Поняття та види екологічної безпеки
За сучасних умов розвитку суспільства, коли стан довкілля в Україні призвів до того, що воно стало одним із безпосередніх джерел загрози життю та здоров’ю громадян, процес дослідження екологічної безпеки має особливе значення.
Темпи деградації довкілля в Україні перевищили швидкість процесів біологічного пристосування живих організмів до середовища існування, тобто порушення екосистеми набуває незворотного характеру[136].Забезпечення екологічної безпеки за сучасних умов є важливою проблемою державної екологічної політики та невід’ємною умовою сталого економічного і соціального розвитку України[137]. Це зумовлено значним антропогенним порушенням і техногенною перевантаженістю території України, негативними екологічними наслідками Чорнобильської катастрофи, неефективним використанням природних ресурсів, широкомасштабним застосуванням шкідливих і недосконалих технологій, неконтро- льованим ввезенням в Україну екологічно небезпечних технологій, матеріалів, негативними наслідками оборонної і військової діяльності[138] та природними катаклізмами.
Тривалий час економіка України централізовано формувалася з величезними структурними диспропорціями. Неефективна економічна система спричинювала неекономічне використання ре- 1 2 3
сурсів і неефективне споживання енергії у сфері монополізованого виробництва. Так, питома вага важкої промисловості з її ресурсомісткими технологіями, становить в економіці України 61 % ВВП (порівняно із 34 % у країнах ЄС)1. Формування національної системи безпеки має спиратися на прогнозну імовірність стану її складових і зокрема — екологічної безпеки.
Наукові визначення екологічної безпеки виходять з того, що вона є різновидом загального поняття безпека (від англ. — security), яке означає стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз[139] [140]. З огляду на наведене вище поняття слід зробити висновок, що проблему екологічної безпеки належить розглядати в рамках найбільшої проблеми — національної безпеки загалом, оскільки остання слугує єдиній меті — забезпеченню безпеки життєво важливих інтересів усього населення країни[141]. Близьким до цього є визначення екологічної безпеки як забезпечення захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства, довкілля, держави від реальних або потенційних загроз, що її створюють антропогенні чи природні чинники навколишнього середовища[142]. Водночас існує й ширше розуміння екологічної безпеки: 1) забезпечення гарантій запобігання екологічно значним катастрофам та аваріям унаслідок сукупний дій, станів і процесів, що прямо чи опосередковано не призводять до цих подій; 2) рівень відповідності наявних або уявлених умов завданням збереження здоров’я населення і забезпечення тривалого і сталого соціально-економічного розвитку; 3) комплекс станів, явищ і дій, що забезпечують екологічний баланс на Землі та в будь-яких її регіонах на рівні, до якого фізик- но, соціально-економічно, технологічно і політично готове люд- ство[143]. В юридичній науці поняття «екологічна безпека» аналізується з різних позицій. Вона може розглядатися як один із головних принципів природокористування та охорони навколишнього природного середовища, відповідно з яким будь-яка екологічно значима діяльність, а передбачувані у законодавстві та здійснювані на практиці природоохоронні заходи мають оцінюватися з позиції безпеки. Так, Г. П. Серов визначає екологічну безпеку особи, суспільства і держави як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави в процесі взаємодії суспільства і природи від загроз: 1) з боку природних об’єктів, властивості яких змінені забрудненням, засміченням унаслідок антропогенної діяльності (виникнення аварій, катастроф, здійснення тривалої господарської та інших видів діяльності) чи навмисно з метою екологічних диверсій, агресій або природних явищ та стихійного лиха; 2) зумовлених знищенням, пошкодженням або виснаженням природних ресурсів (загроза незабезпечення суспільства і держави природними ресурсами)1. Важливою тезою є положення, згідно з яким стрижнем концепт- ції екологічної безпеки є теорія екологічного ризику і прикладна її частина — визначення рівня прийнятного ризику[144] [145]. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає екологічну безпеку як стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров’ я людей. Вона гарантується громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємопов’ язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів. Можна припустити, що екологічна безпека визначається в об’єктивному (ч. 1, ст. 50) та суб’єктивному (ч. 2, ст. 50) значенні, беручи до уваги, що законом вона гарантується як певна юридична можливість, тобто суб’єктивне право громадян України, яке можна ідентифікувати з екологічним правом громадян на безпечне для життя і здоров’ я навколишнє природне середовище, закріплене у ст. 50 Конституції України та ст. 9 вищезазначеного екологічного закону[146]. Але Державний стандарт України 216593 «Безпечність промислових підприємств. Терміни і визначення» наводить інше розуміння названої безпеки. Відповідно до нього екологічна без- пека — це відсутність дій, станів і процесів, які прямо чи опосередковано призводять до суттєвої шкоди. Суб’єктами правовідносин у сфері екологічної безпеки є: громадяни України, інші фізичні та юридичні особи, держава. Об’єктами зазначених правовідносин виступають життя і здоров’ я людей, безпечне навколишнє середовище та його компонент- ти (природні умови). Відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» ч. 1 ст. 50 випливає також, що в наведеному законі юридично зафіксовано спробу визначити екологічну безпеку як відповідний біологічний, хімічний, фізичний стан середовища, що є небезпечним для здоров’я людей. При цьому це має бути саме такий стан довкілля, за якого здійснюється система запобігання настанню небезпеки, тобто загрози. Так, В. І. Андрейцев зазначає, що визначення екологічної безпеки в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» є не дуже вдалим, якщо враховувати надзвичайну складність визначення тієї межі якості природного оточення, яка зумовлює активне здійснення системи запобіжних дій щодо відвернення погіршення екологічної обстановки й унеможливлення настання загрози, тобто ризику для здоров’я людей. Незрозумілим зі змісту коментованої статі є й питання про те, хто визначає такий стан довкілля і забезпечує реалізацію превентивних заходів. Чи це є обов’ язок держави, її органів контролю або ж фізичних і юридичних осіб, діяльність яких призводить до погіршення екологічної обстановки й виникнення небезпеки для здоров’я людей? Слід погодитися з думкою Л. Бондара, який вважає, що екологічна безпека як елемент національної безпеки є поняттям більш об’ ємним і є станом навколишнього природного середовища, за якого організаційно-правовими, науково-технічними, економіко- політичними та іншими заходами забезпечується: належна якість навколишнього природного середовища, тобто такий стан довкілля, за якого залишається незмінною анатомічна цілісність організму і при перебуванні в цьому середовищі нормально відбуваються його фізіологічні процеси; відсутність загроз для природного середовища і для людини; запобігання погіршенню якості навколишнього природного середовища; охорона, відтворення і поліпшення природних об’ єктів до належної якості; усунення наявного негативного впливу на природні об’ єкти[147]. А. Качинський, розглядаючи екологічну безпеку, зазначає: Україні потрібна принципово нова система державної екобезпе- ки. Її основу має становити розроблення адекватного організаційно-правового та господарського механізмів управління природокористуванням1. Концептуальні засади національної екологічної безпеки потребують коригування з огляду на особливості місцевої, регіональної, галузевої й транснаціональної безпеки та реальних засобів забезпечення правових потреб особи, суспільства і держави. Тому виправданим видається акцентування уваги в національній екологічній безпеці на стан захищеності громадян, на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище та його адекватність праву на екологічну безпеку людини і громадянина від будь-яких загроз внутрішнього та зовнішнього впливу. Так, Є. Хлобистов дає таке визначення екологічної безпеки, як відсутність дії, станів і процесів, які прямо чи опосередковано викликають істотну шкоду для навколишнього природного середовища, населення та матеріальних об’єктів. Екологічний показник безпеки — це кількісна характеристика одного чи кількох аспектів, яка відображає вплив п2риродних або техногенних чинників на навколишнє середовище[148] [149]. У цьому сенсі певний інтерес становлять положення про доцільність розроблення і послідовної реалізації Концепції міжнародної екологічної безпеки, висунутої у липні 1988 року на черговій нараді колишнього Політичного консультативного комітету держав — учасниць Варшавського договору[150], згідно з якою міжнародна екологічна безпека має сприяти сталому і безпечному розвитку всіх держав і створенню сприятливих умов для життя кожного народу і кожної людини, що передбачає такий стан міжнародних відносин, за якого забезпечується збереження, раціональне використання, відтворення і поліпшення якості навколишнього середовища. На сьогоднішньому етапі розвитку суспільства як в Україні, так і в глобальному масштабі заслуговує на увагу і всебічну підтримку модель суспільства сталого екологічного розвитку, основні принципи якого сформульовано на Всесвітньому саміті, що відбувався у Ріо-де-Жанейро 1992 року, (і підтримані Всесвітнім самітом 1997 року в Нью-Йорку та 2002 року в Йоганесбурзі[151]), де було ухвалено Всесвітній план дій — Порядок денний на ХХІ століття. Екологічна безпека є різноплановою і поліфункціональною ін- тегрованю категорією, яка відтворює реальне біолого-фізичне, технологічне, економічне та соціальне явище, а тому може розглядатися крізь призму: 1) стану навколишнього природного середовища (фізико- біологічний підхід); 2) стану розвитку техніки і технологій, що внеможливлюють або зменшують рівні екологічної небезпеки (технологічний підхід); 3) стану економічного забезпечення екологічної безпеки (економічний підхід); 4) стану розвитку відносин екологічної безпеки, що передбачає створення соціальної інфраструктури екологічної безпеки (соціальний підхід); 5) стану захищеності екологічних інтересів особи, суспільства і держави, а також екологічних прав громадян, зокрема права на екологічну безпеку (державно-правоввий підхід); Саме у двох останніх пунктах екологічна безпека розглядається як різновид і складова національної й транснаціональної безпеки, тобто як сукупність соціально-правових і державно- правових інституції, функціонування яких має спрямовуватися на відвернення будь-якої загрози для людини, суспільства і держави, як основи задоволення національних екологічних інтересів та забезпечення екологічних прав громадян. Отже, обов’язковою ознакою екологічної безпеки є її регламент- тування і регулювання у відповідних правових приписах чинного законодавства на рівні національного і міжнародного правового регулювання. Слід зазначити, що екологічна безпека відбивається у правових приписах як певна сфера пріоритетності будь-якої діяльності, а в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», Законі України «Про екологічну експертизу» та інших актах законодавства — як основний принцип еколого- правового регулювання та напряму державної екологічної політики України. Правові приписи стосовно екологічної безпеки містяться сьогодні як на рівні механізму конституційного, законодавчого, так і підзаконного нормативно-правового регулювання. Вони передбачають чіткі імперативи обов’язкового дотримання вимог, норм, нормативів екологічної безпеки для осіб, які здійснюють екологічно ризиковані види діяльності, та держави як гаранта прав і уповноважують громадян на екологічну безпеку як абсолютне і галузеве суб’єктивне право. Вищенаведене дає підстави виокремити найсуттєвіші ознаки, притаманні екологічній безпеці як об’єкту права: 1) складова (елемент) національної й транснаціональної безпеки; 2) стан розвитку соціальних правовідносин і соціально- правових зв’язків уповноважених на екологічну безпеку громадян та інших уповноважених і зобов’язальних суб’єктів; 3) наявність системи державно-правових та інших соціальних засобів запобігання виникненню різноманітних загроз шляхом регулювання екологічно небезпечної діяльності; 4) спрямована дія на сферу екологічно ризикованих видів діяльності чи природних стихійних явищ, здатних призвести стан довкілля до рівня, небезпечного для життя і здоров’ я людей, суспільства і держави; 5) попередження екологічно ризикованих дій, станів і процесів, що можуть завдавати суттєвої шкоди державі, суспільству чи окремій особі. Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення екологічній безпеці як юридичної категорії: це складова національної й транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв’язків, за яких системою правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеність права громадян на безпечне для життя і здоров’ я довкілля, забезпечується регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і запобігання погіршенню стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров’я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткої конститу- ціоналізації в чинному законодавстві[152]. 13.2.