ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ОЦІНКА ДОКАЗІВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ

Відносини у сфері доказової діяльності є об’єктом по­стійного моніторингу на теоретичному, пізнавальному, прак- сіологічному рівнях. Адже саме доказування пронизує всю процесуальну діяльність (в широкому розумінні, як діяль­ність усіх суб’єктів) і надає можливість виконати завдання того чи іншого судочинства.

Дослідження судового доказу - це його безпосереднє сприйняття, тобто вивчення судом інформації про факти, яка вилучається з доказів^[358].

Тобто діяльність суду і сторін спору напрямлена на вилу­чення з наявних у справі доказів необхідної та достатньої для вирішення справи кількості інформації, яка підлягає вивчен­ню й оцінці і в кінцевому результаті буде покладена в основу прийнятого судом рішення.

При цьому процес дослідження доказів судом починаєть­ся набагато раніше, ніж відбувається саме судове засідання^[359].

Я. С. Калмикова з цього приводу зазначає, що на стадії під­готовчого провадження у справі дослідження доказів здій­снюється попередньо та не в повному обсязі.

Передбачені нормами КАС України від 6 липня 2005 р. № 2747-IV способи дослідження доказів мають свою специфі­ку, залежно від статусу джерела доказової інформації, у зв'язку з чим, процесуальне законодавство регламентує процедуру, послідовність та умови проведення такого дослідження^[361].

Дослідження доказів є важливою частиною адміністра­тивних проваджень і здійснюється судом, органом владних повноважень під час розгляду адміністративної справи. Сут­тєвою складовою дослідження доказів є визначення предме­та доказування, який конкретизується з урахуванням кожної адміністративної справи.

Предметом доказування виступають обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення позивача і відповідача, доводи й міркування суб'єкта звернення та упо­вноваженої особи, установлення наявності правопорушення компетентним органом або установлення обставин, які мають інше значення для вирішення справи^[362].

Особливість адміністративних проваджень і полягає в тому, що кожне з них має певні властивості, які відмежовують один вид проваджень від іншого.

У провадженнях у сфері управління доказуванню підля­гає таке: 1) чи підвідомча справа суб'єкта звернення розгля­ду саме цим суб'єктом владних повноважень; 2) чи порушені права та інтереси суб'єкта звернення або заінтересованої осо­би; 3) чи правомірні вимоги суб'єкта звернення; 4) чи право­мірні адміністративні акти, процедурні рішення, дії чи без­діяльність суб'єкта владних повноважень, які оскаржуються; 5) чи підлягають задоволенню вимоги суб'єкта звернення або заінтересованої особи; 6) чи заподіяно майнову шкоду по­рушенням прав і законних інтересів суб'єкта звернення.

У провадженнях із адміністративного судочинства дока­зуванню підлягає таке: 1) факти протиправних рішень, дій чи бездіяльності органу владних повноважень, що порушують права, свободи чи інтереси фізичних і юридичних осіб; 2) фак­ти наявності чи відсутності адміністративно-правового спору або спору про право; 3) факти наявності інтересів третіх осіб; 4) факти неможливості відмови позивача від адміністратив­ного позову повністю або частково, а відповідача - визнати ад­міністративний позов повністю або частково; 5) факти необ­хідності забезпечення доказів; 6) факти щодо невідкладного розгляду і вирішення справи; 7) факти про відмову у відкрит­ті провадження в адміністративній справі; 8) факти залишен­ня позовної заяви без розгляду; 9) факти зупинення та понов­лення провадження у справі; 10) факти закриття провадження у справі; 11) чи підлягає позов задоволенню; 12) чи заподіяно рішенням, дією чи бездіяльністю органу владних повнова­жень майнову, моральну шкоду; 13) чи є підстави допустити негайне виконання постанови.

Інші факти включаються до предмета доказування залеж­но від конкретних обставин справи, приміром, неможливос­ті виконання делегованих повноважень чи виконання адмі­ністративного договору, правомірності проведення підрахун­ку голосів на виборах чи референдумі тощо.

Не підлягають доказуванню преюдиційні факти та загаль­новідомі обставини (ст. 72 КАС України).

Преюдиційними фактами є: 1) факти, що встановлені судо­вим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, які не доказуються при роз­гляді інших справ, у котрих беруть участь ті самі особи або осо­ба, щодо яких (якої) встановлено ці обставини (ч. 1 ст. 72 КАС України). Це положення ґрунтується на правовій властивос­ті законної сили судового рішення, за якими особи, які брали участь у справі, не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти в такій справі; 2) вирок суду в кримі­нальній справі або постанова суду у справі про адміністратив­ний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений ви­рок чи постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діян­ня та чи вчинене воно цією особою (ч. 4 ст. 72 КАС України). Наприклад, при відшкодуванні позивачеві шкоди, заподіяної корупційними діями за ознаками ст. 23 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 р. № 3206-VI, адміністративний суд не може обговорювати вину відповідача чи встановлювати особу відповідача, оскільки ці питання з'ясовані при розгляді справи про адміністративне правопорушення. Але правові наслідки корупційних дій, роз­мір шкоди, завданої позивачеві, підлягають дослідженню^[363].

Загальновідомі обставини, які визнані судом, не потребу­ють доказування. Одні автори вважають, що це - обставини, які відомі широкому колу осіб, у тому числі й складу суду, тому не потребують доказування, а об'єктивність їх існування оче­видна.

Визнані факти - це обставини, які визнаються сторона­ми. Ці обставини можуть не доказуватися, якщо проти цього: по-перше, не заперечують сторони; по-друге, у суду не вини­кає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільнос­ті їх визнання. Відповідно до законодавства суд, орган владних повноважень (посадова особа) оцінюють докази за своїм вну­трішнім переконанням (ст. 86 КАС України), що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дос­лідженні. Крім цього, варто звернути увагу, що оцінка доказів здійснюється судом (суддею), органом владних повноважень (посадовою особою) після з’ясування всіх обставин у справі та перевірки їх доказами, заслуховування додаткових пояс­нень, свідчень, дослідження додаткових доказів, якщо вони є, і передує прийняттю рішення у справі^[364].

Попри законодавче закріплення (ст. 90 КАС України^[365]), правова природа оцінки доказів не є однозначною. Така оцін­ка розцінюється як елемент процесу доказування, етап дока­зування, стадія доказування тощо (подекуди відбувається під­міна й ототожнення цих понять). Тобто більшість дослідни­ків включають оцінку доказів до процесу доказування, хоча, як зауважує Я. С. Калмикова, існують і протилежні погляди^[366].

Оцінювати докази вправі будь-який суб’єкт адміністратив­ного провадження. Але незважаючи на те, що термін «оцінка» за своєю семантикою означає висновок щодо можливості й до­цільності використання того чи іншого доказу, саме оцінка до­казів судом призводить до ухвалення рішення у справі, вирі­шення публічно-правового конфлікту^[367].

У науці процесуального права, теорії доказування таке явище, як оцінка доказів, розглядається як:

- розумовий процес, який проходить за законом мислення;

- логічний акт, який виявляється в процесуальних діях;

- діяльність із розгляду за своїм переконанням кожного доказу окремо та всієї сукупності доказів, при якій визнача­ють їхню відносність, допустимість, достовірність та достат­ність для висновків з конкретної справи;

- психологічна діяльність суб’єктів пізнання, яка відбу­вається як у логічній, так і в процесуальній формі;

- дії суддів, спрямовані на встановлення достовірності доказів, які дають змогу зробити висновок про обґрунтова­ність позову;

- розумова діяльність суду, яка здійснюється на основі внутрішнього переконання, заснована на всебічному, повно­му й об’єктивному розгляді всіх обставин справи, спрямована на встановлення достовірності, достатності доказів у справі для встановлення фактів, які входять до предмета доказуван­ня та пізнання істини у справі;

- процесуальна діяльність суду, пов’язана із застосуван­ням норм матеріального права відповідно до доведених перед судом на підставі доказів фактичних обставин адміністратив­ної справи^[368].

Дослідники доказування в адміністративному судочин­стві позитивно обґрунтовують приналежність оцінки дока­зів до процесу доказування. У наукових роботах зустрічає­мо такі підходи: «оцінка доказів - це визначення належнос­ті та взаємного зв’язку доказів у їх сукупності. Оцінку дока­зів (допустимості, достовірності кожного окремого доказу, а також їх достатності) провадять тільки ті учасники, які ви­знаються суб’єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у справі, є рекомендуючою, а оцінка суду - владною»^[369]; «оцінка доказів - це розгляд за своїм переконанням кожного доказу окремо та всієї сукупності доказів, визначаючи їх від­носність, допустимість, достовірність і достатність для вис­новків по справі»^[370]; «оцінка доказів є самостійною проце­суальною категорією, яка знаходиться поза рамками поняття судового доказу, оскільки закони логічного доказування не можуть бути об’єктом правового регулювання»^[371].

Заслуговує на підтримку позиція, відповідно до якої оцін­ка доказів не є виключно розумовою, логічною діяльністю, адже вона має зовнішнє вираження у рішеннях і процесуаль­них діях. Отже, оцінка доказів характеризується наявністю внутрішньої (логічної) і зовнішньої (правової) сторін.

Оцінка доказів в адміністративному судочинстві здійс­нюється за внутрішнім переконанням судді, яке визнаєть­ся центральним, визначальним елементом у системі вільної оцінки доказів.

Питання про внутрішнє переконання й оцінку доказів за­вжди розділяло вчених. Одні з них вважали, що внутрішнє переконання судді є критерієм оцінки доказів, інші - що це не критерій, а результат оцінки доказів. Критерій же міститься в якості доказів. Різниця полягає в тому, що у першому випад­ку суддя може оцінити докази, оскільки вважає це за потріб­не саме зараз і в даному місці, а в другому - докази оцінюють­ся такими, якими вони є, за формулою «факти - уперта річ»^[372]. Саме друга позиція характеризує внутрішнє суддівське пере­конання як об’єктивне явище, засноване на всебічному дос­лідженні доказів і правосвідомості судді. Слово «внутрішнє» означає, що впевненість суду щодо правильного виснов­ку сформувалася під впливом його особистого сприйняття, без стороннього впливу, неупереджено.

Особисте сприйняття суддею свого знання як істинного створює широке поле для розсуду судді в процесі розумової ді­яльності з оцінки доказів, що і змушує законодавця регламен­тувати процес доказування та створювати додаткові гарантії для можливостей об’єктивної оцінки доказів. Оцінка доказів здійснюється відповідно до певних логічних та психологічних законів. Разом із тим, вона регулюється і процесуальним зако­нодавством, зокрема й з адміністративного судочинства.

Як уже наголошувалося, правила оцінки доказів в адміні­стративному судочинстві за внутрішнім переконанням мають законодавче закріплення. Вони означають дотримання судом таких вимог: 1) безпосереднє, всебічне, повне та об’єктивне до­слідження; 2) неможливість визначення пріоритету будь-якого доказу (наперед встановленої сили); 3) оцінка належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, достат­ності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності; 4) мотивація відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)^[373].

Отже, оцінка доказів за внутрішнім переконанням, маючи ознаки суб'єктивізму (будучи результатом розсуду), підпоряд­ковується об'єктивно визначеним законом критеріям, що ви­суваються до доказів (належності, допустимості, достовірнос­ті, достатності та взаємного зв'язку). Тобто суддівське переко­нання обмежується обранням під час доказової діяльності ва­ріантів із кількох юридично допустимих. Переконаність пови­нна ґрунтуватися на результатах вивчення і дослідження всіх обставин справи, на методах оцінки доказів. Остання, своєю чергою, полягає в тому, що суд від вірогідного знання встанов­лює достовірність кожного доказу, значення його для справи.

Оцінити докази означає визначити, наскільки точно вста­новлений кожен із них, у якому взаємозв'язку зі справою він перебуває. Під час оцінки доказів здійснюється уявне моде­лювання досліджуваних обставин та причинно-наслідкових зв'язків. Аналіз і синтез доказів допомагає виділити те загаль­не, що їх об'єднує, а саме - приблизно пояснити наявність низ­ки фактів дією однієї загальної причини^[374]. Завдяки оцінюван­ню доказів відбувається підведення виявлених фактичних даних під норму закону.

Таким чином, під оцінкою доказів судом в адміністратив­ному судочинстві доцільно розуміти елемент процесу дока­зування, змістом якого є розумово-практична діяльність суд­ді з розгляду кожного доказу на предмет наявності ознак на­лежності, допустимості, достовірності, достатності і взаємно­го зв'язку доказів у їх сукупності, що здійснюється у логічних формах, в межах закону та професійної правосвідомості і ре­зультатом якої є внутрішнє переконання судді щодо врахуван­ня чи відхилення доказів для встановлення предмета доказу­вання в адміністративній справі.

Із оновленням законодавчого забезпечення здійснення адміністративного судочинства в правилах оцінки доказів з'явилася нова норма (інші - ідентичні статті 86 КАС 2005 р.), відповідно до якої «Суд надає оцінку як зібраним у справі до­казам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних дока­зів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахуван­ня кожного доказу (групи доказів)» (ч. 4 ст. 90 КАС України).

На думку К. С. Пащенка, такий підхід є доволі слушним, оскільки засвідчує важливість не просто оцінки належності, допустимості, достовірності, достатності, взаємозв'язку дока­зів, а й наголошує на відображенні такої оцінки (щодо кожно­го доказу і їх сукупності) у судовому рішенні^[375].

Також варто зауважити, що поряд із безпосередніми пра­вилами стосовно оцінки доказів чинний КАС України містить низку норм, тією чи іншою мірою пов'язаних із цим видом су­дової діяльності, як-от: 1) «правова оцінка, надана судом пев­ному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду» (ч. 7 ст. 78); 2) «під час проведення врегулювання спо­ру суддя не має права надавати сторонам юридичні поради та рекомендації, надавати оцінку доказів у справі» (ч. 6 ст. 186); 3) «обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі пов­но і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судово­му засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи» (ч. 3 ст. 242); 4) «у мотивувальній частині рішення за­значаються: 3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведе­ного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності під­став для задоволення позову» (ч. 4 ст. 246); 5) «не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:

1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду спра­ви; 2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом» (ст. 361).

Тобто в КАС України закріплено оцінку як алгоритм (модель) дій судді, ознаку судового рішення^[376].

На дотримання вказаних правил націлена й судова прак­тика. Касаційним адміністративним судом у складі Верхов­ного Суду в 2019 році розглянуто 45570 справ і матеріалів (у 2018 р. - 37449)^[377].

Серед ключових рішень Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в частині доказування, що так чи інакше пов'язані з оцінкою доказів, у період 2018-2019 рр. можна назвати такі:

- загальнодоступність певної інформації сама по собі не свідчить про її загальновідомість та не звільняє суд від обов'язку її дослідження (постанова у справі № 826/19844/16 від 18 квітня 2018 р.) ;

- про належність доказів надіслання позовної заяви суб'єктом владних повноважень (постанова у справі № 820/1186/17 від 20 червня 2018 р.: належним доказом на­діслання суб'єктом владних повноважень позовної заяви з до­датками відповідачу та третім особам є квитанція або касовий чек, у якому зазначено найменування оператора та об'єкта поштового зв'язку, які надають послуги, дата та вид послуги, її вартість;

- надання органом ДФС висновку науково-правової екс­пертизи до суду не є належним доказом відповідно до стат­ті 73 КАС України (постанова № 826/6667/16 від 30 жовтня

2018 р.: аналогічний висновок наведений у постанові Верхов­ного Суду від 30 жовтня 2018 р. у справі № 826/6667/16 (номер провадження № К/9901/44343/18).

Окрім того, важливими для оцінки доказів в адміністра­тивному судочинстві стали зразкові справи. Так, упродовж

2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верхов­ного Суду розглядав 28 зразкових справ, з яких 25 надійшло того року. У 13 справах відмовлено у відкритті провадження, в 1 справі провадження закрито, по суті розглянуто 9 справ. У 2019 році набрали чинності 2 рішення, ухвалені у 2018 році, та 3 рішення, ухвалені у 2019 році: усі справи стосувалися со­ціальних і пенсійних питань^[378].

Назагал слід відзначити позитивність і практичну доціль­ність узагальнення правових позицій цієї судової інстанції у розрізі категорій спорів, що сприяє ефективному право- застосуванню^[379].

4.