6.4. Представництво в адміністративному процесі

Ст. 55 Конституції України закріплює положення, згідно з яким, кожному надається право будь-якими не забороненими законом ga- собами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а у ст.

В юридичній літературі з цивільного процесу представництво визначається по-різному. По-перше, як процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові в з’ясуванні об’єктивної істини в справі, постановлені законного і обгрунтованого рішення^[84]. По-друге, як правовідносини, за котрими одна особа (представник) здійснює в суді процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи (яку представляють)^[85]. Треба зазначити, що в адміністративному судочинстві процесуальне представництво несе на собі відбиток правовідносин, що складаються при розгляді публічно-правового спору, тому діяльність представника спрямована на захист суб’єктивних прав та інтересів іншої особи, публічних інтересів. Під адміністративно-процесуальним представництвом розуміють правовідносини, у яких одна особа (представник) на підставі повноважень, наданих їй договором або

законом, вчиняє в адміністративному процесі процесуальні дії від імені та в інтересах сторони, третьої особи, спрямовані на захист та реалізацію їх прав та інтересів у публічно-правовій сфері.

Згідно з ч. 2 ст. 56 КАС України, представником може бути фізична особа, яка має адміністративну процесуальну дієздатність, відповідно до ч. 2 ст. 48 КАС України. Отже, це особа, яка досягла повноліття і не визнана судом недієздатною, або особа, яка нге не досягла повноліття по спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вона відповідно до законодавства може самостійно брати участь. Наприклад, ч. 2 ст. 156 Сімейного кодексу України передбачає право неповнолітніх батьків, які досягли чотирнадцяти років, на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини. Таким чином, за загальним правилом, представником може бути особа, яка досягла повноліття, проте у деяких випадках представниками можуть виступати й неповнолітні саме тоді, коли вони виконують функції законних представників відносно своїх дітей.

Частиною 1 ст. 57 КАС України встановлено осіб, які не можуть бути представниками в адміністративній справі, що розглядається судом. Отже, не можуть бути представниками в суді особи, які беруть участь у справі як:

- секретар судового засідання;

- експерт;

- спеціаліст;

- перекладач;

- свідок.

Вважаємо, що перелічені особи можуть бути представниками в адміністративному суді по справах, в яких вони не виконують зазначені функції.

Частиною 2 ст. 57 КАС України передбачено також, що за загальним правилом, не можуть бути представниками в суді також:

- судді;

- прокурори;

- слідчі.

Проте КАС України встановлено два випадки коли ці особи мають можливість виконувати в адміністративному судочинстві функції представника. По-перше, в разі, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою

у справі. По-друге, зазначені особи можуть вступати в процес як законні представники сторони чи третьої особи, тобто здійснювати представництво своїх неповнолітніх дітей або усиновлених, а також в інтересах осіб, що перебувають під їх опікою або піклуванням.

В юридичній літературі процесуальне представництво поділяють на різні види.

У відповідності до ч. 4 ст. 56 КАС України, права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб, захищають у суді їхні законні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Мова йде про законне обов’язкове процесуальне представництво, як спрямоване на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі, тобто є недієздатними або частково дієздатними. В законодавстві також встановлюється положення, згідно з яким, права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна

дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні законні представники - батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

Законним представником органу, підприємства, установи, організації в суді є його керівник чи інша особа, повноважена законом, положенням, статутом (ч. 7 ст. 56 КАС України). Як законні представники діють також органи та інші особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ч. 8 ст. 56 КАС України). У разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, а також у разі, якщо законний представник цих осіб не має права вести І справу в суді з підстав, встановлених законом, суду надається право зупинити провадження в справі та ініціювати перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, питання про призначення чи заміну законного представника.

Нещодавно в правовій системі України було запроваджено новий, безумовно прогресивний соціально орієнтований інститут безоплатної правової допомоги. У відповідності до Закону України «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 р., здійснення представництва інтересів осіб може відбуватись у межах наданнябезоплатної вторинної правової допомоги. Видами безоплатної вторинної правової допомоги є здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами, а також складення документів процесуального характеру.

могу в адміністративному процесі згідно зі ст. 14 вказаного Закону мають такі категорії осіб:

1) особи, які перебувають під юрисдикцією України, якщо середньомісячний сукупний дохід їхньої сім’ї нижчий суми прожиткового мінімуму, розрахованого та затвердженого відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум» для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення, інваліди, які отримують пенсію або допомогу, що призначається замість пенсії, у розмірі менше двох прожиткових мінімумів для непрацездатних осіб, - на всі види правових послуг, передбачених ч. 2 ст. 13 Закону України «Про безоплатну правову допомогу»;

2) діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, безпритульні діти, діти, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім’ї, - на всі види правових послуг, передбачених ч. 2 ст. 13 Закону України «Про безоплатну правову допомогу»;

3) особи, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», - на всі види правових послуг, передбачених ч. 2 ст. 13 Закону України «Про безоплатну правову допомогу», до моменту прийняття рішення про надання статусу біженця та у разі, якщо особа оскаржує рішення щодо статусу біженця;

4) ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особи, які мають особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, особи, які належать до числа жертв нацистських переслідувань, - на правові послуги, передбачені п.п. 1-3 ч. 2 І ст. 13 Закону України «Про безоплатну правову допомогу», стосовно питань, пов’язаних з їх соціальним захистом;

5) особи, щодо яких суд розглядає справу про обмеження цивільної І дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та

поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, - на правові послуги, передбачені п.п. 2 і 3 ч. 2 ст. 13 Закону України «Про безоплатну правову допомогу», протягом розгляду справи в суді та ін.

Крім того, право на безоплатну вторинну правову допомогу мають громадяни держав, з якими Україна уклала відповідні міжнародні договори про правову допомогу, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також іноземці та особи

без громадянства відповідно до міжнародних договорів, учасником яких є Україна, якщо такі договори зобов’язують держав-учасниць надавати певним категоріям осіб безоплатну правову допомогу.

Вторинну правову допомогу надають Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, які забезпечують здійснення представництва інтересів суб’єктів права на безоплатну вторинну правову допомогу в судах. Безпосередньо ж представниками інтересів осіб у межах надання безоплатної вторинної правової допомоги є адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу на постійній основі за контрактом, а також адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу на тимчасовій основі на підставі договору.

Представник може здійснювати свої повноваження тільки на підставі документів, передбачених в законі (ст. 58 КАС України). В разі, коли представник бере участь в адміністративному процесі на основі договору, такими документами є довіреність. Оригінали довіреностей або засвідчені підписом судді копії з них приєднуються судом до справи. Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному суді посвідчується нотаріусом або посадовою особою, якій відповідно до закону надано право посвідчувати довіреності. Згідно до ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» повноваження адвоката на надання правової допомоги можуть посвідчуватись наступними документами:

- договором про надання правової допомоги;

- довіреністю;

- ордером;

- дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об’єднанням та повинен містити підпис адвоката. Типова форма ордера затверджується Радою адвокатів України. До ордера адвоката обов’язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін. Довіреності або інші документи, які підтверджують повноваження представника і були посвідчені в інших державах,

повинні бути легалізовані в установленому законодавством порядку, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду від 6 березня 2008 р. № 2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» встановлено, що адміністративним судам необхідно враховувати, що порядок консульської легалізації встановлюється Міністерством закордонних справ України (ст. 54 Консульського статуту України, затвердженого Указом Президента України від 2 квітня 1994 р.) та Інструкцією про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженої наказом Міністерства закордонних справ України від 4 червня 2002 р. № 113, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України від 26 червня 2002 р. № 535/6823. Разом із тим, згідно зі ст. З Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, 1961 р., єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису або якості, в якій виступала особа, що підписала документ, автентичності відбитку печатки або штампа, яким скріплено документ, є проставлення апостиля компетентними органами держави, в якій документ був складений. Отже, документ, на якому проставлено апостиль, не потребує жодного додаткового оформлення чи засвідчення і може бути використаний у будь-якій іншій державі-учаснипі Конвенції. Водночас Україна є учасницею окремих міжнародних договорів, якими скасовуються будь-які додаткові засвідчення офіційних документів, що подаються до установ держав-учасниць такого Договору. Такими є договори про правову допомогу між Україною та Грузією, Молдовою, Узбекистаном, Литвою, Латвією, Естонією, Чехією, Угорщиною, Польщею, Монголією, Македонією, В’єтнамом, КНР та іншими. У відносинах між Україною та країнами СНД чинною є Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. Згідно зі ст. 13 цієї Конвенції та міжнародними договорами про правову допомогу документи, які на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні та користуються на території інших Договірних Сторін, є доказовою силою офіційних

Законні представники підтверджують свої повноваження документами, які посвідчують займану ними посаду чи факт родинних, опікунських тощо відносин з особою, інтереси якої вони представляють. Засвідчені підписом судді копії цих документів приєднуються до справи. Якщо особа діє від імені органу, підприємства, установи, організації, то її повноваження підтверджуються довіреністю за підписом керівника або іншої уповноваженої на те законом, положенням, статутом особи і засвідчуються печаткою цього органу, підприємства, установи, організації.

Важливим є питання про повноваження представника в адміністративному процесі. Загальним положенням є те, що представник має право на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа. Розпорядження довірителя представникові, який бере участь в адміністративному процесі на основі договору, щодо ведення справи є обов’язковими для нього. Треба зазначити, що повноваження представників, які беруть участь в адміністративному процесі на основі договору є дещо обмеженими порівняно з законними представниками. Зокрема для них встановлений спеціальний порядок реалізації повноважень, які стосуються виконання дій, націлених на розпорядження предметом спору та подальший розвиток адміністративного процесу. Таким чином, такі спеціальні повноваження, як право повністю або частково відмовитися від адміністративного позову, визнати адміністративний позов, змінити адміністративний позов, досягнути примирення, передати повноваження представника іншій особі (передоручення), оскаржити судове рішення можуть бути здійснені договірними представниками в процесі тільки за умови того, що право на вчинення кожної із цих дій спеціально обумовлене у виданій їм довіреності.

КАС України встановлює строки повноважень представника, який діє в адміністративному процесі на основі договору. Повноваження представника чинні протягом часу провадження у справі, якщо інший строк не зазначено у довіреності (ч. З ст. 59 КАС України). Існує також спеціальне обмеження строку дії довіреності, виданої в порядку передоручення: вона не може діяти довше, ніж основна довіреність, на підставі якої видана довіреність про передоручення. При визначенні підстав і порядку припинення

представництва за довіреністю, скасування довіреності та відмови представника від наданих йому повноважень КАС України містить посилання на статті 248 - 250 Цивільного кодексу України. Так, ст. 248 ЦК України встановлені підстави припинення представництва за довіреністю:

- закінчення строку довіреності;

- скасування довіреності особою, яка її видала;

- відмова представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

- припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

- припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

- смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності;

- смерть особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов’язаний негайно повернути довіреність. Довіреність або передоручення може також припинятися у будь-який час при скасуванні її особою, яка видала довіреність (за винятком безвідкличної довіреності). Відмова від цього права є нікчемною (ст. 249 ЦК України). При цьому, особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

Представник може відмовитися від наданих йому повноважень, про що зобов’язаний негайно повідомити особу, яка його ними наділила, та суд (ч. 4 ст. 59 КАС України, ст. 250 ЦК України). При цьому він не може брати участь у цій справі як представник іншої сторони. Проте представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, що висуваються до порядку відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю.

Законні представники мають право здійснювати усі процесуальні права та обов’язки сторони чи третьої особи, яку він представляє, діючи в її інтересах. Таким чином, законні представники здійснюють свої повноваження за умови діяти в інтересах осіб, яких вони представляють. Адміністративний суд контролює здійснення повноважень законними представниками, та у разі, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.