Європейська конвенція про відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів[XV] від 24 листопада 1983 року

Держави-члени Ради Європи, які підписали цю Конвенцію,

вважаючи, що метою Ради Європи є досягнення більшої єдності між її членами,

вважаючи, що з огляду на поняття справедливості та соціаль­ної солідарності, необхідно розглянути становище потерпілих від умисних насильницьких злочинів, які отримали тілесні ушко­дження або розлад здоров’я, або осіб, які знаходились на утри­манні осіб, померлих у результаті таких злочинів,

вважаючи за необхідне впровадити або розвинути системи від­шкодування таким потерпілим Державою, на території якої були вчинені ці злочини,особливо в тих випадках, коли злочинець не встановлений або він не має коштів,

вважаючи, що необхідно встановити мінімальні стандарти в цій сфері,

розглянувши Резолюцію (77) 27 Комітету Міністрів Ради Європи про відшкодування потерпілим від злочину,

встановили наступне:

Розділ І.

Стаття 1

Сторони зобов’язуються вжити необхідних заходів, щоб при­вести в дію принципи, які містяться в Розділі І цієї Конвенції.

Стаття 2

Якщо відшкодування неможливо забезпечити з інших джерел, Держава зобов’язана здійснити відшкодування:

a. тим, кому завдано серйозних тілесних ушкоджень або роз­ладу здоров’я внаслідок умисного насильницького злочину;

b. осіб, які знаходились на утриманні померлих у результаті такого злочину.

2. Відшкодування здійснюється навіть у випадках, якщо зло­чинець не може бути обвинувачений або покараний.

Стаття з

Відшкодування здійснюється Державою, на території якої було вчинено злочин:

a. громадянам держав-членів цієї Конвенції;

b. громадянам всіх держав-членів Ради Європи, які постійно проживають у Державі, на території якої було вчинено злочин.

Стаття 4

Відшкодування повинно покривати, залежно від випадку, при­наймні такі частини збитків: втрату заробітків, витрати на ліки та госпіталізацію, витрати на поховання, та у випадках, що стосу­ються утриманців, - на утримання.

Стаття 5

Схема відшкодування, у випадку необхідності, може встанов­люватись щодо всього або окремих частин відшкодування, або верхня межа, вище якої та мінімум, нижчого якого, таке відшко­дування не може здійснюватися.

Стаття 6

Схема відшкодування може встановлювати період, протягом якого повинні подаватися заяви про відшкодування.

Стаття 7

Відшкодування може бути зменшене або відмінене, врахову­ючи фінансове становище заявника.

Стаття 8

1. Відшкодування може бути зменшене або відмінене, врахо­вуючи поведінку потерпілого або заявника до, під час або після злочину, або в зв’язку із завданою травмою чи смертю.

2. Відшкодування може також бути зменшене або відмінене, якщо потерпілий або заявник причетні до організованої злочин­ності або є членами організації, яка причетна до насильницьких злочинів.

3. Відшкодування може також бути зменшене або відмінене, якщо повне або часткове відшкодування суперечить сенсу спра­ведливості або публічного порядку.

Стаття 9

Для запобігання подвійного відшкодування, Держава або упо­вноважений орган можуть вирахувати із вже здійсненого відшко­дування будь-яку суму грошей, отриманих внаслідок травми або смерті, від злочинця, в порядку соціального забезпечення чи стра­хування або з будь-якого іншого джерела.

Стаття 1О

Держава або уповноважений орган влади можуть отримати право вимоги замість осіб, які мають на це право, але не більше сплаченої суми відшкодування.

Стаття 11

Сторони зобов’язуються вжити необхідних заходів для того, щоб інформація про схеми відшкодування була доступна потен­ційним заявникам.

Розділ ІІ. Міжнародне співробітництво

Стаття 12

За умови застосування дво- або багатосторонніх договорів про взаємодопомогу, укладених між Договірними Державами, упо­вноважені органи влади кожної зі Сторін, на запит відповідних органів влади будь-якої іншої Сторони, повинні надати макси­мально можливу допомогу з питань, які охоплює ця Конвенція. З цією метою кожна Договірна Держава визначає центральний орган влади, якому доручає приймати запити щодо такої допо­моги, а також інформувати про це Генерального Секретаря Ради Європи тоді, коли приймається рішення про зберігання докумен­тів ратифікації, прийняття, узгодження чи вступу.

Стаття 13

1. Європейський Комітет з кримінальних питань Ради Європи (CDPC) інформується щодо застосування цієї Конвенції.

2. З цією метою кожна Сторона передає Генеральному Секрета­реві Ради Європи всю необхідну інформацію, що стосується зако­нодавчих або підзаконних положень щодо питань, які охоплює Конвенція.

Розділ ІІІ. Кінцеві положення

Стаття 14

Конвенція відкрита для підписання державами-членами Ради Європи. Вона підлягає ратифікації, прийняттю та схваленню. Документи ратифікації, прийняття або схвалення приймаються на зберігання Генеральним Секретарем Ради Європи.

Стаття 15

1. Ця Конвенція набирає чинності в перший день місяця, наступного після закінчення трьох місяців з дати, коли три дер- жави-члени Ради Європи висловили згоду на обов’язковість Кон­венції згідно з положеннями Статті 14.

2. Для будь-якої держави-члена, яка надалі висловила згоду на обов’язковість Конвенції, вона набирає чинності в перший день місяця, наступного після закінчення трьох місяців з дати вручення на зберігання документів ратифікації, прийняття чи схвалення.

Стаття 16

1. Після набрання чинності цією Конвенцією, Комітет Міністрів Ради Європи може запросити будь-яку державу - не члена Ради Європи приєднатися до цієї Конвенції рішенням, прийнятим біль­шістю, як це передбачено статтею 20d Статуту Ради Європи, та одноголосним рішенням представників Договірних Держав, які уповноважені засідати в Комітеті.

2. Для будь-якої Держави, яка приєднується до Конвенції, вона набирає чинності в перший день місяця, наступного після закін­чення трьох місяців з дати передання на зберігання документу приєднання Генеральному Секретареві Ради Європи.

Стаття 17

1. Будь-яка Держава може в момент підписання або передання на зберігання свого документу ратифікації, прийняття, схвалення або приєднання, окреслити територію або території, на яких буде застосовуватись ця Конвенція.

2. Будь-яка Держава може надалі шляхом заяви на адресу Гене­рального Секретаря Ради Європи, поширити дію цієї Конвенції на будь-яку іншу територію, визначену в заяві.

3. Будь-яка заява, зроблена стосовно двох попередніх пара­графів, може бути відкликана щодо будь-якої території, зазна­ченої в такій заяві, шляхом нотифікації на адресу Генерального Секретаря. Відкликання набирає чинності в перший день місяця, наступного після закінчення шести місяців з дати отримання нотифікації Генеральним Секретарем.

Стаття 18

1. Будь-яка Держава може в момент підписання або передання на зберігання свого документу ратифікації, прийняття, схвалення або приєднання залишити за собою право застосувати одне або кілька застережень.

2. Будь-яка Держава, яка застосувала застереження на під­ставі попереднього параграфу, може відізвати його повністю або частково шляхом нотифікації на адресу Генерального Секретаря Ради Європи. Відкликання набирає чинності з дня отримання нотифікації Генеральним Секретарем.

3. Сторона, яка застосувала застереження щодо положень цієї Конвенції, не може розраховувати на застосування цього поло­ження жодною іншою Стороною, але може внаслідок часткового або обумовленого застереження розраховувати на застосування цього положення тією мірою, якою вона це визнає.

Стаття 19

1. Будь-яка Сторона може в будь-який момент денонсувати цю Конвенцію шляхом нотифікації на адресу Генерального Секре­таря Ради Європи.

2. Денонсація набирає чинності в перший день місяця, наступного після закінчення шести місяців з дати отримання нотифікації Генеральним Секретарем.

Стаття 20

Генеральний Секретар Ради Європи нотифікує державам-чле­нам Ради та будь-якій Державі, яка приєдналася до цієї Конвенції про:

a. будь-які підписання;

b. зберігання документу ратифікації, прийняття, схвалення або приєднання;

c. дату набрання чинності цією Конвенцією відповідно до ста­тей 15, 16, та 17;

d. будь-який інший акт, нотифікацію чи повідомлення, які мають відношення до цієї Конвенції.

На засвідчення цього, належним чином уповноважені підпи­сали цю Конвенцію.

Вчинено в м. Страсбург 24 листопада 1983 року у двох примір­никах французькою та англійською мовами, при цьому обидва тексти є автентичними, в одному екземплярі, який буде зберіга­тися в архіві Ради Європи. Генеральний Секретар Ради Європи надішле завірені копії всім державам-членам Ради Європи та будь-якій Державі, яка приєднається до цієї Конвенції.

Пояснювальний коментар

I. Європейська конвенція про відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів, складена в межах Ради Європи Коміте­том урядових експертів під керівництвом Європейського комітету з кримінальних питань (CDPC), була відкрита для підписання дер­жавами-членами Ради Європи 24 листопада 1983 року.

II. Текст пояснювального коментаря, підготовлений коміте­том експертів і представлений Комітету Міністрів Ради Європи з поправками і доповненнями, внесеними CCJ^[XVI], не є документом з авторитетним тлумаченням Конвенції, хоча він може бути вико­ристаний так для полегшення застосування положень, що в ній містяться.

I. Вступ

1. В останні десятиліття політичні діячі і кримінологи приді­ляли особливу увагу становищу потерпілого від злочину і захисту інтересів потерпілого. Вони підкреслили, що надання допомоги потерпілим повинно бути предметом постійної уваги криміналь­ної політики, нарівні з покаранням злочинців. Така допомога включає заходи, призначені полегшити психологічні страждання, а також вилікувати нанесені потерпілому тілесні ушкодження.

Одним з таких питань, яким приділяється особлива увага, є відшкодування потерпілому або особам, які знаходяться на його утриманні. В принципі, злочинець повинен виплачувати відшко­дування, за рішенням цивільних або - в деяких країнах - кри­мінальних судів, чи відповідно до судової й позасудової домов­леності між ним та потерпілим. Однак, хоча теоретично потерпі­лий може отримати сатисфакцію таким чином, на практиці рідко здійснюється повне відшкодування, зокрема тому, що злочинця не затримують, він зникає або не має достатньо коштів.

2. Тому, в 1960-ті роки різні держави-члени Ради Європи почали створювати схеми для відшкодування потерпілим з публічних коштів у випадках, коли відшкодування неможливо було виплатити іншим чином. З огляду на це, у 1970 році CEPC (наразі - CDPC) прийняв рішення додати питання відшкодування потерпілим від злочину до своєї робочої програми. Це рішення було схвалено Комітетом Міністрів Ради Європи на 192-му засі­данні заступників міністрів, але не було вжито жодних заходів щодо цього рішення в очікуванні результатів відповідної роботи, здійснюваної Міжнародною асоціацією кримінального права (11-й Міжнародний конгрес з кримінального права, Будапешт, 1974 рік).

Обговоривши питання відшкодування потерпілим від злочину, 9-а Конференція Міністрів юстиції країн Європи (Відень, 1974 року), рекомендувала Комітетові Міністрів Ради Європи дати вка­зівку CEPC провести обмін думками та інформацією з цієї теми.

У січні 1975 року таке доручення було належним чином вико­нано CEPC.

У кінцевому підсумку, підкомітетові CEPC було доручено розро­бити загальні принципи, що регулюють питання відшкодування потерпілим від злочину, приділяючи особливу увагу відшкоду­ванню з публічних коштів. Підкомітет підготував проект резолю­ції та доповідь з цього питання, які були направлені до CEPC та затверджені в 1977 році.

У вересні 1977 року Комітет Міністрів Ради Європи ухвалив Резолюцію (77) 27 про відшкодування потерпілим від злочину. Відповідно до цієї Резолюції державам-членам рекомендувалося забезпечити державне відшкодування потерпілим, або особам, які знаходяться на їх утриманні, від умисних насильницьких злочинів у випадках, коли відшкодування неможливо надати іншими засо­бами, а також розробити відповідні керівні принципи.

Доповідь CEPC про відшкодування потерпілим від злочину опублікована в 1978 році.

3. Через п’ять років після прийняття Резолюції (77) 27 різні держави-члени Ради Європи, керуючись, поміж іншого, вказа­ною резолюцією, або запровадили державні схеми відшкодування потерпілим від злочину, або розробили законопроекти з цього питання.

Однак, різні держави-члени незабаром констатували, що якщо іноземці, які переміщуються між державами-членами, зокрема працівники-мігранти, мали отримати соціальний захист, необ­хідно було переглянути принципи, викладені в Резолюції (77) 27 (та більш конкретно в статті 13), і розробити документ, який би мав обов’язкову силу.

Ці міркування, згадані в доповіді, представлені паном ЬцзЬег’ом від імені Комітету з правових питань Європейського парламенту (Doc. 1-464/80). Під час дебатів Європарламенту 12 березня 1981 року було заявлено, що ЄЕС повинна скласти директиву з цього питання, якщо Рада Європи ще не приступила до розробки кон­венції на основі Резолюції (77) 27. Резолюція про відшкодування потерпілим від насильницьких дій, прийнята Європейським пар­ламентом 13 березня 1981 року, відображає цю позицію.

4. На 30-му пленарному засіданні (1981 рік) Європейський комітет з кримінальних питань звернув увагу на цю проблему, доручивши Спеціальному комітету з питань потерпілих та кри­мінальної і соціальної політики почати роботу з підготовки Євро­пейської конвенції про відшкодування потерпілим від насиль­ницьких злочинів на підставі Резолюції (77) 27 з цього ж питання.

5. Спеціальний комітет проводив засідання двічі в 1982 році (24 - 26 лютого та 29 вересня - 1 жовтня) під головуванням пана J. G. Schatzler⅛ (Федеративна Республіка Німеччина). У засідан­нях брали участь фахівці з Франції, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Португалії, Швейцарії, Туреччини та Великобрита­нії, а також пан H.J. Schneider (Федеративна Республіка Німеч­чина) і пані J. Shapland (Сполучене Королівство), консультанти і спостерігачі з Канади і від Міжнародної асоціації кримінального права.

Розширене засідання комітету проходило з 17 по 21 січня 1983 року під головуванням пана J. G. Schatzler⅛. На засіданні були присутні представники усіх держав-членів Ради Європи, за винят­ком Бельгії, Ірландії, Ліхтенштейну та Мальти.

Проект Європейської конвенції про відшкодування потерпі­лим від насильницьких злочинів, підготовлений Спеціальним комітетом і схвалений після внесення поправок, запропонова­них розширеним комітетом, і проект пояснювального коментаря, були схвалені Європейським комітетом з кримінальних питань на 32-му пленарному засіданні (у квітні 1983 року). На 361-му засі­данні заступників міністрів (у червні 1983 року) Комітет Міністрів ухвалив Конвенцію і вирішив відкрити її для підписання 24 лис­топада 1983 року.

II. Загальні положення

А. Структура Конвенції

6. Метою Ради Європи є досягнення більшої єдності між її дер­жавами-членами і здійснюється, зокрема, шляхом гармонізації їх законодавства та домовленості між ними щодо загальної полі­тики.

У цьому зв’язку Європейський комітет з кримінальних питань прагнув, з моменту його створення, сприяти спільній політиці щодо попередження злочинності і поводження зі злочинцями.

Така політика вимагає збалансованої уваги до всіх компонен­тів злочинного діяння. Дослідження з питань потерпілих, прове­дені в різних країнах в останні десятиліття, виявили взаємодію, яка може існувати між злочинцем і потерпілим під час вчинення злочину. У той же час вони висвітлили питання психологічного і фізичного страждання, яке зазнають потерпілі після злочину, а також труднощів, з якими вони часто стикаються при відстою­ванні своїх прав. Такі положення приводять нас до висновку, що однакова увага повинна приділятися потерпілим, і зокрема захис­тові їх інтересів, та поводженню зі злочинцями і їх соціальній реа­білітації.

7. Це вказує на необхідність відшкодування потерпілому, не тільки полегшення, наскільки це можливо, травм і страждання, яких він зазнав, а також припинення соціального конфлікту, спричиненого злочином, і полегшення застосування раціональ­ної, ефективної кримінальної політики.

8. Різноманітні положення чинного законодавства держав-чле- нів розроблені з метою спонукання злочинця до відшкодування потерпілому (наприклад, відстрочка виконання вироку або про- бація можуть залежати від виплати відшкодування, виплата від­шкодування може становити основне покарання тощо). Однак на практиці відшкодування за спричинену травму виплачується дуже рідко. Тому визнано необхідність того, щоби держава робила свій внесок у відшкодування потерпілим.

9. Були висунуті різноманітні аргументи на користь участі дер­жави у відшкодуванні:

a. Відповідно до однієї теорії, Держава зобов’язана здійснити відшкодування потерпілому, тому що:

- вона не змогла запобігти вчиненню злочину шляхом ефектив­ної кримінальної політики;

- вона запровадила заходи кримінальної політики, які зазнали невдачі;

- наклавши заборону на особисту помсту, вона зобов’язана полегшити страждання потерпілого або осіб, які знаходяться на його утриманні (принцип відповідальності Держави за злочин).

b. Відповідно до іншої теорії, втручання Держави виправдане з міркувань соціальної солідарності і справедливості: оскільки деякі громадяни знаходяться в більш уразливому становищі або більше невдачливі, ніж інші, вони повинні отримати відшкодування від усього суспільства, за завдану ним шкоду.

с. Нарешті, було висловлено припущення, що, позбавляючи потерпілого почуття несправедливості, відшкодування Держави полегшує застосування каральної кримінальної політики, але такої, яка є більш ефективною.

10. Резолюція (77) 27 визнала справедливість та соціальну солі­дарність основними принципами відшкодування.

Ці ж принципи лежать в основі Європейської конвенції про відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів (другий пункт преамбули).

Однак більшість членів комітету дотримувались думки, що ці принципи не означають, що Держава повинна втручатися лише у випадках крайньої необхідності (тобто у випадку труднощів). При призначенні відшкодування, тим не менш, може братися до уваги фінансове становище потерпілого або осіб, які знаходяться на його утриманні (стаття 7).

В. Цілі Конвенції

11. Європейська конвенція про відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів, що базується на Резолюції (77) 27, пере­слідує такі цілі:

a. Гармонізувати на європейському рівні керівні принципи (мінімальні вимоги) щодо відшкодування потерпілим від насиль­ницьких злочинів і надати їм обов’язкової сили.

Держави, які ратифікують Конвенцію, повинні дотримува­тися викладених принципів або шляхом внесення змін до чин­ного законодавства та адміністративної практики, або шляхом введення цих принципів до будь-якого нового законодавства або практики.

b. Забезпечити співробітництво між Сторонами при відшкоду­ванні потерпілим від насильницьких злочинів, а саме сприяти:

- відшкодуванню потерпілим, які є громадянами іноземної дер­жави, Державою, на території якої було вчинено злочин;

- взаємодопомозі Сторін з усіх питань, що стосуються відшко­дування.

Така співпраця необхідна через присутність численної кількості іноземців на територіях Сторін (працівники-мігранти, туристи, студенти тощо).

III. Коментар до статей Конвенції

Розділ I. Основні принципи

Стаття 1

12. Відповідно до положень статті 1, Сторони зобов’язуються гарантувати, що їх чинне і майбутнє законодавство та адміністра­тивна практика щодо відшкодування потерпілим від насильниць­ких злочинів будуть відповідати вимогам Конвенції. Це означає, що ця Конвенція не підлягає примусовому виконанню.

Завданням Договірних Держав Конвенції є встановлення пра­вових основ, адміністративних заходів і методів функціонування схем відшкодування з належним урахуванням цих принципів.

13. Оскільки низка держав-членів протягом декількох років ефективно використовує схеми виплати відшкодування з публіч­них коштів, комітет вирішив розробити положення з мінімаль­ними вимогами, а не модельний закон, суворість якого могла би завадити декільком державам-членам ратифікувати Конвенцію.

Стаття 2

14. У цій статті викладені основні умови, які регулюють від­шкодування Державою потерпілим від насильницьких злочинів. Оскільки вказані правила є мінімумом, не виключається домов­леність Сторін щодо більшого відшкодування.

У наступних статтях передбачені обмеження зобов’язань, вста­новлених статтею 2 для особливих випадків.

15. Держава виплачує відшкодування, тільки якщо відшко­дування не може бути повністю забезпечено з інших джерел (за рахунок злочинця, соціального забезпечення тощо).

Проте як випливає зі статей 9 і 10, це положення не повинно бути прийняте для виключення проміжного внеску Держави до відшкодування потерпілому в очікуванні рішення за позовом, у межах судового або позасудового провадження (арбітражу) щодо відшкодування шкоди. Потерпілий, який терміново потребує допомоги, іноді не може чекати на результати часто складних проваджень (див. пункт 8 Резолюції (77) 27). У таких випадках, Сторони можуть передбачити положення для того, щоби Держава або уповноважений орган влади могли отримати право вимоги замість особи, яка отримує відшкодування, на суму виплаченого відшкодування (стаття іо) або, якщо пізніше особа, яка отримує відшкодування, отримає його з будь-якого іншого джерела, могли повернути собі повністю або частково суму виплаченого відшко­дування (Сстаття g).

16. Для того, щоби відшкодування потерпілому здійснювалося за рахунок публічних коштів, порушення повинні бути:

- умисними;

- насильницькими;

- такими, що прямо спричиняють серйозні тілесні ушкодження або розлад здоров’я.

17. Конвенція застосовується лише щодо умисних порушень, оскільки вони є особливо серйозними, і є підставами для відшко­дування рідше, ніж неумисні порушення, які включають в себе величезну кількість дорожньо-транспортних порушень, і, в прин­ципі, відносяться до інших схем (особисте страхування, соціальне забезпечення тощо).

18. Насильство, спричинене злочинцем, не обов’язково має бути фізичними. Відшкодування також може виплачуватися у випад­ках психологічного насильства (наприклад, серйозні погрози), що спричиняє серйозні травми або призводить до смерті.

19. Конвенція спрямована на захист потерпілих від злочинів проти життя, фізичної недоторканності і здоров’я.

Згідно з внутрішнім правом кожної Держави, поняття здоров’я може включати як психічне, так і фізичне здоров’я.

Нанесені травми мають бути серйозними і безпосередньо пов’язаними зі злочином, причиново-наслідковий зв’язок пови­нен бути доведений.

З урахуванням як основоположного принципу солідарності, який вимагає пом’якшення головного тяжкого становища і травми, так і фінансових труднощів, Конвенція не поширюється на:

- легкі травми або травми, що не завдані безпосередньо зло­чином;

- шкоду, яка завдана іншим інтересам, зокрема власності.

Отруєння, зґвалтування та підпал слід розглядати як умисне насильство.

20. Особи, які мають право на отримання відшкодування:

a. Потерпілий

У разі серйозних тілесних ушкоджень або розладу здоров’я, від­шкодування підлягає виплаті безпосередньо потерпілому. Особи, які знаходяться на утриманні потерпілого, таким чином, отриму­ють виплати опосередковано.

До потерпілих від насильницьких злочинів відносять будь-яку особу, яка була поранена або вбита при спробі попередити злочин, чи при наданні допомоги поліції у спробі запобігти злочину або затримати злочинця, або допомогти потерпілому.

b. Особи, які знаходились на утриманні потерпілого, померлого внаслідок насильницького злочину

Сторони повинні визначити цей термін відповідно до вимог свого внутрішнього права (діти, подружжя тощо).

21. Відшкодування з публічних коштів виплачується потерпі­лому незалежно від обвинувачення або засудження злочинця.

Окремі категорії злочинців, визначені національним законо­давством (наприклад, неповнолітні, психічно хворі особи), не можуть бути об’єктом обвинувачення, тому що вважаються осо­бами, які не несуть відповідальність за свої дії.

Обвинувачені злочинці можуть уникнути засудження з інших причин (наприклад, у випадку крайньої необхідності).

Тим не менш, Держава може здійснити відшкодування навіть стосовно таких дій, якщо відшкодування не може бути виплачене повністю з інших джерел.

Стаття з

22. Ця стаття регулює міжнародні аспекти відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів.

23. За аналогією з Резолюцією (77) 27, прийнятої до Конвенції, Конвенція визнає принцип «територіальності»: відшкодування виплачується Державою, на території якої вчинено порушення.

Якщо різні частини злочину вчинені в різних Державах, від­шкодування виплачується Державою, на території якої постійно проживають потерпілий або особи, які знаходяться на його утри­манні, за умови, що частину порушення вчинено на території цієї Держави.

Конвенція не передбачає відшкодування громадянам, які ста­ють потерпілими від насильницьких злочинів перебуваючи за кордоном, але жодне положення не заважає Сторонам визнавати принцип громадянства в певних випадках.

24. Відшкодування іноземцям-потерпілим від насильницьких злочинів на тих же підставах, що і громадянам цієї Держави - це положення вже запроваджено в деяких державах-членах Ради Європи - необхідне через такі основні причини:

- солідарність та справедливість вимагають, щоби за певних умов Держава робила свій внесок у відшкодування іншим потер­пілим на своїй території, а не тільки своїм власним громадянам;

- іноземці часто сприяють економічному і соціальному роз­витку країни (наприклад, як працівники-мігранти). Отже, вони мають право на ті ж переваги, що і громадяни відповідної Дер­жави.

25. У Конвенції визначено категорії іноземців, які мають право на отримання відшкодування:

a. Громадяни держав-сторін Конвенції.

Це положення відповідає принципу взаємності.

b. Громадяни будь-якої держави-члена Ради Європи, які постійно проживають у Державі, на території якої вчинено зло­чин.

Основною метою цього положення, - відхилення від принципу взаємності, - є захист працівників-мігрантів (групи з низьким рівнем доходу), які тим не менш сприяють розвитку економіки країни, де вони працюють, і не повинні каратися, якщо Держава, з якої такі особи походять, до цього часу не може ратифікувати Конвенцію.

Відшкодування усім потерпілим-іноземцям від злочинів без застосування вимоги принципу взаємності було також рекомендо­вано 11-м Міжнародним конгресом з кримінального права (Буда­пешт, 1974 рік, Висновки, пункт А. 7).

26. Поняття постійного місця проживання має тлумачитися з урахуванням Резолюції Комітету міністрів (72) 1 про стандартиза­цію правових концепцій «domicile» та «residence».

27. Хоча Конвенція встановлює мінімальні вимоги, її поло­ження не перешкоджають Договірним Державам сплачувати від­шкодування:

- громадянам будь-якої Держави (а не тільки громадянам дер- жав-членів Ради Європи), які постійно проживають на їх терито­рії;

- всім іноземцям (що дозволило отримати відшкодування туристам).

Стаття 4

28. У цій статті визначені мінімальні вимоги, які повинні покриватися обґрунтованим відшкодуванням, якщо шкода вста­новлена в конкретному випадку. До них відносяться:

- втрата заробітку (наприклад, у результаті іммобілізації через травму);

- витрати на лікування (можуть включати витрати за призна­чені ліки і стоматологічне лікування);

- витрати на госпіталізацію;

- витрати на поховання;

- у випадку утриманців (діти, чоловік чи дружина тощо) - втрата утримання.

З урахуванням положень національного законодавства, до інших можливостей відносяться відшкодування за:

- біль і страждання (pretium doloris);

- зменшення вірогідної тривалості життя;

- додаткові витрати, пов’язані з втратою працездатності вна­слідок порушення.

Розмір відшкодування за зазначені позиції повинен розрахо­вуватися Державою, яка сплачує відшкодування, відповідно до шкали, яка зазвичай застосовується для соціального забезпечення або приватного страхування, або відповідно до звичайної прак­тики згідно з цивільним права.

Стаття 5

29. Ця стаття дозволяє встановлювати:

- верхню межу відшкодування.

Так як публічні кошти, призначені для відшкодування потерпі­лим від насильницьких злочинів, не є необмеженими, необхідно встановити верхню межу такого відшкодування в певних ситуа­ціях;

- мінімальний поріг, нижче якого відшкодування не виплачу­ється.

Згідно з принципом римського права de minimus non curat praetor (суддя не піклується про дрібниці), це положення звужує сферу застосування Конвенції, виключаючи дрібні ушкодження, яких потерпілий може легко позбутися.

30. Очевидно, що Конвенції не може встановити жорстко визначені обмеження, оскільки ресурси і рівень життя відрізня­ються в різних Державах. Ці відмінності означатимуть, що сума відшкодування буде відрізнятися для різних Держав, і це буде осо­бливо помітно у випадках, коли будуть отримувати відшкодування потерпілі-іноземці. У таких ситуаціях, бажано приділити належну увагу рівневі життя в країні, де потерпілий зазвичай проживає. Обмеження повинні бути встановлені з особливим урахуванням:

- адміністративних обмежень (наприклад, індивідуальні ресурси Держав);

- фінансових факторів (наприклад, заробітна плата, витрати на лікування або госпіталізацію тощо).

Такі обмеження можуть застосовуватися або до загальної суми відшкодування в певному випадку, або до окремих позицій від­шкодування, наприклад, за втрату заробітку або біль і страждання.

Стаття 6

31. Заяви про відшкодування потерпілому або, у випадку його смерті - утриманцям, повинні направлятися протягом періоду, що повинен бути визначений кожною Державою відповідно до власної звичайної практики.

Заява повинна бути направлена якнайшвидше після вчинення злочину для того, щоби:

- потерпілий міг отримати допомогу, якщо йому завдано фізич­них та психологічних травм;

- шкода могла бути встановлена та оцінена без небажаних труд­нощів.

Стаття 7

32. Оскільки відшкодування потерпілому з публічних коштів є актом соціальної солідарності, таке відшкодування може бути непотрібним, якщо очевидно, що потерпілий або його утриманці живуть у достатку. В такому випадку, Держава може зменшити або навіть відмінити свій внесок у відшкодування потерпілому, при цьому такі дії не будуть розцінені як дискримінаційні і несправед­ливі стосовно певної частини населення. Однак, це положення не повинно тлумачитись як таке, що виключає відшкодування Дер­жавою у випадках, де немає особливо скрутних обставин.

Таке положення також не заважає Державам виплачувати від­шкодування, незалежно від фінансового становища потерпілого або його утриманців (наприклад, на тій же основі, що при виплаті пенсії з інвалідності ветеранам війни).

Стаття 8

33. У той час, як у статті 7 міститься об’єктивний критерій для зниження або відміни відшкодування, стаття 8 передбачає змен­шення або відміну відшкодування з вини потерпілого.

Відшкодування може також бути зменшене або відмінене, якщо потерпілий або заявник причетні до організованої злочин­ності або є членами організації, яка причетна до насильницьких злочинів.

Відшкодування може також бути зменшене або відмінене, якщо повне або часткове відшкодування суперечить сенсу спра­ведливості або публічного порядку.

34. а. Неналежна поведінка потерпілого у зв’язку із злочином або завданою шкодою

Часто існують свідчення ступеню взаємозв’язку між поведін­кою потерпілого і злочинця. Перший параграф статті 8 посила­ється на випадки, коли потерпілий провокує злочин, наприклад, веде себе виключно зухвало або агресивно, або спричиняє більше насильство злочинними діями у відповідь, а також на випадки, коли потерпілий своєю поведінкою сприяє причиново-наслідко­вому зв’язку або ускладненню нанесеної шкоди (наприклад, необ- ґрунтовано відмовляючись від медичного лікування).

Відмова заявляти про злочин до поліції або співпрацювати з органами юстиції, може також слугувати підставою для зниження суми відшкодування або відмови від його виплати.

35. b. Причетність до злочинних угруповань або організацій, які причетні до насильницьких злочинів

Якщо потерпілий належить до світу організованої злочинності (наприклад, наркоторгівля) або є членом організацій, які причетні до насильницьких злочинів (наприклад, терористичні організа­ції), він може вважатися особою, що втратила право на співчуття або солідарність суспільства в цілому. Як наслідок, потерпілому може бути відмовлено у відшкодуванні, або йому буде виплачено зменшений розмір відшкодування, навіть якщо злочин, що завдав шкоду, не мав прямого відношення до вищевказаної діяльності.

36. с. Відшкодування суперечить сенсу справедливості або публічному порядку

Держави, які запроваджують схеми відшкодування, зазвичай хочуть зберегти певну свободу дій щодо призначення відшкоду­вання і мати змогу відмовитися від нього в певних випадках, коли очевидно, що жест солідарності буде суперечити очікуванням сус­пільства або інтересам, чи буде суперечити основним принципам законодавства відповідної Держави. Таким чином, може бути від­мовлено у відшкодуванні відомому злочинцю, який став потерпі­лим від насильницького злочину, навіть якщо такий злочин не пов’язаний з його злочинною діяльністю.

37. Принципи, які обґрунтовують відмову від сплати відшко­дування або зменшення відшкодування, дійсні не лише стосовно потерпілого особисто, який помер у результаті насильницького злочину, але і щодо його утриманців.

Стаття 9

38. Для уникнення подвійного відшкодування, відшкоду­вання, яке вже було отримано від злочинця або з інших джерел, може бути вирахуване із суми відшкодування, що виплачується з публічних коштів.

Сторони повинні визначити, які саме суми підлягають такому вирахуванню. У деяких державах-членах, наприклад, суми, що виплачуються потерпілому в межах особистого страхування, як правило, не вираховуються з відшкодування.

39. Держава може вимагати повернення Державі або уповнова­женому органу, яка виплачує відшкодування з публічних коштів, усієї або частини (в залежності від отриманої суми) суми відшко­дування, яку потерпілий отримує від злочинця або з інших дже­рел, після того як він отримав відшкодування з публічних коштів.

Ці обставини виникають, наприклад, якщо:

- потерпілий, який перебуває у складному становищі, отримує відшкодування від Держави, очікуючи рішення за позовом проти злочинця чи органу влади;

- злочинця, який не встановлений на момент відшкодування за рахунок публічних коштів, згодом знаходять і засуджують, і він повністю або частково сплачує відшкодування потерпілому.

40. Інформування органу з відшкодування про подальше від­шкодування створює очевидні проблеми. У деяких Державах суди інформують орган з відшкодування про присуджені потерпілому відшкодування, тим самим полегшуючи повернення коштів, виплачених органом, що здійснює таке відшкодування.

Стаття 1О

41. Якщо потерпілий або його утриманці отримують відшкоду­вання за рахунок публічних коштів, його права щодо отримання відшкодування від злочинця або з інших джерел (соціальне забез­печення тощо) можуть бути передані Державі або органу з від­шкодування, якщо це передбачено внутрішнім законодавством, які можуть після цього вжити заходів для отримання відшкоду­вання на цій підставі.

Стаття 11

42. Було встановлено, що часто у Державах, які мають схеми відшкодування за рахунок публічних коштів, такі схеми не вико­ристовуються. Основною причиною цього є необізнаність суспіль­ства в питаннях схем відшкодування, що наглядно демонструє необхідність більшого розголошення відповідної інформації.

Головна відповідальність за інформування потерпілого про його права на отримання відшкодування повинна покладатися на органи і агенції, що працюють з ним відразу після злочину (поліція, лікарні, слідчий суддя, служба публічних обвинувачів тощо). Інформація, яка спеціально публікується уповноваженими органами, повинна бути доступною таким органам, які повинні її поширювати, коли це практично можливо, відповідним особам.

Мас-медіа (преса, радіо, телебачення) також можуть сприяти висвітленню подібних тем.

Розділ II. Міжнародне співробітництво

Стаття 12

43. Різні питання, що стосуються імплементації Конвенції, можуть створювати потребу у співробітництві між Сторонами, зокрема:

- інформація про відшкодування, яку може отримати потерпі- лий-іноземець у державі, звідки він є родом;

- засоби, за допомогою яких Держава, що здійснює відшкоду­вання потерпілому, може звернутися за відшкодуванням до зло­чинця, який проживає за кордоном (або від органів іншої дер­жави, наприклад, від органу соціального захисту);

- інформація від органів охорони здоров’я чи їх співробітників.

44. Міжнародне співробітництво в цій сфері може бути покра­щено за допомогою конвенцій Ради Європи, а саме, за допомо­гою Європейської конвенції про взаємну допомогу у криміналь­них справах та Протоколу до неї, і Європейської конвенції про отримання за кордоном інформації та доказів у адміністративних справах, а також за допомогою дво- і багатосторонніх угод, укла­дених Договірними Сторонами цієї Конвенції.

45. Окрім рекомендацій Договірним Сторонам цієї Конвенції надавати одна одній допомогу у всіх питаннях, які висвітлюються Конвенцією, стаття 12 також вимагає, щоб під час передання на зберігання своєї ратифікаційної грамоти, документу про при­йняття, схвалення або приєднання, кожна Держава призначала центральний орган, якому доручається приймати та давати хід запитам про сприяння. Така вимога не заважає Державі, яка має більше однієї схеми відшкодування, призначати декілька таких органів.

Стаття 13

46. У цій статі вказано, що Європейський комітет з криміналь­них питань повинен отримувати інформацію про застосування Конвенції.

47. З цією метою Сторони беруть на себе зобов’язання на пері­одичній основі передавати Генеральному секретарю Ради Європи інформацію про нове законодавство чи нормативні акти, які стосуються схем відшкодування. Під цим маються на увазі поло­ження щодо впровадження методів використання таких схем, які представляють певний інтерес, а не тільки внутрішні адміністра­тивні розпорядження.

48. Ця інформація:

а. допоможе CDPC зібрати достатню кількість документа­ції, щоби передати її державам-членам у відповідь на їх запити (наприклад, державам-членам, які планують запровадити схему відшкодування), та

b. дасть змогу CDPC виявити будь-які труднощі, що виникають при застосуванні Конвенції, і вирішити, чи є необхідність у про­веденні засідань для розв’язання таких проблем, або чи є необхід­ність складати протоколи до Конвенції.

Розділ III. Кінцеві положення

Статті 14-20

49. Ці статті складені на основі прикінцевих положень, які зазвичай містяться в європейських конвенціях.

2.