в залі суду під час його фізичної відсутності, зокрема, за допомогою використання відповідних комунікаційних технологій;

(c) заходи, які дозволяють уникнути зайвих допитів відносно подробиць особистого життя потерпілого, які не стосуються кри­мінального правопорушення, та

(d) заходи, які дозволяють проводити слухання в закритому порядку.

Стаття 24. Право на захист дітей-потерпілих під час кримі­нальних проваджень

1. На доповнення до заходів, передбачених статтею 23, дер­жави-члени повинні гарантувати, що якщо потерпілою є дитина:

(a) під час кримінальних розслідувань усі опитування, які про­водяться за участю дитини-потерпілої, можуть бути зафіксовані за допомогою засобів аудіовізуального запису, та такі записи можуть використовуватися як докази у кримінальних провадженнях;

(b) під час кримінальних розслідувань і проваджень, відпо­відно до ролі потерпілих у відповідній системі кримінальної юстиції, уповноважені органи влади призначають спеціального представника для дитини-потерпілої, якщо відповідно до націо­нального права особам, які виконують батьківські обов’язки, забо­роняється представляти інтереси дитини в результаті конфлікту інтересів між такими особами та дитиною-потерпілою, або якщо дитина-потерпіла не має супроводжуючої особи чи відокремлена від сім’ї;

(c) у тому випадку, коли дитина-потерпіла має право на захис­ника, він або вона мають право на правову допомогу та представ­лення інтересів від його або її імені у провадженнях, де є або може виникнути конфлікт інтересів між дитиною-потерпілою та осо­бою, яка виконує батьківські обов’язки.

Процедурні правила ведення аудіовізуальних записів, передба­чених пунктом (а) першого параграфу, та їх використання повинні визначатися національним правом.

2. У випадку, якщо вік потерпілого не визначений та є підстави вважати, що потерпілою є дитина, для цілей цієї Директиви вва­жається, що це є дитина.

Розділ 5. Інші положення

Стаття 25. Підготовка службовців

1. Держави-члени повинні гарантувати, що службовці, які можуть вступати в контакт з потерпілими, - такі як службовці поліції або суду, - проходять загальну та спеціальну підготовку до рівня, який дозволяє під час контакту з потерпілими формувати уявлення про їх потреби, виявляючи при цьому неупереджене, шанобливе та професійне ставлення.

2. Не обмежуючи дію принципу незалежності правосуддя та незважаючи на відмінності в організації правосуддя в межах Союзу, держави-члени повинні висувати вимоги до осіб, відпо­відальних за підготовку суддів та обвинувачів, які беруть участь у кримінальних провадженнях, про створення умов для прохо­дження ними загальної та спеціальної підготовки, спрямованої на покращення обізнаності суддів та обвинувачів стосовно потреб потерпілих.

3. З належною повагою до незалежності до правничої професії, держави-члени повинні рекомендувати особам, відповідальним за підготовку адвокатів, створювати умови для проходження ними загальної та спеціальної підготовки, спрямованої на покращення обізнаності адвокатів стосовно потреб потерпілих.

4. Діючи через свої публічні служби або шляхом фінансування організацій підтримки потерпілих, держави-члени повинні заохо­чувати ініціативи, які дозволяють особам, які надають підтримку потерпілим та послуги відновного правосуддя, отримувати необ­хідну підготовку до рівня, необхідного для взаємодії з потерпі­лими, а також дотримуватися професійних стандартів, які забез­печують надання таких послуг у неупередженій, шанобливій та професійній формі.

5. Враховуючи обов’язки залучених осіб, а також характер та рівень контакту, який має службовець з потерпілими, підготовка повинна спрямовуватися на навчання службовця виявляти потер­пілих та взаємодіяти з ними у шанобливій, професійній формі, яка виключає будь-яку дискримінацію.

Стаття 26. Співпраця та координація служб

1. Держави-члени повинні вживати необхідних заходів для організації співпраці між державами-членами з метою підтримки потерпілих у реалізації прав, передбачених цією Директивою та національним правом. Така співпраця повинна спрямовуватися принаймні на:

(a) обмін найкращим досвідом;

(b) консультування у індивідуальних справах, та

(c) підтримку Європейських мереж, які працюють над пробле­мами, безпосередньо пов’язаними з правами потерпілих.

2. Держави-члени повинні вживати належних заходів, зокрема, через мережу Інтернет, спрямованих на покращення обізна­ності про права, закріплені цією Директивою, зниження ризику віктимізації, а також зменшення негативного впливу злочинів та ризиків вторинної та повторної віктимізації, залякування та пом­сти, які полягають, зокрема, у цільовій роботі з групами ризику, такими як діти, потерпілі від гендерного насильства та насильства у сім’ї. Така діяльність може включати проведення інформаційних та просвітницьких кампаній, а також організацію дослідницьких та навчальних програм, у разі необхідності у співпраці з відповід­ними організаціями громадянського суспільства та іншими заці­кавленими сторонами.

Розділ 6. Кінцеві положення

Стаття 27. Перенесення

1. Держави-члени повинні до 16 листопада 2015 року прийняти закони, регуляторні та адміністративні положення, необхідні для забезпечення відповідності вимогам цієї Директиви.

2. Коли держави-члени прийматимуть відповідні положення, вони повинні містити посилання на цю Директиву або мають супроводжуватися таким посиланням у разі їх офіційної публі­кації. Держави-члени самостійно визначають спосіб розміщення такого посилання.

Стаття 28. Положення про дані і статистку

Держави-члени повинні до 16 листопада 2017 року та надалі кожні три роки надавати Комісії наявні дані, які свідчать про отримання потерпілими доступу до прав, закріплених цією Дирек­тивою.

Стаття 29. Звіт

Комісія повинна до 16 листопада 2017 року надати Європей­ському парламенту та Раді ЄС звіт з оцінкою рівня вжиття держа­вами-членами необхідних заходів з метою виконання цієї Дирек­тиви, який містить опис дій, вчинених відповідно до статей 8, 9 та 23. У разі необхідності надання звіту може супроводжуватися законодавчими пропозиціями.

Стаття 30. Заміна Рамкового рішення 2001/220/JHA

Рамкове рішення 2001/220/JHA замінюється цією Директивою для держав-членів, які беруть участь у прийнятті цієї Директиви, без обмеження дії зобов’язань держав-членів, що стосуються стро­ків перенесення у національне право.

Для держав-членів, які беруть участь у прийнятті цієї Дирек­тиви, посилання на відповідне Рамкове рішення мають вважатися посиланнями на цю Директиву.

Стаття 31. Набрання чинності

Ця Директива набирає чинності на наступний день з моменту її опублікування в Official Journal of the European Union.

Стаття 32. Адресати

Ця Директива адресована державам-членам у відповідності до Договорів.

152