§ 1. ПОКАЗАННЯ

Докази за їх змістом і процесуальною формою можна поді­лити на такі види: показання свідка; показання потерпі­лого; показання підозрюваного; показання обвинуваченого; речові докази; висновок експерта; протоколи процесуальних дій та інші документи.

Названі засоби доказування слід вважати саме видами доказів, а не їх джерелами. Помилкове іменування їх джерелами доказів, як це роблять деякі вчені, неминуче призводить до тавтології, на­приклад, «джерелами доказів е... речові докази», що утворює нон­сенс - «джерелами доказів є докази».

Показання - це відомості, які надаються в усній або письмо­вій формі під час допиту підозрюваним, обвинувачуваним, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального прова­дження.

Проблеми показань різних учасників процесу розглядались в юридичній літературі^[119], але потребують подальшого аналізу з ура­хуванням нового КПК України.

Показання свідка. Свідком у кримінальній справі може бути будь-яка особа, якій відомі будь-які обставини справи, якщо вона не є зацікавленим у результатах справи учасником процесу: потер­пілим, підозрюваним, обвинувачуваним або підсудним.

Свідок є незамінним учасником процесу, а його показання в сис­темі інших доказів можуть мати вирішальне значення у справі. З огляду на це особа, якій відомі будь-які обставини справи, має бути допитана як свідок і не може мати іншого процесуального стану, крім стану свідка. Остання вимога знайшла своє відображен-

ня в законі, наприклад, суддя, слідчий, прокурор, захисник не мо­жуть брати участі в розгляді справи, якщо вони є свідком і у зв’язку з цим допитувались або підлягають допиту як свідок.

У практиці частими є випадки, коли працівники міліції, будучи свідками злочинів (спекуляції, порушення правил про валютні опе­рації, збуту вкраденого або наркотиків тощо), самі затримують під­озрюваного і провадять дізнання у справі.

Предметом показань свідка можуть бути будь-які фактичні об­ставини, що стосуються певної справи, у тому числі обставини, що характеризують особистість обвинувачуваного, підозрюваного, потерпілого та взаємини свідка з ними. Свідок дає показання про обставини, сприйняті ним як безпосередньо, так і з інших джерел, наприклад, зі слів іншої особи або з будь-якого документа. Як свід­чить народне прислів’я: «Із свідків краще один, хто бачив, ніж де­сять тих, що чули».

Предметом показань свідка можуть бути також відомості до­відкового характеру про обставини, які самі не мають доказового значення, але необхідні для розслідування справи.

Свідок має певні права, здійснення яких максимально гаран­тує доброякісність його показань. Серед них слід зазначити право свідка знати у зв’язку з чим і в якій справі він допитується; власно­ручно викладати свої показання в протоколі допиту; користуватися нотатками і документами під час давання показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам’яті; відмовитися давати показання щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів; знайомитися з прото­колом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження.

Закон забороняє домагатися показань від свідка шляхом на­сильства, погроз або інших незаконних заходів. Неприпустимі будь-які погрози, а також інші незаконні дії (шантаж, підкуп, обі­цянка вигоди тощо).

Психологічний вплив, так звані «комбінації», припустимі, якщо вони не пов’язані з повідомленням свідку явно неправильних відо­мостей (обманом) і не утискають вільне волевиявлення, залишають можливість вільного вибору лінії поведінки.

Забороняються тривалі виснажливі допити. До таких можна віднести допит тривалістю більше двох годин без перерви або до- 112 пит протягом доби тривалістю понад вісім годин. Неприпустиме використання як гіпнозу або психотропних засобів, так і отриман­ня показань за винагороду.

Під час аналізу положень закону, у яких стверджується, що «суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них», закономірно постає логічне запитання: «Для чого тоді взагалі отримувати такі пояснен­ня чи здійснювати допити осіб на досудовому слідстві, якщо вони не є доказами і на них не можна посилатись?». І чому отримані під час обшуку на досудовому слідстві речові докази є доказами (суд не може ж безпосередньо сам здійснювати обшук), а показання свідків будуть доказами тільки ті, які отримані судом. Така «нова теорія доказів» не витримує критики, хоча б з огляду на знову ж таки «нову концепцію спрощеного судового розгляду», коли суд може розглядати справу без судового слідства, а, отже, і безпосе­реднього допиту свідків та сприйняття даних ними показань.

Відповідно до ч. 2 ст. 97 КПК України суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів незалежно від можли­вості допитати особу, яка надала первинні пояснення, у виняткових випадках, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з ін­шими правилами допустимості доказів. Між тим, показання з чу­жих слів не надає достатніх можливостей для перевірки первинно­го змісту і джерела наданої інформації. З огляду на це виникають значні складнощі щодо з’ясування достовірності фактичних даних, отриманих в результаті таких показань. Тому законодавець встанов­лює додаткові вимоги: «суд може визнати доказами показання з чу­жих слів, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами»; «суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів, якщо підозрюваний, обвинувачений створив або сприяв створенню обставин, за яких особа не може бути допитана». У будь-якому разі джерело інформації має бути відоме - це слова іншої відомої особи, яку з певних причин саму не може бути допитано. Доказами не мо­жуть бути дані, джерело яких невідоме (чутки, плітки).

Часто у використанні показань з чужих слів виникає потреба, коли особа, яка надала первинні дані, тяжко хвора чи померла.

Піклуючись про об’єктивність судочинства, про достовірність доказів і перспективу встановлення істини, із правил допустимості показань з чужих слів закон встановив окремі виключення, пов’я­зані не стільки з якістю таких (незалежно від їх змісту, належності до справи чи достовірності), скільки зі специфікою їх джерел: «у будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом пока­зання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором, спів­робітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику опе­ративного підрозділу під час здійснення ними кримінального про­вадження» (ч. 7 ст. 97 КПК України). Відчувається, що законода­вець обережно ставиться до застосування ним же і запровадженої новели - «показання з чужих слів», створюючи додаткові протива­ги від використання в доказуванні сумнівної інформації.

Відповідно до приписів ч. 6 ст. 97 КПК України «показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджу­ється іншими доказами, визнаними допустимими...».

стовірності фактичних даних як доказів, він фактично таку вимогу визнав в приписах процитованої статті.

Ст. 96 КПК України, підтверджуючи даний концепт, має назву «з’ясування достовірності показань свідка» та розкриває техноло­гію перевірки показань на предмет їх достовірності чи недостовір- ності, Це ще раз підкреслює думку - недостовірні дані не можуть мати значення доказів у кримінальному провадженні.

Показання потерпілого можуть мати суттєве доказове значен­ня. Але вони можуть мати доказову силу лише за умови дотриман­ня вимог закону щодо процесуальної форми допиту. Закон вима­гає на початку допиту роз’яснити потерпілому його права, про що робиться відмітка в протоколі допиту. Надання потерпілому мож­ливості скористатись своїми правами - суттєва складова допусти­мості його показань як доказів у кримінальній справі.

Проблема гарантій достовірності показань потерпілого та за­хисту прав потерпілого досліджується вченими-юристами^[120], але ді­яльність щодо втілення в законодавчу і слідчу практику пропозицій вчених бажає кращого.

Хоча в позитивному плані зазначимо, що потерпілому вже на­дано право брати участь у судових дебатах. Пропозиція про необ­хідність надання такого права потерпілому висловлена й обґрун­тована у відомих роботах^[121]. Це право надане потерпілому, виходячи з необхідності забезпечення принципів рівності та змагальності сторін. Воно не може бути звужене.

Безумовно, потерпілому має бути надана можливість ознайом­люватися з постановою про призначення експертизи, реалізувати своє право на відведення експерта.

При цьому потерпілому мають роз’яснятись права, визначені в чинному КПК України. Помилкою буде роз’яснювати йому поло­ження ст. 63 Конституції України, в якій мовиться про те, що осо­ба не несе відповідальності за відмову від давання показань щодо самого себе, своїх близьких родичів та членів своєї сім’ї. Адже КПК України потерпілому надає більші права - право взагалі від­мовитись від давання показань щодо будь-яких осіб. Якщо названа, дуже шляхетна норма Конституції України буде застосовуватись до потерпілого, то це буде тягти протиправне звуження існуючих їх прав, що вже визнані КПК України та KK України. А, отже, за та­ких умов показання потерпілого можуть вважатись даними під тис­ком, загрозою вжиття негативних для нього заходів та застосування незаконних дій, тобто позбавленими доказової сили.

Закон не передбачає відповідальності потерпілого за відмову від давання показань. Потерпілий несе відповідальність за давання явно неправдивих показань за ст. 384 КПК України.

Під час допиту потерпілого необхідно приділити особливу ува­гу з’ясуванню: деталей, які можуть бути зіставлені з іншими зібра­ними доказами; конкретних дій кожного обвинуваченого; власних дій потерпілого; передуючих взаємин з обвинуваченим; причин протиріч між показаннями потерпілого з цих питань та показання­ми, поясненнями, заявами інших осіб.

Допитуючи потерпілого та оцінюючи його показання, слід вра­ховувати, що потерпілий, з одного боку, є особою, яка безпосеред­ньо постраждала від злочину і часто знає та може повідомити такі факти, які за допомогою свідоцьких показань чи інших доказів не завжди можуть бути встановлені, а, з іншого боку, він є зацікав­леною в справі особою, до того ж на об’єктивність показань його можуть впливати емоційні переживання, викликані злочином.

Показання підозрюваного - це повідомлення інформації осо­бою, яка затримана чи стосовно якої здійснено повідомлення про підозру.

Проблема законодавчого визначення поняття, статусу та удо­сконалення захисту прав підслідної особи, яка сьогодні ототож­нюється з поняттям підозрюваного у кримінальному процесі, не нова^[122]. З огляду на цю проблему висловлювалась пропозиція ввести в законодавчий обіг замість поняття «підозрюваний» новий

термін «підслідний»^[123]. Необхідність такого уточнення зберігається і сьогодні.

У цьому аспекті звертає на себе увагу кримінально-процесу­альне законодавство ФРН. У КПК ФРН застосовуються відповідно до стадій процесу чотири поняття: «verdachtider» - особа, відносно якої є підстави для підозри її у скоєнні злочину; «berschuldigter» - особа, відносно якої здійснюється кримінально-процесуальне про­вадження; «angeschuldigter» - особа, відносно якої висунуто обви­нувачення; «angeklagter» - підсудний^[124].

Зауважимо, що в українській мові термін «підозрювати» оз­начає допускати причетність кого-небудь до чогось негативного, здогадуватися про що-небудь, припускати щось^[125]. Часто ним позна­чається не стільки об’єктивний факт, скільки суб’єктивний стан. Синонімами слова «підозра» є слова «припущення» та «сумнів». «Сумнівний» учасник процесу - це гірка реальність сьогодення, яка нагадує всім відомі часи, де сумнів (припущення, підозра) ча­сто видавався за істину.

На нашу думку, помилковою з самого початку була спроба ви­значити за допомогою поняття «підозрюваний» юридичний статус одного з учасників процесу. Вживання терміна «підслідний» було б більш правильним. Він вказує саме на фактичний стан особи, а не на суб’єктивне уявлення про ситуацію з боку слідчого. Крім того, він стилістично нейтральний і з усього синонімічного ряду має мінімальну експресію, несе найменше емоційне забарвлення. Характерно, що стосовно стадії судового розгляду законодавець пі­шов саме таким шляхом і використав термін «підсудний».

Показання підозрюваного є як окремим видом доказів, так і за­собом його захисту. Підозрюваний може визнати або не визнати ви­сунуті проти нього підозри і давати свої показання. Його показання можуть містити фактичні дані про відомі йому обставини справи, а також посилання на докази, які спростовують виниклу підозру.

Алібі - особливий вид показань підозрюваного, за якого він стверджує про неможливість вчинення кримінального правопору-

шення, посилаючись на те, що в момент його скоєння перебував в іншому місці або був у такому стані, що не міг його скоїти. Алібі має бути ретельно перевірено.

Підозрюваний має право давати показання з приводу обставин, які були підставою для його затримання, та з приводу інших відо­мих йому обставин у справі.

Підозрюваний, як і обвинувачуваний, вправі відмовитися давати показання, про що йому повідомляється в момент затримання і пе­ред кожним допитом.

Оскільки підозрюваний зацікавлений у результатах справи, то до оцінки його показань слід ставитися з пересторогою, ретель­но їх зіставляти з іншими доказами і з усіма обставинами справи.

Визнання підозрюваним своєї вини може бути покладено в ос­нову обвинувачення, судового вироку й інших висновків у справі лише за безсумнівного підтвердження цих показань сукупністю не­порушних достовірних інших доказів.

Показання обвинуваченого є одним із видів доказів.

Обвинувачуваним, згідно з ч. 2 ст. 42 КПК України, є особа, об­винувальний акт щодо якої переданий до суду. Таким чином пока­зання обвинуваченого мають місце в судовому розгляді справи.

У своїх показаннях обвинувачений повідомляє суду відомості про вчинені ним або іншими особами дії та про інші факти, які сто­суються справи.

Слід мати на увазі, що обвинувачений, будучи особою, зацікав­леною в результаті справи, нерідко вдається до давання неправди­вих показань, з тим щоб уникнути відповідальності.

Може скластися враження, що визнання обвинуваченим своєї провини є більш ефективним та достовірним засобом встановлення істини. Насправді це не так. Визнання обвинуваченим своєї прови­ни може бути як правдивим, так і неправдивим. Визнання обвину­ваченим своєї провини, так само як і його показання загалом, вима­гають перевірки за допомогою інших доказів, оцінюються сукупно з усіма доказами у справі.

Особливу групу показань обвинуваченого становлять обмови. Обмова - явно неправдиве показання, спрямоване проти невину­ватої особи. Обмова явно невинуватої особи є обставиною, яка об­тяжує відповідальність. На нашу думку, обмова явно невинуватої особи є суспільно небезпечним діянням, схожим із заздалегідь не- 118 правдивим доносом. Для громадянина, стосовно якого обвинуваче­ним зроблені завідомо неправдиві показання, наступають нерідко більш тяжкі наслідки, ніж після крадіжки його майна. Тому обмо­ва, від кого б вона не виходила, повинна бути відповідно покарана. На наш погляд, необхідно встановити правило, згідно з яким обмо­ва вважалась би тяжким кримінальним злочином.