Показання як джерело доказів

Одним із процесуальних джерел доказів згідно з ч. 2 ст. 84 КПК України є показання. Показання мають велике значення для вирі­шення завдань кримінального судочинства, адже найчастіше лише на їх підставі здійснюється достовірне встановлення обставин, що є предметом дослідження у кримінальному провадженні, й норми кримінального процесуального права застосовуються з урахуван­ням останніх до конкретного випадку.

Відповідно до ч. 1 ст. 95 КПК України показання як процесуальне джерело доказів - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потер­пілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному прова­дженні, що мають значення у цьому кримінальному провадженні.

Отже, ознаками показань як процесуального джерела доказів, виходячи з їх законодавчої дефініції, є такі:

1) показання - це відомості, які являють собою суб'єктивне сприйняття особою обставин, що мають значення для кримінального провадження, і надаються під час допиту в усній або письмовій формі) (ознака, що стосується процесуальної форми отримання показань);

2) показання можуть бути надані підозрюваним, обвинуваче­ним, свідком, потерпілим або експертом (ознака, що стосується суб'єкта показань);

3) відомості, які складають зміст показань, повинні стосуватися обставин, що мають значення для кримінального провадження (ознака, що стосується змісту показань).

Відсутність указаних ознак позбавляє отримані відомості зна­чення показань як процесуального джерела доказів у кримінально­му провадженні.

Слід наголосити, що показання можуть бути надані як підозрю­ваним, обвинуваченим, свідком або потерпілим, так і експертом. Тобто, у чинному КПК України до джерел доказів належать також показання експерта, обов'язком якого є давати свідчення як у про­цесі досудового розслідування, так і під час судового розгляду.

Закон не розрізняє окремі види показань залежно від процесуа­льного статусу суб'єкта, від якого їх отримали, що пояснюється од­наковою правовою природою цього джерела доказів. Водночас про­цесуальний статус суб'єкта показань безпосередньо впливає на таке:

1) визначення значення тих чи інших показань у кримінально­му провадженні;

2) процесуальну форму їх отримання.

Так, показання підозрюваного й обвинуваченого та потерпілого мають значення не тільки джерела доказів у кримінальному прова­дженні, а і способу захисту їх законних інтересів (а показання підо­зрюваного чи обвинуваченого, який беззаперечно визнає свою вину, ще й впливають на процесуальну форму кримінального прова­дження у випадках, установлених КПК України, зокрема у кримі­нальному провадженні на підставі угод та спрощеному проваджені щодо кримінальних проступків). Саме тому відповідно до ч. 2 ст. 95 КПК України підозрюваний, обвинувачений і потерпілий мають право (а не зобов'язані) давати показання під час досудового розслі­дування та судового розгляду.

Що ж стосується процесуальної форми отримання показань, то вона визначається законом з урахуванням їх вищевказаного значен­ня залежно від суб'єкта, який підлягає допиту. Закон установлює, що показання можуть даватися як в усній, так і в письмовій формі, однак тільки під час допиту. Способом фіксації показань, наданих під час досудового розслідування в процесі допиту, є протокол. Від­повідно до ч. 2 ст. 104 КПК України якщо допит фіксується за допо­могою технічних засобів, текст показань може не вноситися до від­повідного протоколу допиту за умови, що жоден з учасників проце­суальної дії не наполягає на цьому. У такому разі у протоколі зазна­чається, що показання зафіксовано на носії інформації, який дода­ється до нього. Таке спрощення процесуального фіксування пока­зань під час досудового розслідування зумовлюється, зокрема, тим, що вони не мають доказового значення в судовому розгляді, а тому й немає сенсу письмово їх фіксувати за умови фіксації технічними засобами (зрозуміло, якщо на цьому не наполягають учасники). Та­кож слід зазначити, що потерпілий перед допитом попереджається про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань, свідок - за відмову давати показання (крім тих осіб, яких указано вище) та за давання завідомо неправдивих показань (ч. 3 ст. 224 КПК України). Підозрюваний та обвинувачений взагалі не попереджаються про кримінальну відповідальність, оскільки харак­тер їх показань визначається тактикою їх захисту.

Правом на проведення допиту, так само як і інших слідчих дій на досудовому розслідуванні, наділено сторону обвинувачення. Сторона захисту згідно з ч. 8 ст. 95 КПК України має право отриму­вати від учасників кримінального провадження та інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів. Разом із тим КПК пе­редбачає право сторони захисту заявляти клопотання слідчому або прокуророві про проведення слідчої дії - допиту, але при ньому сторону обвинувачення наділено правом їх відхилити. Сторона об­винувачення має право провести таку слідчу дію, як допит, за влас- ною інініативою й без будь-яких зволікань, які можуть негативно вплинути на якість отриманих показань, оскільки в пам'яті свідка можуть відбутися процеси, пов'язані зі стиранням з неї певних дета­лей, що можуть мати значення для кримінального провадження, на свідка може бути здійснено вплив з боку інших учасників цього провадження або третіх осіб тощо.

О. Яновська стверджує, що пряма залежність сторони захисту від рішення сторони обвинувачення щодо доцільності проведення тих чи інших процесуальних дій та явна невідповідність строків реагування судового органу на звернення двох сторін під час ви­рішення ідентичних питань у процесі досудового розслідування свідчать про відсутність рівності сторін і недостатню процесуальну забезпеченість засади змагальності у кримінальному провадженні^[42]. Таким чином, відомості, зібрані стороною захисту, під час отри­мання пояснень від учасників кримінального провадження не є джерелом доказів, тоді як протоколи слідчих (розшукових) дій, до яких належать протоколи допиту, можуть бути оголошені в судо­вому засіданні, а учасники судового провадження мають право ставити запитання щодо цих протоколів свідкам (ст. 358 КПК України).

Для порівняння слід указати, що у країнах зі змагальною мо­деллю кримінального процесу, таких як США чи Великобританія, сторона захисту є абсолютно незалежною у зборі доказів, серед ін­шого і показань, від сторони обвинувачення й може їх збирати як самостійно, так і із залученням приватних детективів. У зв'язку з цим у наукових джерелах висловлюється думка, що сторона захисту у вітчизняному кримінальному провадженні також повинна бути зрівняна у правах зі стороною обвинувачення щодо надання суду доказів у вигляді показань чи пояснень, зібраних нею^[43].

Частина 4 ст. 95 КПК України містить правило, обумовлене за­садою безпосередності дослідження показань, речей і документів (ст. 23 КПК України), а крім того, має принципове значення в дока­зуванні - суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показан­нях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК України. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слі­дчому чи прокурору, або посилатися на них.

Тлумачення вказаних правил дозволяє зробити такі висновки:

1) показання, надані під час досудового розслідування, мають значення доказів лише для обґрунтування процесуальних рішень слідчого та прокурора (крім показань, отриманих у порядку ст. 225 КПК України);

2) судові рішення можуть ґрунтуватися лише на тих показан­нях, які безпосередньо були сприйняті: а) судом під час судового розгляду; б) слідчим суддею під час досудового розслідування, що допускається у виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю отримання показань свідка чи потерпілого, через існування небез­пеки для життя та здоров'я свідка чи потерпілого, їх тяжкої хвороби, наявності інших обставин, що можуть унеможливити їх допит в суді або вплинути на повноту чи достовірність показань (ст. 225 КПК України); необхідно звернути увагу на те, що в порядку ст. 225 КПК України не можуть бути допитані виключно свідок та потерпілий;

3) показання підозрюваного в усіх випадках мають доказове значення лише під час досудового розслідування.

Однією з ознак показань як процесуального джерела доказів є те, що відомості, які становлять їх зміст, повинні стосуватися обста­вин, що мають значення для кримінального провадження. При цьому важливу роль відіграють правила, закріплені у ч. 5-7 ст. 95 КПК України:

1) особа дає показання лише щодо фактів, які вона сприймала особисто, за випадків, передбачених КПК України; такими винят­ками є закріплені ст. 97 КПК України показання з чужих слів;

2) висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визна­ватися судом доказом лише тоді, якщо такий висновок або думка є корисними для чіткого розуміння показань і грунтуються на спеці­альних знаннях у розумінні ст.

3) якщо особа, яка дає показання, висловила думку або висно­вок, що грунтується на таких спеціальних знаннях, а суд визнав їх недопустимими доказами в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 89 КПК України, інша сторона має право допитати особу згідно з правила­ми допиту експерта.

Одним із видів показань є показання з чужих слів, під якими ро­зуміють висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій фо­рмі щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненнях іншої осо­би (ст. 97 КПК України). За своєю суттю показання з чужих слів є похідними доказами, а тому й доказування має спрямовуватися до першоджерела відомостей, що мають значення для кримінального провадження й мінімізації їх інтерпретаторів. Утім, суд у винятко­вих випадках має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів. Під час прийнят­тя цього рішення суд зобов'язаний враховувати значення пояснень і показань у випадку їх правдивості для з'ясування певної обставини та їх важливість для розуміння інших відомостей; інші докази щодо цих питань, які надавалися або можуть бути надані; обставини на­дання первинних пояснень, які викликають довіру щодо їх достові­рності; переконливість відомостей щодо факту надання первинних пояснень; складність спростування пояснень або показань із чужих слів для сторони, проти якої вони спрямовані; співвідношення пока­зань із чужих слів з інтересами особи, яка надала ці показання; мож­ливість допиту особи, яка надала первинні пояснення, або причини неможливості такого допиту. Урахування вказаних положень у су­купності надає можливість суду дійти обгрунтованого висновку що­до визнання показань із чужих слів допустимими.

Показання з чужих слів можуть бути використані як з метою перевірки інших доказів, так і у випадках відсутності первинних доказів або визнання судом неможливості допиту особи, якщо вона відсутня під час судового засідання внаслідок смерті або через тяжку фізичну чи психічну хворобу, відмовляється давати показання в судовому засіданні, не підкорюючись вимозі суду дати показання; не прибуває на виклик суду, а її місцезнаходження не було встанов­лено шляхом проведення необхідних заходів розшуку; перебуває за кордоном та відмовляється давати показання (ч. 3 ст. 97 КПК України).

Показання з чужих слів є досить суперечливим інститутом кри­мінального провадження, оскільки донедавна українському кримі­нальному процесуальному праву він був невідомий. Він прийшов до нас із кримінального процесуального права США, в якому роз­роблено цілу теорію допустимості показань із чужих слів як доказів. За кримінальним процесуальним законодавством США до таких показань належить будь-яка інформація, яка не стосується особис­тих знань свідка, а є отриманою від третіх осіб. Така заява свідка за­звичай тягне за собою заперечення захисника іншої сторони, і суд може заборонити присяжним брати цю заяву до уваги. Однак із за­гального правила недопустимості показань із чужих слів як доказів є винятки: це заява особи, що перебувала на межі смерті, спонтанні вислови - вислови, які особа робить у запалі, не маючи часу на їх обдумування, заяви, зроблені свідком поза залою суду й зафіксовані письмово чи іншим чином (такі заяви можуть бути представлені як докази за умови, що свідок у суді підтвердить їх достовірність); заяви третіх осіб, які можуть викрити їх у вчиненні протиправного діян­ня; документи, записи, свідоцтва тощо^[44].

Таким чином, використання як доказів у кримінальному прова­дженні показань із чужих слів є винятком із загального правила що­до особистого сприйняття фактів особою, яка дає показання, оскіль­ки в такому випадку можуть відбуватись перекручування отриманої інформації, виникнення сумнівів щодо її достовірності та вплив суб'єктивного фактору, що зменшує її переконливість.

Використання показань із чужих слів як доказів - не загальне правило, а виняток з нього. У таких доказах закладено можливість помилки з причин суб'єктивного чинника. Вони формуються пізніше за первинні та на їх основі. Показання з чужих слів залежать не лише від змісту первинного джерела, а й від загальних закономірностей пе- редання та сприйняття інформації на кожному етапі ретрансляції. Під час передання фактичних даних відбувається їх фільтрація та зміна. Отже, у їх змісті не виключається надмірна частка суб'єктивності

Саме тому законодавець передбачив низку правил, що обме­жують використання таких доказів і визначають умови їх допусти­мості: а) правом визнати такі докази допустимими наділено лише суд; б) суд може визнати їх допустимими, якщо сторони погоджу­ються визнати їх доказами; в) суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів, якщо підозрюваний чи обвинува­чений створив або сприяв створенню обставин, за яких особа не може бути допитана; г) показання з чужих слів не може бути допус­тимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони нада­ються, якщо показання не підтверджуються іншими доказами, ви­знаними допустимими згідно з правилами КПК України; д) у будь- якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором або співробіт­ником оперативного підрозділу під час здійснення ними криміна­льного провадження.

2.