Право на повагу до приватного життя: українське законодавство

Якщо згадати, що обговорення концепції права на приватність на доктринальному рівні започатковане у знаменитій статті The Right of Privacy, надрукованій у 1890 році в журналі Harvard Law Review^[30], а перше судове рішення датується початком ХХ століття^[31], то насампе­ред слід зауважити, що в радянському (і новітньому українському) законодавстві та фаховій літературі терміни "приватність" чи "при­ватне життя" не використовувалися, і, як наслідок, не гарантувалося відповідне право.

Використання термінології у цьому випадку не є питанням лише лексичним, оскільки, "диктуючи нам норми мислення, мова водночас задає і правила поведінки"^[32]. За кожним терміном ховається певна концепція, тому видається, що, насамперед, варто з’ясувати семан­тичне значення вживаних слів.

Слово "приватний" в українській мові вживається у наступних значеннях: по-перше, такий, що належить окремій особі (особам), недержавний, несуспільний; по-друге, такий, що стосується окремої особи (осіб), особистий; не пов’язаний зі службовою або суспільною діяльністю, який не має офіційного значення, не діловий^[33]. Відповідно, "приватне життя" розглядається як таке, що стосується окремої особи, належить їй і не пов’язане зі службовою діяльністю, не має офіцій­ного, ділового компоненту, а "приватна особа" — це окрема людина як неофіційна особа.

Водночас у вітчизняній юридичній літературі частим є викорис­тання терміна "особистий", яке вживається в наступних значеннях: по-перше, такий, що є власністю окремої особи, безпосередньо на­лежить їй; персональний, власний; по-друге, такий, що безпосередньо стосується якої-небудь особи, пов’язаний з нею; який виражає індивідуальні особливості, нахили тощо якої-небудь особи; по-третє, такий, що здійснюється безпосередньо, не через інших осіб або здій­снюється ким-небудь від власного імені^[34].

Таким чином, у певних випадках означення "приватний" та "осо­бистий" можуть вживатися як синоніми — наприклад, коли йдеться про компонент значення "що стосується якої-небудь особи, пов’яза­ний з нею", "який належить окремій особі". Разом з тим відтінками терміна "приватний" в українській мові є "неділовий", "неофіційний", тоді як терміна "особистий" — "персональний, власний", "безпосе­редній", такий що "виражає індивідуальні особливості, нахили".

Однак, як вбачається з практики ЄСПЛ за статтею 8 Конвенції, "право на повагу до "приватного життя" є правом на приватність, правом жити так, як кожен того бажає, і бути захищеним від опри­люднення фактів приватного життя [...] Певною мірою це передбачає також право встановлювати та підтримувати зв’язки з іншими особами, особливо коли йдеться про висловлення почуттів, а також для розвитку та ствердження себе як особистості"^[35]. Воно охоплює:

• персональні дані про людину;

• деякі аспекти фізичного та соціального "я" особи (рішення у справі "Мікулич проти Хорватії" (Mikulic v. Croatia) від 7 лютого 2002 року, заява № 53176/99);

• встановлення та підтримання стосунків з іншими людьми та зовнішнім світом (рішення у справі "Бурґгартц проти Швейцарії" (Burghartz v. Switzerland) від 22 лютого 1994 року, Серія A, № 280-B, п. 47; рішення у справі "Німец проти Німеччини" (Niemietz v. Germany) від 16 грудня 1992 року, Серія A, № 251-B, п. 29);

• ім’я, прізвище особи (зміна, написання) (рішення у справах "Гійо проти Франції" (Guillot v. France (1) від 23 вересня 1996 року, заява № 22500/93; "Булгаков проти України" (Bulgakov v. Ukraine) від 11 вересня 2007 року, заява № 59894/00);

• зовнішній вигляд особи;

• визначення персональної ідентичності (вибір імені, способу одяга­тись, сексуальна ідентичність тощо (див., наприклад, рішення у справі "B.

• право визначати своє приватне життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб (рішення у справі "Пек проти Сполученого Ко­ролівства" (Peck v. the United Kingdom) від 28 січня 2003 року, заява № 44647/98);

• право на доступ до інформації, пов’язаної з особою та визна­ченням її правового статусу (рішення у справах "Гаскін проти Сполученого Королівства" (Gaskin v. the United Kingdom) від 7 липня 1989 року, Серія A, № 159, п. 39; "Мікулич проти Хорватії" (Mikulic v. Croatia) від 7 лютого 2002 року, заява № 53176/99; "Од’євр проти Фран­ції" (Odievre v. France) від 13 лютого 2003 року, заява № 42326/98);

• здоров’я людини, медичне втручання (див., наприклад, рішення у справі "Ґласс проти Сполученого Королівства" (Glass v. the United Kingdom) від 9 березня 2004 року, заява № 61827/00), вільне роз­порядження своїм тілом (рішення у справі "Крістін Ґудвін проти Сполученого Королівства" від 11 липня 2002 року);

• збирання медичних даних, складання історії хвороби, конфі­денційність медичних даних (рішення у справі "Пантелеєнко проти України" від 29 червня 2006 року, заява № 11901/02);

• право особи на фізичну і моральну (психічну) цілісність (рішення у справі "X. та Y. проти Нідерландів" (X. and Y. v. the Netherlands) від 26 березня 1985 року, Серія А, № 91, п. 22);

• право на розвиток особистості;

• право особи на безпечне довкілля (рішення у справах "Лопес Остра проти Іспанії" (Lopez Ostra v. Spain) від 9 грудня 1994 року, заява № 16798/90, "Хеттон та інші проти Сполученого Королівства" (Hatton and others v.

• відсутність численних щоденних незручностей, пов’язаних з іден­тифікацією особи (рішення у справі "Смірнова проти Росії" (Smirnova v. Russia) від 24 липня 2003 року, заяви №№ 46133/99 та 48183/99);

• право на приватний простір тощо.

Як вбачається з наведеного переліку, у сферу захисту статті 8 Кон­венції потрапляють питання, які в національній системі традиційно класифікуються як особисті немайнові відносини, що належать до сфери, передусім, цивільного права. Водночас окремі з них отримали закріплення на конституційному рівні.

Насамперед, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’яз­ком держави.

У статті 23 Конституції України зазначено, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, а також що вона має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Відповідно до статті 32 Конституції України ніхто не може за­знавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Ця стаття гарантує право кож­ного громадянина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таєм­ницею, а також судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Стаття 30 Конституції України гарантує кожному недоторканність житла, а стаття 31 — таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути вста­новлені лише судом у випадках, передбачених законом, і з зазначеною у Конституції метою.

Ці та інші положення Конституції України конкретизуються в галузевому законодавстві, зокрема цивільному.

Особливість Цивільного кодексу України (ЦК) полягає, серед іншого, у визнанні великого значення особистих немайнових від­носин у життєдіяльності людини та функціонуванні громадянського суспільства. Тому перелік загальних засад цивільного законодавства (стаття 3 ЦК) починається саме з принципу неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини (пункт 1 частини 1 статті 3 ЦК). Цей принцип знаходить своє втілення як у багатьох статтях Конституції України (зокрема, статтях 3, 23, 27, 28, 30, 31, 32), так і в більшості статей Книги другої ЦК, що має назву "Особисті немайнові права фізичної особи" (наприклад, в статтях 286, 289, 300, 301, 303, 306, 307, 311).

Уперше у вітчизняному законодавстві в ЦК у розгорнутій формі було закріплено правила про особисті немайнові права фізичної особи. Це треба оцінити як важливий крок уперед на шляху розвитку на­ціональної системи права в цілому, зокрема з метою розширення кола прав людини, що визнаються державою та захищаються, на­ближення національного законодавства до міжнародно-правових документів^[36]. Книга друга ЦК не тільки відтворює окремі положення Конституції України — завдяки їй "рамкові" конституційні права одержали своє цивілістичне наповнення^[37]. Окрім того, що в ЦК роз­ширено їх зміст, в Книзі другій сформульовано значну кількість особистих прав, що не знайшли відображення в Конституції, на­приклад, право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької та іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров’ю (стаття 282 ЦК) та ін.

Необхідно зазначити, що у першому неофіційному варіанті Книга друга мала назву "Особисті немайнові права" і стосувалася не лише фізичних, а й юридичних осіб, однак згодом була перейменована за ініціативою професора О.А. Пушкіна на "Особисті немайнові права фізичної особи". Логіка такої зміни полягала в тому, щоб права людини були відокремлені від прав створених нею юридичних осіб^[38]. Однак, як бачимо, традиція взяла гору і, хоча Конвенція була чинною для України вже кілька років, ані автори нового ЦК, ані законодавець не відмовилися від колишньої термінології, тож термін "приватність" чи "приватне життя" запроваджено не було.

Закріплення в ЦК особистих немайнових прав надає фізичним особам можливості захищати ці права способами, що передбачені цивільним законодавством, зокрема главою 3 ЦК. Відповідно до стат­ті 16 ЦК способами захисту цивільних прав та інтересів шляхом звер­нення до суду можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов’язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його по­рушення та наслідків, що їх спричинило це порушення (частина 2 статті 275 ЦК). Це надає фізичним особам більш широкі можливості для захисту своїх особистих немайнових прав.

Відповідно до статті 271 ЦК зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного права.

Особисте (приватне) життя є ключовою цінністю, що зміцнює людську гідність, та основним правом людини і розумним очіку­ванням кожної особи. Особисте життя — це намагання людей вільно обирати, за яких обставин та якою мірою розкривати себе, своє став­лення та поведінку іншим^[39].

За рекомендацією професора О. А. Пушкіна особисті немайнові права в Книзі другій ЦК були поділені на 2 групи^[40]: на такі, що забезпечують природне існування фізичної особи, і ті, що забезпе­чують її соціальне буття.

В науково-практичній літературі вітчизняні вчені виділяють 4 основні складові права на особисте життя людини: інформаційну (що включає такі аспекти, як поширення відомостей про особу, збір та обробку персональних даних), фізичну (тобто захист фізичної недо­торканності особи), комунікативну (безпека та приватність листуван­ня, електронної пошти, телефонних розмов та інших видів приватних комунікацій), просторову (охоплює поняття дому, робочого місця, тобто безпосереднього оточення особи)^[41].

Як бачимо, незважаючи на термінологічну відмінність, особисті немайнові права, закріплені в національному законодавстві, значною мірою перегукуються зі змістом права на приватне життя, гаранто­ваним статтею 8 Конвенції. Це означає, що застосовуючи положен­ня національного законодавства, суб’єкти правозастосування повинні зважати й на конвенційні вимоги та стандарти, зокрема на те, як вони витлумачені в рішеннях ЄСПЛ.

3.3.