Суб'єктивне публічне право

5.3.1. Сутність суб'єктивних публічних прав приватної особи

Суб'єктивні права приватної особи є частиною структури адмі­ністративно-правового статусу особи.

Суб'єктивні права особи - це надана й гарантована державою через закріплення у правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки цієї особи.

Ознаками наявності в учасників адміністративних правовід­носин суб'єктивних прав є: можливість певної поведінки з метою задоволення своїх інтересів; наявність адміністративної право- суб'єктності; можливість реалізації поведінки в адміністратив­них правовідносинах; обмеженість поведінки межами адмініст­ративно-правових норм, вихід за які є порушенням правових приписів.

Суб'єктивні права встановлюють індивідуально-конкретну владну міру свободи поведінки, що надається уповноваженому суб'єкту з метою задоволення його інтересів і яка забезпечена відповідними обов'язками інших суб'єктів та гарантіями держави.

Суб'єктивні права відзначаються публічністю, що означає змогу приватних осіб впливати на управлінські процеси, брати участь у державній і суспільно-політичній діяльності, реалізовувати права і свободи, надані Основним Законом держави, оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, їх посадових осіб до суду чи в позасудовому порядку.

Суб'єктивні права у сфері публічного управління (або суб'єктивні публічні права приватної особи) - це надана і гарантована держа­вою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки особи (суб'єкта), що забезпечена кореспондованим зобов'язанням іншого суб'єкта у правовідноси­нах публічного управління.

Для суб'єктивних прав у сфері публічного управління харак­терні такі ознаки: адміністративно-правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж у поведінці, належність особам, які мають адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність, наявність державних гарантій.

Система суб’єктивних публічних прав приватних осіб склада­ється:

- з прав на свободу слова, зібрань, об’єднання, віросповідання;

- з прав, пов’язаних з участю громадян в управлінні держав­ними справами (активне та пасивне виборче право, право на здійс­нення громадського контролю, право на участь у відправленні правосуддя);

- з прав на отримання адміністративних послуг;

- з прав на користування публічним майном (вулиці, площі, парки тощо);

- з прав, пов’язаних із можливістю захисту своїх прав і свобод (право на звернення).

Згідно з основними правами та обов’язками, закріпленими в нормах Конституції України, потрібно розрізняти: права грома­дян, закріплені в нормах адміністративного права, які розвивають і конкретизують права, закріплені в Конституції України (право на участь в управлінні державними справами, право на медичну допо­могу, право на освіту тощо); права громадян, передбачені нормами тільки адміністративного права (наприклад ті, що зумовлені наяв­ністю паспортної системи).

Суб’єктивні публічні права приватних осіб можна визначити як права, якими користуються приватні особи у сфері публіч­ного управління, вони є підґрунтям відносин приватних осіб із державою, складовим елементом адміністративно-правового статусу останніх і реалізуються в межах адміністративно-правових відносин.

5.3.2. Окремі суб’єктивні публічні права та їх реалізація

У юридичній літературі слово «право» вживається у двох основних значення - об’єктивному та суб’єктивному, що дозволяє розглядати правову дійсність у двох аспектах: як систему норм права і як можли­вості та повноваження, що належать суб’єктам на основі й у межах цих норм. Норми об’єктивного права регулюють поведінку особи,

визначають зміст прав та обов’язків, а суб’єктивне право є засобом реалізації можливостей та інтересів особи. Саме за допомогою об’єк­тивного та суб’єктивного права особа реалізує себе, свій соціальний, юридичний і матеріальний потенціал, свої інтереси.

Суб'єктивне право особи - це забезпечена державою і закріплена в нормах права можливість певної поведінки, спрямованої на здійс­нення певних прав.

У загальному вигляді зміст будь-якого суб’єктивного права поля­гає в тому, що воно надає уповноваженому суб’єктові можливості:

а) поводити себе відповідним чином (право на свої дії);

б) вимагати відповідної поведінки від інших суб’єктів (право на чужі дії);

в) звертатися до держави за захистом свого юридичного права.

Суб’єктивне право визначає межі юридичної можливої пове­дінки певної особи, яка задовольняє її інтереси.

Суб'єктивні обов'язки особи. Суб’єктивні права й суб’єктивні обов’язки нерозривно пов’язані та не можуть існувати одне без одного, оскільки право однієї особи, як правило, не може бути реалізовано поза виконанням обов’язку іншою особою.

У сфері публічного адміністрування до ознак суб’єктивних адміністративно-правових обов’язків належать такі: необхідна, належна поведінка; покладаються тільки на правоздатну та дієздатну особу; покладаються в інтересах інших осіб; існують у правовідносинах; не можуть існувати поза зв’язком із суб’єктив­ними правами у сфері публічного адміністрування; їх реалізація забезпечується державним примусом; мають юридичну природу, оскільки закріплені адміністративно-правовими нормами, а їх виконання забезпечується застосуванням державного примусу.

Суб'єктивні адміністративно-правові обов'язки - це покладена державою та закріплена в адміністративно-правових нормах міра належної поведінки суб’єкта в публічних правовідносинах, їх реалі­зація, забезпечена можливістю застосування державного примусу.

Реалізація суб'єктивних публічних прав. Суб’єктивні публічні права реалізуються через систему суб’єктивних публічних прав та обов’язків приватних осіб.

Нормами адміністративного права регулюються (закріплю­ються) всі ті права та свободи приватної особи, якими вона користу­ється у сфері публічного адміністрування і не може реалізувати без вступу у відносини з органами публічної влади.

Система реалізації суб'єктивних публічних прав приватних осіб має у своєму складі:

- права на свободу слова, зібрань, об’єднань, віросповідання;

- права, пов’язані з участю громадян в управлінні державними справами (активне та пасивне виборче право, право на здійснення громадського контролю, право на участь у відправленні право­суддя);

- право на отримання адміністративних послуг;

- право на користування публічним майном (вулиці, площі, парки тощо);

- права, пов’язані з можливістю захисту своїх прав і свобод (право на звернення).

Згідно з основними правами та обов’язками, закріпленими в нормах Конституції України, слід розрізняти: права громадян, закріплені в нормах адміністративного права, які розвивають і конкретизують права, закріплені в Конституції України (право на участь в управлінні державними справами, право на медичну допо­могу, право на освіту тощо); права громадян, передбачені нормами тільки адміністративного права (наприклад, зумовлені наявністю паспортної системи).

Суб’єктивні публічні права приватних осіб можна визначити як права, якими користуються громадяни у сфері публічного адміністрування; вони є підґрунтям відносин приватних осіб із державою, складовим елементом адміністративно-правового статусу приватних осіб і реалізуються в межах адміністративно- правових відносин.

5.3.2.1. Право на участь в ухваленні рішень

В Україні єдиним джерелом влади є народ, який може вирішу­вати важливі питання як власного життя, так і держави загалом.

Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукра­їнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обра­ними до органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання.

Управління державними справами здійснюється через участь у виборах, у референдумах, у діяльності політичних партій та орга­нізацій, в ухваленні рішень органами місцевого самоврядування та органами публічної влади, у проведенні регуляторної політики держави, через доступ до державної служби, звернення до орга­нів влади, доступ до інформації про діяльність влади, оскарження рішень органів влади.

Громадяни можуть брати участь у процесі підготовки та ухва­ленні рішень з важливих питань державного й суспільного життя.

Ухваленняуправлінських рішень - це процес трансформації вимог різноманітних груп і окремих громадян у прийнятні для суспіль­ства засоби та методи регулювання соціальних відносин.

З метою залучення громадян до участі в ухваленні рішень органів публічної влади запроваджують проведення консультацій з громад­ськістю з питань формування та реалізації державної політики.

Консультації з громадськістю - це процес комунікації між орга­нами державної влади й громадянами та їх об’єднаннями. Метою проведення консультацій з громадськістю є ухвалення рішень, у яких буде враховано права, інтереси та знання всіх зацікавле­них сторін. Консультації з громадськістю надають можливість громадянам впливати на зміст рішень, що ухвалюються органами влади.

Консультації з громадськістю можуть проводитися в таких формах:

- публічного громадського обговорення;

- електронних консультацій з громадськістю (безпосередні форми);

- вивчення громадської думки (опосередкована форма).

В обов’язковому порядку проводяться консультації з громадсь­кістю у формі публічного громадського обговорення та/або елек­тронних консультацій з громадськістю щодо проектів нормативно- правових актів, які стосуються конституційних прав, свобод та обов’язків громадян; стосуються життєвих інтересів громадян, зокрема впливають на стан навколишнього природного сере­довища; передбачають провадження регуляторної діяльності в певній сфері; визначають стратегічні цілі, пріоритети й завдання у відповідній сфері державного управління; стосуються інтересів територіальних громад, здійснення повноважень місцевого само­врядування, делегованих органам виконавчої влади відповідними радами; визначають порядок надання адміністративних послуг; стосуються правового статусу громадських об’єднань, їх фінансу­вання та діяльності; передбачають надання пільг чи встановлення обмежень для суб’єктів господарювання й інститутів громадян­ського суспільства; стосуються присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності, які за ними закріплені, об’єктам права власності, які належать фізичним особам, імен (псевдонімів) фізич­них осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій; стосуються витрачання бюджетних коштів.

Участь громадян у процесі ухвалення рішень реалізується через громадські ради, які створюються при міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласній, Київській та Севастопольській міській, районній, районній у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, як тимчасові консультативно-дорадчі органи для сприяння участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики.

Створення громадських рад при органах влади сприяє виник­ненню діалогу між державою та громадянами, який допомагає публічній владі вплинути на процедуру ухвалення суспільно-полі­тичних рішень у державі.

Громадська рада виконує відповідні функції: готує та подає органу пропозиції до орієнтовного плану проведення консуль­тацій із громадськістю, а також щодо проведення консульта­цій, не передбачених таким планом; подає органу обов’язкові для розгляду пропозиції з питань, щодо яких орган проводить консультації з громадськістю, а також щодо підготовки проектів нормативно-правових актів з питань формування та реалізації державної політики у відповідній сфері, удосконалення роботи органу; здійснює відповідно до законодавства громадську експер­тизу діяльності органу та громадську антикорупційну експертизу нормативно-правових актів і проектів нормативно-правових актів, які розробляє орган, та ін.

Право на участь громадян в ухваленні рішень спільно з орга­нами влади дозволяє громадянам вплинути на подальший розви­ток задоволення їх потреб, покращити рівень соціального захисту громадян та запропонувати владі альтернативні варіанти для вирі­шення суспільних проблем, а також виявити питання, вирішення яких є актуальним для громадян і публічної влади.

5.3.2.2. Право на звернення

Основними нормативно-правовими актами, які сприяють реалі­зації означеного права, є Конституція України, Закон України «Про звернення громадян»^[127] та інші нормативні правові акти, що закрі­пили право на звернення громадян до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення й дати обґрун­товану відповідь у встановлений законом строк.

Відповідно до Закону України від 2 жовтня 1996 р. «Про звер­нення громадян» держава гарантує право громадянам України звернутися до органів державної влади, місцевого самовряду­вання, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій неза­лежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, із заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-еконо­мічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скар­гою про їх порушення.

Сутність звернення полягає в тому, що між громадянином та органом публічної влади виникають відносини у зв'язку з реалі­зацією публічною адміністрацією управлінських функцій. Тому в цих правовідносинах є два обов'язкових суб'єкти: орган, наділений владними повноваженнями, та громадянин.

Законом України «Про звернення громадян» передбачено три види звернень громадян: пропозиції (зауваження), заяви (клопо­тання) і скарги.

Пропозиція (зауваження) - це звернення громадян, де вислов­люються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадо­вих осіб, а також думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльно­сті держави й суспільства.

Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним зако­нодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, уста­нов, організацій незалежно від форм власності, народних депу­татів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповід­ного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самовряду­вання, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб. Забороняється надсилати скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.

Крім того, Законом України від 13.01.2011 р. № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» передбачено право особи пода­вати індивідуальний або колективний письмовий, усний чи в іншій формі запит, зокрема до суб'єктів владних повноважень, про надання публічної інформації.

Найбільш використовуваним видом звернення є саме скарга. Подання скарг громадянами передбачає початок процедури оскар­ження рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб державних органів, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управ­лінських функцій безпосередньо до них самих чи до вищих за ієрар­хією адміністративних органів.

Означені форми звернень не потребують ведення окремого обліку, окремого порядку реагування на кожне з них. Важливість існування різних форм пов'язується з їх змістовою відмінністю, конкретною адресністю.

Окремі форми звернень доповнюють, а не виключають одне одного. Так, пропозиція або зауваження можуть включати думки громадян щодо будь-якої сфери діяльності держави й суспіль­ства. Зазвичай у пропозиції відбито власні спостереження, індиві­дуальну практику її автора, порушуються проблеми державного і громадського життя із зазначенням помилок у їх вирішенні, яких припускаються конкретні органи, а також пропонуються шляхи і способи вирішення цих проблем. Пропозиціям громадян приді­лено не так багато уваги, як тим же скаргам. Водночас пропозиції є безпосередньою можливістю для громадян брати участь у публіч­ному управлінні, вносити свої побажання, зауваження та загалом впливати на представників публічної влади.

Заява або клопотання здебільшого пов'язані з порушенням чинного законодавства, недоліками діяльності підприємств, уста­нов, організацій незалежно від форм власності, народних депу­татів України, депутатів місцевих рад, службових осіб і містять власні ідеї, думки, пропозиції щодо поліпшення діяльності адре­сатів звернень.

У скарзі зазначаються порушення особистого права громадя­нина, обґрунтовуються вимоги про скасування рішення, яким право порушено, про притягнення до відповідальності службових осіб, які ухвалили таке рішення.

Право вибору виду звернення належить його автору. Звернення громадян (скарги) можуть стосуватися дій (рішень) публічної адмі­ністрації, внаслідок яких порушуються права й законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створюються перешкоди у здійсненні громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно накладаються на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.

Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання держав­ної мови. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Ці принципи закрі­плено в Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. і Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримі­нації від 7 березня 1966 р.^[128].

Подання скарги не передбачає жодних фінансових витрат скарж­ника (безоплатність розгляду). Скарги розглядаються залежно від їх характеру протягом 30 днів (звичайні); 15 днів (невідкладні); 45 днів (складні, які потребують додаткового вивчення).

Особи, винні в порушенні законодавства про розгляд скарг (щодо захисту прав, свобод, законних інтересів осіб в адміні­стративному порядку або ж у порядку адміністративного оскар­ження), несуть цивільну, адміністративну, кримінальну відпові­дальність.

Адміністративне оскарження - це порядок захисту поруше­них прав громадян у сфері публічного управління, визначений на законодавчому рівні, який передбачає подання скарги громадяни­ном на рішення, дії чи бездіяльність уповноважених осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування в адміністра­тивному порядку та обов'язок цих осіб вирішити питання, пору­шені у скарзі.

5.3.3.3. Право на доступ до публічної інформації

Право на доступ до публічної інформації посідає чільне місце серед суб'єктивних публічних прав приватних осіб і спрямоване на здійс­нення інших прав та свобод громадян, а також допомагає громадя­нам контролювати діяльність органів публічного управління й місце­вого самоврядування. Правовою основою реалізації права на доступ до публічної інформації зокрема є Конституція України, закони України «Про доступ до публічної інформації» та «Про інформацію»¹.

Публічна інформація - це відображена та документована будь- якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отри­мана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повно­важень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка перебуває у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, є відкритою, крім випадків, установлених законом^{[129] [130].}

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права й можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Право на доступ до публічної інформації є важливим елементом демократичної держави, діяльність якої ґрунтується на вимогах прозорості, гласності та підзвітності державних органів, уповнова­жених громадянами виконувати функції держави.

Для отримання публічної інформації її запитувач має зверну­тися до розпорядника інформації з відповідним запитом неза­лежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Інформація, якою володіють органи публічної влади, має бути максимально відкритою і доступною. Доступність є правилом, а будь-яке обмеження доступу - винятком^[131].

Державні органи та інші суб’єкти публічного адміністрування діють від імені народу, зокрема що стосується отримання, створення та використання інформації. Органи публічної влади не мають виключного права розпоряджатися наявною в них інформацією на власний розсуд без жодних обмежень - вони можуть збирати та використовувати інформацію лише відповідно та в спосіб, визна­чений законом, у межах своїх повноважень. Органи публічної влади не можуть за визначенням мати будь-яке природне право на збереження таємниці інформації, яка перебуває під їхнім фізичним контролем - вони можуть і зобов’язані це робити виключно тоді, коли цього вимагає суспільний інтерес.

Закон України «Про доступ до публічної інформації» встанов­лює вичерпний перелік інформації з обмеженим доступом, а саме: конфіденційна інформація; таємна інформація; службова інфор­мація.

Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону з дотриманням сукупності таких вимог: виключно в інте­ресах національної безпеки, територіальної цілісності або громад­ського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержа­ної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередже­ності правосуддя; розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

5.3.3.4. Право на свободу мирних зібрань

Положення ст. 39 Конституції України відповідають змісту Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод^[132]. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушен­ням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і прово­дити збори, мітинги, походи та демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місце­вого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюва­тися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання завору­шенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Право на свободу мирних зібрань є одним з основоположних прав людини, оскільки з його допомогою людина реалізує суміжні права, зокрема право на свободу слова та думки, право на вільне висловлювання своїх поглядів, право на свободу світогляду і віро­сповідання, право на використання і поширення інформації тощо.

Поняття «мирне зібрання» охоплює будь-які публічні заходи, що проводяться в публічному місці мирно, без зброї, у формі зборів, мітингу, демонстрації, пікетування, походу або в будь-якому поєд­нанні цих форм чи інших не заборонених законом формах для вираження особистої, громадянської або політичної позиції з будь- яких питань. Зібрання вважається мирним, якщо його організа­тори мають мирні наміри. Поняття «мирні» включає також пове­дінку, що ображає чи дратує осіб, які не згодні з ідеями або заявами, що підтримуються зібранням, або навіть поведінку, спрямовану на свідоме створення перешкод для третіх осіб.

Право на свободу мирних зібрань може бути обмежене лише в ситуаціях, регламентованих законодавством, і за рішенням суду¹.

Обмеження реалізації права на свободу мирного зібрання має одночасно відповідати таким вимогам: затверджується законом; ухвалюється в інтересах національної та громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб; є необхідним у демо­кратичному суспільстві та сформульоване з дотриманням принципу пропорційності й необхідного рівня юридичної визначеності^{[133] [134].}

Рішенням Конституційного суду України від 19.04.2001 р. №4-рп/2001 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої ст. 39 Конституції України про завчасне сповіщення про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій було вста­новлено, що завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування треба розуміти так, що органі­затори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення.

Отже, право на свободу мирних зібрань є основоположним та непорушним правом громадян України, за допомогою якого кожен громадянин може захистити свої права, свободи та інтереси, яке не підлягає обмеженню, крім випадків, визначених законодав­ством.

5.3.3.5. Право на свободу об'єднань

Громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захи­сту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обме­жень, установлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захи­сту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примуше­ний до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об’єднання громадян рівні перед законом.

Право на об'єднання - це одне з політичних прав, мета якого - забезпечити можливість кожного брати участь у громадському й політичному житті, об’єднуватися за інтересами й цілями. Конституційні обмеження права на свободу об’єднання є цілком логічними та необхідними в правовій державі, адже держава мусить забезпечити рівновагу між правом на свободу об’єднання та правом на захист життя і здоров’я інших людей від будь-яких злочинних посягань.

Зазначимо, що право на свободу об'єднань - це гарантоване Конституцією України та іншими законами право громадян на об'єднання з іншими громадянами з метою висловлення своїх думок, задоволення власних інтересів і захисту своїх прав.

Запитання і завдання

1. У чому полягають особливості приватних осіб як суб'єктів адміністративного права?

2. Розкрийте адміністративно-правовий статус громадян України.

3. З'ясуйте адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

4. У чому полягає адміністративно-правовий статус об'єднань громадян?

5. Підприємства, установи в системі суб'єктів адміністратив­ного права.

6. Що включає адміністративна правосуб'єктність приватних осіб адміністративного права?

7. Назвіть види суб'єктивних публічних прав приватних осіб.

8. У чому полягає зміст поняття «консультації з громадськістю»?

9. У чому полягає сутність права на звернення та які види звер­нень Вам відомі?

10. Схарактеризуйте пропозицію (зауваження), заяву (клопо­тання) і скаргу.

11. У чому полягає сутність права на доступ до публічної інфор­мації?

12. У чому полягає сутність права на свободу мирних зібрань?

Література для поглибленого вивчення

1. Гриценко І., МельникР., Пухтецька А. та ін. Загальне адміні­стративне право: підручник. Київ: Юрінком Інтер, 2015. 568 с.

2. Коломоєць Т. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник. Київ: Юрінком Інтер, 2011. 576 с.

3. Галунько В., Олефір В., Гридасов Ю. та ін. Адміністративне право України: у 2-х т.: підручник Т.1: Загальне адміністративне право. Академічний курс. Херсон: ХМД, 2013. 396 с.

4. Куйбіда Р., Шишкін В. та ін. Основи адміністративного судо­чинства та адміністративного права: навчальний посібник. Київ: Старий світ, 2006. 576 с.

5. Авер'янов В. та ін. Адміністративне право України. Академічний курс: у 2-х т: підручник: Том 1. Загальна частина. Київ: Юридична думка, 2007. 592 с.

6. Колпанов В., Кузьменко О., Пастух І., та ін. Курс адміністратив­ного права України: підручник. Київ: Юрінком Інтер, 2012. 809 с.

7. Пасічник А. Адміністративна правосуб'єктність юридичних осіб приватного права: монографія. Суми: Мрія-1, 2014.

8. Мацелик Т. Адміністративна правосуб'єктність як онтоло­гічна здатність особи бути суб'єктом адміністративного права. Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Вип. 597.

9. Головенко Р., Котляр Д., Слизьконіс Д. Доступ до публічної інформації: посібник. Київ: ЦПСА, 2014. С. 10.

10. Мельник Р. Право на свободу мирних зібрань: теорія і практика. Київ, 2015. С. 116. https://www.osce.org/uk/ ukraine/233491?download=true